Соціологічний аналіз феномену релігійного ренесансу. Теорії відмирання релігії. Сьогоднішні боги

 

Цінність наукового пізнання, що існує, значною мірою визначається його здатністю прогнозувати майбутнє. Соціологічний аналіз феномена секуляризації гранично драматизував постановку питання про майбутнє релігії, пов'язавши його з баченням історії як неухильного руху по дорозі від «священного до світського», «втрати священного».

В соціології ця проблема, яку з своїх позицій розглядають філософія історії, культурна антропологія, соціальна і політична філософія, конкретизується у вигляді ряду питань, теоретичний аналіз яких повинен виходити з емпіричних даних. В якості центральних можна виділити наступні: чи відбувається насправді занепад релігії? якщо вона втрачає своє минуле значення і вплив на суспільство, то що може бути кінцевим результатом цього процесу ― повністю безрелігійне суспільство? або в перспективі народження нових релігій, коли старі боги помруть, а їм на зміну прийдуть нові боги, про яких ми зараз не знаємо? або ж релігійне Відродження дозволить таким, що домінувало впродовж півтора ― двох тисяч років і що продовжує домінувати в сьогоднішньому світі релігіям знайти нове дихання? І тоді попереду нове християнське суспільство, так само як і нове мусульманське або буддійське суспільства? Нове тому, що саме суспільство стає іншим, кардинально міняється і темп змін неухильно зростає. Найбезпосереднішим чином на релігію впливають зміни в області науки, моралі, в політичному житті, економіці. Питання про майбутнє релігії ― один з аспектів питання про майбутнє людського співтовариства, а значить, разом з іншим і про те, що несе з собою процес глобалізації.

Перший соціологічний прогноз відносно майбутнього релігії не виправдався: засновник соціології О. Конт стверджував, що релігія буде врешті-решт витиснена і замінена наукою. Ця ідея завдяки впливу позитивізму проникла в суспільну свідомість і користувалася широким визнанням впродовж другої половини XIX – почала XX ст. Серед учених-природників, що дотримувалися цього погляду, були крупний фізик Е. Мах, математик і філософ, творець логічного позитивізму, Б. Рассел, багато представників позитивістського напряму в соціології. Вони вважали, що наука дає миру знання, здатні забезпечити щастя всім людям, і що головною перешкодою на шляху використання наукового знання на благо людей є релігія.

Але виявилось, що наука і релігія не схожі на сполучені сосуди: якщо наукових відкриттів стає більше, то це зовсім не означає, що вплив релігії стає або повинно стати менше.

Другою соціологічною теорією, що прогнозувала зникнення релігії, була теорія К.Маркса. В релігії Маркс бачив перш за все прояв відчуження. Комунізм означає подолання економічного пригноблення, ліквідовує в цілому мир «мінливих» відносин між людьми. З перемогою комунізму релігія як ілюзорною, «мінливою» свідомістю («дух бездушних порядків», «серце безсердечного миру», «опіум народу») поступиться місце адекватному, реалістичному розумінню суспільного життя. Для Маркса релігія ― форма «помилкової свідомості», прикриваюча ілюзіями жорстоку правду насильства і експлуатації людини людиною. Вона існує тоді, коли в суспільстві існує потреба в ілюзіях щодо реального життя. Але суспільство дозріває в процесі історичного розвитку для того, щоб перестати тішитися ілюзіями і ліквідовувати той «мінливий світ», який створює потребу в ілюзіях. Соціологічний аналіз релігії був у Маркса одностороннім. Він виходив з того, що реально спостережувана модель релігії, якою вона існує в класовому суспільстві і затверджує його боговстановленість, направляє енергію людини на отримання «Царства небесного» і протистоїть в цьому відношенні соціалізму як побудові гідного життя вже тут, «на землі», є єдино можливою. Релігія в результаті переходу від класового до безкласового суспільства, «з царства необхідності в царство свободи» зникне природним чином в міру подолання стихійності соціального розвитку, затвердження гуманних початків в житті суспільства.

Сьогоднішні боги.

