Істотні ознаки самостійних частин мови

Частини мови	Загальні поняття	Родові поняття	Питання
Іменник	Самостійні частини мови (змінні)	означає предмет	хто? що?
Прикметник		називає ознаку предмета	який? яка? яке? чий? чия? чиє?
Числівник		означає кількість предметів або їх порядок при лічбі	скільки? котрий?
Займенник		вказує на предмет, але не називає його	хто? що? (особові) який? яка? яке? чий? чия? чиє? та ін.
Дієслово		означає дію предмета або стан	що робити? що зробити? що робить? що робив/зробив? що буде робити? що зробить?
Прислівник	Самостійна частина мови (незмінна)	виражає ознаку дії або пояснює, де, коли відбувається дія	як? де? куди? звідки? коли? та ін.

Учителеві необхідно наголосити, що розрізнення частин мови за допомогою граматичних питань не є головним. Адже на одні й ті ж питання відповідають різні щодо семантичної суті слова: на питання хто? або що? – іменники й займенники на питання який? – прикметники, порядкові числівники, займенники, на питання чий? – прикметники, займенники, а в контексті й форми іменників. З іншого боку, слова, що належать до однієї частини мови – прикметники, числівники, займенники, прислівники, – відповідають на різні питання. У багатьох випадках граматичні питання, що можуть бути поставлені до слова, не збігаються з смисловими питаннями, що визначають його зв’язок з іншими словами у тексті (кого? батька – чия хата? хата батькова; куди поїхали? – до батька, де зустрілися? – у батька), тому орієнтуватися тільки на граматичне питання, не враховуючи сукупності ознак слова, не можна, оскільки між фактами дійсності й фактами мови зв’язок не механічний, а діалектичний.

Зміст і форма не завжди повністю відповідають один одному. Наприклад, значення ознаки мають слова зелень, юність, значення дії – читання, просьба, значення кількості – одиниця, сотня. Але всі вони належать до іменників. Певну спільність значення мають споріднені слова – зелень, зеленіти, зелений, зелено (наявність зеленого кольору), але їх відносять до різних частин мови на тій підставі, що одне й те ж явище осмислюється по-різному – то як поняття, що існує саме по собі, то як дія, то як ознака предмета або дії. Виявляється це в сукупності граматичних ознак кожного із слів, насамперед у тих граматичних значеннях, що супроводить їх головне лексичне значення.

Характеристика прикметника як частини мови здійснюється з поступовим ускладненням лінгвістичної інформації та поетапними виробленням відповідних мовних та мовленнєвих умінь.

Вивчення прикметника починається з вироблення умінь виділяти в запропонованому тексті цю частину мови, бачити її функції, обґрунтовувати власну думку.

Вивчення числівника передбачає формування умінь розпізнавати числівники, розрізняти числівники та інші частини мови, які виражають числове значення, правильно утворювати відмінкові форми числівників, правильно використовувати у мовленні числівники (кількісні – в ролі головних членів речення, порядкові – в ролі означення); правильно вживати числівники на позначення дат, часу, виражати орієнтовну кількість за допомогою поєднання кількісного числівника й іменника (років п’ять, метрів вісім); знаходити вивчені орфограми, пояснювати їх за допомогою правил.

Учителеві слід пам’ятати про те, що існує тенденція до порушення нормативності наголошування й написання числівників та складних слів, компонентом яких є числівник. Це стосується насамперед таких слів, як одинадцять, чотирнадцять, п'ятдесятиріччя, шістдесятники тощо. У зв’язку з цим провідним стає принцип систематичності й комунікативної спрямованості навчання, відповідно до якого здійснюється включення числівників у тексти для аудіювання, читання, переказів, диктантів тощо. Оскільки числівник відрізняється відносною лексичною автономністю та невисокою частотністю використання, у доборі дидактичного матеріалу варто звертати увагу на нормативність числівникових форм під час вивчення інших тем мовної та мовленнєвої змістових ліній програми.

Займенник. Учні повинні засвоїти, що займенник має тільки вказівне значення. Проте в тексті це значення стає конкретним, співвідноситься з окремою особою чи предметом, ознакою, кількістю. Таким чином, у тексті займенник виступає замість іменника, прикметника, числівника, урізноманітнюючи мовлення й виступаючи засобом зв’язку.

Реалізація функціонально-стилістичного підходу передбачає виконання завдань, що яскраво ілюструють функціональні можливості займенника.

З початкової школи діти мають загальне уявлення про дієслово як частину мови. Тому основна увага приділяється функціональному аспекту вивчення цієї: частини мови, що передбачає уміння розпізнавати дієслова, визначати їх граматичні ознаки, відрізняти неозначену форму дієслова від інших форм, зокрема III особи; розрізняти дієслова доконаного й недоконаного виду, часи і способи дієслів, опанувати основні правила написання дієслів. Засвоєння функціонального потенціалу дієслова виявляється в уміннях уживати одні дієслівні форми замість інших (теперішній і майбутній час замість минулого, неозначену форму замість інших способів, одні способи замість інших); для увиразнення думки уникнення невиправданих повторів використовувати в мовленні дієслова-синоніми.

Довести учням основну функцію дієслів передавати дію, рух, швидку зміну подій, стан допоможуть тексти, у яких ця функція виражена найбільш виразно (тексти-розповіді; тексти-роздуми; прислів’я, загадки тощо).

Усвідомлене поняття про дієприкметник та дієприслівник ґрунтується на розумінні того, що ці особливі форми дієслова поєднують у собі ознаки двох самостійних частин мови. З цього випливає своєрідність їх лексичного значення: дієприкметник означає ознаку за дією, дієприслівник указує на дію, що супроводжує іншу, основну дію в реченні.

