Барокові притчеві мотиви й символи»

Найяскравішим прикладом необарокового стилю є роман- балада Валерія Шевчука «Дім на горі».

Раїса Мовчан розглядає цей твір в контексті бароко, наводячи ряд доказів на підтвердження цієї точку зору.

Роман побудований з двох частин: повісті-преамбули і циклу «Голос трави» з тринадцяти новел. Цікаво, що новел саме три­надцять: містична тканина твору дає підстави говорити про неви- падкову наявність цього магічного числа.

Мотив «парування» демона з людиною є типовим у фольклорі. Сам письменник продовжує цю тему в другій частині, в новелах «Перелесник», «Панна сотниківна», «Відьма», змінюючи лише зовнішній вигляд потойбічного спокусника.

Містичним є також лейтмотив синьої дороги в першій частині твору. І символіка синього кольору, і мотив дороги запозичені з фольклору. В. Шевчук зливає ці два поняття в цілісний образ, що синтезує вищі емоції і раціоналізм, рух у безмежність, спроби самопошуку. Мотив синьої дороги певною мірою перегукується з пошуком синього птаха в М. Метерлінка.

Більшість сюжетів циклу «Голос трави» запозичені з фольк­лорно-фантастичних і міфологічних оповідей. Вражає подібність деяких новел до Лесиної «Лісової пісні», теж створеної на фольк­лорному ґрунті. Мотив самотності водночас є прокляттям та бла­гом. Відчуття самотності переживають усі герої твору, в різний час і за різних обставин вона відіграє свою роль.

Мотив блудного сина, заснований на біблійній притчі, передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і радість повернення — знаходження себе, пізнання зако­нів природи і світу. Символ дому в поєднанні з цим мотивом озна­чає своєрідне благо, фортецю, міцну основу, а дорога, яка веде з цього дому,— прокляття.

Кожна його притча — певний погляд на світ, намагання й пра­гнення його зрозуміти, побачити й полюбити. Митець мислить мистецькими образними блоками:страх перед світом, душевна роздвоєність може привести до загибелі;

справжня любов не може живитися облудою — це також поча­ток загибелі; заради спасіння людини можна пожертвувати життям;

гніт і насилля над людиною приведе її до повстання;

не шукай видимої вигоди, а «чистий серцем будь і не губи душі».

Фольклорна основа твору»

Чому й заради яких ідейно-естетичних та морально-філо­софських проблем так активно й щедро використовуються в ро- мані-баладі фольклорні мотиви, фольклорна образність?

Слід насамперед урахувати, що В. Шевчук — відомий дослід­ник давньої української поезії. Він добре знає епоху україн­ського Відродження, той період в історії національної культури, коли здійснювався активний обмін філософськими й естетич­ними поглядами та концепціями, коли творчо переосмислюва­лось усе те, що виробила філософська й естетична думка Заходу і Сходу, тому художньо опрацьовує фантастичні народні образи та сюжети, творчо використовуючи засоби поетики фольклорної фантастики. Наприклад, поширені у слов’янському фольклорі мотиви прикликання нечистої сили («Відьма», «Перелесник») і закладання душі дияволу («Швець», «Чорна кума») розгор­таються на новому, у порівнянні з народним, сюжетному тлі. На думку Г. Грабовича, «це є своєрідний народний демонізм, тобто демонізм якийсь мовби приручений, свійський». Він ніколи не є справді страшним, тобто психологічно руйнівним, насамперед

через те, що «сама модальність розповіді зм’якшує, розряджує той демонізм, що вона несе».

Світова література активно зверталася до народного міфоло­гічно-фольклорного мислення, яке є основою народної творчості. Сучасних художників хвилюють такі проблеми, як смисл люд­ського життя, совість, як міра людяності, внутрішні принципи й першопричини людських вчинків.

Всі оповідання мають фольклорно-міфологічну основу й від­творюють химерне переплетення реального та міфологічного у сві­домості людини, яка ще зберегла риси первісного синкретичного мислення.

Фольклорна основа у творі настільки активна, що постає як своєрідний кодекс уявлень про людину, природу і світ. Зрештою, як слушно зауважує Б. Рибаков, «пізнання народної культури, усіх видів слов’янської творчості просто неможливе без вияву його архаїчної язичницької підоснови. Вивчення язичництва — це не лише заглиблення в первісність, але й шлях до розуміння культури народу».

У циклі «Голос трави» представлено широкий спектр міфоло­гічних образів: домовик, чорт, лісовик, відьма, потерчата, пере­лесник, чаклунка, причому кожен з них майстерно інтерпретовано й органічно вплетено у канву твору. Але, мабуть, найбільшим, найважливішим досягненням письменника є те, що він не зами­кається в рамках відтворення, реконструкції фольклорної сим­воліки, а намагається проникнути в глибинний зміст давніх уяв­лень народу, осмислити усталені фольклорні образи, наповнюючи їх сучасним змістом.

Цікавим, на нашу думку, є проблемне трактування у В. Шев­чука образу чорта. Зауважимо, що ставлення до питання про рівень фольклорності чорта в дослідників неоднозначне. В. Гна- тюк, наприклад, вважав його фольклорним за походженням, але дуже зміненим під впливом християнства, через що він утра­тив свої первісні ознаки. Не зараховує чорта до образів нижчої міфології і Е. Померанцева, доводячи, що він, «хоч і спирається на давні, дохристиянські уявлення, але явно значно пізніший, забарвлений біблійними мотивами». В. Давидюк послідовно обстоює думку про те, що внаслідок трансформації під зовнішнім виглядом чи самою назвою чорта приховуються функції зовсім інших, дійсно міфічних персонажів. Скажімо, в сучасному укра­їнському фольклорі він повністю переймає на себе функції пере­лесника, що зводить за допомогою любовних чарів молоденьких дівчат.