Духовний стрижень суспільства

Органическая функция, которая возложена на ту или другую нацию в этой вселенской жизни — вот ее истинная национальная идея.

В. С. Соловьев

Цей розділ я написав уже після смерті Гуру — як підсумок його і своїх власних міркувань.

У доперебудовні часи ми навіть не чули про українську чи ще яку-небудь національну ідею. Лише окремим спеціалістам з історії філософії дозволялося знати про концепції В. Соловйова, С. Булгакова, М. Бердяева, які торкалися російської ідеї, та ще більш обережно говорилося про національну самосвідомість і світогляд, національну гордість і характер українського народу. І раптом — вибух публікацій (спочатку з діаспори, потім і вітчизняних), телепередач, виступів на мітингах, розмов — і все про одне: Навіщо живемо? Куди йдемо? Яка наша національна ідея?

Зарясніли імена подвижників української ідеї, і які імена! П. Куліш, М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Максимович, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, В. Липинський, Д. Антонович, Ю. Липа, В. Винниченко, М. Грушевський, С. Єфремов... Але що далі в ліс, то більше дров. У вирі публікацій уже важко розібратися. Тут тобі і менталітет, і світогляд, і культура народу, і завдання відродження, і... чого тільки немає на тому ярмарку...

Про національну ідею можна говорити в двох аспектах — приземленому і піднесеному. У першому аспекті національна ідея притаманна кожному народові — великому і малому, історичному і "звичайному". Це суть історії і життя народу, котра увійшла у свідомість етносу, його еліти, суть, котра не виходить за чисто етнічні устремління: зберегти чисельність народу чи нарощувати її, знайти свою територію (життєвий простір), забезпечити "нормальне" життя своїм людям без катаклізмів, потрясінь і кровопускань. Усе так просто, природно. І більшість із 3000 етносів, котрі нині живуть на Землі, так "по-розумному" і діє — реалізує свою ідею. Швейцарці і датчани, шведи і норвежці, португальці і голландці. Туніс і Гана, Канада і Мексика, Ісландія і Нова Зеландія знайшли свою екологічну нішу, тримаються її й ніби кажуть світові: "Не зачіпайте нас ради Бога, і ми вас не зачепимо". У цілому це щасливі народи.

Але є й інші — Богом позначені, доленосні (у тій чи іншій мірі) для своєї раси і для всього людства народи, у які Бог вклав свій Промисел, прирік (так-так, прирік) їх на складне, подвижницьке життя, дав їм нести хреста. Я маю на увазі насамперед український етнос. Наші пращури, мешканці Подніпров'я і Подністров'я, так званої контактної зони двох світів Сходу і Заходу, як ті рослини, що вчепилися корінням у свою землю, гнулися, часто гинули під ударами хвиль, але знову й знову випростовувалися... А було ж куди відійти з цих відкритих степових просторів. Були гори — і Кавказ, і Карпати, а за Дунаєм — Балкани. Багато хто й переселявся туди. Але не всі. Залишався й міцнів на великому степовому шляху від Алтаю до Карпат народ, який здійснював велику арійську місію.

У доленосному розумінні національна ідея — це те, що об'єднує народ на переломних, критичних етапах історії, пробуджує у ньому героїзм, готовність до подвигу, жертовності в ім'я важливої і навіть великої (у народному розумінні) мети.

Національна ідея — антипод сатанинської класової ідеї, котра знищує нації, прирікає маси народу на жертовність в ім'я утопічної мети — "раю на землі" (комунізму). Хоч як там було, але світовий дух, за словами Гегеля, у своїй світовій драмі раптом проривається назовні через якусь навіть малозначну (до пори до часу) націю, і ми говоримо: грецьке диво, японське, південнокорейське. Повторюємо, на диво здатні навіть малі народи. А ми ж велика нація. Національна ідея живе і перемагає, коли в системі цінностей кожної особистості нація складає абсолют (як у марксистів — клас).

