Візуальні документи як особливі джерела з вивчення історії повсякденності

Методологічні проблеми дослідження історії повсякденного життя в Україні.

Поняття повсякденності та її сфери в сучасній гуманістичній науці.

Становлення історії повсякденності як науки.

Тема 1. Теоретичні основи історії повсякденності.

На сучасному етапі розвитку історичної науки відбуваються складні внутрішні реформації, що виявляються у зміні інтелектуальних орієнтацій, дослідницьких парадигм, самого викладу історії. Переглядаються поняття “історичної реальності”, а з ними й ідентичність історика, його професійний суверенітет, критерії достовірності джерела, прагнення до історичної істини.

Модерна історична наука шукає шляхи, що дозволяють наблизитись до розуміння історичного минулого через його суб’єкта і носія – людину. З початку ХХІ ст. Значне місце у цьому пошуку займає категорія “повсякденності”. Всебічний аналіз матеріальних і соціальних форм повсякденного існування людини – її життєвого мікросвіту, стереотипів мислення і поведінки – є одним із можливих у цьому відношенні підходів. Історія повсякденності стає новим напрямом у багатогранній історичній науці. Еволюція розвитку категорії повсякденності спонукає до захоплення ним все більшої кількості науковців. Багато питань повсякденного життя потребують більш детального вивчення, тому зараз цей напрямок є актуальною і затребуваною.

Виходячи з актуальності проблеми, ми обрали за мету дослідити теоретичні аспекти вивчення поняття повсякденності в історичній ретроспективі та з’ясувати актуальність досліджень історії повсякденності як напрямку історичної науки. Ми конкретизуємо наше дослідження через вирішення наступних завдань: проаналізувати історію виникнення напрямку повсякденності в історичній науці; з’ясувати підходи до вивчення предмету історії повсякденності; дослідити стан розробленості теми історії буденного життя у зарубіжній та вітчизняній історіографії.

Вивчення напряму історії повсякденності, формування його теоретичних засад відбувалось разом із розвитком західноєвропейської філософської думки. Дослідники повсякденності вважають, що його елементи можна зустріти впродовж історичного розвитку людства, зокрема у працях філософів. Вони у тій чи іншій мірі розглядали буденне життя людини, її емоційно-вольовий стан, почуття, переживання, світосприйняття, але не визначали ці дослідження категорією “повсякденності”.

Російська дослідниця Н. Пушкарьова вважає, що термін “повсякденність” у науковий обіг увів З. Фрейд у праці “Психопатологія повсякденного життя” [20]. Але варто зауважити, що австрійський науковець використовував цей термін у контексті вивчення досліджень з психології. А для вивчення історії його вперше застосували представники школи “Анналів” – одного з провідних дослідницьких напрямів у історичній науці, який виник у Франції у 1929 році. Його назва походить від журналу “Аннали”, який заснували М. Блок та Л. Февр. Пізніше вона змінювалась на “Аннали соціальної та економічної історії” (1939-1941), “Аннали соціальної історії” (1941-1945). Після Другої світової війни вчені видавали неперіодичні збірки наукових праць, зокрема: “Збірник соціальної історії”, “Аннали. Економіка. Суспільство” (1945-94), з 1994 року – “Аннали. Історія, соціальні науки” [26]. Представники напрямку школи “Анналів” намагалися синтезувати історію з іншими галузями знань. Зокрема, Марк Блок досліджував людину як безпосереднього учасникаісторичного процесу. Вчений стверджував, що основне завдання історика – змусити минуле проговоритись, тобто сказати те, чого ніколи не було сказано або осмислено [2, с. 232].

Безпосередня тематизація проблеми повсякденності пов’язана з іменем французького історика Фернана Броделя. Дослідник вважав, що вивчати речі – їжу, житло, одяг, предмети розкоші, зброю, гроші, плани міст і сіл – це єдиний спосіб відчути повсякденне життя людини [3]. Ф. Бродель дав своєрідне визначення повсякденності: “Це та сторона життя, в яку ми залучені, навіть не даючи собі звіту про це, привичка, рутина, тисячі дій, що проходять і закінчуються самі по собі, виконання яких не потребує рішень, котрі проходять майже поза нашою свідомістю. Я вважаю, що людство більше чим наполовину існує у такій повсякденності. Безліч дій, що передаються по спадку, накопичуються без будь-якого порядку. Вони допомагають нам жити і одночасно підкоряють нас, багато що вирішуючи за нас в період нашого існування” [3].

Французький історик зосереджував увагу на ролі свідомості у повсякденному житті. Він стверджував, що людина сама створює та будує своє повсякдення. Дослідник наголосив і на ролі спадковості, зокрема та тому, що досвід минулих поколінь також впливає на буденне життя людини. Але, на нашу думку, це визначення дещо однобічне. Адже повсякденне життя людини часто регламентує і держава. Так, наприклад, у Радянському Союзі держава безпосередньо втручалась у повсякденне життя, бо люди мали обмежений доступ до інформації, практично всі складові повсякденного життя, починаючи з дозвілля та закінчуючи харчуванням, були регламентовані саме нею. Для порівняння, у Сполучених Штатах у той же час людина мала значно ширший вибір послуг, роботи, відпочинку та проведення дозвілля.

Тому не завжди повсякденне життя залежить безпосередньо від людини та її свідомості і менталітету. Загалом, представники школи “Анналів” трактували повсякденність як філософське поняття, як набір певних функцій та дій, що супроводжують людину протягом життя. Вперше дослідники цієї школи внесли у процес дослідження історика такі категорії, як ментальність та свідомість. Відтак вони стали першопрохідцями у вивченні нового напряму історичної науки та заклали основи теоретичного осмислення історії повсякденності.