Релігія збереглася і продовжує існувати. Чи означає це, що теорії Конта, Маркса, Вебера були невірні і релігія вічна? Або вона виявилася більш живучою за рахунок кон'юнктурних чинників, піддержуваних її на якийсь час, але що не відмінили дію фундаментальних, на яких будувалися песимістичні прогнози відносно майбутнього релігії? І якщо релігія зберігається сьогодні в невпізнаному світі, що змінився, то в якому вигляді і якою ціною? Як один з соціальних інститутів, будучи частиною суспільства, що забезпечує виконання життєво важливих для нього функцій комунікації, релігія змінюється разом із зміною всієї соціальної системи. Всяка соціальна зміна означає кризу структур, що переживають трансформацію, відмирання нежиттєздатних і перебудову нового. Криза в релігійній сфері опиняється вельми хворобливою через її специфіку, особливу гостроту конфліктів, зв'язаних з переглядом традиції.

Криза теїзму. Одним з тих, що визначають сучасне суспільство і тенденції його подальшого розвитку є процес раціоналізації соціального і духовного життя, пов'язаний з індустріальним розвитком, демократизацією суспільства і науковою раціональністю. Цей процес описаний Вебером як процес «розчаклування світу» (інші його іменування ― секуляризація, десакралізація суспільства). Зовні стан речей на початку XXI ст. свідчить одночасно про два факти ― зростання раціоналізму і збереження або навіть зростання впливу традиційних конфесій в розвинених країнах Заходу. Чи означає це, що, всупереч прогнозам про занепад релігії, традиційні релігії насправді виявилися сумісними з суспільством, що змінилося?

Релігії дійсно продовжують існувати, але в результаті всепереможного зростання раціоналізму ― в іншій, ніж раніше, якості. Перш за все релігія поєднується з суспільством сучасного типу, поміщається в його системі тільки як приватна сфера життя, переставши бути центральним інститутом, що формував «загальний універсам» і що наділяв соціальне життя загальнозначущим вищим сенсом (П. Бергер). Звичайно, зберігаються спроби державної влади використовувати релігію як ідеологічний ресурс, а церква (церкви) ― як одне з джерел легітимності. Проте низька ефективність цих спроб і необхідність прикривати їх формальним визнанням свободи совісті свідчать про те, що насправді релігія в сучасному суспільстві стає справою індивідуального вибору, що держава звільнилася від впливу церкви, а політика ― від необхідності релігійного обґрунтування, навіть якщо світська політика продовжує прикриватися традиційними символами релігійно-політичної єдності. Не тільки політика, але і повсякденне життя (не кажучи про економіку) опиняється також в дуже високому ступені секуляризованої (хоча різні шари сучасного суспільства торкнулися секуляризації різною мірою).

Існування релігії в секулярному світі, що раціоналізував, примушує уточнити не тільки діагноз про відмирання релігії, але і саме поняття релігії. Під цим поняттям ми маємо на увазі існуючі (історичні) релігії, які донині культивували відчуття і імпульси, пов'язані з одним з можливих способів поведінки людини відносно інших людей, релігійність. Так Г. Зіммель звертає увагу на те, що «релігія» цього роду настільки монополізувала релігійність, збудувавши світ трансцендентного, церковного догматизму, фактично священного, що сама можливість прояву релігійності за межами «релігії» сприймається як щось сумнівне, хоча насправді відповідні відчуття і імпульси існували до виникнення релігії і проявляються далеко за її межами [3]. З цієї точки зору ніколи не можна наперед сказати про зміст релігії, що він релігійний. «Релігія» строго укладає релігійну віру в «так, а не інакше існуюче трансцендентне» і не терпить ніяких відступів. Саме нерелігійним людям в найбільшій мірі потрібна релігія в історичному сенсі як віра в трансцендентну реальність: «хто не має Бога в собі, той повинен мати його зовні» [34].

