Тема6: Повсякденне життя 1944-1953 рр

1. Життя робітників у післявоєнній Радянській Україні.

2. Партійна номенклатура – як «лідер» щоденних привілеїв.

3. Повсякденність працівників силових структур.

4. Щоденний побут студентської молоді у повоєнний період.

5. Дитина в повсякденном житті УРСР 1944-1953 рр.

6. Прояви девіантності різних груп населення після Друглї світової війни.

1. Відбудовні роботи на пошкоджених чи повністю зруйнованих під

час війни промислових підприємствах України розпочалися у 1943 р.,

відразу із визволенням від німецької окупації перших областей

(Луганської, Донецької, Харківської, Сумської та ін.).

Відновлення промислових потужностей групи «А» займало

пріорітетне місце у державних планах відбудови народного

господарства. Про це свідчать численні нормативні акти Державного

комітету оборони (ДКО) та Ради народних комісарів (РНК) СРСР.

Остаточно вищезазначена позиція радянської влади знайшла своє

закріплення у «Законі про п’ятирічний план відбудови і розвитку

народного господарства УРСР на 1946−1950 рр.».

Норми постачання хлібом і продовольчими товарами встановлювалися

централізовано на підставі відповідних нормативних документів2.

До карткової системи постачання були включені різні верстви

цивільного населення, які умовно поділяються на наступні групи:

1) робітники та прирівняні до них; 2) службовці та прирівняні до них;

3) утриманці, та прирівняні до них; 4) діти до 12 років включно3. В різні роки

кожна з груп забезпечувалася певним лімітом продуктів. Наприклад,

впродовж 1943−1945 рр. робітники і службовці комбінату

«Ворошиловградвугілля» отримували хлібні та продовольчі картки, а

утриманці та діти – лише картки на цукор і хліб, оскільки продуктові картки

їм були не передбачені (наказ Наркомторга СРСР від 18 січня 1943 р. № 32)4.

Разом з тим окремі категорії робітників знаходились у більш

привілейованому становищі по відношенню до інших груп населення,

які держава забезпечувала певним мінімумом харчів. Обґрунтовувалась

така градація, ступенем важкості виконуваних робіт, а також

пріоритетністю галузі виробництва.

Так, для забезпечення безперебійної роботи підприємств Наркомату

чорної металургії в ІV кварталі 1944 р. використовували наступні форми

продовольчого постачання: збільшено ліміти другого гарячого

харчування на 15000 осіб; встановлено посилене дієтичне харчування за

рахунок централізованих фондів на 5000 осіб, літерних обідів з сухими

пайками на 1000 осіб, обідів за спеціальними обідніми карткам на 2000

осіб. Окремо встановлено ліміт посиленого харчування для 10000 дітей,

що працювали на підприємствах згаданого Наркомату та ін.5

Загалом продовольче постачання за картковою системою

виробничників та їхніх сімей відбувалося з прив’язкою підприємства до

конкретних організацій громадського харчування (їдалень, магазинів).

Система карткового постачання суворо контролювалася з боку

відповідних органів. Про це свідчать численні перевірки щодо вірності

видачі карток на хліб, нормування хліба, вчасного отоварення

продукції за картками, що почали проводитися вже з 1943 р. Так,

здійснена Державною інспекцією, за завданням РНК УРСР, перевірка

видачі карток на хліб у м. Харкові в жовтні 1943 р. встановила, що на

ряді підприємств і установ міста допускалися грубі порушення

встановленого порядку видачі вищезазначених карток. Наприклад, на

Харківському електромеханічному заводі виявлено: недостачу карток

на 1286 кг хліба, та розподіл без виправдальних документів 3278 кг

хліба особам, які проживали за межами міста7.

Карткова система використовувалася не лише для забезпечення

цивільного населення мінімумом харчування, а й з метою залучення у

промисловість нових кадрів, крім того нормування давало можливість

впливати і на продуктивність праці робітників.

Ліміт продуктів за картками впродовж всього періоду

функціонування карткової системи в Україні (1943 − грудень 1947 рр.)

не був сталим, а часто й навіть зменшувався.