У 70-80 рр. ХХ ст. школою “Анналів” почали цікавитись радянські дослідники. Комплексне висвітлення її напрацювань розпочали історики М. Соколова та Ю. Афанасьєв, а у 1989 році А. Гуревич, започаткував у СРСР видання щорічника “Одиссей. Человек в истории” [26]. У цьому виданні вперше на теренах СРСР публікувались праці, які можна віднести до напряму історії повсякденності. Однією з перших таких робіт, що вийшли у зазначеному збірнику, була наукова розвідка С. В. Оболенської “Історія повсякденності у історіографії ФРН” [15]. Праця важлива тим, що дослідниця вперше висвітлила появу історії повсякденності як напряму історичної науки. Також у ній авторка зробила спробу дати визначення предмету та акцентувала увагу на актуальності вивчення історії повсякденності. Вона зазначила, що паралельно із розвитком історії повсякденності у школі “Анналів” цей напрям розвивався і в німецькій історіографії.

Дослідниця констатувала кризовість історичної науки Німеччини, внаслідок чого і виник цей новий напрямок. Авторка звернула увагу на соціально-політичні причини виникнення історії повсякденності. Зокрема, вона вважала, що потреба у дослідженні повсякденності виникла через кризове становище німецького суспільства в певний період. С. В. Оболенська вважає, що уряд ФРН у 70-их рр. своєю політикою сприяв вивченню історії повсякденності, в тому числі для подолання кризових явищ у суспільстві [15, c. 184].

С. В. Оболенська звертає увагу на новизну, яку вносить у загальну науку історія

повсякденності, зокрема: прагнення зрозуміти і проаналізувати сприйняття, емоції, поведінку людей, вплив на них суспільних структур та процесів і їх розуміння. Окрім трактування поняття повсякденності, дослідниця вказує і на причини появи цього напряму історичної науки крізь призму соціально-економічних процесів у суспільстві. Окрім статті С. В. Оболенської, у збірнику “Одиссей. Человек в истории” періодичнопублікувались різноманітні розвідки, тематикою яких виступало повсякденного життя населення. Цей збірник, а також альманах “Социальня история” частково репрезентують науковий доробок російських дослідників історії повсякденності на момент проникнення цього напрямку на терени колишнього СРСР. Головним редактором збірника “Социальная история” є доктор історичних наук, Наталя Львівна Пушкарьова. Дослідниця виділила історію повсякденності у нову галузь історичного знання, предметом вивчення якої, на її думку, є сфера людської буденності [19].

У своїх роботах Н. Пушкарьова зазначила, що у світовій науці існують два підходи до визначення розуміння історії повсякденності: як прийому реалізації методики мікроісторичного аналізу, а також як реконструкції ментального макроконтексту подієвої історії. До першого підходу належать соціологи-практики, історики і краєзнавці, до другого – філософи і культурологи [20]. Дослідниця спробувала методологічно осмислити історію повсякденності, з’ясувати предмет та методи дослідження повсякденності. Вона зазначила, що на відміну від культурологічних та етнологічних, роботи з історії повсякденності ґрунтуються на мікроаналізі, прагнуть до меншої географічної та часової локалізації. Вони часто охоплюють невеликий регіон, малий період часу, але пропонують глибокий аналіз за рахунок життєвих історій представників різних вікових, професіональних, статевих та інших соціальних груп, їх взаємозв’язку і взаємодії в особистому, приватному та суспільному житті.

Варто зауважити, що коли С. В. Оболенська на початку 90-х рр. минулого століття трактувала історію повсякденності як напрям історичної науки, то Н. Пушкарьова вже віднесла її до галузі історичного знання. Також публікації з історії повсякденності зустрічаються і в збірниках статей з філософії. Зокрема, у журналі “Парадигма” своє бачення цього напряму історичної науки надала Тетяна Гатаєва. На основі аналізу різних концепцій походження даного поняття вона зробила висновок про те, що повсякденність – це система практичних знань, яка включає в себе норми поведінки і порядок дій, що загальноприйняті в даній соціокультурній системі для досягнення певної мети [4]. Вітчизняна дослідниця О. Коляструк вважає, що в Росії зростає вже друге покоління істориків, дослідників повсякденного життя населення [10]. У Російській Федерації цей напрям історичної науки має підтримку з боку держави. Про це зазначила Н. Швайба у статті “Радянське повсякдення у дослідженнях російських істориків”. Кілька проектів були підтримані грантами Російського гуманітарного наукового фонду, а саме: “Человек и фронтовая повседневность в войнах Росии ХХ века”, “Повседневный мир советского человека: стратегии виживания и механизмы адаптации в условиях социальных трансформаций 1920-1940-х гг.” та “Российская повседневность за десять веков в зеркале гендерних отношений: тенденции, динамика, перспективы изменений” [25]. У контексті реалізації цих грантів російські науковці отримали можливість публікувати монографії і статті присвячені історії повсякденності.

Теоретико-методологічні аспекти повсякденності досліджували також О. Сенявський, Т. Хлиніна, практичні праці з історії повсякденності опублікували свого часу Лебина Н., Зубкова Е. та інші. Орлов І. Б. за підтримки гранту Російської Федерації видав монографію “Советская повседневность: исторический и социологический аспекты становлення”. У своїй праці російський історик, окрім теоретичного осмислення радянського повсякдення, вивчає і найбільш актуальні складові цього феномену. Так, історик показує розвиток інституту сім’ї та шлюбу в Радянському Союзі, комунальну квартиру як соціокультурний елемент повсякденності, алкогольну політику влади та вплив цього явища на щоденне життя населення, сервіс та відпочинок у Радянському Союзі під кутом зору повсякденності [16].

В українській історіографії тема повсякденного життя з’явилась відносно недавно, із здобуттям країною незалежності. Одним з перших українських науковців, хто почав працювати над цим питанням, був О. Удод. У своїй праці “Історія повсякденності як методологічна проблема” автор розкриває актуальність людинознавчої історії. Він акцентуєувагу на методологічному, світоглядному та політичному значенні цього напрямку. Науковець вважає, що історія повсякденності – це перш за все, процес олюднення побуту, психологізація щоденного життя, ставлення людини до побутових проблем, до влади, держави і суспільства в цілому крізь призму особистісного сприйняття умов життя [22].

