Поняття про реабілітацію

Тема 1. ОРГАНІЗАЦІЙНО-МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ РЕАБІЛІТАЦІЇ

Фізична реабілітація.

ПОРЯДОК ПЕРЕКАЗУ КОШТІВ НА КОРИСТЬ НЕРЕЗИДЕНТІВ

Підставою для переказування банкам коштів у національній та іноземній валюті на користь (на рахунок) нерезидентів як за дорученням резидентів юридичних осіб і фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, так і на виконання власних зобов’язань, за договорами, які передбачають виконання робіт та надання послуг нерезидентами, вважаються такі документи, що на даються резидентом:

1) договір з нерезидентом;

2) документи, які свідчать про фактично надані послуги чи виконані роботи;

3) індивідуальна ліцензія НБУ на переказування за межі України валютних цінностей.

Порядок та умови видачі резидентам погодження НБУ на переказування коштів за межі України такий:

♦ Департамент валютного контролю НБУ (територіальне управління НБУ) розглядає отриманий від рецензента пакет документів для видачі погодження в порядку чер­говості його надходження (строк розгляду документів не має перевищувати 7 робочих днів з дати його надхо­дження);

♦ перевірка Департаментом правильності та повноти пла­тежу за видачу погодження;

♦ видача резиденту погодження або письмове повідо­млення його про відмову у видачі; погодження ви­дається лише зазначеній у ньому особі без права пере­давання його іншим особам;

♦ резидент пред'являє погодження до банку, через який має переказуватися валюта. Банк здійснює контроль за виконанням вимог погодження.

Підстави для відмови у видачі погодження:

♦ відсутність або невідповідність вимогам відповідним нормативним актам;

♦ порушення умов погодження;

♦ виявлення в документах, що були подані власником по­годження, недостовірної інформації.

Якщо погодження анулюється, то його оригінал підлягає поверненню до НБУ, а резиденту забороняється подальше пе­реказувати кошти на користь нерезидента в межах договору.

Вступ до спеціальності»

ЇЇ ЗАВДАННЯ, ПРИНЦИПИ І ЗАСОБИ

Реабілітація — це відновлення здоров'я, функціонального стану і працездатності, порушених хворобами, травмами або фізичними, хімічними і соціальними чинниками. Мета реабілітації — ефективне і раннє повернення хворих і інвалідів до побутових і трудових процесів, в суспільство; відновлення особових властивостей людини. Усесвітня організація охорони (ВІЗ) здоров'я дає дуже близьке до цього визначення реабілітації: «Реабілітація є сукупністю заходів, покликаних забезпечити особам з порушеннями функцій в результаті хвороб, травм і природжених дефектів пристосування до нових умов життя в суспільстві, в якому вони живуть». Термін реабілітація походить від латинського слова habilis — «здатність», rehabilis — «відновлення здатності».

На думку ВІЗ, реабілітація є процесом, направленим на всесторонню допомогу хворим і інвалідам для досягнення ними максимально можливою при даному захворюванні фізичної, психічної, професійної, соціальної і економічної повноцінності.

Таким чином, реабілітацію слід розглядати як складну соціально-медичну проблему, яку можна підрозділити на декілька видів, або аспектів: медична, фізична, психологічна, професійна (трудова) і соціально-економічна.

Перший і основний напрям реабілітації (медичною і фізичною) — відновлення здоров'я хворого за допомогою комплексного використання різних засобів, направлених на максимальне відновлення порушених фізіологічних функцій організму, а у разі неможливості досягнення цього — розвиток компенсаторних і замісних пристосувань (функцій).

Психологічний аспект реабілітації направлений на корекцію психічного стану пацієнта, а також формування його відносин до лікування, лікарських рекомендацій, виконання реабілітаційних заходів. Необхідно створити умови для психологічної адаптації хворого до життєвої ситуації, що змінилася унаслідок хвороби.

Професійний аспект реабілітації піднімає питання працевлаштування, професійного навчання і перенавчання, визначення працездатності хворих.