Дилему, що стоїть перед традиційними релігіями в сучасному світі, Зіммель формулює у вигляді риторичного питання: «Чи допоможуть надовго всі спроби замкнути релігійні цінності в реальності історичної віри, щоб таким чином їх законсервувати?»[61]. Відповідь він дає негативну. У здійсненні цього задуму не можуть допомогти ні спроби «підперти» релігію мораллю, ні містика, ні церковна організація як необхідний посередник між індивідом і священними предметами. Доля релігії підійшла до радикального повороту ― повороту «в іншу форму діяльності, чим творіння трансцендентних побудов і відносин до них» [7]. Зіммель констатує, таким чином, кризу теїзму. І з його точки зору, відбувається не десакралізація світу, а щось інше ― традиційні способи його освячення історичними релігіями втратили сакральний сенс для більшості сучасних людей, причому не тільки для тих, які внутрішньо не пов'язані ні з однією існуючою релігією, але і для тих, хто щиро прагне цей зв'язок зберегти. Перші ведуть містично-романтичну гру з уявленнями про «Бога», «а в результаті виходить кокетливе напівприкриття вірою невіри» [21]. Для других залишається дратівливе сучасній людині положення, коли «є якийсь зміст віри, яка несумісна з інтелектуальною совістю і до визнання яких немає ніякого шляху. При цьому саме вищі по своєму духовному і інтелектуальному розвитку люди не вважають їх безперечною реальністю. У сучасної людини виникає відчуття тривоги: у нього немає якраз того органу чуття, за допомогою якого інші, знаходячись на його місці, сприймають щось як реальне. Він же може присягнутися, що там нічого не немає і бути не може» [22].

Соціологічний аналіз кризи традиційної віри в трансцендентне, викликаний зміною положення релігії в сучасному суспільстві, приводить соціолога Зіммеля до висновків, які співпадають з виведенням теолога П. Тіллиха про необхідність подолання теїзму. Майбутнє релігії Тіллих бачить «за межами теїзму». Найчастіше слово «Бог» людьми, вважаючи себе релігійними, не пояснюється ― просто вони не уявляють собі, як жити без Бога, яким би цей Бог не був. Вони випробовують потребу в тому, що асоціюється із словом «Бог», називають себе віруючими в Бога, не переслідуючи при цьому ніяких особливих цілей, і бояться того, що вони називають атеїзмом. Проте такий «порожній теїзм» через традиційні і психологічні асоціації здатний викликати в людях шляхом міркувань про Бога відчуття благоговіння. Такий теїзм повинен бути подоланий через його неспроможність, вважає Тіллих. Проте найчастіше їм вичерпується зміст релігійності як продукту «масової культури». Такий теїзм не здатний «досягти стану віри» навіть якщо він виступає в більш ушляхетненій формі, як поетичний або просто зручний символ для емоційно забарвленого виразу етичної ідеї. Віра в такого «Бога» розпливчата і безпорадна, не здатна протистояти зловживанню словом «Бог»: «Політики, диктатори і всі ті, хто вдається до демагогії, прагнучи справити враження на публіку, охоче використовують слово «Бог» в цьому значенні. У слухачів створюється сприятливе враження щодо серйозності і етичних якостей ораторів. Особливого успіху вони добиваються в тому випадку, якщо можуть затаврувати своїх супротивників як атеїстів» [19].

Навпаки, теологічний теїзм прагне довести необхідність єдино правильною і тому для всіх обов'язкової віри в Бога як всезнаючого і всемогутнього Творця і управителя світу. У свідомості людини сучасної культури, базовими цінностями для якого є свобода, індивідуалізм, плюралізм, толерантність, «Бог представ непереможним тираном, в порівнянні з яким все інше позбавлене свободи і суб'єктивності» [40]. Теологічний теїзм Тіллих вважає помилковим і соціально небезпечним: «Саме про цього Бога Ніцше сказав, що необхідно убити Його, тому що людина не може допустити, щоб Його перетворили на простий об'єкт абсолютного знання і абсолютного управління, ось якнайглибший корінь атеїзму. Цей атеїзм виправданий, оскільки він є реакція на теологічний теїзм і його небезпечні наслідки» [54]