За час незалежності в нашій країні з’явилось кілька своєрідних центрів вивчення історії повсякденності. Найбільш ґрунтовно над цією проблематикою працюють вчені Інституту історії НАН України. На сайті Інституту історії є розділ, що має назву “З історії повсякденного життя” [9]. На цьому Інтернет-ресурсі представлені останні напрацювання науковців у рамках історії повсякденного життя населення України. У вільному доступі є монографії, присвячені повсякденності українців у період НЕПу, а також нариси соціальної історії повоєнної України (друга пол. 40-х рр. – середина 50-их рр.) [9]. За підтримки Інституту історії НАН України відбулися конференції, на яких фахівці дискутували з актуальних проблем вивчення історії повсякденності [8]. Так, у 2010 та 2011 роках у м. Переяслав-Хмельницький відбулась конференція “Історія повсякденності: теорія та практика”, у вересні 2010 року у м. Києві пройшов науковий форум “Історія України крізь призму мікроісторії та історії повсякденності”, у жовтні 2010 року у м. Харкові було проведено конференцію “Історія повсякденності: “наукова територія”, методи дослідження, успіхи і перспективи в Україні”.

В останні роки проблематика повсякденності в Україні різноманітна та розмаїта за географією та часом. Про це свідчить кількість дисертаційних досліджень, захищених у межах останнього десятиріччя. Зокрема, над проблемами повсякденності сільського та міського населення працюють Ісайкіна О. Д. [7], Лукашевич О. М. [12] Нагайко Т. Ю.[14] та інші. Інститут сім’ї в контексті історії повсякденності досліджує Мелешко Л. А. [13], над регіональними проблемами історії повсякденності працюють Аверіна-Лугова Д. Ю. [1], Герасимова М. С. [5], Заболотна Т. В. [6], Пенькова А. Б. [17], над історією повсякденності соціальних груп, зокрема науково-педагогічної інтелігенції Прохоренко О.А. [18], та студентів Хоменко Н.М. [24], також варто відзначити дослідження, яке охоплює всю територію України в контексті вивчення повсякденності, а саме працю Тєвікової О. Е. “Повсякденне життя громадян УРСР: соціальні та культурні аспекти (1953 - 1964 рр.)” [21].

Окрім українських та російських науковців, над проблематикою історії повсякденності працюють й закордонні вчені. Зокрема, буденне життя радянського суспільства вивчає американська дослідниця Ш. Фіцпатрик [23]. Вона використовує у своїх дослідженнях культурно-антропологічний підхід до вивчення радянського суспільства. Зокрема, Н. Лаас у статті “Сучасна англо-америкаська історіографія про повсякденні структури та практики в СРСР” зазначає, що окрім Ш. Фіцпатрік, такий підхід до вивчення радянської повсякденності застосовують Рональд Суні та Джордж Кіп. Ці дослідники вважають Радянський Союз особливою культурою, з характерними для неї соціокультурними феноменами [11].

Зрозуміло, що дослідження історії повсякденності не вичерпуються наведеними вище працями. На основі викладеного вище можна зробити висновок, що витоки наукових розвідок у цьому напрямку сягають 30-х рр. ХХ ст., і реалізовані вони були представниками школи Анналів. М. Блок, Ф. Бродель та інші науковці вже тоді досліджували людину як рушія історичного розвитку. Вони, по суті, повернули людину на сторінки історії, оскільки вона як історичний суб’єкт поступово втрачала значення, розчинилася у політичних, економічних подіях та процесах. Ці дослідники розробили якісно нову систему вивчення історії, що ґрунтувалась не на наслідково-причинних зв’язках, а в першу чергу на вивченні дій, вчинків, почуттів людей, менталітету, реакції на певні події. Представники школи ｫАнналівｻ заклали потужний пласт для вивчення історії повсякденності як напряму історичної науки наступним поколінням істориків.

На теренах колишнього СРСР історія повсякденності з’явилась у 80-их рр. ХХ століття, і тепер є повноцінним напрямом історичної науки. Зокрема, російські дослідники працюють над теоретичною базою дослідження повсякденного життя, в Україні досліджують історію повсякденності соціальних груп (інтелігенції, студентів, та ін.), вивчають буденне життя населення за регіональними характеристиками. Змістовне теоретичне осмислення повсякденності запропонували Н. Пушкарьова, Т. Гатаєва, С. Оболенська, О. Удод. Науковці визначили предмет, розробили методи роботи з джерелами для дослідження буденного життя населення.

Згідно проведеного дослідження можна визнати, що історія повсякденності виступає сьогодні як сучасний напрям історичної науки, над розробкою якого працюють вітчизняні та зарубіжні науковці. Вивчення буденного життя населення є актуальним з огляду на сучасні проблеми у країні та пошуки їх вирішення. Незважаючи на значну кількість праць з історії повсякденності, деякі регіональні аспекти повсякденного життя потребують більш глибокого дослідження.

2.На сучасному етапі вітчизняна історична наука потужно збільшила інтерес до суб’єктивної сторони минулого, серед питомих ознак цієї тенденції – зростання інтересу до буденного життя суспільства й особи. Ще донедавна повсякдення мали за незначущу сферу, оскільки в ній зазвичай не відбувалось нічого надзвичайного, виключного, особливого. Повсякденність розуміли як сферу рутинних, звичних, одноманітно повторюваних з дня у день малих дій і вчинків, зрозумілих і доступних, виконуваних майже автоматично, без спеціального напруження свідомості і рефлексії. Склався стереотип: оскільки ця сторона життя суспільства протікає поза офіційними, громадськими й державними інститутами, не має публічного значення, то вона не є вартісною, нею можна знехтувати як малою величиною, що істотно не спричиняється на дії соціальних інститутів і механізмі їх суспільної взаємодії. Втім, цілком очевидно, що чим би не займалася людина (з огляду на переконання, світоглядні пріоритети, професійну зайнятість, громадське покликання, науковий чи творчий інтерес, хобі тощо), вона починається в буденності і до неї повертається. У просторі звичного, досвідного світу виникають і розквітають усі інші світи. Кожна людина (пересічний громадянин чи політичний діяч) відбувається у щоденній практиці, в ній вона виявляє свою сутність, в ній вона соціалізується з усіма своїми знаннями, досвідом, намірами, талантами. У повсякденному житті в такий спосіб відбувається апробація і адаптація політичних ідей і програм, планів і проектів, задумів і мрій. З огляду на це, повсякденність – справді «смисловий універсум» (за А.Шюцом), крізь який можна зрозуміти людину, її суть та історію. Повсякденність є обов’язковим і невід’ємним підґрунтям соціалізації людини. Для соціальних істориків вона постає у функціонуванні суспільства як «природна», «самоочевидна умова людської діяльності»1. Без вивчення механізмів щоденного буття людини не можливе адекватне розуміння не тільки її приватної сфери, а й суспільного життя в цілому. Суспільство – це не просто сукупність індивідів, груп чи верств, це система загальноприйнятих ними стосунків, вироблення яких хоч і відбувається на інди ідуальному рівні, передбачає суспільну адаптацію з урахуванням державної політики та ідеології, національно-культурних традицій, а також щоденних життєвих практик.

