2020-08-05
105
Помітний перелом в розвитку фізичної географії намічається в другій половині XVIII ст. Географічними дослідженнями нового типа з'явилися експедиції, організовані Російською академією наук Треба назвати перш за все видатного німецького натураліста і мандрівника Олександра Гумбольдта. Йому належить велика праця "Космос", в якому розвивається ідея єдності і взаємозв'язку природних явищ на Землі. Він підкреслював, що природа окремих територій повинна вивчатися як частина цілого, Головне завдання пізнання причинних географічних зв'язків Гумбольдт бачив в дослідженні залежності органічного життя від неживої природи.
Е.А.Еверсман випустив в 1840 р. "Природну історію Оренбурзького краю", засновану на польових дослідженнях В цій праці розкриваються складні зв'язки між органічним світом і природним середовищем. У 1855 р. Н.А.Северцов дав глибокий аналіз залежності між тваринним світом і фізико-географічними умовами Воронежської губернії. Цей аналіз заснований на виділенні характерних пологів місцевості, розташованих смугами від русла Дона до степового вододілу. У книзі М.Н.Богданова про тваринний світ Поволжжя (1871) описані типи місцевості чорноземної смуги Поволжжя і цікаві спостереження над географічними зв'язками. Дослідженнями П.П.Семенова-Тян-Шанського (1856–1857) і Н.А.Северцова (1864–1868) в Тянь-Шані належало початок вивченню висотної географічної поясної гір.
В кінці XIX ст. в Росії формується потужна географічна школа. Засновником її став професор Петербурзького університету В.В. Докучаєв (1846 -1903), найбільшою науковою заслугою якого було створення науки про грунт. Грунт виявився останньою ланкою в системі географічних зв'язків, яке доти бракувало. Завдяки роботам послідовників В.В.Докучаєва була конкретизована система природних зон, їх кордони уточнювалися на карті. У науковий ужиток входить термін - фізико-географічне районування. Перший досвід такого районування, що поклав почало переходу від галузевих схем до комплексних, належить Г.І.Танфільеву і відноситься до 1897 р. Перше зональне районування всієї території Росії опублікував в 1913 р. Л.С.Берг, причому зони вперше названі ним ландшафтними. Ця схема є класичною.
Л.С.Берг визначив ландшафт як "область, в якій характер рельєфу, клімату, рослинного і ґрунтового покриву зливається в єдине гармонійне ціле, таке, що типово повторюється впродовж відомої зони Землі".
Р.І.Аболін вперше намітив послідовну систему фізико-географічних одиниць від верху до низу - від ландшафтної оболонки до простого географічного комплексу.Найбільш істотним вкладом в ландшафтну теорію, який дав досвід районування 1920-х рр., був принцип провінціальності. Роботами Л.І.Прасолова, В.Л.Комарова, С.С.Неустроєва, Б.А.Келлера було доведене, що клімат, ґрунти, рослинність змінюються не лише по широті, але і в довготному напрямі, причому одним з чинників цих змін служить взаємодія суші і океанів, що слабшає до центру материка, а іншим – геологічне минуле території, від якого залежать рельєф, склад гірських порід, а також вік ландшафту. Зонально-кліматичні чинники, таким чином, накладаються на області з різною геологічною історією, різним рельєфом, різною мірою континентальності клімату. Звідси почалися спроби виділення разом з широтними зонами "меридіональних зон" (В.Л.Комаров) або крупних "азональних" підрозділів суші (їх називали фаціями або провінціями).
Ще одним важливим науковим результатом детальних ландшафтних досліджень була поява перших ідей в області динаміки і еволюції ландшафту. Початок цьому, генетичному, напряму в ландшафтознавстві належало Б.Б.Полиновим.
Поштовх до дискусій і теоретичних пошуків в області ландшафтознавства дала відома робота Л.С.Берга "ландшафтно-географічні зони СРСР" Берг уточнив і доповнив своє перше визначення ландшафту (1913), навів приклади ландшафтів, розглянув питання про роль окремих компонентів і їх взаємодію, а також виклав цікаві міркування про зміни ландшафтів в часі, про причини і форми їх змін, ясно підкресливши необхідність генетичного підходу до ландшафту.
Ландшафтознавство в період після другої світової війни
Перші післявоєнні роки в радянському ландшафтознавстві ознаменувалися відновленням і поширенням ландшафтних зйомок. Ініціаторами їх виступили географи Московського університету під керівництвом Н.А.Солнцева. Згідно його визначенню, ландшафт – основна таксономічна одиниця у ряді природних територіальних комплексів; це – генетично єдина територіальна система, побудована з морфологічних частин, що закономірно поєднуються, - урочищ і фацій.
Помітно пожвавився інтерес до теоретичних питань ландшафтознавства.
У 1944–1946 рр. Б.Б.Полінов розробив основи геохімії ландшафту – нового наукового напряму, що має справу з вивченням міграції хімічних елементів в ландшафті, - важливого аспекту пізнання вертикальних і горизонтальних географічних взаємозв'язків. Інший новий напрям, що має близьке відношення до ландшафтознавства, а саме біогеоценологія, пов'язаний з ім'ям В.Н.Сукачева (1880-1967).
У 1947 р. вийшло в світ "Природно-історичне районування СРСР", і в тому ж році була видана велика праця С.П.Суслова (1893–1953) "Фізична географія СРСР" (азіатська частина) з схемою районування. У цих роботах вперше разом з традиційним зональним діленням знайшов віддзеркалення азональний принцип у вигляді виділення крупних регіональних одиниць - країн.
У 1963 - 1964 рр. вперше з'явилися оглядові ландшафтні карти окремих республік і областей як елементи вмісту комплексних атласів. У Московському університеті була проведена велика робота по систематиці (на основі зональних і секторних ознак) ландшафтів всієї суші. Результати знайшли своє віддзеркалення на картах "Фізико-географічного атласу Світу" (1964).