Пояснюється це тією ситуацією, що склалася в сільському

господарстві. Повоєнна розруха; нестача сільськогосподарського

інвентаря; неможливість використання усіх агропромислових

складових, необхідних для отримання гарного врожаю, відсутність в

колгоспах достатньої чисельності робочих рук та ще й вилучення

наявних у промисловість, залишковий принцип фінансування

сільськогосподарського виробництва – все це унеможливлювало

швидкісні темпи розвитку сільського господарства. Як результат,

держава не мала можливості миттєво задовольнити потреби

суспільства у сільськогосподарській продукції. До того ж, через

несприятливі погодні умови врожайність зернових у 1945 р. впала до 7

ц з га проти 10,8 ц у 1944 р.11 Наступні 1946 і 1947 рр. теж видалися

надзвичайно складними.

В цих умовах, щоб уникнути кризи у забезпеченні харчуваням

робітників промислового виробництва влада неодноразово вдавалася

до таких заходів як економія державних фондів. Практика економії

Щоб більш чітко усвідомити становище людей, які працювали на

відбудові важкої промисловості України варто звернутися до

особистих спогадів і листування відбудовників.

В цілому люди скаржилися на те, що життя дуже скрутне, в

магазинах продуктів за картками не дають, хліба інколи по 2-3 дні

небуло. У листах говорилося про вимоги керівництва щодо виконання

норм виробітку, в інакшому випадку – не оплачувався увесь робочий

день й т. ін. Один з робітників писав: «Робота моя важка, а харчування

дуже погане. Йдеш з роботи, а в очах темно, як було у полоні.

В інших листах, датованих 1944 р. читаємо: «... Рідні, якщо Ви

мені не допоможите, то прийдеться тут накласти головою. Працюю

цілими днями холодна і голодна, крім того боса. З роботи прихожу

втомлена, що не можу навіть розмовляти. Працюємо по 12 годин.

Годують один раз ріденьким супом...»; «... Привезли нас сюди на

роботу, розташували в холодному гуртожитку, роботу дали важку.

Доводиться бути на холоді по 12 годин. Харчування погане. Годують

двічі на день одним ріденьким борщем. Своє все зносилось, продукти

закінчились, не знаю чи доживемо до зими...»19

В подібному становищі опинилися різні категорії робітників. В

т.ч. і випускники шкіл трудових резервів: «Із шкільної столової ми

перейшли на самозабезпечення, проте грошового авансу нам не

видали, придбати продуктів не було на що і були випадки, коли

знаходились без шматка хліба по кілька днів»20.

колгоспників продуктами харчування лягала на плечі селян важким

тягарем. Тому в кризові для сільського господарства повоєнні роки,

ускладнені неврожайними роками така опіка не трансформувалася в

систематичне явище.

Певну локальну роль у розв’язанні продовольчої проблеми

відігравали т. зв. підсобні господарства, що створювалися шляхом

передачі у відомство промислових підприємств частини колгоспів,

радгоспів та господарських організацій. Згідно державних планів щоб

збільшити асортимент страв й забезпечити додаткове одноразове

харчування робітників продукти з цих господарств у великій кількості

мали потрапляти до торгівельної мережі заводів, та до їдалень24.

Якщо звернутись до конкретних фактів, то, наприклад, в 1944 р.

на підсобному господарстві Макіївського металургійного заводу ім.

Кірова зібрано урожай в кількості 186 т зерна і 2,6 т рослинної олії та

інших городніх культур. Наявність цієї продукції дала можливість

покращити харчування в робітничих їдальнях у вигляді приготування

додаткових страв. Підсобні господарства Краматорського

металургійного заводу забезпечили організацію в їдальнях дієтичних

куточків, а також реалізацію через буфет додатково виготовлених

страв29. Подібні звіти про надходження з підсобних господарств є

частими у документації промислових підприємств.

За даними 1947 р. в будівельно-монтажному тресті

«Запоріжалюмінійбуд» ВРП також не справилися з проблемою

забезпечення додаткового продовольчого постачання за рахунок

підсобного господарства; як результат – робітники отримували лише

одноразове харчування; до того ж, виділений тресту у формі

одноразової допомоги для відпуску поза фондом вагон риби був

проданий в дорозі залізницею31.

Траплялися порушення й іншого характеру. За матеріалами однієї

з перевірок, здійсненої Міністерством державного контролю УРСР,

виявлено, що фонди продукції підсобних господарств підприємств

нерідко витрачалися незаконно, оскільки їх відпускали стороннім

особам й організаціям.

