2014-02-02
550
План
Лекція № 12
Тема: Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст.
1. Етапи розвитку російської політики щодо України у XVIII ст.. Українська державність наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст;
2. Правління Пилипа Орлика;
3. Особливості колоніальної політики Російської імперії.
1. Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно.
І етап (1708—1728) — форсований наступ на українську автономію. Хвиля репресій, розгром Батурина були першою реакцією Петра І на перехід І. Мазепи до шведів. Після цього кроку гетьмана російський цар вирішив остаточно «прибрати Україну до рук». Намагаючись створити сприятливі соціальні умови для реалізації свого задуму, він спочатку видає універсал, у якому обіцяє українському народові всілякі милості та свободи, наказує обрати нового гетьмана. У цей час Петро І потураннями та подачками задобрює старшину, надсилає подарунки та гроші на Запорожжя. Справжня ж суть імперської політики чітко висловлена в листі князя Голіцина до канцлера Головкіна: «Задля нашої безпеки в Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами».
У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І. Скоропадського (1708—1722). Кандидатуру енергійного та молодого П. Полуботка Петро І відкинув, вважаючи, що з нього «може вийти другий Мазепа». І. Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити традиційні права та вольності, до яких додав ще декілька пунктів (щоб козаками командували не московські офіцери, а власна старшина; щоб повернули гармати, вивезені з Батурина, та ін.). Резюме Петра І було коротким і однозначним: «Українці й так мають з ласки царя стільки вольностей, як жоден народ у світі». Після цього розпочинається форсований наступ на українську автономію. Характерними ознаками цього процесу були: обмеження влади гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, біля особи гетьмана перебував російський резидент-наглядач); економічні утиски (значну частину українських товарів — прядиво, шкіру, сало, олію та ін. — дозволялося вивозити лише до російських портів, водночас певні товари заборонялося ввозити до України, їх змушували купувати на російських фабриках); експлуатація демографічного потенціалу (1721 р. на будівництво Ладозького каналу було направлено 10 тис. козаків, 30% з них загинуло; 1725 р. під час Дербентського походу з 6790 козаків померло чи загинуло 5183 осіб); культурні обмеження (1720 р. сенатським указом проголошувалося: в Україні «книг ніяких, окрім церковних давніх видань, не друкувати», а у тих, які друкуються, «щоб ніякої різниці і осібного наріччя не було»). Крім того, росіяни вперше отримали в Україні великі землеволодіння, що призвело до появи значних непідконтрольних гетьману територій, на яких їх власники старанно прищеплювали вивезене з Росії кріпацтво. Цей етап мав свої особливості: пасивна протидія офіційній російській політиці з боку І. Скоропадського, створення 1722 р. Малоросійської колегії, яка, приймаючи від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси, стежачи за стосунками старшини та козацтва, не лише звужувала владні повноваження гетьмана, а й обмежувала українську автономію, була дієвим дестабілізуючим чинником, що дедалі глибше вбивав клин між українською елітою та народом.
Дещо змінила ситуацію поява на політичному горизонті наказного гетьмана П. Полуботка (1722—1724), людини енергійної, палкого оборонця української автономії. Намагаючись нейтралізувати руйнівні дії Малоросійської колегії, він проводить судову реформу (Генеральний суд стає колегіальним, розгортає боротьбу з хабарництвом, встановлює порядок апеляцій). Проте колегія не бажала відігравати скромну роль апеляційної інстанції, вона претендувала не тільки на контроль за владою, а й на саму політичну владу.
Форсований наступ на права України тривав. У 1723 р. без візи Малоросійської колегії не міг побачити світ жоден з важливих універсалів. Внаслідок цього у залежність від неї потрапили майже всі українські державні структури — адміністрація, суд, Генеральна канцелярія. Ув´язнення П. Полуботка в Петропавлівській фортеці, жорстоке придушення опозиції старшини ще більше розширили поле діяльності Малоросійської колегії.