Вивчення цих дієслівних форм супроводжується подоланням таких основних труднощів, як-от: сплутування прикметника і дієприкметника, прислівника і дієприслівника; сплутування закінчень множини дієприкметника та суфіксів дієприслівника (читаючі учні, читаючи вдома); використання неіснуючих штучно створених учнями дієприкметникових і дієприслівникових форм унаслідок недостатнього рівня мовленнєвої практики.

З метою подолання цих труднощів необхідно виробити в учнів стійкі мовні вміння розрізняти частини мови та особливі форми дієслова на основі лексичного значення слів. Для цього варто використовувати спостереження над мовним матеріалом, вправи на редагування й переклад, орфографічний практикум тощо. Ефективним є застосування інтерактивних методів, що дають змогу створювати імітаційне моделювання ситуацій значною мірою варіюючи завдання для різних категорій учнів.

Особливість прислівника полягає в багатоаспектності його лексичного значення: час, місце, спосіб дії тощо. Тому для засвоєння учнями цієї частини мови важливим є усвідомлення основної граматичної ознаки – незмінюваності, синтаксичної ролі обставини в реченні та предикативності для слів категорії стану, що в школі відносять до класу прислівників.

Учні повинні розпізнавати прислівники, визначати їх морфологічні ознаки, синтаксичну роль, утворювати прислівники за допомогою відомих способів словотвору, правильно утворювати ступені порівняння прислівників, добирати до прислівників синоніми та антоніми, визначати стилістичну роль прислівників, використовувати прислівники як засіб зв’язку речень у тексті, а також для увиразнення мовлення, вираження оцінки, дотримуватися правил написання прислівників (букви н та нн у прислівниках, не і ні з прислівниками, и та і в кінці прислівників, написання прислівників разом, окремо, через дефіс).

Ефективним засобом засвоєння функцій прислівника є аналіз тексту, що передбачає такі етапи: 1) виразне читання тексту; 2) виділення прислівників, визначення морфологічних ознак та синтаксичної ролі; 3) з’ясування стилістичної ролі в тексті; 4) пояснення написання прислівників; 5) творче завдання, що передбачає складання тексту з прислівниками.

Особливої уваги потребує правопис прислівника. На це повинні бути спрямовані вправи з орфографії, які мають використовуватися систематично й послідовно, насамперед різні види диктантів, ігрові форми (аукціони, кросворди, змагання тощо).

Під час вивчення службових частин мови необхідно з’ясувати, що окремі з них виражають зв’язки між однорідними членами або між частинами складного речення (сполучники); різні модальні відтінки в реченні або додаткові словотвірні чи граматичні значення в слові (частки); залежність іменника, займенника, числівника від інших слів у словосполученні і реченні (прийменники). Щодо синтаксичної ролі службових частин мови необхідно відзначити закономірності: прийменники оформлюють відмінкове значення іменника як члена речення (з називним відмінком не вживається); сурядні сполучники виступають засобом зв’язку однорідних членів або частин складносурядних однорідних речень, підрядні сполучники приєднують підрядне речення до головного в складнопідрядному реченні; частки підсилюють або виділяють якесь слово, служать засобом вираження питання, заперечення, ствердження, спонукання.

Вигуки служать засобом вираження оклику, спонукання. Відділяються від членів речення комою або знаком оклику. Можуть змінювати речення із значенням здивування, захоплення, заклику. Вигуки – це незмінювані слова, які виражають почуття й волю.

Граматичні, лексичні й морфологічні ознаки кожної з частин мови з’ясовують в основному практичним шляхом – під час виконання системи вправ.

Визначення частин мови є синтезом відомостей, що подаються учням шляхом попередньої аналітичної роботи, шляхом роз’яснення кожної ознаки поняття на спеціальних прикладах. Ось чому в чинних підручниках для шкіл з українською мовою навчання перевага надається індуктивному методу вивчення граматичних визначень частин мови.

З метою забезпечення свідомого засвоєння визначень частин мови треба домагатися того, щоб учні могли кожне визначення розчленувати на його складові частини і навести до них власні приклади.

Для закріплення знань і вироблення граматичних умінь і навичок використовують систему тренувальних вправ: розбір слів як частин мови, утворення різних форм змінюваних слів, утворення нових слів за допомогою словотвірних морфем, заміна одних форм іншими, складання словосполучень і речень, спостереження над уживанням паралельних морфологічних форм тощо.
Розбір слова як частини мови в повному обсязі – це аналіз слова, під час якого називають усі ті ознаки, що властиві слову як частині мови.

Подаємо зразок морфологічного розбору іменника.

Морфологічний розбір

Морфологічний розбір передбачає виділення постійних і змінних ознак частини мови, визначення її синтаксичної ролі, з’ясування орфограм та функції слова в тексті.

Система постійних і змінних ознак (граматичних категорій) і становить своєрідність кожної частини мови.

Іменник

Послідовність розбору:

1) іменник, загальне значення, на яке питання відповідає;

2) початкова форма іменника (називний відмінок однини);

3) назва власна чи загальна;

4) назва істоти чи неістоти;

5) рід;

6) відміна (чи незмінний), група, якщо є;

7) відмінок;

8) число (має форму однини і множини чи одну із них);

9) синтаксична роль.

Зразок розбору: Як не любити зими сніжно-синьої на Україні моїй, саду старого в пухнастім інеї, сивих, веселих завій? (М. Рильський).
Саду – іменник, означає предмет, відповідає на питання чого?, початкова форма – сад, загальна назва, назва неістоти, чоловічого роду, другої відміни, твердої групи, родовий відмінок, у реченні додаток.