На підставі числених архівних даних можна говорити про той

факт, що їжа в робітничих їдальнях, не завжди була якісною. Про такі

порушення навіть повідомлялося в пресі. Так, в газеті «Комсомольская

правда на Днепрострое» в статті «Суп со стружками» зазначалося, що

службовці їдальні № 3 «Дніпробуд» (м. Запоріжжя), неохайно готували

обід для робітників. В стравах виготовлених кухнею цієї їдальні часто

можна було зустріти речі, які немали ніякого відношення до продуктів

харчування: дерев’яні стружки і шматки розмоклого паперу39. В

їдальнях Любимівського шахтоуправління тресту «Фрунзевугілля»

Ворошиловградської області 1 липня 1944 р. подавали так званий

«зелений борщ» з листя старої кропиви й води, який мав вигляд чорної

рідини з гіркуватим присмаком. Його неможливо було вживати без

додавання хоча б якихось продуктів. В калькуляції ж зазначалось, що

борщ приготовлено зі щавлю, картоплі, крупи та ін.40

Ще одним кричущим порушенням на той час вважали

приготування їжі для радянських робітників й інтернованих в одному

казані. Про що, зокрема, наголошувалося у документації

Будуправління № 9 Криворізького спецбудтресту № 2 (1945 р.)41. В

наш час подібні недоліки можна сприймати як несуттєві. Тим більше,

що в окремих випадках, на підставі тих же перевірок, виявлено факти

коли працівники їдальні з інтернованих виявлялися більш

кваліфікованими і поряднішими у приготуванні страв у порівнянні зі

своїми радянськими колегами. Зокрема, на Макіївському

коксохімічному заводі № 5 22 травня 1945 р. обід для інтернованих

був якісно кращим ніж для наших робітників42.

Ще одна проблема, яка стояла на порядку денному у більшості

організацій громадського харчування ВРП – це боротьба з

антисанітарією. Їдальні перебували переважно в такому стані, що

нерідко призводив до поширення інфекційних захворювань та отруєнь.

Так, у 1947 р. на Ворошиловградському паровозобудівному заводі

ім. Жовтневої революції недоброякісною рибою отруїлися 120 осіб, з

них 4 з летальним наслідком, на Харківському заводі «Світло шахтаря»

– зареєстровані 388 випадків шлункових захворювань, на

Дніпродзержинському цементному заводі – 31 і т.д.4__

Як вже згадувалось вище різноманітні випадки розкрадання

продуктів харчування були частим явищем. Лише в Сталінській

області в ІV кварталі 1946 р. розкрито 33 кримінальні справи, в т. ч. в

їдальнях ВРП 15 справ на 19 осіб; в січні 1947 р. розкрито 20

кримінальних справ, в т. ч. в їдальнях ВРП – 13, з кількістю

притягнених 21 особа. За неповними даними розкрадено: хліба – 5135

кг, м’яса-риби – 1915 кг, крупи – 612 кг, жирів – 310 кг, цукру і

кондитерських виробів – 438 кг, інших продуктів на 93628 руб.46 У

січні 1947 р. в м. Сталіно притягнено до кримінальної

відповідальності групу осіб: уповноважену з видачі карток шахти 10-

біс ВРП тресту «Куйбишеввугілля», буфетницю їдальні № 4 того ж

ВРП і її чоловіка. Перша з них при видачі талонів на холодні сніданки

вносила в списки осіб, яким не передбачені вищезазначені сніданки та

за них розписувалась, потім ці талони отоварювала у буфетниці,

чоловік якої отриману продукцію реалізовував на базарі47.

Поряд з іншими недоліками існувала ще й низька культура

робітничих їдалень, багато з яких − скоріше подібні до «захудалих

харчевень», як наприклад на Криворізькому руднику «Жовтень», шахті

ім. Кагановича № 9, Єнакіївському металургійному заводі та ін. В цих

їдальнях устаткування було дуже бідне, столи брудні − нічим не

покриті, сиділи робітники на примітивних лавочках чи табуретках, не

кажучи вже про занавіски на вікнах, квіти, портрети і т.д. Кухонний

посуд у більшості випадків не відповідав своєму призначенню: в

шахтних їдальнях замість тарілок використовувалися глиняні миски

занадто грубого виготовлення, а на Єнакіївському металургійному

заводі, що нараховував 25 їдалень у 1945 р., весь посуд був

виготовлений із старих консервних банок. Кухонне устаткування у

більшості випадків складалося із котлів і кількох сковорідок53.

Через відсутність посуду у їдальнях на «Дніпробуді», робітники

простоювали по півтори години в черзі, щоб отримати обід. Крім того,

змушені були приходити зі своїми ложками, хоча у кладовій їх

зберігалось більше 30054. На окремих підприємствах траплялися

перебої з водою. Зокрема, в їдальні № 20 «Запоріжбуду», що

обслуговувала близько 2500 осіб, цех водопостачання протягом

чотирьох місяців нічого не зробив для виправлення становища55.