Соціально-економічна реабілітація полягає в тому, щоб повернути пострадавшему економічну незалежність і соціальну повноцінність. Ці завдання вирішуються не тільки медичними установами, але і органами соцзабезпечення.

Зі всього цього ясно, що реабілітація — багатогранний процес відновлення здоров'я людини і реінтеграції його в трудове і соціальне життя. Природно, що види реабілітації слід розглядати в єдності і взаємозв'язку. Три види реабілітації (медична, трудова, соціальна) відповідають трем класам наслідків хвороб: 1) медико-біологічні наслідки хвороб, що полягають у відхиленнях від нормального морфофункционального статусу; 2) зниження працездатності або працездатності в широкому сенсі слова; 3) соціальна дезадаптація, тобто порушення зв'язків з сім'єю і суспільством. Звідси витікає, що одужання хворого після перенесеного захворювання і його реабілітація — зовсім не одне і те ж, оскільки крім відновлення здоров'я пацієнта необхідно відновити ще і його працездатність (працездатність), соціальний статус, тобто повернути людину до повноцінного життя в сім'ї, суспільстві, колективі.

Імпульсом для розвитку реабілітації хворих в першій половині нашого сторіччя послужила перша світова війна, що калічить здоров'я і життя тисяч людей. Почали швидко розвиватися такі науково-практичні дисципліни, як ортопедія, фізіотерапія, працетерапія і лікувальна фізична культура. Спочатку використовувався термін «відновне лікування», і в це поняття входило використання медичних лікувальних методів, але згодом, особливо після другої світової війни, проблема соціально-трудового відновлення інвалідів набула масового характеру. Крім медичних, її рішення включало цілий ряд психологічних, соціальних і інших питань, що виходять за рамки узколечебных, і тоді на зміну терміну «відновне лікування» прийшов термін «реабілітація». Концепція реабілітації хворих і інвалідів в сучасному розумінні з'явилася в роки другої світової війни в Англії і США. З часом прийшло розуміння, що із зростанням випадків хронічних захворювань, ведучих до непрацездатності, окремі напрями медицини не в змозі йому протистояти і вирішення цієї проблеми по плечу лише всій системі охорони здоров'я в цілому.

Ще 20—30 років тому більшість медичних працівників різних спеціальностей розглядали реабілітацію як побічну, таку, що виходить за звичні рамки охорони здоров'я діяльність, більш пов'язану з соціальний забезпеченням. У подальші роки все більше число лікувальних установ, визнавши доцільність служби реабілітації, почало виділяти окремі лікарняні ліжка для реабілітації, а потім спеціальні палати і відділення. Сьогодні служба реабілітації організаційно склалася в структуру реабілітаційних центрів, спеціалізованих за профілем захворювань (кардіологічні, неврологічні, ортопедичні і ін.). Залежно від того, при якій установі вони організовані, це можуть бути стаціонарні, санаторні або поліклінічні реабілітаційні центри. Розширення мережі таких установ обумовлене ще і економічними міркуваннями. Економісти прийшли до висновку, що ігнорувати проблему відновлення працездатності хворих — в грошовому виразі — значно дорожче, ніж проводити активну реабілітацію на ранній стадії захворювання, коли ще можна відновити здоров'я хворого до максимально можливого рівня його фізичної, психологічної і соціально-економічної повноцінності.

Дійсно, лише дуже багата країна може дозволити собі збільшувати число інвалідів і соціально залежних осіб, і тому реабілітація є не розкішшю або надмірністю, а важливим практичним завданням охорони здоров'я. У «Доповіді наради ВІЗ» (Женева, 1973) підкреслюється, що метою лікування хворого є не тільки збереження його життя, але і здібності до незалежного існування. Звідси слідує цілеспрямований характер всієї системи реабілітації на користь перш за все самого хворого, його близьких і всього суспільства. В даний час реабілітація зайняла міцне місце серед провідних медико-соціальних напрямів, що розробляються у всьому світі. Наукові дослідження дії засобів реабілітації виразно показали, що при правильно розробленій її програмі до активного життя можна повертати 50% тяжкохворих.