Упродовж останнього десятиліття все частіше і в українській історико-культурологічній та соціально-гуманітарній літературі зустрічається слово «повсякденність», що засвідчує, що звичайне щоденне життя стає об’єктом гуманітарно-наукової рефлексії 3. Цей конструкт дозволяє «схопити» суб’єктивність – головне, що вирізняє людину від усіх інших істот. … І сьогодні вираз «повсякденність», що раніше був профанним, все більше претендує на статус філософської категорії4. Отже, категорія повсякденності належить до важливих наукових понятійних дефініцій, яка означує складний, різноманітний у проявах світ життєвої реальності. Історики ставляться до визначення ключових понять як до обов’язкового й суттєвого аспекту наукового дослідження. В ідеалі категоріальний апарат науки має бути ясним, точним, позбавленим різночитань, двозначності тощо. Однак досягти цього буває дуже непросто, особливо це відчутне для означення соціально-історичних явищ і процесів. Частіше за все соціальні поняття означують абстракції, що не мають чіткого окреслення в реальному світі. Слова, котрі їх позначають, практично завжди полісемічні. Хоча поняття і покликані відображати ті чи інші аспекти об’єктивної реальності й описувати світ «яким він є», вони не є прямим відбитком дійсності, не виводяться з досвіду, а являють собою певні теоретичні конструкції5. Таким чином, будь-яке поняття, що використовується в науковому дискурсі, в тому числі і поняття повсякденності, є сукупністю смислових значень, що характеризують певну множинність предметів, явищ, процесів, якостей або стосунків. Саме тому існує необхідність спеціальних досліджень ключових соціальних понять, до числа яких відноситься і поняття повсякденності.

Визначаючи це поняття, ми маємо пояснити, чому до нього включені ті чи інші прояви реальності і як вони співвідносяться з іншими реаліями. На думку Пітера Берка, проблеми дефініції постають через те, що історики вступають на незнані раніше терени6. Оскільки повсякденна сфера лише входить у стадію апології і постає як тема наукового дослідження, вона потребує історико-філософської емансипації7.__

Так, вітчизняний історик О.А. Удод, сформулювавши системну мотивацію постановки проблеми історії повсякденності в українській історіографії, констатує, що сучасна історична наука ще не завершила інституалізацію цього напряму в методології історії, а тому й межі предмету дослідження залишаються розмитими, а сааме поняття потребує з’ясування8. Такої ж думки дотримується провідний російський історіограф М.М. Кром, так само дійшовши висновку, що «універсального, на всі випадки придатного поняття» донині не існує9. Водночас, при всій «академічності» наукових суперечок про поняття «повсякденність» ніхто вже не наважиться заперечувати, що нині в системі знань про минуле існує напрям, представники якого сполучають елементи матеріальної і духовної культури, вивчаючи житло, одяг, сім’ю, дозвілля, харчування, народження, смерть. Це історія маленьких життєвих світів, своєрідна альтернатива дослідженням, зосередженим на глобальних політичних подіях, суспільних структурах і процесах. Однак не слід вважати, що історико-соціальний аналіз намагається подати рух цивілізації як безладне нагромадження локальних побутових картинок. Навпаки, він спрямований на виявлення об’єктивних культурно- психологічних характеристик зовні буденних сторін людського життя. Ментальні установки особи, її поведінкові стереотипи значною мірою складаються під впливом повсякденності10.

В історичній літературі початок дискусії про повсякденність був покладений ще першим поколінням анналістів, коли був вперше вжитий вислів «la vie quotidienne» («повсякденне життя») для назви серії видань французьких видавців Ашетт у 1930-ті роки. Відновились суперечки з новою силою у 70-80-і рр. ХХ ст. у зв’язку з інституалізацією історії повсякденності як нового напряму історичних досліджень (Alltagsgeschichte в Німеччині), коли деякі історики почали розглядати таку історію як єдину «справжню» історію, осердя, до якого все інше має прямувати. Повсякденність опинилася також у центрі уваги сучасних соціологічних (від Мішеля де Серто до Ервінга Гоффмана) і філософських (як марксистських, так і феноменологічних) підходів. Попри те, що історія повсякденності вже набула визнання і легітимності, її понятійний інструментарій все ще остаточно не впорядкований і становить одну з проблемних територій новітнього напрямку. Аналізуючи цю теоретичну ситуацію, можна виокремити кілька причин такої проблемності.

По-перше, як зазначалося, у традиційній класичній гуманітаристиці повсякденність розглядалась як невартісна, другорядна сфера людського життя, де не відбувається нічого особливого й цінного, вартого уваги йаналізу. Через свою зрозумілість і звичність, очевидність і рутинність, а нерідко грубість і примітивність вона не тільки не була об’єктивована в науковому плані, а й була відкинута на противагу так званим справжнім, істинним виявам, у такий спосіб подавалась, у кращому разі, лише тлом, а частіше тіньовою, зворотною стороною людського буття. «Традиційна філософія критикувала світ повсякденності як несправжній, що складається з напівправди і обману, як світ суджень, де володарює не розум, а воля, керована пристрастями і хвилинними інтересами»11. Позиційна другорядність закріпилася за повсякденністю ледь не як її основна ознака. Поза сумнівом, буденне знання програє науковому, як судження – знанню, упередженість – істині, прикладне знання – теоретичному, але без них почасти не можливе їх формування і кристалізація, адже потреба узагальнити, уточнити, з’ясувати породжена досвідом, накопиченим, насамперед, у щоденності. Тонкі механізми осягнення світу і конструювання його образів формуються у повсякденності.