Цементуючою основою нації може бути і матеріальна ідея (скажімо, земля обітована, життєвий простір), але вона повинна пронизати дуті людей, освятитись їхньою релігією, мораллю.

Складність у тому, що ідея може бути реальною і ефемерною, моральною і не дуже, національно-егоїстичною і гуманною в загальнолюдському розумінні, може "вести до Храму" і відводити від нього. Вона може бути органічно притаманною нації, становити її серцевину, а може виступити як "запаморочення" — тимчасове засліплення мас брехливою, але вміло організованою пропагандою.

"Нормальна" ідея для одного народу може дивно виглядати для іншого. Приклад: ісламський фундаменталізм з його "гарантованим" раєм кожному, кого уразила кривава смерть у боротьбі за батьківщину.

Насправді ж національна ідея — це щось достатньо стійке, таке, що віками, тисячоліттями таїться в архетипі (підсвідомості) народу, його глибокій пам'яті, у мрії, як кажуть, у його крові. І раптом у певні (критичні) моменти вихлюпується назовні — переходить у свідомість, логіку вчинків і робить народ одержимим, готовим на будь-які жертви. Мрія втілюється в програму і гасло боротьби. Поки жива мрія — жива нація. Можна втратити державність, територію, навіть багато в чому мову і культуру і відродитися, повернути все з лишком, якщо... не втрачена мрія, яка послана з неба "і мертвим, і живим, і ненарожденним..." (Т. Шевченко).

Водночас національна ідея — не застиглий шаблон на всі часи. Ми відкинули назву "українофіли", а звалися просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого "фільства". У цих словах Лесі Українки проглядає динамічний підхід подвижників української ідеї.

У листопаді 1995 року на Конгресі української інтелігенції практично кожен оратор вів мову про національну ідею. Але, Боже мій, яка розбіжність панувала в словесних вправах! Відчувалось, що вони всі мають на увазі одне й те ж, "чують" серцем, підсвідомістю, а ось як це позначити... І лише один промовець акцентував на піднесених, доленосних аспектах української ідеї, відштовхуючись від Святого Письма.

Цікава ситуація: справжньої російської історії до цього часу не було і ще немає (існуюча вимагає переробки, оскільки в ній усе "підніжжя" українське), а ось російська ідея була чітко сформульована ще за Івана ІІІ. "Два Рима пали, третий — Московское царство — стоит, а четвертому не бывать", — такий амбітний принцип зберігався, по суті, до Жовтневого перевороту 1917-го. Зберігалися три його "кити": самодержавність, православ'я, народність. І не тільки зберігались, а й реалізовувалися (інакше Україна не стала б Малоросією). Після загибелі в 1453 році Візантії, коли під ударами турків-сельджуків упав Константинополь і назавжди рухнула 1000-літня Східна Римська імперія, Московія залишилась єдиним православним царством, а невдовзі і найбільшою силою в слов'янському світі (потім підім'яла його під себе).

Що ж стосується української історії, то вона — слабка, неповна, тендещнйна, але — є. Маємо на увазі праці не тільки істориків діаспори (І. Лисяка-Рудницького, О. Субтельного, Н. Полонської-Василенко), але й написані в Україні до революції (М. Грушевським, М. Аркасом, О. Єфименко) і в останні роки [Див.: Брайчевський М. Вступ до історичної науки.—К., 1995; Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. В. Україна від найдавніших часів до сьогодення. — К., 1995; Історія України: нове бачення / Під ред. В. Смолія.—К., 1995,1996. — Ч. 1-2;  Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України.—К., 1996 та ін]. А ось української ідеї у чіткому і повному визначенні ще немає. Те, що зробили у цьому напрямі вже нами згадувані великі українці — подвижники національної ідеї, зіграло велику роль у становленні самосвідомості народу, його боротьбі за незалежність. Але цього мало, треба йти далі.