Попри всі недоліки, установи громадського харчування

відігравали важливу роль у забезпеченні робітників необхідним

продуктовим мінімумом. На кінець 1944 р. у більшості їдальнях

визволених міст було організоване одноразове харчування; а в деяких

навіть – триразове57. Поступово у звітах підприємств дедалі частіше

з’являлися факти з позитивного досвіду налагодження роботи закладів

громадського харчування. Наприклад, в 1945 р. у звіті будуправління

№ 3 Криворізького спецбудтресту № 2 повідомлялось, що робітнича

їдальня світла, чиста, простора, на 3 зали, забезпечена посудом, столів і

табуреток достатньо, столи на 70 % накриті скатертинами.

Організовано другу гарячу страву для робітників, які перевиконували

норми виробітку, посилено дієтичне харчування для тих хто цього

потребує за довідкою лікаря58.

Теоретично ще одна можливість урізноманітнити раціон харчування

могла б реалізуватися за рахунок відвідання базарів які починали

функціонувати відразу ж з визволенням населених пунктів. Наприклад, в

Серговському районі Ворошиловградської обл. уже через місяць після

визволення відкрилися базари в м. Серго, і в робітничих селищах Ірміно,

Брянка, Алмазна, Голубінка, Криворіжжя, Лозова-Павловка.

Більш істотні зрушення у сфері продовольчого забезпечення

робітників і службовців важкої промисловотсі України зафіксовані в

1948 р., який став переломним. З відміною карткової системи (грудень

1947 р.) вже за один календарний рік значно збільшився продаж

продовольчих і промислових товарів в роздрібній державній і

кооперативній торгівлі. Зокрема, серед продовольчих товарів в

державній мережі особливо зріс продаж хліба, цукру, кондитерських

виробів. Кооперативні організації для продажу населенню міст і

робітничих селищ, порівняно з попереднім роком, закупили більше на

35 % м’яса, жирів тварин − в 3,5 рази, олії − в 5,5 разів, картоплі − в 2

рази, цукру − у 8 разів. Крім того, збільшилося завезення

сільськогосподарських продуктів на міські колгоспні ринки.

1948 р. приніс значно кращий врожай сільськогосподарської

продукції. Поступово налагоджували роботу ВРП, що проявлялося

насамперед у збільшенні асортименту страв, випуску якісної продукції.

В період відбудови основним і для багатьох робітників і

службовців чи не єдиним джерелом надходження продуктів

харчування були державні продовольчі запаси, які розподілялись між

виробничниками за картковою системою.

Норми такого постачання давали можливість отримати лише мінімум

продуктів. У зв’язку з тим, що система працювала з перебоями робітники

часто знаходилися під загрозою втрати основного джерела харчування.

цих умовах метою «підтримання на плаву» робітників

прірітетних галузей важкої промисловості за рахунок наявних

продовольчих фондів влада вдавалася до урізання пайків іншим

категоріям населення, чи навіть відмові від гарантованого

продуктового мінімуму.

Водночас постійно провадилися заходи для пошуку додаткових

джерел продовольства на промислові підприємства. Серед них –

шефство колгоспників, створення підсобних господарств і

налагодження додаткового харчування за їх рахунок, стимулювання

розвитку індивідуального городництва.

Слід відмітити, що кожне з вказаних джерел надходжень

продуктів протягом всього періоду дії карткової системи для

робітників важкої промисловості відігравало лише додаткову,

фрагментарну роль.

В суспільстві склалася двояка ситуація. З одного боку влада

намагалася залучити у обіг усі можливі резерви надходжень

продовольчої продукції. Про це неодноразово виголошувалося у пресі і

підкріплювалося численними партійними рішеннями. З іншого –

проваджувані заходи здебільшого не покращували становища

робітників. Виходило, що т. зв. державна підтримка обмежувалася

контролюючими діями, в той час коли нобхідно було надати реальну

допомогу для розвитку кожного починання.

Відбудова народного господарства України 1943−1950 рр.

потребувала величезних зусиль з боку народу не лише через розміри

руйнувань, а насамперед в зв’язку з недостатнім рівнем продовольчого

забезпечення. Виснажені війною чоловіки і жінки, люди похилого віку

і діти ще протягом перших 5 років відбудови змушені були дуже важко

працювати за умов мінімального харчового забезпечення і задоволення

елементарних матеріально-побутових потреб.