Як самостійний об’єкт спеціального вивчення повсякденність набула наукового статусу відносно недавно. По-друге, так склалося, що об’єктивація повсякденності (в гуманітаристиці в цілому й історії зокрема) відбулася певною мірою на тлі кризи традиційних гносеологічних методологій і усвідомлення неповноти пізнавального процесу, або навіть його помилковості чи хибності. Звідси склалось розуміння повсякденності на засадах протиставлення, як то: офіційне / непублічне; громадське / приватне; суспільне / родинне; державне / групове; святкове / буденне; гласне / приховане; рутинне / виключне тощо. Німецький соціолог Норберт Еліас, який зауважив, що поняття повсякденності є менш конкретним і складнішим, ніж видається, у статті «Про поняття повсякденності» (1977) перерахував вісім дихотомій: 1) повсякденність як протилежність святу; 2) повсякденність як рутина (на відміну від надзвичайних сфер суспільства); 3) повсякденність як трудовий день – на противагу життєвому безтурботному світу буржуа, що живуть у розкоші і неробстві; 4) повсякденність як життя народних мас – у контрасті з життям високопоставлених і могутніх осіб; 5) повсякденність як сфера буденнихподій, галузь ординарних, дрібних справ; 6) повсякденність як приватне життя (сім’я, кохання, діти) – на відміну від професійного чи офіційного життя; 7) повсякденність як сфера правдивих, нормальних, природних, нерефлекторних переживань – на противагу штучним, раціональним, науковим переживанням і думкам; 8) повсякденність як буденна свідомість, тобто наївна, непродумана – на відміну від рефлексивного мислення і контрольованих емоційних реакцій12. По-третє, складність визначення зумовлена і тим, що світ повсякденності не піддається чіткій формалізації і не має сталих інститутів і механізмів прояву. Повсякдення виявляє себе у системі перетинів, зв’язків, стосунків, що сполучають різні сфери життєвого світу. Повсякденність включає в себе широке коло предметів, стосунків і явищ, які дуже важко обмежувати і, тим більше, ранжувати за ступінню значущості. Зсередини видається, що повсякденність статична. Натомість навіть за умови її інтерсуб’єктивності вона не є застиглим, раз і назавжди заданим середовищем, вона мінлива, більше того, конструктивна і креативна.

Знаходячись в залежності від матеріально-речового оточення конкретного часу, людина, разом з тим, має можливість впливати на нього, вносячи у повсякденність певні інновації, які, об’єктивуючись у знову створених матеріальних об’єктах, в свою чергу, сприяють виникненню нової системи зв’язків і стосунків. «Створена людиною реальність починає формувати людину, – відзначала Н.М. Козлова. – Вона диктує людям, представленим наступними поколіннями, свої правила. Складається нова тілесність і нова ментальність, нові способи життя у масовому масштабі»15.

Структури повсякденності – це те, що вбудоване в буденність, без чого людина не живе жодного дня. При цьому роль структур повсякдення можуть виконувати різні соціальні інститути (родина, храм, школа, транспорт тощо). «Структури повсякденності стосуються того, як влаштована і вкорінена людина у буття, це її «у-клад», «с-клад», власне те, що греки називали «етосом». Етос – це моральні норми, звичай, характер, душевний склад, спосіб думок (те ж, що і французьке mentalite'). У цьому с-кладі, у-кладі плекається, ліпиться кістяк особистості, її життєвий каркас. Це коренева система людини»17. На прикладі класичної «тріади щоденності» (їжа – одяг – житло), яка є об’єктивністю для будь-якої людини, можна визначити різні забезпечувальні структури повсякдення.

Складність окреслення повсякденності пов’язана не тільки з її «позаформальністю», а й з тим, що вона має не сталу темпорально-просторову окресленість. Дослідники не дійшли одностайності, що ж є часовим модулем повсякденності – її щоденність (у дослівному розумінні, без жодного розриву) чи зрозуміла й прийнятна повторюваність з певною дискретністю. Наприклад, щодобовий ранковий ритуал (прокидання – вмивання – одягання – снідання…) – повсякденність, а сама праця на підприємстві, в установі – ні, оскільки робочі дні розриваються вихідними, відпустками, лікарняними, святами? Так само простір повсякдення не має конечного окреслення і сталості (для прикладу: простір помешкання (квартири, будинку) для кожної сім’ї є повсякденним середовищем, чи залишається він таким у разі підселення нового мешканця навіть за умови збереження його начиння?). По-четверте, інтерес до тих або інших аспектів повсякденності проявили численні наукові дисципліни, а в межах дисциплін – і окремі наукові напрямки. Кожна з наукових галузей гуманітарного знання ставить різні завдання у дослідженні повсякденності. Так, філософів повсякденне життя цікавить, з одного боку, як середовище формування буденної свідомості, її норм і виявів, а з іншого – як підґрунтя міфологічного й релігійного світогляду. Постійна взаємодія і взаємовплив вказаних форм свідомості створює спільні світоглядні настанови і стереотипи мислення, спільні засади духовного життя певного історичного періоду, так званий «дух часу», «дух епохи». Для історичних антропологів повсякденність – колиска ментальностей. Історичні психологи відстежують у повсякденні типи й види суспільної поведінки у різних культурно-історичних умовах і обставинах. Культурологи звернулись до повсякдення крізь призму протиставлення профанного сакральному. Побутописання етнографів зосереджені на предметно-речовому щоденному оточенні людини як характеристиці її культурних потреб, розвитку практичних навичок, естетичних смаків тощо, адже за своєю прямою функцією предмет побуту належить до сфери людської життєдіяльності, її практичних передумов, її раціоналізації, комфорту, задоволення життєвих потреб. За деталями одягу, особливостями поведінки можна розшифрувати скритий за ними культурний код і тимсамим зрозуміти громадську позицію даної людини. До кола інтересів етнолога потрапляють щоденні ритуали, усталені традиції забезпечення потреб життєдіяльності. Історики сконцентрували увагу на буденному житті, щоб відтворити картини минулого у повному комплексі і з’ясувати механізми взаємодії різних соціальних верств як між собою, так і з державно-владними системами, зрозуміти закони і чинники розгортання історичного процесу в конкретному прояві. Політологів, відповідно, цікавлять повсякденні реакції на запропоновані політичні програми, доктрини й ідеології. З соціологічної точки зору повсякденність розглядається як життєдіяльність індивідів у звичних життєвих ситуаціях на підставі очевидних сподівань, типізації інтерсуб’єктивної комунікації.

