Сутність феномена ідентичності особистості: визначення поняття, його зміст і структура

План

 

1. Сутність феномена ідентичності особистості: визначення поняття, його зміст і структура

. Криза ідентичності в психодинамічній парадигмі

Альфред Адлер

Карл Юнг

Ерих Фромм

Карен Хорні

Висновки

Література

 

 

Сутність феномена ідентичності особистості: визначення поняття, його зміст і структура

 

Закономірним результатом розробки певної галузі науки завжди є збагачення проблематики, виявлення нових ракурсів, напрямків дослідження, докладніший аналіз окремих деталей. Дослідження проблеми ідентичності в суб’єктивному досвіді особистості, виявлення закономірних тенденцій переживання кризи ідентичності, без сумніву, надзвичайно важливе для щоденної психологічної життєдіяльності. Вивчення цього явища у філософській і психологічній літературі засвідчує особливу актуальність досліджуваного феномена й набуває окремого наукового статусу.

Феномен ідентичності виникає в рамках глобальної проблематики існування самого роду людського. Людина стає „повністю людиною”, коли усвідомлює вою ідентичність. Ми знаємо, хто ми, усвідомлюємо свою ідентичність у світі людей, професій, націй тощо.

Ідентичність - це складний феномен, „багатошарова” психічна реальність, що включає різні рівні свідомості, індивідуальні і колективні, онтогенетичні й соціогенетичні основи. Визначення проблеми ідентичності, її структури і генези, формулювання психологічних основ її розуміння, як це визначають Г.М. Андрєєва, Т. М. Буякас, П. Гуревич, М.В. Заковоротна, А.В. Кузьмін, А.В. Лук’янов, Д. Орлов, К.Н. Поливанова, Л.Б. Шнейдер, J.F. Luotard, A. Toffler та ін., є актуальними як у плані самоідентичності, особистісного росту, самопізнання і духовності, так і для реалізації евристичної мети наукового пошуку в умовах панування інформаційних технологій і засобів масової інформації, в умовах кризи існуючих суспільних систем.

Еволюція проблеми ідентичності від появи перших зародкових теоретичних форм до форм самостійного теоретичного знання простежується в працях класиків зарубіжної філософії, психології, соціології й антропології.

Якщо тлумачити „ідентичність” як поняття унікальної природи, самобутності людини, продуковане ментальною рефлексією з приводу історії людини, становлення особистості, то його витоки виявляються в філософських працях Сократа, Платона, Протагора, І.Канта, Г. Гегеля, М. Хайдегера, М. Шелера, А. Шопенгауера, М. Бахтіна, М. Мамардашвілі.

Проблема ідентичності вирішувалась у західній психології А. Адлером, У. Джеймсом, Е. Еріксоном, 3.Фрейдом, А. Фрейд, К. Хорні, К. Юнгом, в радянській А.Г. Амбрумовою, М.М. Бахтіним, М.В. Заковоротною, І.С. Коном, В.С. Мухіною, Л.М. Поповою.

Відігравши важливу роль у створенні загальної для соціальних наук точки зору на ідентичність як результат внутрішньої самореалізації й зовнішнього контексту, ці ідеї здійснили вплив на дослідження особистісної й соціальної ідентичності як зарубіжними вченими, такими як, Дж. Бьюдженталь, Е. Еріксон, С. Московічі, Ж. Піаже, Б. Шледер та ін., так і вітчизняними, зокрема, Н.А.Антоновою, Л.С.Виготським, С.Л.Рубінштейном, В.А.

Інтуїтивно кожна людина усвідомлює, що в неї повинно бути своє власне Я, свій власний шлях розвитку, свої ідеали, цілі, прагнення. Це особисте, властиве для людини повинно бути засвоєне самою людиною, а не нав’язане зовні і повинно відповідати внутрішнім усвідомленим й неусвідомленим потребам і прагненням.

Психологи здебільшого сприймають ідентичність як вираження внутрішніх процесів. Для психолога це те, що існує всередині ідентичності, частина „персони”.

На відміну від філософських теорій, що претендують на розкриття суті „Я”, психологія намагається розчленувати проблему на складові частини, які могли б бути предметом експериментальних досліджень: за предметом, за контекстом, за компонентами образу „Я”.