Філософія української ідеї бере початок з Кирило-Мефодіївського товариства — від П. Куліша і Т. Шевченка. Як справедливо підкреслював М. Хвильовий: "Ми ведемо свій родовід від Куліша". Сила цієї "української" філософії була, по-перше, в конструктивному націоналізмі, по-друге, в слов'янському братерстві, Це вже потім Росія заговорила про братів-слов'ян і кинула кінноту Скобелева на Балкани. Сама ж ідея слов'янського братерства зародилася в Україні і була викладена в Маніфесті Кирило-Мефодіївського товариства.

Важливим складником української ідеї є ідея конструктивного націоналізму. Європа від неї відмовилась у другій половині XIX століття. Такі корифеї соціології, як Г. Гоббс, К. Маркс, М. Вебер, вважали націоналізм "неповноцінною і непридатною для Європи доктриною". А Маркс пішов далі — замінив націоналізм пролетарським інтернаціоналізмом ("У пролетарів немає батьківщини!"). Більшовики "доопрацювали" ідею інтернаціоналізму. За їх доктриною, "світ ділиться не на народи, а на класи".

Чому в Радянському Союзі численні криваві справи були пов'язані саме з "українським буржуазним націоналізмом"? Чому ніхто не говорив про білоруський, узбецький чи вірменський буржуазний націоналізм? Тому, що конструктивний націоналізм — елемент великої української мрії, те, що робить (і ще зробить) наш народ великим, те, що в сиву давнину змусило біблійних пророків позначити Україну серед історичних націй минулого і майбутнього [Ми говоримо про конструктивний український націоналізм з його величчю, широтою, самоповагою і повагою до національних почуттів інших народів, а не про "донцовщину" (крайній націоналізм)].

Наприкінці XIX століття рух за реалізацію української ідеї особливої сили набуває у західних областях України, що перебували у складі Австро-Угорщини. Почався "львівський період визвольного руху", духовним центром української нації фактично став Львів. А в цілому Галичина — знову Галичина! — зробилася світочем національної ідеї. Гасла Кирило-Мефодіївського товариства підхопила "Молода Україна" [Щомісячний молодіжний журнал. Виходив у Львові у 1900-1903 роках]. Іван Франко та інші інтелігенти "австрійської України" піднесли прапор конструктивного націоналізму — прапор незалежності.

Але все-таки у чому слабкість української ідеології тієї доби? Точніше, у якому напрямі її потрібно доопрацювати, враховуючи абсолютно нові умови, що виникли у всьому світі, в Росії і в самій Україні? Що потрібно робити сучасним однодумцям Куліша, Франка, Драгоманова, Грушевського, Єфремова?

По-перше, великі українці-мислителі, про яких ішла мова, були дітьми свого часу. А у тогочасній науці домінував історичний матеріалізм. Ми не хочемо сказати, що Франко чи Леся Українка були матеріалістами і ледве не пролетарськими революціонерами-марксистами, якими вважали їх ще зовсім недавно. Але всі вони, включаючи і Липинського, і навіть Донцова, творили в умовах матеріалізму, а Святе Письмо вважали просто вигадкою.

По-друге, ідея української державності не могла набути своєї завершеності в період, коли наші землі були південно-західним краєм Росії. За таких умов говорити про Українську державу, її функції було просто неактуально. "Доб'ємося незалежності, державної самостійності, а там видно буде, не пропадемо!" — ось установка тогочасної національної інтелігенції України, і це природно.

Сьогодні Україна дійсно незалежна! Але робота щодо реалізації національної ідеї тільки розпочинається. Ось тут і треба визначитися, Потрібні не тільки волання, а ще й конструктивна, розумна, наполеглива праця у галузі державотворення, духовного відродження нації, у зведенні міцних економічних підвалин нашого буття.

Отже, постає велике завдання перед лідерами української нації, її елітою — зробити так, щоб ідея заволоділа широкими масами і вилилась у струнку програму дій. Адже скільки не хитай головою і не розводь руками, національна ідея від того не втілиться в життя. Необхідна систематична робота. З чого починати? З самого початку...