Таким чином, теоретичні положення повсякденності тримаються на різних методологічних засадах, що обіймають весь спектр напрямків сучасної гуманітарної думки, в тому числі й тенденції міждисциплінарних підходів. Слід визнати, що на сучасному етапі не подолана певна стихійність і суперечливість вживання поняття «повсякденність» різними дослідниками, внаслідок чого до смислового поля повсякденності можуть бути включені різні зрізи реальності. Отже, з історичної точки зору повсякденність – це цілісний соціокультурний життєвий світ, безпосередня самоочевидна умова людської життєдіяльності по забезпеченню своїх потреб, історична реальність, в якій здійснюється безпосереднє і опосередковане (через предмети культури) спілкування людей, виникає їх спільний, комунікативний світ, що уможливлює наріжну історико-культурну форму соціалізації людини. У спілкуванні, в постійно відновлюваному контакті, зв’язках людей виникає і формується дійсність, повсякденність, її провідні складові, не предмети і процеси самі по собі, а людський зміст. Надані речам і стосункам значення складають суцільне полотно буденної дійсності. Соціальні ж предмети і їх значення залежать від сприйняття і розуміння їх суспільством, окремими соціальними спільнотами, верствами, шарами, індивідами. Повсякденність – складне, багатопланове і багаторівневе явище. На нашу думку, у повсякденні за домінуючим способом виявлення життєдіяльності можна вирізнити кілька важливих сфер (зі значною мірою умовності меж між ними): 1) трудову (праця, навчання); 2) дозвіллєво- відпочинкову (читання, театр, цирк, кіно, музеї, концерти, виставки, спорт, ігри, розваги, свята, урочистості, мандрівки); 3) репродуктивно-забезпечувальну (харчування, лікування, торгівля, транспорт, одяг, побут); 4) приватно-родинну (сім’я, родина, кохання, шлюб, діти, дім); 5) комунікативно-громадську (товариства, дружба, об’єднання)24.

3. З розпадом Радянського Союзу перед вітчизняною історичною наукою відкрилося безліч можливостей щодо вивчення таких питань, які за часів існування СРСР були закритими та не «вартими уваги» вчених. Повсякденність була саме такою проблемою. Радянська методологія весь період свого існування базувалася виключно на принципах класовості та партійності. Тривалий час відсутність доступу до архівних матеріалів суттєво обмежувала можливості тогочасних учених досліджувати певні проблеми. Як наслідок, джерельна база багатьох робіт була вузькою, обмеженою загальними офіційними матеріалами, які досить часто спотворювали реальну дійсність. Варто відзначити, що за радянських часів переважна більшість документів, що об’єктивно відображали повсякденне життя населення, відразу засекречувалися. Практично всі цінні документи зберігалися в недоступних для дослідника спецсховищах під грифом «таємно» і «цілком таємно». За таких умов було неможливо повноцінно та об'єктивно розкрити категорії побуту, дозвілля, добробуту, якості життя тощо. За це вітчизняні історики повсякденності справедливо піддають нищівній критиці радянську методологію та історіографію. Загалом, вивчення повсякденного життя народу є невід'ємною складовою модернового напрямку в методології історичних досліджень, який передбачає олюднення історичного процесу. Після здобуття Україною незалежності чимало українських дослідників звернули увагу на таку малодосліджену проблему, як повсякденне життя українців. Однак більшість цих робіт мають узагальнюючий характер, практично оминаючи вивчення окремих періодів життя та побуту працівників важкої індустрії УРСР, зокрема першого повоєнного десятиліття. Звернення уваги на цю категорію трудівників обумовлено тим, що саме на них безпосередньо було покладено завдання відновлення важкої індустрії УРСР. Однією з головних особливостей відбудовчих процесів на теренах України було те, що вони розпочалися відразу після звільнення окремих регіонів республіки від окупантів, тобто з лютого 1943 року, і тривало впродовж двох післявоєнних п'ятирічок. Цей період, на перший погляд, достатньо вивчений. Однак проблема – в іншій площині: яким чином віднайти та виокремити з багатолітнього масиву досліджень повоєнної доби найбільш об'єктивні відомості щодо повсякденного життя трудящих України. На превеликий жаль, практично всі роботи перенасичені офіційними матеріалами, які не відображають реалій повоєнного буття. Навіть зараз, як стверджував знаний український дослідник повсякденності О. Удод, «в Україні не створено жодної не то що фундаментальної, а й навіть узагальнюючої і фрагментарної праці з історії повсякденності українського народу. Українська історична наука й досі перебуває в полоні стереотипів марксистської історіографії, яка віддавала пріоритет політичній історії, соціально-економічним факторам, описувала історію воєн, дипломатії, популяризувала історію партії та ін. Але все це – ще не історія людей»1.

Дійсно, українська історична наука далеко відстала у вивченні повсякденного життя від провідних наукових шкіл Заходу. Однак в цьому не має провини вітчизняних істориків. Тому одним з актуальних завдань історії повсякденності є подолання відставання української історичної науки від західної. Останніми роками чимало науковців досліджують повсякденне життя українців у повоєнний період саме з позицій історії повсякденності. Варто виділити низку дисертаційних досліджень2 та декілька робіт українських істориків3. Привертає увагу солідний науковий доробок О. Удода4, який пропонує розпочати переосмислення історії з її теоретичних основ. Є впевненість у тому, що вітчизняна історична наука знаходиться на правильному шляху й у найближчій перспективі надолужить втрачене. Варто згадати російську історичну науку, яка 168 також відстає у методології, однак рухається у напрямку подолання цієї проблеми значно більшими кроками. У Російської Федерації реалізуються декілька державних і комерційних програм з дослідження повсякденності, а вчені мають вагомі здобутки5. Цікаві думки з приводу методології досліджень висловив відомий російський філософ Л. Карсавин. Він стверджував, що «історія вивчає соціально-психічне. І в зосередженні на ньому їй дається єдина можливість пізнавати безперервний процес розвитку людства»6. Дане твердження доцільно застосовувати й під час дослідження повоєнної повсякденності трудящих.

