Система соціального забезпечення після Великої Вітчизняної війни

Новий етап у розвитку соціальної допомоги в Україні починається

після Великої Вітчизняної війни. У 1949 році НКСЗ перейменовано на Міністерство соціального забезпечення. У післявоєнний період паралельно з відбудовою народного господарства держава розпочала заходи щодо соціальної підтримки населення. Для координації цієї діяльності у 1949 р. організовується Міністерство соціального забезпечення. Допомога здійснівалась на основі трьох усталених систем, обумовлених специфікою трудової діяльності різних категорій населення:

1) державне соціальне забезпечення військовослужбовців, членів творчих спілок, учнів та інших категорій громадян за рахунок державних, республіканських і місцевих бюджетів;

2) державне соціальне страхування робітників і службовців, джерелом фінансування якого служили внески підприємств, установ, організацій та державні дотації;

3) соціальне забезпечення колгоспників, сформоване з відрахувань від доходів колгоспів і дотацій з державного бюджету.[3, 37]

У 1956 році Верховна Рада СРСР прийняла Закон про державні пенсії,за яким не тільки було розширено коло осіб, яким призначалась пенсія, а й було виділено у самостійну галузь законодавство про соціальне забезпечення.

У 1961 році змінилось положення про Міністерство соцільного забезпечення, внаслідок чого його функції значно розширились. З 1964 року пенсії почали призначатися також колгоспникам. Система соціального забезпечення, яка склалася в країні в 70-х роках, охоплювала широкі верстви населення і надавала всім потребуючим мінімум соціальних гарантій. Однак, поряд із відміченими досягненнями у здійсненні соціального забезпечення населення, слід зауважити, що система все ж таки була суперечливою і далекою від досконалості. Як наслідок сформувалась патерналістська модель соціального захисту з майже абсолютним фінансуванням із держбюджету.