2. багатьох досвідчених і освічених функціонерів обумовили

заповнення багатьох посад людьми з низьким освітнім рівнем, діловою

кваліфікацією, невисоким моральним рівнем. Це безпосередньо впливало

на ефективність керівництва і впливало негативно. Якщо ЦК КП(б)У*

вдалося, у цілому, зберегти свій кадровий кістяк, то на нижніх ешелонах

влади потрібних людей для керівної роботи гостро не вистачало.

Нашвидкуруч призначені під час війни функціонери не справлялись з

виконаннях поставлених завдань, компрометуючи і себе, і владу в цілому.

Типовими стали настрої тимчасовості, пориви штурмівщини, прагнення

забезпечити себе і родину тощо. Разом з формальним заповненням посад

належало слідкувати за «чистотою рядів», не допускаючи людей

випадкових і проводячи ретельний відбір найдостойніших. Змінилась

країна, змінилось суспільство, змінились завдання і способи їх досягнення.

Характеристику номенклатури СРСР рівня ЦК ВКП(б) у загальних

рисах вперше провели Т. Коржихіна та Ю. Фігатнер. На підставі аналізу

складу ЦК ВКП(б) на окремих партз’їздах, дослідники проаналізували

зміни 6 ознак членів вищої владної групи. Вони відмічають наступні

тенденції: збільшення кількості вихідців з селян і некваліфікованих

робітників; збільшення кількості осіб з технічною, військовою або

партійною освітою, водночас зменшення представництва юристів,

економістів. Для панівної верхівки 60–80-х років вступ у партію

припадав на 1933–1935 рр., тобто їх становлення як державних діячів

припадало на період масових репресій. Майже половина складу ЦК до

входження у «вищу лігу» номенклатури працювала в промисловості,

* У жовтні 1952 р. Всесоюзна комуністична партія (більшовиків) була

перейменована у Комуністичну партію Радянського Союзу, КП(б)У змінила

назву на Комуністична партія України.

решта приблизно порівну мала трудовий досвід сільського господарства,

науки, культури, освіти, охорони здоров’я1. Окремі параметри кількісно-

якісних змін номенклатури радянської України розглянув О. Горбул2.

Спираючись на статистичні звіти про склад, змінюваність і висунення

нових кадрів, що їх складали відділи партійних, профспілкових і

комсомольських органів на початок кожного року, охарактеризуємо

номенклатуру Радянської України періоду пізнього сталінізму,

простежимо зміни її складу в національному, статевому, освітньому

розрізах, показниках стажу роботи, причин змінюваності тощо.

За наявними аналогічними характеристиками середньостатистичний

член Політбюро, Оргбюро і Секретаріату ЦК ВКП(б) – КПРС у 1940-х –

1950-х рр. – це особа віком від 40 років з тенденцією до старіння;

походила зазвичай із майже виключно селян (або робітників); вихідців із

села поступово витісняли міщани; росіянин за національним складом,

який мав кожного шостого колегу українця за походженням3.

Під номенклатурою в історичній літературі прийнято розуміти перелік

найважливіших посад у державному апараті та громадських організаціях,

кандидатури на які попередньо розглядались, рекомендувались,

затверджувались і відкликались партійним комітетом – від райкому,

міськкому до ЦК КПРС4. Термін «номенклатура» застосовують як для

позначення кадрової політики, тобто призначення згори до низу, що

відкидав принцип обрання чи відбору кандидатів на конкурсних засадах, так

і для позначення самих кадрів, тобто чиновників, які обіймали

номенклатурні посади. У даній статті ми будемо розглядати номенклатуру як

чиновника, як функціонера, тобто як представників владної верхівки.

Розгляд номенклатури відбуватиметься на двох рівнях:

номенклатура ЦК ЦК КП(б)У та номенклатура обкомів КП(б)У. До

номенклатури ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У належали такі посади як перший

секретар обкому, завідувачі відділами, секторами; голова виконкому

обласної, міської, районної ради депутатів трудящих; перший секретар

обкому комсомолу; редактори найбільших обласних газет; директори

заводів оборонної промисловості; директори __________основних вузів, завідувачі

кафедрами історії КПРС, марксизму-ленінізму; директори і головні

режисери республіканських драматичних театрів; перший секретар

обкому комсомолу та ін. У цілому – бл.13–15 тисяч посад в Україні.