Історикам, які вивчають повоєнну робітничу повсякденність, варто зважати на думки Л. Карсавіна. По-перше, слід зосередити увагу на з’ясуванні того, де й за яких умов проживали працівники важкої промисловості та їхні сім'ї в перше повоєнне десятиліття, охарактеризувати умови праці, рівень прибутків та харчування, що вони могли собі дозволити придбати, що мали одягти та взути, з наведенням цін та описом товарів із різних джерел. Важливо також проаналізувати функціонування громадського транспорту, комунальних побутових служб, роботу закладів торгівлі та громадського харчування, з'ясувати яким чином люди відпочивали. Варто охарактеризувати ставлення працівників важкої індустрії до матеріально-побутових проблем та визначити їхню особисту оцінку тогочасних подій, проаналізувавши таким чином соціальні настрої. Аналіз наведених вище складових дасть можливість комплексно відтворити картину повоєнного повсякденного життя українських робітників і службовців важкої промисловості у перше десятиліття.

Специфіка вивчення робітничої повсякденності обумовлює й певні географічні особливості дослідження. Зокрема варто зосередити основну увагу на вивченні матеріально-побутових умов трудящих Донбасу, з його підприємствами вугільної та коксохімічної галузей, Києва, Харківщини і Львівщини, де розміщувалися численні машинобудівні підприємства, Дніпропетровщини та Запоріжжя, з їхніми потужними металургійними заводами. На відміну від робітників і службовців решти галузей народного господарства, повсякденність працівника важкої промисловості мала певні житлово-побутові особливості, які були притаманні виключно зайнятим у цій галузі промисловості. Це пов'язано, головним чином, з більш розвиненим рівнем матеріальної складової досліджуваної категорії українських трудящих. Вітчизняні дослідники наголошують, що «держава, яка контролювала всі сфери життєдіяльності суспільства, розставила пріоритети відновлення так, що головною турботою стало відродження й розвиток важкої промисловості та ВПК, а забезпечення нормальних умов життя пересічних людей було відсунене на друге місце. Багато в чому це обумовлювалося холодною війною між СРСР та західними країнами, яка призвела до економічних змагань та гонки озброєнь»7. Дійсно, специфічні умови праці та особлива увага, що приділялася українській важкій промисловості у повоєнні роки, вимагають розподілу вивчення матеріально-побутових умов робітничого класу на декілька складових. А виокремлення працівників важкої промисловості України як трудящих пріоритетної у повоєнні роки галузі у свою чергу дасть можливість об’єктивно та ґрунтовно вирішити поставлені завдання дослідження всіх складових повоєнної робітничої повсякденності.

Вивчення решти категорій трудящих у зв’язку зі специфікою роботи, розташуванням підприємств та характером фінансування потребує окремого дослідження. Отже, аналіз матеріально-побутових умов життя трудящих важкої промисловості УРСР у досліджувані роки доцільно здійснювати комплексно, розглядаючи всі складові повоєнної повсякденності на тлі масштабних відбудовчих процесів та подальшого форсованого нарощування виробництва. Окрім того, на думку згаданого вище відомого українського науковця О. Удода, використання в методології такого актуального підходу, як історія повсякденності допоможе швидше вивести науку зі стану методологічної кризи, перетворити історію на цікаву,справді людинознавчу дисципліну8.

4. Зоровий ряд сприйняття інформації є так само важливим, як і слуховий, дотиковий, інтелектуальний. Безпосередня фіксація історичної інформації у момент дії – одна з головних властивостей переважної більшості різновидів зображальних джерел. Ці документи (фото-, кіно-, відео-), по-перше, образно відображають конкретику часу і місця; по-друге, самі є артефактами (зліпками, слідами) цієї епохи, отже, її прямими документами (попри запропонований ними зоровий ряд чи панораму); по-третє, закодована в них інформація потребує семантичного (знакового) прочитання і розуміння. Відповідно, вони часто не поступаються за інформативністю джерелам друкованим чи писаним. Завдяки саме «візуальності» їм варто віддавати перевагу. Фотографії як візуальні свідчення є порівняно давнім, масовим і доступним джерелом. Хоча перше фотографічне зображення Джозеф Ніпс зафіксував після 8-годинного експонування ще у 1826 р., а Луї Дагер почав рекламувати дагеротип у 1839 р., потенціал фотографії як історичного документа залишався невизнаним, загалом, аж до Кримської війни (1854–1856) і Громадянської війни в США (1861–1865)5. З появою фотоапарата марки «Кодак», розробленого Джорджем Істматом у 1888 р., був зроблений наступний великий крок у використанні фотографії як історичного документа. Коротші витримки і портативність «Кодака» збільшили можливості для того, щоб домогтися природності зображення на фотографії, значно розширили низку сюжетів, котрі могло фіксувати око фотографа, і змінили характер репортажу. Впродовж всього ХХ ст. фотографія допомагала формувати наше уявлення про самих себе і світ навколо нас і дала нам точки відліку для спогадів про недавнє минуле.