II етап (1728—1734) — повернення Україні частини її прав та вольностей. Смерть Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон´юнктуру. Бурхлива діяльність Малоросійської колегії, яка весь час накладала нові податки на українських землевласників, зачепила інтереси всесильного О. Меншикова, який володів величезними маєтками і навіть містами в Україні. Це зумовило скасування 1727 р. Малоросійської колегії та певне пом´якшення офіційної російської позиції в українському питанні — було знову дозволено вибори гетьмана. Ним став Д. Апостол (1727—1734).
У 1728 р. в день коронації Петра II новий гетьман подав петицію про повернення Україні колишніх прав та вольностей згідно з угодою 1654 р. Натомість одержав «Решительные пункты», відповідно до яких гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників затверджував цар; для контролю за гетьманськими фінансами почали призначати не одного, а зразу двох підскарбіїв — росіянина та українця; мито за товари, які ввозилися до України, мало йти у царську казну та ін. Отже, часткове повернення Україні її прав і свобод (право обрання гетьмана; переведення Гетьманщини з імперського сенату знову під юрисдикцію міністерства закордонних справ; скорочення російських військ на українській території; скасування податків, накладених Малоросійською колегією та ін.) були нічим іншим, як тактичним відступом, своєрідною реакцією на зміну політичної кон´юнктури. А стратегічний наступ не припинявся. Тому особливістю цього періоду було лише формальне поновлення української автономії, фактично ж усе суспільне життя перебувало під контролем російської сторони. У цей час сваволя російського уряду обмежувалася певними юридичними нормами. Це дало можливість Д. Апостолу добитися позитивних зрушень: Генеральне слідство про маєтності, тобто ревізія землеволодіння (1729—1730), дало змогу поповнити державний земельний фонд; реформа судочинства та заснування скарбниці забезпечили Гетьманщині перший річний бюджет; під владу гетьмана було повернуто Київ; помітно зменшилося переселення селян на Правобережжя і, навпаки, зріс потік тих, хто повертався на Лівобережжя.
III етап (1734—1750) — посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу, що дістав назву «Правління гетьманського уряду». До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління став князь О. Шаховський, який діяв відповідно до наказу: «Недремным оком наблюдать за поступками тамошнего малороссийского народа». Характерними ознаками цього періоду були свавільне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор «Таємної канцелярії». Ситуація ускладнилася ще й російсько-турецькою війною (1735—1739), під час якої Україна стала основною базою для російських військ, постачальником матеріальних та людських ресурсів. Наслідки війни були катастрофічними для українського народу: загинуло 35 тис. осіб. Військові втрати, нескінченні мобілізації селян для обозів призводили до обезлюднення, спустошення краю. Перебуваючи в Україні, російський міністр Волинський повідомляв у своєму листі Бірону: «Не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хліб, щоб прогодувати самий край». І ці виснажені землі мусили ще протягом війни утримувати від 50 до 75 російських полків. Внаслідок війни Україна зазнала збитків на 1,5 млн. крб. (один віл тоді коштував 8 крб.).
IV етап (1750—1764) — тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі — саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети — К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це переконливо свідчить той факт, що, крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.), У Цей час з´явилися нові: 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; 1754 р. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. Проте можна погодитися з О. Субтельним, який вважає, що «за Розумовського Гетьманщина переживала "золоту осінь" своєї автономії». Навіть перебуваючи тривалий час у Санкт-Петербурзі, гетьман приділяв багато уваги Україні. Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Намагаючись забезпечити собі тили, створити опору в найвпливовішій частині українського суспільства, К. Розумовський йде назустріч старшині і в 1760—1761 pp. забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з´їзди старшини — Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму. Було проведено певну модернізацію війська: удосконалено артилерію, запроваджено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський виношував плани відкриття у Ватурині університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762—1796) кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для К. Розумовського втратою гетьманської булави.
