Розвиток риторики в Україні до кінця ХVІІІ століття

Зміст

Вступ

Розвиток риторики в Україні до кінця ХVІІІ століття

Феофан Прокопович - один із найвідоміших професорів риторики

Розвиток риторики в Україні в ХІХ - поч. ХХ ст.

Використана література

Вступ

 

Уміння <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%8F> переконувати співрозмовника, уміння правильно <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C> й красиво <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B0> говорити, привертати увагу <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%B2%D0%B0%D0%B3%D0%B0> й здобувати довіру <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%80%D0%B0> слухачів <http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%A1%D0%BB%D1%83%D1%85%D0%B0%D1%87&action=edit&redlink=1> потрібне нам в усіх сферах <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%84%D0%B5%D1%80%D0%B0> життя <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B8%D1%82%D1%82%D1%8F>. Володіння мистецтвом <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE> слова <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE> - одна з умов для досягнення успіху <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D1%81%D0%BF%D1%96%D1%85> в багатьох професіях <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%84%D0%B5%D1%81%D1%96%D1%8F>. Уміння складати й виголошувати промови <http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0&action=edit&redlink=1> необхідне юристові <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82> (риторика й виникла як мистецтво складання судових промов). Політик <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B8%D0%BA>, що говорить грамотно <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C> й переконливо <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F>, викликає повагу й довіру <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%80%D0%B0> громадян <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D1%8F%D0%BD%D0%B8%D0%BD>, тоді як ті політичні діячі, які не надають ваги цьому вмінню, легко потрапляють у кумедні ситуації.

Вікіпедія дає нам таке визначення поняття "Рито́рики" -це наука про способи переконання <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F> та впливу <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BF%D0%BB%D0%B8%D0%B2> на аудиторію <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%83%D0%B4%D0%B8%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F> з урахуванням її особливостей. Ця наука <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%B0> вивчає методику творення тексту <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%82>, визначає його структуру <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%80%D1%83%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0_%D1%82%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%82%D1%83>, найбільш придатну для зрозумілого й аргументованого <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%B3%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82> викладення думки <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%83%D0%BC%D0%BA%D0%B0>.

Риторика є однією з найдавніших наук <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%B0>, її виникнення припадає на античні часи <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D1%96_%D1%87%D0%B0%D1%81%D0%B8>. Вона була засобом захисту <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D1%85%D0%B8%D1%81%D1%82> і звинувачення <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B1%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D1%83%D0%B2%D0%B0%D1%87> на судовому процесі <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D0%B4%D0%BE%D1%87%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE>. Найвидатніші теоретики <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F> риторики були в Греції, а практики <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0> - в Римі. Засвоєння риторики вважалося необхідною підготовкою в Стародавній Греції <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D1%8F_%D0%93%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%96%D1%8F> та Римі <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D1%96%D0%B9_%D0%A0%D0%B8%D0%BC>. Громадяни <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D1%8F%D0%BD%D0%B8%D0%BD> Давньої Греції могли самі себе захищати в суді <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D0%B4>, а щоб захист вийшов вдалим, вони зверталися до фахівців <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D1%85%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C>, чиїм ремеслом <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D1%81%D0%BB%D0%BE> було складання промов <http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0&action=edit&redlink=1>.

У середньовічній <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%87%D1%87%D1%8F> Європі <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0> риторика була перш за все мистецтвом <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE> християнської <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE> проповіді <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%8C>. Разом з діалектикою <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%96%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0> і граматикою <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0> риторика становила тривіум <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B8%D0%B2%D1%96%D1%83%D0%BC> - базову частину навчального плану в середньовічній освіті. Її правила були пристосовані до середньовічних форм, таких, як проповіді і правові документи. На землях Київської Русі <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%8C> ораторське мистецтво розвивалося під візантійським <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B7%D0%B0%D0%BD%D1%82%D1%96%D1%8F> впливом.