До номенклатури обласних комітетів КП(б)У входили посади

заступників завідувачів відділами обкомів, міськкомів, райкомів;

заступників голів облвиконкомів; голів обласних комітетів профспілок,

редакторів районних газет; секретарів партійних організацій вузів,

установ культури, творчих спілок та ін. Загалом – бл. 48,5 тисяч посад в

Україні. Свою номенклатуру посад мали і райкоми партії та

комсомольські організації тощо.

На 1 січня 1948 р. номенклатура ЦК КП(б)У нараховувала 15131

посаду, а за 5 років – 15122. Номенклатура обласних комітетів партії у

1948 р. включала 48532 посади, а на 1 січня 1953 г. – 488125. Кількісний

склад номенклатури протягом повоєнного періоду залишався стабільним з

незначними коливаннями, характерною була певна неукомплектованість.

Зокрема, на 1 січня 1946 р. посади працівників ЦК КП(б)У були заповнені

на 96%, апарат ЦК – лише на 88%. Майже такий самий стан був з

укомплектованістю керівними працівниками радянських, партійних і

господарських органів (95,8%) і апарату обкомів (91%). В 1952 р. в

апараті ЦК були вакантні в основному посади інструкторів. На 1 січня

1953 р. номенклатура посад ЦК була заповнена на 98,3%, тоді як

номенклатура посад обкомів – лише на 96,1%. Рівень

неукомплектованості протягом розглядуваного періоду залишався

фактично стабільним за несуттєвих коливань.

Причини такого становища слід шукати в наступних обставинах. По-

перше, тривав пошук оптимальної управлінської структури СРСР, тому

відділи кадрів просто не встигали за переліком посад періодично

укрупнених або відновлених республіканських і союзно-республіканських

міністерств. По-друге, прагення включити якомога більше посад до свого

списку ускладнювали роботу відділів кадрів ЦК, які масу часу витрачали

саме на кадрову роботу. Так, на початок 1953 р. по відділу партійних,

профспілкових і комсомольських органів ЦК КПУ 11 осіб понад півроку

очікували затвердження свого обрання на посаду на конференціях або

сесіях депутатів трудящих. Часто обкоми «грішили» представленням в ЦК

неповного пакету документів, незадовільним вивченням кадрів, зняттям з

посади без одночасної заміни, що затримувало затвердження. Дехто

працював навіть без затвердження вищою інстанцією, що було

недопустимим. 24 квітня 1953 р. секретаріат ЦК КПУ прийняв постанову

«Про деякі недоліки у підборі кадрів», в якій викрив вказані недоліки.

Виявилось, що деякі відділи ЦК завалені роботою з підбору і затвердження

кадрів. Так, відділ міського господарства пропонував «переглянути

номенклатуру ЦК КП України по Міністерству житлово-комунального

будівництва УРСР», а відділи важкої промисловості, адміністративний і

сільгоспвідділ просили скоротити номенклатуру своїх посад6.

Несуттєві зміни відбулися у статевому і національному складах

номенклатури. Прошарок працівників, це, як правило, чоловіче

середовище і навіть у країні Рад, де ніби-то, було встановлено справжню

гендерну рівність, диспропорція мала місце. В номенклатурі ЦК в

1947 р. жінки займали 2,6% посад, а в 1952 р. – вже 5%. На рівні області

у період пізнього сталінізму кількість жінок збільшилась з 10,5% до

12,3%. З 748 перших секретарів сільських райкомів партії на поч. 1953 р.

було лише 7 жінок. При цьому жінки в республіці домінували кількісно.

У національному розрізі в середовищі номенклатури збільшилась

кількість кадрів «корінної національності». В номенклатурі ЦК доля

українців зросла з 62,5% до 69,4%, тоді як на обласному рівні – з 64,5%

до 74%. Склад кадрів корінної національності збільшувався у першу

чергу за рахунок росіян – їх кількість скоротилась на 3% по списку

посад ЦК і на 7% по списку обкомів. Стабільним залишався середній вік

номенклатури ЦК – 41 рік, а на початок 1953 року – навіть 40 років.

У професійній діяльності певну роль грає рівень освіти. Якщо

національний і статевий аспекти кадрового складу при нормальному

веденні справ могли ігноруватися, то рівень підготовленості, що

випливав з освіти і безпосередньо впливав на професіоналізм, у

повсякденній діяльності грав помітну роль.

