Діюча система органів управління культурою перебуває в стадії
становлення. Складний процес перебудови, що триває в системі виконавчої
влади у сфері культури, охоплює як центральний так і місцевий рівні і
потребує нагального вирішення низки актуальних питань, серед яких: а)
раціоналізація структури апарату управління; б) забезпечення оптимального
співвідношення централізації й децентралізації в державному управлінні
культурою; в) організація взаємодії між центральними органами державної
виконавчої влади в галузі культури та в інших сферах суспільного життя; г)
чітке й оптимальне розмежування функцій і повноважень органів
управління культурою різних рівнів [4].
З прийняттям законів України «Про місцеве самоврядування» та «Про
місцеві державні адміністрації» підвищується роль регіонів у соціальнокультурній сфері. З чітким законодавчим розподілом повноважень,
відповідальності, фінансово-економічної бази між загальнодержавним,
територіальним і місцевими рівнями управління центр ваги управління
|
|
культурною сферою має бути перенесений на рівень регіонів. Соціальна
інфраструктура, освіта, охорона здоров’я тощо — все це має перейти
переважно до компетенції місцевих органів державної виконавчої влади і
органів місцевого самоврядування та складати головний зміст їх діяльності.
Це мусить супроводжуватися створенням адекватної незалежної фінансовоекономічної бази місцевого самоврядування [3].
Разом з тим, передаючи на місцевий рівень основну долю
відповідальності за соціальну інфраструктуру і соціально-культурний
розвиток, держава зберігає за собою здійснення загальнонаціональних
соціальних програм забезпечення й інших соціальних гарантій, які
встановлюються законом, фінансування загальнонаціональних об’єктів
культури, окремих учбових закладів, об’єктів і програм охорони здоров’я, а
також надання мотивованої конкретними умовами цілеспрямованої
фінансової допомоги регіонам
Які органи здійснюють управління соціальним захистом населення?
Що таке соціальне партнерство?
Соціальне партнерство — це система взаємозв'язків між найманими працівниками, трудовими колективами, професійними спілками — з одного боку, роботодавцями та їх об'єднаннями — з другого, і державою та органами місцевого самоврядування — з третього, їхніми представниками та спільно створеними органами з регулювання соціально-трудових відносин, які (взаємозв'язки) полягають у взаємних консультаціях, переговорах і примирних процедурах на взаємоузгоджених принципах з метою дотримання прав та інтересів працівників, роботодавців і держави.
|
|
Суть соціального партнерства полягає в тому, що це специфічний вид громадських відносин між різними соціальними групами, прошарками й класами, які мають суттєво відмінні соціально-економічні й політичні інтереси. Ці різні інтереси не можуть стати однаковими, проте можливе їх поєднання, забезпечення певного балансу їхньої реалізації.
Соціальне партнерство одночасно є і результатом, і активним чинником формування громадянського суспільства, в якому різні соціальні групи, прошарки і класи зі своїми специфічними інтересами створюють свої організації, через які формують стійку соціальну спільноту, що забезпечує соціальну та політичну стабільність в суспільстві. Соціальне партнерство уособлює собою відмову від будь-яких насильницьких, революційних методів вирішення соціальних протиріч і орієнтацію на еволюційний шлях розвитку суспільства. Соціальне партнерство заперечує диктатуру будь-якої особи, групи, класу і утверджує суспільний договір, угоду між членами суспільства як основу оптимальної реалізації прав і інтересів різних соціальних груп, прошарків, класів.
Об'єктом (предметом) соціального партнерства є узгоджена соціально-трудова політика, що на різних рівнях має своє конкретне наповнення.
Реалізується соціальне партнерство через систему взаємних консультацій, переговорів, угод на державному, галузевому, територіальному рівнях, укладання колективних договорів на підприємствах або у їхніх підрозділах, укладання індивідуальних трудових контрактів між роботодавцем та працівником, а також через систему вирішення трудових спорів, узгодження й захисту інтересів сторін.
Яким чином здійснюється соціальне партнерство в сфері соціального захисту населення?
Загалом поняття «соціальне партнерство» науковці розуміють як систему колективних відносин між найманими працівниками, роботодавцями, державою, яка забезпечує реалізацію їх соціально-економічних прав та інтересів. Сутність соціального партнерства розкривається через його функції. По-перше, воно може виступати механізмом узгодження соціальних інтересів з урахуванням їх відмінностей і навіть суперечностей. По-друге, воно може бути засобом реалізації соціальної політики, що забезпечує участь усіх соціальних суб’єктів в організаційноуправлінській діяльності. При цьому соціальне партнерство може забезпечити взаємодію соціальних суб’єктів у будь-якій сфері – економічній, політичній, культурній та ін. [1]. Держава в соціальному партнерстві існує в декількох ролях: власника, законодавця, посередника, працедавця. Тому головні функції держави в системі соціального партнерства: законодавча, нормотворча, організаційна, прогностична, контрольна та судова. Соціальне партнерство вибудовується на основі так званого трипартизму (лат. tres – три і partis – частина, галузь, відділ), тобто трудові відносини регулюються умовами тристороннього співробітництва держави, працівників і працедавців. При цьому укладання кожного індивідуального трудового договору перебуває під впливом держави, організацій працедавців і організацій працівників (професійних спілок). Працівник, укладаючи індивідуальний трудовий договір, користується підтримкою держави і профспілки працедавець – держави та організації працедавців.