Теїзм може, нарешті, означати уявлення про віру як особисту зустріч людини з Богом. Релігійна традиція іудаїзму і християнства наполягає саме на особистому характері відносин людини з Богом, з яким він може зустрітися, а може і не зустрітися: атеїзм означає з цієї точки зору спробу людини уникнути зустрічі з Богом. Соціальний сенс релігії залежить, вважає Тіллих, від того, як мислиться «Бог, що зустрічає людину». Церква, заснована на авторитеті «Бога теїзму», неминуче стає колективістською системою, що насаджує конформізм. «Бог теїзму» є втілення тих традиційних символів, які допомагали раніше людині виносити мінливості долі, а нині втратили силу. У такого Бога і його благодіяння більше не вірять, ― говорив Вебер на початку XX ст. Повернути цю силу здатний лише «Бог, який над Богом теїзму» і віра, у якої «немає імені, церкви, культу, теології» [55].

Релігійний індивідуалізм і плюралізм. Соціологічний портрет такої нетрадиційної релігійної віри, зміст якої обґрунтовував Тіллих в середині століття, дав Р. Белла на основі дослідження релігії в США, проведеного групою соціологів в кінці XX ст. Підсумки цього дослідження представлені в книзі «Звички серця. Індивідуалізм і «коммінтмент» в американському житті» [8]. Релігія розглядалася в цьому дослідженні як один з елементів структури приватного і публічного життя в США, як один з найважливіших способів, за допомогою яких американці включені в життя своєї общини і суспільства в цілому. Один з найважливіших висновків цього дослідження: у сучасному суспільстві місце релігії, як і решти найважливіших інститутів, істотно змінилося.

Якщо найбільш важливим чинником, від якого залежить доля світової спільноти, є людські якості мільярдів людей, що населяють землю, то майбутнє релігії залежить від того, якою мірою може бути соціально значущим її внесок в пошуки відповіді на питання, що означає бути людиною в світі, в якому ми сьогодні живемо.

Розкривши питання другого розділу бакалаврської випускної роботи, визначили:

1. Роль ренесансу соціального інституту релігії в сучасному глобальному світі за дослідженнями С. Хантінгтона;

2. Основні тенденції розвитку релігійних процесів в сучасному українському суспільстві та поширення нових релігійних течій за роки незалежності України;

3. Співвідношення та проблеми визначення понять «релігійне відродження», секуляризація та фундаменталізм;

4. Феномен релігійного ренесансу з точки зору соціологічного аналізу, теорії відмирання релігії та сьогоднішніх богів;

Також було проаналізовано на основі соціологічних опитувань ставлення українців до представників різних релігійних поглядів, відношення українських громадян до проблеми консолідації українського православ’я з чотирьох позицій: 1) чи має церква бути національно орієнтованою; 2) чи потрібна Україні Помісна Православна Церква; 3) яка з нині діючих православних юрисдикцій і церков найвірогідніше може вважатися правонаступницею давньої Української церкви; 4) чи є серед предстоятелів православних церков, функціонуючих в Україні, особа, котра користується беззаперечним авторитетом у суспільстві.

ВИСНОВКИ

Розкриваючи тему бакалаврської дипломної роботи «Релігійний ренесанс в сучасному суспільстві: його зміст, причини та основні напрямки», відзначили, що одним з важливих питань є вивчення її соціального змісту. Наукова характеристика ролі релігії в людському суспільстві можлива лише в тому випадку, якщо вона враховує форми суспільної свідомості, одного з суттєвих компонентів духовної культури. При цьому виявили, що релігія є творенням людського суспільства, особливою формою пізнання ним себе самого і оточуючого світу.

Релігійний підйом («релігійне відродження», «релігійний ренесанс») — емпірично зафіксований соціальний настрій, що характеризується значним зростанням інтересу до релігії, симпатії і довіри до релігійних інститутів і пов'язаних з релігією соціальних очікувань у масовій свідомості.

Сучасні глобальні та етнонаціональні процеси суттєво впливають на місце та роль релігійного інституту в соціумі, «ренесанс» релігії можна розглядати у двох аспектах, а саме: на внутрішньому, який характеризується поглибленням релігійності населення, омолодженням контингенту віруючих, збільшенням питомої ваги останніх у загальному числі населення України, та зовнішньому, для нього характерне зростання церковної мережі; розбудова релігійних структур, збільшення кількості духовних навчальних закладів, монастирів та ін. Зважаючи на зовнішні та внутрішні впливи відродження релігійної сфери, поряд з поняттям «релігійне відродження», яке охоплює внутрішній аспект є і поняття «церковного ренесансу», яке фіксує зовнішні прояви процесу.