Риторика розробляла теорію мовного стилю. Авторам українських риторик близькою була ідея, що прийшла з античності й дістала широкий розвиток у стінах Києво-Могилянської колегії, про три ораторські стилі ("слоги") - високий, середній і низький, на які мовний матеріал членувався за ступенем образної ускладненості, а отже й естетичного сприйняття. Поступово правила та прийоми риторики були перенесені на інші прозові жанри, її основний розділ - учення про словесне вираження - увійшов складовою частиною до мовознавства й теорії літератури (стилістика <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B8%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0>). Інші розділи риторики з часом втратили практичне значення. На сучасному етапі розвитку риторики відбувається піднесення всіх її жанрів <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B0%D0%BD%D1%80>, створюється багато посібників ораторського мистецтва.

Нині дуже мало уваги приділяється риториці. Це, можливо, одна з причин того, що в нашій країні немає стійкої і виваженої політики демократії. Сучасна риторика - це теорія та майстерність ефективного (доцільного, впливового, гармонійного) мовлення. Предметом сучасної загальної риторики є загальні закономірності мовленнєвої поведінки, що діють у різних ситуаціях спілкування, сферах діяльності, та практичні можливості використання їх задля того, щоб створити ефективне висловлювання. Ефективність мовлення визначається втратами в процесі передавання ним від мовця до слухача інформації всіх трьох типів, притаманних мовленню: поняттєво-логічного, оцінного (+ або -) й емоційного. Доцільність мовлення - це його відповідність головній меті мовця, його мовленнєвому наміру. Впливовість мовлення - це його здатність розбудити розум і почуття, спонукати слухача спочатку прислухатися, прихильно та зацікавлено, а тоді прийняти те бачення навколишнього світу, яке йому запропонує мовець.

риторика україна професор прокопович

Розвиток риторики в Україні до кінця ХVІІІ століття

 

Українська риторика має досить глибокі історичні корені. Остаточне формування ораторського мистецтва відбувається вже в епоху Київської Русі. Досить важливим чинником у цьому процесі було, звичайно, прийняття християнства. Разом з ним приходить і мистецтво красномовства, збагачене потужною античною та візантійською традицією.

Саме тому Київська Русь залишила видатні пам'ятки насамперед гомілетичного красномовства. Досить відомою є проповідь руського митрополита Іларіона (XI ст.)"Слово про закон і благодать".

Непростою була ситуація перебування України у складі Речі Посполитої, де було взято курс на поглинання візантійсько-православної традиції пануючим західним типом культури. Але водночас українство дістало більше змоги прилучитися до західних досягнень, критично їх оцінити й використати, ніж їхні північно-східні сусіди під монгольським ігом, приречені на фіксацію старих візантійських канонів. Усе це повною мірою поширювалося й на риторику.

Насамперед поставало питання збереження національної мови. Характерний лист брацлавської шляхти королю Стефану Баторію про видання королівських указів українською, а не польською мовою (1576):

"Хоч, найясніший милостивий королю, за ухвалою унії листи з канцелярії вашої королівської милості не іншим, а тільки руським письмом мають бути видані, але, найясніший милостивий королю. це нам над право і над вольності наші діється, що листи з канцелярії вашої королівської милості до нас письмом польським видають".

Однак ситуація ускладнювалася численними втратами культурних кадрів. Після монголів "вага Києва на якийсь час падає, адміністративний центр помалу просовує на північ, до Москви, а разом з ним сунуть до Москви й наші українські письменники і збагачують московську літературу. Уже в XIV віці оддають Москві знання та сили наші славнозвісні митрополити: св. Петро Волинець (помер 1326) та св. Олексій Черніговець (1293-1377)", - писав митрополит Іларіон (Огієнко).