Рівень освіти не залишався стабільним. Повернення мільйонів

фронтовиків, відновлення системи освіти, ретельний відбір кандидатів

привели до покращення показників освіченості в номенклатурі ЦК. Якщо

на поч. 1948 р. майже кожен третій мав вищу або незакінчену вищу

освіту, то на поч. 1953 р. – трохи більше половини. Відповідно

зменшилась питома вага чиновників з середньою (у т.ч. з неповною

середньою або середньою спеціальною) освітою з 49% до 43%. Більш ніж

удвоє впала кількість функціонерів з початковою освітою. Тобто, як і

належить республіканській верхівці, спостерігалась позитивна динаміка в

освіченості кадрів, чого не можна сказати про номенклатуру обласного

списку, де показники погіршувались. Якщо на початку 1948 р.

працівників з вищою або незакінченою вищою освітою було 28,5%, то за

5 років – вже 27%. І хоча на 1,5% зменшилася кількість осіб з середньою

(у т.ч. неповною середньою або середньою спеціальною) освітою – таку

динаміку не можна вважати позитивною, оскільки на 3% збільшилася

кількість функціонерів з початковою освітою. Причину такої ситуації слід

шукати в тих обставинах, що щорічно номенклатура вищого рангу на 62–

65% поповнювалася за рахунок чиновників менших посад, у тому числі

обкомівської номенклатури. По-друге, номенклатура обкомівського

списку включала чимало посад, пов’язаних з роботою в сільському

господарстві, для яких важливіше було мати виробничий досвід.

Новизною початку 1950-х рр. стала поява у статистичних звітах

граф про наявність партійно-політичної освіти. Її на початку 1953 р. мав

кожен п’ятий номенклатури посад ЦК і кожен шістнадцятий

номенклатури обкомів. Потреба у додатковому ідеологічному

загартуванні обумовлювалася наслідками війни. Деяка політична

лібералізація режиму в роки війни, дотик до закордонної дійсності,

зростання прокапіталістичних симпатій підживлювали вільнодумство.

Якщо профілактичну роль у придушенні «антирадянських поглядів» у

суспільно-культурному житті відігравала «ждановщина», то для керівних

кадрів було проведено упорядкування діяльності партійних навчальних

закладів. У 1946 р. була створена Республіканська партійна школа, деякі

обласні партійні школи були ліквідовані, частина укрупнена. Головними

навчальними дисциплінами в них були історія Комуністичної партії,

політична економія і марксистсько-ленінська філософія. Постанова ЦК

КПРС від 26 червня 1956 р. «Про заходи по подальшому покращенню

підготовки керівних партійних і радянських кадрів», хоча і констатувала

«велику проведену роботу», серед іншого відзначала відірваність знань

від практичних потреб. Тобто у партійних школах відбувалося

профілактичне ідеологічне перезавантаження свідомості номенклатури, а

не підвищувався загальноосвітній рівень. Наявність партійно-політичної

освіти слугувала додатковим козирем у кар’єрі.

З одного боку, освіта грала помітну роль у роботі з причин

безпосереднього впливу на продуктивність праці, але з іншого – при

входженні в партійну або державну номенклатуру багато хто, по-суті,

освоював ази нової для них спеціальності – менеджменту. Дискусійним

питанням є необхідність вищої освіти для деяких функціонерів

виробничої сфери, секретарів організації, для яких життєвий досвід та

практичні навички управління були важливішими.

Важливим моментом у професійній кар’єрі чиновника була

вертикальна мобільність. Не заперечуючи суб’єктивного фактору, що

впливає на просування службовими сходами (знайомства, родинні або

земляцькі зв’язки), на нашу думку, вони не були визначальними. Все ж

таки точкою відліку для кар’єри були справи у підконтрольній сфері.

Як указують українські історики Олександр Лисенко і Тамара

Першина, комплектування управлінських структур у перші повоєнні

роки відбувалося за рахунок комуністів-учасників партизанського руху,

демобілізованих, незначної кількості евакуйованих. Пріоритет

«політичних якостей» працівника над діловими залишався у силі, тож на

керівні посади приходили люди віддані справі, але непрофесіонали.

Звідси – великий відсоток змінюваності. Наприклад, в 1945 році кожен

третій з числа номенклатури ЦК, що звільнився, був замінений через

некомпетентність і компрометацію7.