Світлини зберігаються у архівних і музейних колекціях, видаються у формі буклетів і альбомів тематичного чи хронологічного характеру. Цінні фотосвідчення своєї доби містять сторінки газет. Фотографії супроводжують мемуари, наукові праці, нариси тощо. Врешті, у кожній родині є свій фотоархів. Отже, світлини – це справді поширене і доступнее історичне джерело. Втім, воно досить складне для використання у дослідницькій роботі. Насамперед, слід зважено і обдумано відбирати фотодокументи (в тому числі й у вивченні повсякденності). Фотографії, збережені в архівах і музеях, мають у зв’язку з цим набуті ознаки історичного документу чи музейного предмета. По-перше, фотографії, котрі зберігають для історії (в архіві чи музеї), зазнали ретельного відбору на кількох рівнях. Спочатку це зробив фотограф, вибираючи сюжет, композицію, ракурс, тло, передній план тощо. Потім він же, проявляючи негативи, далі «редагує» фотографію: що зберегти, що викинути. Наступним кроком у відборі «історичного» фото, якщо воно зроблене для газети, стає її редактор, визначаючи вартість фотографії: наскільки вона цікава, наскільки доречна в газетному матеріалі, наскільки позиція газети відповідає пропонованому зображенню. Нарешті, в архіві (музеї) архіваріус (музейний працівник) вибирає, які фотографії залишити для нащадків. Його вибір може відбивати особисті міркування й культуру, а може бути зумовлений його штатною приналежністю до певного відомства. Таким чином, архівні і музейні фотографії становлять важливий пласт візуальних свідчень, хоча повною мірою представничим його назвати не можна. Якщо уважно передивитися в архіві і музеї колекційні фотографії 1920–1930-х рр., то з’ясується, що вони переважно постановочні і зроблені виключно в умовах майстерні, фотоательє. Світлин вуличних, випадкових, довільно фіксуючих перебіг щоденного життя практично немає. Кожен майстер-фотограф повинен був отримати право на здійснення таких зйомок. Родинні чи колективні світлини так само віддають офіціозом: сім’ю, подружжя, друзів (подруг) фотографують так само в заданому інтер’єрі, на визначеному краєвиді (точка виїзної роботи майстра), нерідко з застосуванням штучних фонів, намальованих на картоні. Трохи вирізняються фотографії під час офіційних урочистостей. Фотограф-репортер мав право зробити «вуличну» світлину під час святкової події (демонстрація, народне гуляння, відкриття установи (пам’ятника), виступ видатної особи на мітингу, прибуття важливих гостей тощо). Приватних (любительських) фотографій практично не було, оскільки фотокамера у цей час булла малодоступна для пересічних радянських громадян. Разом з тим, такі «офіційні» й «парадні» світлини свідчать про багато сторін повсякденності: одяг і взуття виказують не тільки матеріальний статус їх власників, соціально-станову приналежність, а й прийняті норми щоденного і святкового строю, аксесуари і деталі інтер’єру вказують на етичні домінанти часу, вираз облич – на настрій тощо.__ Для історика повсякденності важливу групу фотосвідчень складають газетні світлини. Їх вартість як історичного джерела визначається доступністю і масовістю, чіткою визначеністю в просторі і часі. Вони зазвичай супроводжені підписами, зрідка – вказуванням їх автора. Але з іншого боку, як різновид політично мотивованих прикладів, ці фотознімки можуть бути неправдивими. Слід пам’ятати, що практика фальсифікування фотографічних зображень шляхом кадрування, використання аерографа для видалення декого чи дечого або надання комусь більшої привабливості, увиразнення чи суцільної зміни тла, корегування світлотіні, є такою ж старою, як і сама фотожурналістика. Прихід цифрового світлопису нині дає фотографу і редакторові газетних новин ще більше можливостей для редагування і зміни фотографічних зображень6. Невипадково, Норман Дейвіс, посилаючись на практику ретушування офіційних фотографій за часів Сталіна, у своїй книзі про європейську історію попереджав навіть, що «фотокамера, як і історик, ніколи не говорить правду»7.

За зафіксованими у фото деталями можна простежити різноманітні суспільні зміни і тенденції – у моді, дозвіллі, домашньому побуті, заняттях підлітків і молоді, на робочому місці, у ролі жіноцтва. Тут особливо можуть прислужитися рекламні фотографії різних періодів: що вони розповідають про уявлення рекламодавців щодо життя суспільства того часу; на кого вони розраховані; хто розглядається як імовірний покупець; які товари вважаються розкішшю, а які – предметом першої необхідності; чи містить зображення прихований натяк; як протягом тривалого часу мінялася реклама того самого товару і чому. За газетними світлинами добре простежується інфраструктура міської повсякденності: якими були магазини і ринки (що і де продавали, що мало попит, як оформлювали крамниці, кіоски); яким транспортом користувались; якими були будинки, як освітлювались, озеленювалися, прибиралися вулиці і площі; якими були театри, кіноглядацькі _______і концертні зали (що в них виконувалось і переглядалось), якими були спортивні стадіони та ігрові майданчики, скільки людей їх відвідували, якого віку, статі, статусу тощо. Для детальних фотографій доречно використовувати так звану «сітку аналізу» – розбити всю площину зображення на дрібні фрагменти (як це роблять мистецтвознавці при аналізі панорамних пейзажів, батальних сцен, побутових картини у «малих голландців»). Можна використати метод прочитання фотографії з «великої» історії для знайдення у ній слідів повсякденності: яким було матеріальне забезпечення зображених осіб.

При аналізуванні фотографій дослідник повинен іти шляхом від елементарного опису до історичної інтерпретації. Опис передбачає відповіді на прості питання: хто і що зображено, скільки осіб, якого віку, статі, соціальної приналежності; які предмети і речі видно, яке тло (природа, інтер’єр), чи є зафіксовані написи (вивіски, афіші, газети, реклами). Первинна інтерпретація здійснюється на рівні з’ясування, наскільки типовою чи виключною є зображена на фото ситуація; коли вона відбувалася (рік, пора року, період,); світлина постановочна чи документальна; про що свідчать написи. Історична інтерпретація має містити висновки про соціальний статус зображених, приналежність до вікових і фахових груп, їх матеріальне становище, їх моральний стан і психологічний настрій. Щоб цілком зрозуміти фотографію, потрібно звірятися з іншими формами доказів. Фотографія має досліджуватися в контексті, тільки тоді її можна інтерпретувати максимально повно. Таким чином, для реконструкції повсякденного життя використання фотографій є не тільки можливим, а й необхідним. За ними відтворюється конкретний образ епохи, з деталями, дрібницями, під різними кутками зору. Фото уможливлюють відчування емоційної атмосфери сприйняття історії.