Релігійне красномовство, за традицією, посідало тоді чільне місце. До того ж церковне життя зазнало сильних змін. Складним було питання щодо церковної унії в Україні (Берестейська, 1596 p.). Частина української Церкви, зберігши східний обряд, пристала до Риму у сфері догматичній (греко-католики). Проте й там, і тут спостерігалося прагнення зберегти давньоруські традиції, розвинути національну культуру. Ситуація була дуже складною, тим більше, що творили тоді проповіді й церковну літературу взагалі люди, які шукали істини, не завжди чітко знаючи, де вона. Такою була доля видатного літератора епохи Мелетія Смотрицького (1592-1633 pp.), автора однієї з перших слов'янських "Граматик", блискучого стиліста. Почавши з палкої оборони Православ'я ("Тренос" - плач української Церкви, покинутої своїми дітьми), він закінчив життя як уніат. Але подібні пошуки стимулювали розвиток полемічної літератури (І. Вишенський, Г. Смотрицький, М. Смотрицький, С. Зизаній, Острозький Клірик, Копистеньський, Л. Баранович, Й. Галятовський та багато інших).

Ось кілька уривків з полемічної літератури тієї пори: Послання Івана Вишенського до єпископів, що прийняли унію з Римом:

"Не ваши милости алчных оголодневаете и жаждными чините бедных подданых, той же образ Божий, што и вы носячих; на сироты церковные и прекормление их от благочестивых христиан наданых лупите и з гумна стоги и обороги волочите; сами и з своими слуговинами ся пре-кормлюете, оных труд и пот кревавый, лежачи и седячи, смеючись и граючи, пожираете, горелки препущаные курите, пиво трояковыборное варите и в пропаст несытнаго чрева вливаете; сами и з госттями ся своими пресыщаете, а сироты церковные алчут и жаждут, а подданые бедные в своей неволи рочнего обходу удовлети не могут, а детьми ся стискают, оброку себе уймуют, боячися, да им хлеба до пришлоого урожаю дотягнет".

Полемічність у сфері духовного життя ускладнювалася ще й тому, що до дискусії між православними та католиками додалася інтенсивна течія протестантизму, що палко обороняв власні позиції. Цікаво, наприклад, що антитрині-тарії (социніани) 3 відкрили систему власних шкіл (прагнули навіть відкрити Академію), і риторика тут була важливим засобом виховання полемістів проти католицизму. Натомість, скажімо, у Василіанських школах (XVII - XVIII ст.), що розвинулися під час поширення церковної унії (засновник - орден св. Василія), учні навчалися обороняти католицизм у полеміці проти православних і протестантів.

В Україні цих часів (XVI-XVIII ст.) виникають братства, які ставлять за мету оборону православної віри та культури. Православні братства, зокрема, започатковували школи та книжність (особливо відзначаються Київське, Львівське та Луцьке братства); вони були відкриті для дітей з усіх вертств населення.

Ось характерний уривок з листа братчиків м. Вільно Львівському братству (1588):

"Простіше кажучи, сто або двісті книг пошліть нам, виставивши за них відповідну ціну; а ми з подякою вашій любові вказану (ціну) вам перешлемо. При книгах і дяка (вчителя) або навіть двох, що зможуть достойно роз'яснити і інших навчити, просимо прошліть, яким тут життя і всякий достаток для задоволення тілесних потреб буде достойний".

У братських школах інтенсивно вивчали риторику, бо була потреба в обороні православ'я, в боротьбі за душі людей. Наприклад, у Київській братській школі ректорами були такі видатні ритори, як І. Борецький, К. Сакович та М. Смотрицький), риторика та піїтика посідали почесне місце серед філологічних дисциплін. Цікаво й те, що І. Борецький спершу був ректором Львівської братської школи, взагалі першої в Україні, і переніс свій досвід на терени київської освіти. Відносно того, що подібні явища спостерігаються по всій Україні, свідчить високий рівень вивчення риторики в Острозькій Академії (тут працював видатний філолог Г. Смотрицький), у Луцькій братській школі та ін. Ця традиція тривала аж до XVIII ст. (згадаймо ту увагу, якою оточено було вивчення риторики та піїтики в Переяславському та Харківському колегіумах).

Певне місце посідала риторика і в програмах гільдійських шкіл, що відкривалися купецькими об'єднаннями.

