Певне поєднання цих властивостей являє тип нервової системи. Останній за Павловим, і є темпераментом

Лекція 25-27 (6 годин)

Індивідуально-психологічні особливості особистості

Тема: ТЕМПЕРАМЕНТ

План:

1. Загальне поняття про індивідуально-психологічні особливості особистості.

2. Поняття про темперамент.

3. Теорії темпераменту.

4. Фізіологічне підґрунтя темпераменту.

5. Схема І. Павлова.

6. Типи темпераменту.

7. Основні властивості темпераменту.

8. Загальна характеристика впливу темпераменту на діяльність людини.

9. Урахування темпераменту учнів в педагогічній діяльності.

Література:

1. Немов Р.С. Психология, - М, 2001 – с. 394-403

2. Столяренко Л.Д. Основы психологи, - 2001 – с. 276-297

3. Максименко С.Д. Загальна психологія, - К, 2004 – с. 235-245

4. М’ясоїд П.А. Загальна психологія, - К, 2000 – с.398-413

5. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии, - П, 2001 – с. 613-620

6. Белоус В.В. Темперамент и деятельность, - Пятигорск, 1990 –с.20-25,26-52, 102-112

7. Стреляу Я Роль темперамента в психическом развитии. – М., 1982 - с.19-227.

8. Русалов В.М. О природе темперамента и его месте в структуре индивидуальных свойств человека//Вопросы психологи. – 1985 - №11 –

с. 19-33

1. Розходження людей між собою багатопланове: це розходження переконань і інтересів, знань і досвіду, здібностей і вмінь, темпераменту й характеру. І проте функціонування психіки всіх людей підкоряється загальним закономірностям, в усіх є пам'ять, емоції й інші психічні процеси, у своєму розвитку всі проходять загальні етапи розвитку, формуються загальні, типові людські прояви психіки. І навіть відмінності людей один від одного характеризуються певною стійкістю, у результаті ці розходження теж можна виділити, описати, типізувати, узагальнити, тобто створюються наукові типології.

Диференційна психологія, або психологія індивідуальних розходжень — розділ психологічної науки, що вивчає особливості окремих індивідів або груп людей, поєднуваних якоюсь спільною ознакою (вік, стать тощо). Диференційна психологія вивчає природу й джерела індивідуальних розходжень (А. Анастазі).

Здавна робились спроби звести практично безкінечну безліч індивідуальностей до невеликої кількості типових портретів. 

2.Темперамент (лат. — суміш,устрій) — це ті вроджені особливості людини, які обумовлюють динамічні характ­еристики інтенсивності та швидкості реагування, ступені емоційного збудження та рівноваги, особливості адаптації до навколишнього середовища.

  Це форма способу життя, яка, на відміну від змісту, виникає на ґрунті дозрівання, а не навчання чи вихо­вання. Одна людина стримана, врівноважена, емоційно невиразна, її рухи скупі, мовлення уповільнене. Друга, навпаки, рухлива, жвава, активна, енергійна. Динамічні особливості третьої начебто маскуються вміннями та навичками і виявляються лише у певних ситуаціях. Подібним буде й характер перебігу пізнавальної діяльності, динаміка якої варіюється в досить широких межах: від уповільненої і рівномірної в одних людей до прискореної і нерівномірної в інших.

Причому такі індивідуальні відмінності між людьми проявляються досить рано: вже немовлята з різною активністю реагують на зовнішні подразники, характеризуються більшою чи меншою збудливістю.

З віком властивості темпераменту ускладнюються й певним чином змінюються, та все ж продовжують досить стійко характеризувати індивіда. Вразлива й легко ранима людина нерідко залишається такою до глибокої старості. Протягом онтогенезу темперамент зазнає незначних змін.

Темперамент — одне з найдавніших і найпопулярніших понять психо­логії. Проте, на думку В. М. Русалова, «навряд чи є ще одне таке фундамен­тальне поняття, яке було б усім так добре зрозуміле на рівні здорового глузду, але фактично було б так мало вивчене, незважаючи на численні публікації».

3. Перш ніж перейти до розгляду різних видів темпераменту, одразу слід підкреслити, що немає кращих або гірших темпераментів - кожен з них має свої позитивні сторони, тому головні зусилля повинні спрямовуватись не на перероблення темпераменту (що неможливо в наслідок вродженості), а на розумне використання його переваг та нівелювання його негативних граней.