Проаналізувавши сучасний релігійний стан України, можна зробити висновок, що сьогодні існує велика кількість релігійних конфліктів, тому запропоновані можливі шляхи їх завершення та механізми розв'язання.

Як визначили в другій частині бакалаврської випускної роботи, чисельність релігійних конфесій, їх різноманітність відповідають розмаїттю умов, у яких вони формувалися, особливостям історичного шляху і характеру окремих народів. Це стає причиною багатьох непорозумінь, суперечок між різними церковними організаціями, а іноді й ворожнечі на релігійному ґрунті.

Розглядаючи причини міжконфесійних конфліктів, визначили, що важливим зовнішньополітичним чинником є вплив закордонних релігійних центрів на віруючих різних церков України.

Щоб запобігати конфліктам, на наш погляд, слід:

По-перше, впроваджувати органами державної влади ефективні заходи, у тому числі законодавчо, спрямовані на реальне відокремлення релігії від політики. По-друге, утверджувати серед віруючих розуміння недопустимості зіткнень на релігійному ґрунті, а в свідомості церковних ієрархів — відповідальність: християнська позиція повинна взяти гору над амбіціями. По-третє, об'єднати православ'я України, над чим необхідно творчо працювати усім миром. По-четверте, державі доцільно забезпечити відповідну правову базу, здатну створити сприятливі умови для подолання міжцерковних суперечностей тощо.

Тільки об'єднання всіх духовних сил суспільства, різних верств населення, незалежно від їхніх світоглядних орієнтацій, серед яких важливе місце належить релігійним цінностям, сприятиме формуванню етноконфесійної культури та злагоди.

Також в бакалаврській випускній роботі було узагальнено теоретичні дослідження в соціологічній науці змісту, причин та основних напрямків релігійного «ренесансу» сучасності, проаналізовано особливості відродження як в Україні, так і в інших країнах світу.

Узагальнюючи концепції сучасної соціологічної теорії, щодо впливу релігійного інституту на життєдіяльність сучасного соціуму, на основі соцопитування було виявлено, що більшість українців виявляють толерантне ставлення до представників інших релігійних поглядів, ставлення громадськості до релігійних напрямків та визначення населенням причин міжконфесійних та міжцерковних конфліктів.

На основі цього можна дійти до таких висновків стосовно релігійного «ренесансу» в сучасному суспільстві: його змісту, причин та основних напрямків.

Сучасний етап суспільного розвитку, названий «постмодерністським», «постіндустріальним», «інформаційним», «комунікативним», «епохою мережних співтовариств» і т.д., характеризується досить своєрідною ситуацією в сфері релігії. Дана ситуація випливає із зіткнення двох процесів-антагоністів: секуляризації, характерної для модернізованих суспільств, що й модернізуються, і феномена, що одержав назву «релігійного відродження», який заявив про себе як про глобальне соціально значиме явище в останні десятиліття.

Як було визначено, «релігійне відродження» по визначенню означає процес, зворотний секуляризації, «секуляризацію навпаки». Секуляризаційний же процес має два основні виміри: 1) наростання в культурі й суспільному житті світської частки й 2) зниження в тому й іншому релігійної частки. Отже, процес релігійного відродження теж припускає дві сторони, як-от: наростання в культурі й суспільстві «питомої ваги» релігійної складової, і зниження «питомої ваги» світської складової.

Здійснений огляд в роботі класичної та сучасної соціологічної літератури щодо дослідження ролі релігії в життєдіяльності соціуму виявили, що П.А. Сорокін найбільш близько підійшов до відкриття універсальної формули процесів секуляризації й релігійного відродження. Його концептуальна модель соціокультурної динаміки ґрунтується на циклічному процесі дроблення й укрупнення ідеацій — основних значеннєвих паттернів людського життя.