Риторика входить до програм навчання в Україні саме тоді, коли інтенсивно формується національна самосвідомість, коли постає з усією нагальністю проблема створення власної української держави. Україна в цю пору, як і вся ренесансна та постренесансна Європа, прагне до широкого самовияву особистості: навчання риториці стає засобом піднесення духовної активності народу. На тлі блискучої барокової культури Римської Церкви звичаї та мистецтво візантійської традиції в умовах нестатків і культурного пригнічення виглядали старосвітськими, архаїчними.

Величезну роль у розвитку української культури відіграв у XVII ст. митрополит Київський Петро Могила, який заснував на основі Київської братської школи Колегію (з XVII ст. Академія) на рівні тодішніх західноєвропейських університетів, започаткував літературу й мистецтво нового, барокового стилю, оновивши мову церковної пропаганди. Зокрема, Петро Могила". не висвячував нікого на священика доти, поки той не пробуде у Києві рік, або й більше, і не навчиться як слід розуміти свою віру. А задля того Петро Могила з братської школи зробив вищу Українську Академію (так вона й звалася "Могилянська академія"), де вже вчилися не тільки діти, а й священики".

На цей час припадає другий період піднесення риторики в Україні, а саме кінець ХVІІ - початок ХVІІІ ст. Це часи розквіту риторики як навчальної дисципліни, коли вона викладалась у Києво-Могилянської академії:

"У класі риторики студенти опановували мистецтво складання промов, які могли виголошуватися у найрізноманітніших випадках: на святах, зустрічах, прощаннях, святкуваннях іменин, весіллях, похоронах тощо. Крім того, вони вчилися мистецтва складати найрізноманітніші послання. Практичне застосування знавцями риторики відбувалося й під час різних судових розборів, суперечок тощо, коли було необхідно довести права тієї чи іншої сторони, кваліфіковано провести захист. Студенти, які добре опанували поетику та риторику, мали змогу поліпшити своє матеріальне становище за рахунок підробітків у багатих міщан".

У Києво-Могилянській академії студенти вивчали риторику протягом одного року. Кожний викладач, який читав даний курс, обов'язково писав власний підручник з цієї дисципліни. Більше того, якщо він у другий раз викладав риторику, то його підручник зазнавав значних змін. Як відмічають дослідники:

"Це дає підставу говорити про наявність якогось гласного чи негласного припису, що зобов'язував викладачів до початку занять мати власний курс лекцій. Така традиція, що неухильно дотримувалась з року в рік, позитивно впливала на розвиток творчої думки викладачів і студентів, які, наслідуючи представлені викладачами зразки, імітували їх, вчились складати власні промови, поздоровлення, панегірики, листи".

На сьогоднішній день збереглося 127 курсів риторики, що були складені й прочитані в Києво-Могилянській академії. Певний розквіт курсів риторики припадає на кінець ХУІІ - початок ХУІІІ ст. Переважна їх більшість мали світський характер. Питання гомілетики, церковно-богословського красномовства розглядались досить побіжно, як правило, наприкінці курсу поряд з іншими типами промов. Зразком для підручників була антична теорія красномовства, насамперед доробок Аристотеля, Цицерона, Квінтіліана. Курси риторики складались із п'яти розділів: винахід, розташування, словесне вираження, запам'ятовування і виголошення. Крім того, велика увага приділялась теорії трьох стилів: високого, середнього і простого. Кожним з них рекомендувалось користуватися, виходячи з критерію доречності.

На риторичні курси суттєво вплинули також думки античних і ренесансних теоретиків про те, що філософія є найважливішою частиною загальної освіти оратора. Однак основу семи вільних мистецтв складало, все ж таки, красномовство.

Характерною рисою риторичних курсів, що читались в Києво-Могилянській академії, була їх практична спрямованість. У них давались поради щодо складання промов з будь-якої нагоди. В ті часи на різноманітні урочистості, як правило, запрошували оратора як почесного гостя. На риторичні курси суттєво вплинув ренесансний ідеал "універсальної людини", людини високоосвіченої, знавця багатьох наук, що вміє втілити свої знання в блискучих промовах. Як відмічає В.Д. Литвинов:

"І теоретичні настанови, і практичні поради спрямовували на виховання в найкоротший термін дійового, практичного оратора, який розумів би потреби і запити слухачів, був здатний виступити перед будь-якою аудиторією. Ця традиція виявилася сталою і збереглася аж до початку ХІХ ст.".