В історії психології відомо кілька теорій темпераменту. Найдавні­ша з них, якій вже понад XXV століть, — гуморальна (лат. — волога) теорія — пов'язує темперамент з особливостями внутрішнього середовища організму. Саме на підставі цієї теорії давньогрецький лікар Гіппократ (460—377 рр. до н. є.) виділив широковідомі типи темпера­менту,

- меланхолійний (гр.— чорний, — жовч),

- сангвініч­ний (лат.— кров),

- холеричний (лат. — хворий на жовчну хворобу),

- флегматичний (лат. — запальний).

Так, меланхоліком, у внутрішньому середовищі якого нібито переважала чорна жовч, вважали людину зі зниженим рівнем активності, вповільне­ними рухами, швидко втомлювану;

сангвініком, який мав уже інший склад цього середовища, — людину з високим рівнем активності, працездатну, зі швидкими і жвавими рухами, багатою мімікою, високим темпом мовлення, емоційністю, комунікативністю;

 холериком —людину з також високим рівнем активності, енергійну, проте бурхливу, невтримну, з рвучки­ми рухами;

флегматиком — уповільнену, емоційно-невиразну людину, якій важко переключитися з однієї діяльності на іншу.

У пізніші часи цю класифікацію неодноразово відтворювали навіть ті, хто заперечував роль внутрішнього середовища організму в становленні темпераменту. Так,   Кант сангвініка і меланхоліка вважав «темпераментами почуттів», а холерика і флегматика — «темперамен­тами діяльності». Тому сангвінік — людина веселої вдачі, меланхолік — похмурої, холерик — запальної, а флегматик — стриманої.

У подальшому робилися спроби конкретизувати її шляхом зіставлен­ня різних описів темпераменту (Айзенк).

 

Мал. 41. Характеристика «класичних типів темпераменту» (за Г. Айзенком)

Д еякі сучасні прихильники гуморальної теорії показують, що співвідношення та баланс гормонів в середині організму визначають прояви темпераменту, наприклад, надлишок гормонів щитовидної залози обумовлюють завищену збудженість людини, прояв холеричного темпераменту.

Однак питання про природу темпераменту залишалося нез'ясованим. Тому в XX ст. на зміну гуморальній прийшла соматична (від гр.— тіло) теорія, яка пояснювала темперамент особливостями будови тіла людини. Стверджувалося, що людям з вузькою грудною кліткою, довгими кінцівками, видовженим обличчям, слабкою мускулатурою притаманний шизотимічний (від гр.— розсікаю) темперамент із властивим йому заглибленням у свій внутрішній світ, невідповідністю реакцій зовнішнім стимулам, контрастом між надмірною ранимістю і байдужістю (Кречмер). За іншим варіантом цієї теорії, особи з округлою  зовнішністю, м'якими обрисами тіла, слабким розвитком м’язової  системи є представниками ендоморфного (від гр. — усередині, — форма) темпераменту, який характеризується любов'ю до комфорту,схильністю до чуттєвих утіх, розслабленістю й уповільненістю (Шелдон).

 Принципово інше пояснення природи темпераменту запропонував  Павлов. Він вивчив фізіологічні основи темпераменту, звернувши увагу на залежність темпераменту від типу нервової системи. Він показав, що два основних нервових процеси – збудження і гальмування – відображають діяльність головного мозку. Від народження вони в усіх різні: по силі, взаємній рівновазі, рухливості. В залежності від співвіднесення цих властивостей  нервової системи Павлов виділив 4 основних типи нервової діяльності: - «невтримний» (безудержный) – сильний, жвавий, неврівноважений тип нервової системи (відповідний темпераменту холерика);

- «живий» - сильний, рухливий, врівноважений тип нервової системи (відповідний т. сангвініка);

- «спокійний» (сильний, врівноважений, інертний тип н/с відповідний темперамент флегматик);

- «слабкий» (слабкий, неврівноважений, малорухливий тип н/с відповідний т. меланхолік).

За цією теорією, ознакою сили н/с є її здатність витримувати, не переходячи в стан гальмування, тривале або часто повторюване збудження.

Зрівноваженість характеризують показники співвідношення між збудженням і гальмуванням.