V етап (1764—1783) — остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Рум´янцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам´яті їх та їхню добу». У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 — ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво, крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина II 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася у правах з російським дворянством. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.
Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі в XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.
| 2. Гетьман, котрий не зміг реально встановити свою владу в Україні, але його боротьба за незалежність Батьківщини була більш, ніж реальною. Видатний гетьман досить довгий час вважався правою рукою Івана Мазепи, його найближчим сподвижником. Аналіз діяльності Пилипа Орлика часто неповний, історики оцінюють та демонструють юридично-формальну сторону його життя, в першу чергу – знамениту Конституцію. Натомість, про військові та дипломатичні якості майже не говорять, тим самим замовчують великого стратега. Послідовник Мазепи був надзвичайно талановитим, і зумів зацікавити Західну Європу українським питанням. На жаль, його потуги залишилися не здійсненими, причому значною мірою через відсутність взаємодії в Україні між Запорозькою Січчю та Гетьманщиною. Пилип Орлик походив із чеської шляхти, котра осіла в Речі Посполитій, точніше в Литві, ще після Гуситських війн. Поступово родина Гетьмана Пилипа Орлика схилилася до православ’я, - мабуть, під впливом білоруського оточення. Кар’єрне зростання Пилипа Орлика після єзуїтського училища все одно відбувалося в напрямку православ’я Києво-Могилянської колегії, і в цій системі його помітили. Здібний писар зацікавив людей Мазепи, котрі, як і сам гетьман, також мали давні зв’язки із київським братством. Для тогочасної системи гетьманського управління Орлик був справжньою знахідкою, оскільки володів неабияким талантом ораторства та був здібним поліглотом – знав мови всіх сусідніх з Україною народів, а також володів тими, котрі вважалися міжнародними – латинською, грецькою, польською, французькою, німецькою та іншими. Інтелігентність та освіченість допомагали Орлику зростати вгору по щаблях влади, якої він, однак, ніколи не добивався надто жадібно – скоріше, навпаки, не проявляв достатньої активності для освоєння нових урядів. Це була людина, котра вміла грати в команді і бути її органічним елементом - найважливішим для Івана Мазепи. Генеральний писар традиційно мав друге значення в державі після самого гетьмана – якщо не за формальністю посади, то за впливом на ситуацію. Пилип Орлик поділяв плани Мазепи щодо протистояння із Москвою. Більше того, можемо стверджувати, що в силу молодшого віку Пилип Орлик бачив ситуацію в Україні по-іншому, більш сучасно, ніж старий гетьман, і був готовий до радикальних змін. Тому під час гетьманування Орлика відкрита антиросійська дипломатія стала одним із провідних напрямків його діяльності. Шведський король Карл ХІІ розглядав Орлика як одного із претендентів на гетьманство після смерті Івана Мазепи. Орлик перебував на стороні повстанців та шведів під час Полтавської битви, а потім рятувався втечею до Бендер. У 1710 році Пилипа Орлика обирають гетьманом Війська Запорізького, а фактично – всієї України, але вже у вигнанні. Орлик мав велику підтримку серед старшини і беззаперечний авторитет як досвідчений керівник та послідовник Мазепи. У зв’язку із обранням Орлик укладає із козацтвом особливий договір - «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького». Вважають, що цей документ було створено ще при Мазепі за його ініціативи, хоча істину знайти складно. Важливо те, що Конституція стала втіленням стремлінь козацтва до демократичного розвитку країни – як гетьманської старшини, так і запорожців, а також їхніх спільних перспектив здобути державну незалежність. Новий гетьман України Пилип Орлик мав намір продовжувати боротьбу із Росією. Для цього за допомогою Швеції та