Першим відомим нам риторичним курсом, що був прочитаний у Києво-Могилянській академії в 1635/36 навчальному році, був курс Йосипа Кононовича-Горбацького. Він складався з двох частин: риторики і діалектики. Риторика містила вступ і три трактати ("Про силу красномовства", "Про ораторську промову", "Про тему дослідження").

Важко переоцінити роль Костянтина Острозького, який заснував у своєму замку в Острозі навчальний заклад, видавництво, центр полемічного письменства (зокрема, тут вперше у східнослов'янських землях видано друком церковно-слов'янською мовою повний текст Святого Письма, так звану Острозьку Біблію).

Східний клірик Павло Алепський, подорожуючи в середині XVII ст. по Україні, захоплювався високим рівнем тутешньої культури, освіти, народним характером: "по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що дуже здивувала нас: вони, крім небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не лишають їх неуками блукати на вулицях".

Отож, були всі умови для розвитку риторичного слова, що повною мірою й проявилося.

Хоча водночас помітне й певне прагнення до секуляризації літератури (звільнення її від церковного впливу), вона в основному залишається церковною риторикою (полемічний і філософський трактат, проповідь тощо). Художні твори - віршовані та прозаїчні - були ще нечисленними і правили швидше за розвагу.

Риторика епохи бароко культивує витончену алегоричність, риторичні та художні ефекти, поєднання пишноти стилю з думкою про "марноту світу цього". Ораторсько-проповідницька проза продовжує традиційно тлумачити Святе Письмо, догматику й моральні норми, проте вона збагачується переживаннями актуальних соціально-політичних проблем. Особливо це помітно у "словах", що називаються також "казання", "повнення", які писали Л. Баранович ("Мечъ духовний", "Трубы словесъ проповедныхъ"), Й. Галятовський ("Ключъ разумінія"), С. Яворський ("Венецъ Христовъ"), А. Радивіловський ("Огородокъ Марії Богородицы") та ін.

Помітний також резонанс української культури у східнослов'янських землях. Риторично-гомілетична література була основою східнослов'янського духовного життя взагалі. Як Острозька Біблія була єдиним джерелом духовного знання для українців, білорусів і росіян аж до початку XIX ст., так і українська книжність духовно живила весь східнослов'янський, а почасти й південнослов'янський, що перебував під турецьким пригніченням, світ, незважаючи на утиски української культури в Речі Посполитій. Випускники Києво-Могилянської Академії, зокрема, були бажаними гостями в Московії, де ставали фундаторами нового типу проповіді, а також віршової літератури й театру (наприклад, Симеон Полоцький).

Досягши визначного місця в російській церковній ієрархії, Стефан Яворський знаходить час і натхнення для створення посібника з риторики під назвою "Рука риторична". Це було подальшим розвитком традицій Києво-Могилянської академії з її рукописними риторичними посібниками. Автор закликає до стислості стилю:

"Між іншими карами гріха, за які ми страждаємо з вини наших предків, є те, що ми маємо слабку пам'ять, бо коли дещо сприймається, то за деякий час воно забувається<. >Премудрі по-різному шукають виходу з цього становища. Я ж на відміну від інших вважаю, що найкраще запам'ятовується короткість речі <. >Тому я раджу для кращого запам'ятовування досить просту риторичну хитрість, адже я дію однією рукою, в якій маю всю риторику" [автор атестує свою книгу з п'яти невеличких розділів як скорочений виклад курсу].

Як зазначав свого часу проф. А. Архангельський, "власні літературні сили Москви спочатку вельми незначні, - точніше сказати, їх зовсім немає: і в галузі літератури до самого кінця XV століття Москва живе чужим добром", переважно за рахунок українців.