Рухливість – с тупінь легкості, з якою збудження переходить у гальмування і навпаки.

Певне поєднання цих властивостей являє тип нервової системи. Останній за Павловим, і є темпераментом.

  Кожна із згаданих властивостей нервової системи вивчалася методом умовних рефлексів, а об'єктом дослідження були собаки.

Хоча це й була спроба суто об'єктивного підходу до проблеми природи темпераменту,. П. Павлов все ж ототожнював властивості темпера­менту і властивості нервової системи, зведенням психічного до фізіологічного.        

У світлі нових даних, властивостями нервової системи є: сила, динамічність, лабільність і рухливість, які, до того ж, відносно процесів збудження і гальмування проявляють себе по-різному.

Фізіологічне підґрунтя темпераменту

Уперше науковий підхід до з’ясування фізіологічних основ темпераменту застосував І. Павлов у своєму вченні про типи вищої нервової діяльності у тварин і людини.
Ці основи він вбачав у особливостях функціонування кори великих півкуль головного мозку, її умовнорефлекторній діяльності. Спираючись на експериментальні дані, він показав, що нервові процеси у корі головного мозку характеризується певними властивостями, які у своєму поєднанні утворюють типи вищої нервової діяльності (типи нервової системи). Такими властивостями є сила, врівноваженість і рухливість процесів збудження і гальмування. Сила нервової системи виявляється в її здатності витримувати сильні тривалі або часто повторювані збудження, не переходячи в стан гальмування. Урівноваженість нервових процесів – це рівень балансу між процесами збудження і гальмування. Не завжди ці процеси відповідають один одному. Ступінь урівноваженості може бути різним. Рухливість нервових процесів визначається легкістю переходу від збудження до гальмування і навпаки.

Певне поєднання цих властивостей утворює тип нервової системи. Павлов виділив чотири їх види:сильний, неврівноважений; сильний, урівноважений, рухливий; сильний, урівноважений,інертний;слабкий. На його думку, ці типи вищої нервової діяльності відповідають чотирьом типам темпераментів: холеричному, сангвінічному, флегматичному і меланхолійному. Він вважав темперамент найзагальнішою характеристикою кожної людини, яка накладає відбиток на всю її діяльність.
Якщо схематично подати поєднання властивостей нервової системи (рис. 4), то можна побачити неповному такої класифікації. Сильний тип нервової системи є достатньо розчленованим, а слабкий – ні, врівноваженість виявилася розчленованою, а неврівноваженість залишалася без зміни. Очевидно, логіка дослідження повинна була б вимагати довершення такої схеми.

Б. Теплов і В. Небилицин, продовжуючи вивчати властивості нервових процесів на основі електроецефалографічних методик і статистичного оброблення експериментальних даних, довели, що деякі індивідуальні особливості умовних рефлексів у людини пов’язані між собою. Кожна така взаємопов’язана система індивідуальних особливостей залежить від однієї загальної причини, а саме, від певної властивості нервової системи.

Наприклад, від сили процесів збудження і гальмування залежать ступінь згасання умовних рефлексів, різниця в силі умовної реакції на сильний і слабкий подразники, вплив стороннього подразника на чутливість до основного подразника. Вони виділили чотири основних властивості нервової системи: динамічність – характеризує легкість і швидкість утворення мозковими структурами нервових процесів під час формування мовних реакцій збудження чи гальмування; лабільність (лат. labilis – нестійкий) – характеризує швидкість виникнення і згасання процесів збудження;
сила;рухливість. Фізико-хімічну природу цих властивостей ще не з’ясовано.
У дослідженнях Теплова і Небилицина показано, що психологічна характеристика темпераменту загалом пов’язана не з однією властивістю нервової системи, а з їх поєднанням, тобто з типом нервової системи. Аналогічно встановлено, що кожна властивість темпераменту залежить не від однієї, а від декількох властивостей нервової системи. Нині знайдено зв’язок цілісної характеристики темпераменту і окремих його властивостей лише з чотирма типами нервової системи. Оскільки ці типи є спільними для людини і тварин, то їх називають загальними. Отже, фізіологічною основою темпераменту є загальний тип нервової системи.
За твердженням В.Небилицина, відповідно до виділених чотирьох параметрів люди повинні репрезентувати не менше 12 типів нервової системи.