Османської імперії було створено коаліцію, яка розпочала черговий етап Північної війни, і одночасно – війни за незалежність України. Показовим є той факт, що це була боротьба не лише проти Гетьманщини на Лівобережжі, - адже Петро І захоплював Правобережну Україну під час протистояння зі Станіславом Лещинським – союзником Швеції. Цікавим є і участь в цій війні «Бога війни» Семена Палія та гетьмана Івана Скоропадського на стороні Петра І. Цей елемент громадянського внутрішнього протистояння в Україні демонстрував розкол серед її основних політичних сил, котрий проявився ще за часів Мазепи. Завданням Орлика було ліквідувати цей розкол. Проте міжнародні обставини йому не стільки допомагали, скільки заважали. Татари, як завжди, не дотримувалися умов договору, грабували населення та брали ясир. Скориставшись Прутським договором та послабленням позицій Петра І, Орлик разом із козацько-шведськими військами при підтримці татар, турків і поляків, форсує Дністер і вступає на території, підконтрольні Петру І. Поділля і Брацлавщина швидко переходять на сторону гетьмана, а той в битві під Лисянкою перемагає полковника Григорія Бутовича – ставленика Скоропадського. На жаль, Орлик не зміг здобути Білу Церкву, котру обороняли російські війська, а залишати її в тилу було небезпечно. Петро І перейшов у наступ, і похід Орлика провалився. Довелося повертатися на територію Османської імперії. Похід наступного 1712 року взагалі був ще більш невдалим – татари були ненадійним союзником, а Швеція не могла надати дієвої допомоги. Гетьман не зміг налагодити ефективну співпрацю зі Скоропадським. Цю невдачу можна вважати знаковою і типовою для української еліти того часу. Орлик намагався спрямувати політичну активність європейських країн проти Росії, але це було складним завданням, особливо з огляду на протистояння центральноєвропейських держав із Османською імперією та Швецією. Міжнародна думка була досить інертною. Важливу роль в цьому питанні могли відіграти запорожці, котрі після 1709 року заснували Олешківську Січ. Але Орлик і тут зазнав невдачі через їхній перехід на сторону Росії в протистоянні з Османською імперією в 1734 році. Постійні зміни місця проживання – Франція, Швеція, Чехія, Німеччина, Польща, Молдавія, Греція, Валахія – були скоріше поневіряннями, котрі не дозволяли організувати прагматичну роботу. Помер гетьман Пилип Орлик у 1742 році. Своїми діями Пилип Орлик продемонстрував можливість залишатися принциповим і непохитним у справі здобуття незалежності України незважаючи на складні обставини всередині країни та за кордоном. |
3. Після поразки виступу І.Мазепи, протягом ХУІІІ ст. колоніальна політика царизму в підконтрольних українських землях посилилася. Почате з 1654 р. підпорядкування економіки й гетьманської влади московським, а далі імперським структурам на кінець ХУІІІ ст. завершилося цілковитою ліквідацією самобутнього суспільно-політичного устрою краю. Розвиток економіки України визначався дією і переплетінням суперечливих процесів. З одного боку, царизм сприяв феодалізації українського суспільства, ліквідації утвердженої національною революцією моделі соціально-економічних відносин, заснованої на дрібній вільній власності на землю, на козацькому господарстві фермерського типу. Посилювалася феодальна експлуатація більшості населення аж до реставрації кріпосництва. З другого боку, самі утверджувані феодальні відносини були на порозі своєї кризи, в їх надрах зароджувалися ознаки буржуазного суспільства. Та незалежно від переваги тієї чи іншої тенденції економічна політика царизму була спрямована на використання матеріальних та людських ресурсів України в інтересах імперії. Провідним явищем соціально-економічного життя першої половини ХУІІІ ст. стало формування великого феодального землеволодіння старшини і перетворення її на феодальний стан суспільства. Зміцнюючи свій вплив в Україні, російський уряд запровадив наділення і затвердження земель виключно царськими указами; надав великі маєтки російським вельможам, які перетворили їх на своєрідний розсадник феодально-кріпосницьких порядків.