Можна сказати, що ідентичність є багатомірний процес, який може бути описаний за допомогою різних аспектів. Становлення ідентичності полягає в процесі складного вибору між легко набутим Я - запозиченим, скопійованим, вимушено набутим і Я, яке отримують власними зусиллями і прагненнями, в результаті пристосування внутрішнього до зовнішнього світу, в результаті вибору.

Становлення ідентичності пов’язане з формуванням розмаїття як результату людської діяльності з необхідністю ідентифікації внутрішнього світу релевантного зовнішньому[5].

В словнику класичного психоаналізу спочатку не знаходимо терміну „ідентичність”, проте цей термін зустрічався у З.Фрейда, більше того, в його знаменній тезі (wo Es war, soll Ich wеrden) „де було Воно, має стати Я”, ми власне чи не вперше зустрічаємо механізм досягнення ідентичності та її роль в реалізації психічної діяльності. Для З.Фрейда ідентичність - це власний, внутрішній світ, емоційні сили людини. Любити й працювати - проста формула успішної ідентичності. У розвитку ідентичності вчений виділяв два рівнозначні процеси:

а) біологічний - коли організм стає ієрархічною організацією серед живих органічних систем у життєвому циклі;

б) соціальний - коли організми систематизуються в групи, що географічно, історично і культурно визначені. Збереження біолого- психічної рівноваги для Я - головна ціль людського буття. Тому ідентичність, як умова такої рівноваги важливіша й первинніша в порівнянні з ідентифікацією. Ідентифікація нівелює, цивілізує, а ідентичність рятує.

Послідовники З.Фрейда уточнювали і розширювали поняття ідентичності: М. Кляйн запропонувала поняття „проективної ідентичності”, А. Фрейд - „захисної ідентичності”.

Загальним для усіх представників фрейдистського напрямку стало зведення ідентифікації до несвідомих структур, пряме перенесення якостей суб’єкта, обмеження процесу дитячим віком, відсутність чіткого розуміння, а часто ототожнення понять ідентифікація та ідентичність. Ідентичність та ідентифікація зовсім не пов’язані з історичним часом, оскільки не поясненими залишаються механізми впливу на них суспільства[5].

К.Юнг й А.Адлер вважали недостатнім й одностороннім таке тлумачення індивідуального розвитку. Замкнутість індивіда в собі не може служити фундаментальним джерелом становлення людського. Вчені підкреслювали необхідність дослідження соціального оточення - „Umwelt” - так його потім назве Е.Еріксон[5] К.Юнг наділяв людину прагненням до індивідуації, тобто процесу виділення психологічного індивіда, відмінного від спільноти, від колективної психології; А.Адлер - до досягнення досконалості[1;7].

К.Хорні постулює тезу про властиве від природи у людини прагнення до самореалізації, у невичерпній потребі розгортання внутрішніх потенцій. Людина прагне до саморозвитку, хоче ототожнювати себе з ідеальним „Я”, подолати конфліктність, розщепленість, визначитися у житті, прийняти відповідальність за себе й за інших. Знання людини про себе повинно стати її власним емоційним переживанням[3].

Важливо, щоб людина не тільки роздумувала про внутрішні сили, але й набула їх. Іншої думки про природу ідентичності дотримується Г. Саллівен, який вважає, що система самості - захисний механізм особистості, який створює ілюзію особистісного існування в умовах втрати людиною її індивідуальності. Таким чином, у працях А.Адлера, Г. Саллівена, К. Хорні, К. Юнга не виключається необхідність взаємодії внутрішнього „Я” і суспільства. Логіка досліджень спрямована на захист вдосконалення і набуття психічної стабільності „Я”. Основною метою залишається цілісність. Незважаючи на збільшення простору, в якому оцінюється цілісність особистості - взаємостосунки „Я” і світ, все таки, акцентується інтерес до суб’єктивного, індивідуального досвіду як єдиного достовірного.

Криза ідентичності в загальному розумінні у відриві від вчень і тлумачень різноманітних парадигм, це втрата людиною або соціальним угрупуванням уяви про своє місце в суспільстві, про свою самоцінність[9].