З свого боку, повністю відтіснивши рядове козацтво від участі в політичному житті,старшина обмежила права козаків і селян вільно розпоряджатися землею, примусово використовувала їх безоплатну працю в своїх маєтках, насильно перетворювала у феодально залежних селян. Особливо тяжким було становище тих, кого за часів Петровських реформ мобілізували на спорудження фортець, прокладання каналів, будівництво нової столиці імперії. Так, описуючи працю козаків на Ладозькому каналі в 1722 р., полковник І.Черняк відзначав їх нужденність і голод; каторжну працю; велику кількість хворих і померлих: “їх хіба третя частина у минулому році додому повернулася”. Це, як і постійні військові походи, розорило значну частину козацтва. Чисельність козацького війська на кінець 30-х років скоротилася до 30 тис. чол. – саме стільки так званих “виборних” козаків було внесено до нових реєстрових списків. Решта – “підпомічники” – мали допомагати виборним у матеріальному забезпеченні військової служби. Виявилася й значна кількість “підсусідків”, які, не маючи інших засобів до існування, жили при господарствах заможних козаків на становищі наймитів. Таким чином, козацтво як суспільний стан деградувало: його верхівка перетворювалася на феодалів, а основна частина – на селян та найманих робітників.Ще гіршим було становище селянства. Дедалі більшого поширення набувала відробіткова феодальна рента (панщина). У другій половині ХУІІІ ст. вона сягала 4 днів на тиждень на Лівобережжі і 2-3 днів – на Слобожанщині.Стан сільскогосподарського виробництва визначали старі екстенсивні методи господарювання. Однак на кінець XVІІІ ст. з’являються прогресивні тенденції: зростання зернового товарного господарства; збільшення асортименту сільськогосподарських культур, поява нових сортів (почали вирощувати картоплю, кукурудзу, збільшились площі під тютюном, виникає приміське городництво, культурне садівництво); велика увага приділялась конярству та вівчарству, які стимулювала держава, та ін.У розвитку промислового виробництва провідна роль належала ремеслу та промислам. Реформи Петра І прискорили появу мануфактурного виробництва. У 1719 р. було закладено першу в Україні Путивльську (Глушківську) суконну мануфактуру. В останній чверті XVІІІ ст. на Лівобережній та Слобідській Україні налічувалося 40 великих централізованих текстильних та винокурних мануфактур і близько 200 мануфактур у початковій формі у виробництві заліза, скла, селітри, паперу та іншої продукції.
Нові явища в економічному житті сприяли виникненню нових та зміцненню старих міст: якщо в кінці XVІІ ст. на Лівобережжі налічувалося близько сотні міст і містечок, то вже в середині XVІІІ ст. їх там було більше двохсот. Господарська спеціалізація територій, поглиблення поділу праці стимулювали розвиток торгівлі. В кінці XVIII ст. на Лівобережжі відбувалося 390 ярмарків щорічно, збиралося до 8 тис. місцевих базарів. На Слобожанщині в цей період діяло – 270 ярмарків, 2 тисячі базарів. Царський уряд постійно обмежував свободу торгівлі й права українських купців (за Петра І, наприклад, їм дозволялося вивозити товари за кордон тільки через порти Північного чи Балтійського моря, встановлювалися високі мита; час від часу заборонялася торгівля із Запорожжям; надавалися значні пільги російським та іноземним конкурентам й т.ін.) – це був один із засобів колоніальної політики Петербурга. Однак всупереч такій політиці товарно-грошові відносини в Україні набували все більшого поширення. Це, як і розвиток селянських промислів і міського ремесла, будівництво мануфактур, зростання товарного виробництва, свідчило про появу в економіці України перших паростків капіталістичного укладу та процесу формування національного ринку.
Політична ситуація в Україні визначалася наслідками подій 1708-1709 рр. та курсом реформ Петра І. Наступні два десятиліття були часом швидкого зростання Московської держави, що перетворилася на могутню Російську імперію, та приниження політичного статусу України.
Інкорпораційні за змістом реформи охопили у 1722-1725 рр. всі сфери державного життя Гетьманщини. Зокрема, відбулося фінансове підпорядкування України імперській скарбниці. За цей час податки зросли у 4 рази, і всі вони збиралися в інтересах імперії. (Так, із загальної суми, зібраної у 1725 р. – 260 тис. 362 крб. – на потреби краю було використано лише 972 крб., а решту коштів відправлено до Петербурга). Була здійснена спроба запровадити в Україні російські юридичні норми та порядки; влітку 1722 р. в ряді полкових міст (Полтава, Чернігів, Переяслав та ін.) ввели комендантське правління, якому підпорядковувалася адміністрація полку. Це був перехідний захід з метою передачі російським офіцерам полкових урядів. Таким чином започаткувався процес безпосереднього поглинання української державності імперськими структурами.
Певні поступки в зв’язку з майбутньою війною з Туреччиною відбулися і в позиції імперського Петербурга щодо запорожців: у 1728 р. їм було дозволено повернутися в межі Росії, а 1733 р. – заснувати Нову Січ на річці Підпільній. Відновилась територія Запорожжя в складі 8 паланок та традиційний військово-політичний устрій. Однак роль козацьких мас в ньому занепадала, натомість посилювалася влада підтримуваної центром старшини.
Після смерті Д.Апостола в 1734 р. імператриця Анна Іванівна замість гетьмана запровадила “Правління гетьманського уряду”(1734-1750рр.) ”Правління” складалося з трьох російських і трьох українських чиновників на чолі з князем О.Шаховським. Останній був наділений фактично необмеженою владою і мав наказ “ Недремным оком наблюдать за поступками тамошнего малороссийского народа”. Брутальне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, терор “Таємної канцелярії” щодо опозиційної старшини, політика русифікації доповнилася для України тягарем російсько-турецької війни 1735 - 1739 рр.
Для воєнних потреб було мобілізовано 65 тис. козаків і 205 тис. селян, з яких кожний десятий загинув; край неодноразово спустошували турецько-татарські війська, господарство зовсім занепало. Протягом війни коштом українського населення утримувалося від 50 до 75 російських полків. Навіть один із російських міністрів мусив визнати: “Не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб… прогодувати сам край…Багато ланів не засіяно, - нема кому і нема чим працювати, бо волів, якими тут орють, усіх забрано і заморено під час походу, а що залишилося, то тепер забирають…” Відновити довоєнний рівень господарства Україна змогла тільки через 25 років, але головне завдання у війні – вихід до Чорного моря – залишилося невирішеним.
Приводом до ліквідації гетьманства стала спроба К.Розумовського закріпити його за своїми нащадками спадково, в чому імператриця побачила зухвалий замах на повноту своєї влади. Після скасування 1764 р. гетьманства всі повноваження перейшли до Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П.Румянцевим. Суть подальшої політики визначала вказівка Катерини ІІ: “Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу”.
У 1765 р. було закрито загальноукраїнські установи – Генеральну канцелярію та Генеральний суд; скасовано полковий устрій на Слобожанщині (заможних виборних козаків переведено в гусари, решта стала державними селянами). У 1781 р. така ж доля спіткала полковий устрій Лівобережжя: тут було утворено намісництво за російським зразком, козацькі військові полки замінили уланськими.
У 1775 р. царський уряд розгорнув рішучий наступ на Запорожжя. Це було завершенням політики значних обмежень прав козаків, яка здійснювалася щодо Нової Січі постійно (з 1735 р. поблизу Січі перебував гарнізон регулярних військ; з 1750 р. у вибори старшини починає втручатись гетьман К.Розумовський, а з 1753 р. царським указом взагалі такі вибори заборонялись. Втілити в життя це розпорядження не вдалося, але коло кошової старшини звузилося і в останнє десятиріччя залишалося незмінним). Надаючи привілеї старшині, царський уряд зміцнював свій вплив на Запорожжя.
Безпосередніми причинами ліквідації Запорозької Січі стали: втрата нею військового значення, ролі форпосту проти татарсько-турецької агресії після успішного завершення російсько-турецької війни 1769-1774 рр.; конкуренція, яку складала запорозька торгівля хлібом, худобою, продуктами тваринництва поміщицьким господарствам; претензії поміщиків на освоєні козаками землі; прагнення царизму зміцнити абсолютистську владу, позбутися єдиної самоврядної області, осередка і гальванізатора антифеодального руху.
Наступна доля козаків склалася по-різному. Генеральну старшину – кошового П.Калнишевського, писаря І.Глобу, суддю П.Головатого за наказом цариці відправили до північних монастирів “на смирение”. Селяни - втікачі, що були на Січі, та козацька сірома потрапили в залежність до нових землевласників. Близько 5 тис. запорожців перейшли за Дунай, прийняли турецьке підданство і збудували в гирлі річки Задунайську Січ (1775-1828). Більшість козаків уряд відніс до розряду військових поселенців, з яких згодом було сформовано Чорноморське козацьке військо. У 1792 р. воно було передислоковане на Кубань і поповнене переселенцями з Лівобережжя та Слобожанщини. На Кубань пізніше переселилася частина козаків Задунайської Січі, а потім і нащадки задунайців, що у 1828-1860 рр. в складі Азовського козацького війська дислокувалися в районі Маріуполя.
Землі Запорожжя були включені в загальний процес господарського освоєння та територіально-адмістративного облаштування, який розгорнувся на півдні України в останній чверті XVІІІ ст. В цей час внаслідок російсько-турецьких війн до Росії було приєднано Північне Причорномор’я. В 1774 р. за Кючук – Кайнарджійським мирним договором Росія отримала землі між Дніпром і Бугом та опорні пункти на Керченському півострові, в 1783 р. до Росії було прилучено весь Крим; за Ясським миром 1791 р. імперія приєднала територію між Бугом і Дністром. У завоюванні та захисті цих земель, а подекуди і в їх колонізації велика роль належала козакам-чорноморцям. Адміністративно-територіальний устрій Південної України неодноразово змінювався аж поки на 1803 р. вона не була поділена на три губернії – Катеринославську, Херсонську і Таврійську.
Ліквідація Запорозької Січі означала ліквідацію останньої самоврядної області на території України. В 1783 р. на Лівобережжя і Слобожанщину було поширено дію загальноросійських законів. Обкладання всього селянства та рядового козацтва за новим указом грошовим податком збільшило збори в імперську казну в три рази. В цьому ж таки році відбулося юридичне оформлення кріпосного права на Лівобережжі і Слобожанщині, у 1796 р. його було поширено на Південну Україну.“Компенсуючи” старшині політичні втрати, а по суті підкуповуючи її, 21 квітня 1785 р. Катерина ІІ поширила на старшину чинність "Грамоти на права, вольності і переваги благородного російського дворянства”. Указ імператриці завершив процес перетворення козацької еліти з колись активної політичної сили на інертну. Становий егоїзм панівної верхівки українського суспільства витіснив загальнодержавницькі національні інтереси. Остаточна ліквідація автономії України відбулася без опору старшини.
Список літератури:
1. Апанович О. Урядові службовці Гетьманщини – українська інтелігенція XVIII ст. // Укр.іст. журн. – 1997.- № 2.
2. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999.
3. Величко С. Літопис. Т.2 – К, 1991.Орлик П. Вивід прав України // Вивід прав України: Львів, 1991.
4. Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.: Збірник документів.- К.,1970.
5. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В.Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького // Історія української конституції. – К., 1993.
6. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття. – К., 1996.
7.Голобуцький В.О. Запорозька Січ в останні роки свого існування (1734-1775) – К., 1961.
8.Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини. (1760-1830) – К., 1996.
Тема: Утворення двох військово-політичних блоків.