Стурбованість ситуацією з плинністю кадрів номенклатури Радянської

України виражала постанова ЦК ВКП(б) від 26 липня 1946 р. «По звіту ЦК

КП(б)У з підготовки, підбору і розподілу керівних партійних і радянських

кадрів в українській партійній організації». Вона констатувала, що політика

щодо керівних кадрів поставлена «незадовільно». За останні півтора роки

серед керівних республіканських, обласних, міських і районних працівників

партійних, радянських і господарських органів України змінився кожен

другий, причому 62% з них займали останню посаду менше року. Особливо

велика ротація спостерігалась у низових ланках. Зазначений у постанові стан

справ мав відбиток наслідків військового часу: підбір і висування кадрів

нашвидкуруч, відсутність резерву, незадовільна підготовка і перепідготовка

кадрів, недооцінка ідеологічної роботи, зрощування партапарату з

державними і господарськими органами8. До кінця 1946 р. в Україні було

проведено 10 пленумів обкомів і 15 зібрань обласних партійних активів,

головним питанням обговорення яких стало саме кадрове.

Перевірку виконань доручень ЦК з усунення вказаних недоліків

при підборі, висуванні і розподілі кадрів провів Л. Каганович, який у

березні 1947 р. очолив республіканську партійну організацію.

Проведений аналіз показав, що за другу половину 1946 р. плинність

вказаних керівних кадрів впала до 21,5%, а в першому півріччі 1947 р. –

до 10,6%9. Щоправда, таке покращення стосувалося лише керівних

кадрів різноманітних рангів і відомств, тоді як серед номенклатури були

як керівні, так і відповідальні працівники.

Для розгляду причин ротацій розділимо їх на 3 умовні групи:

«ротації позитивні» (з позитивним формулюванням), «ротації негативні»

(з негативним формулюванням) і «нейтральні» (з нейтральним

формулюванням). До позитивних ротацій віднесемо змінюваність з

такими формулюваннями, наведеними у статистичних звітах:

– висунуті на більшу роботу;

– направлені для укріплення відстаючих ділянок роботи;

– направлені на навчання.

Негативні ротації відображені у статистиці наступним чином:

– звільнені як такі, що не справилися з роботою;

– відсторонені від роботи за порушення директив вищих органів;

– відсторонені від роботи як такі, що скомпрометували себе.

До нейтральних формулювань відносимо такі причини

змінюваності, як

– переміщені для укомплектування новостворених посад;

– призвані у Червону армію;

– померли;

– звільнені через хворобу або сімейні обставини;

– звільнені з інших причин.

Слід зазначити, що наприкінці 1949 року статистична звітність

була оптимізована. До цього часу, окрім вищезазначених, існували

графи «переміщені з метою правильнішого використання», «переміщені

Номенклатура повоєнної України …

у порядку зміни обстановки у роботі», «без указівки причин звільнення»,

класифікувати які на «позитивні» або «негативні» досить складно. Якщо

в номенклатурі ЦК «з метою правильнішого використання» в 1945 –

1947 рр. переміщено досить багато – від 6 до 10% чиновників, то «зміна

обстановки у роботі» тягнула за собою ротацію від 1 до 4% працівників.

Акцентуємо увагу на умовності такої класифікації, адже за

багатьма статтями досить важко розглядіти справжню причину

звільнення. Траплялось, що скомпрометовані функціонери для

уникнення гучного скандалу писали заяву про звільнення «за власним

бажанням». У покращенні статистики були зацікавлені і найближчі

керівники, адже погані показники свідчили «про послаблення політичної

роботи», що загрожувало негативними наслідками. За статтями з

негативними формулюваннями позбувались посад у випадках відверто

аморальних чи злочинних дій, гострого конфлікту, суспільного

резонансу від яких уникнути було неможливо. Зустрічаються випадки,

коли у вищі партійні навчальні заклади направлялись ті, хто не мав

досвіду партійної і виробничої роботи, що суперечило правилам відбору.

Протягом післявоєнного періоду кількість ротацій у номенклатурі

ЦК мала хвилеподібну криву і складала від 17 до 30%. Серед звільнених

були як ті, хто отримав підвищення, позбувся посади за порушення

директив вищих органів, так і ті, хто звільнився за станом здоров’я або

сімейними обставинами. Від 1,5 до 4% представників влади помирали.

Повертаючись до ротацій рівня ЦК, зазначимо, що за 1945 – 1947 рр.

кількість «позитивних ротацій» поступалась негативним: 20,4% проти 30%

у 1945 р., 21% проти 35,8% у 1946 р., 28,6% проти 34,3% у 1947 р.

відповідно. При цьому з 50% до 36% впав сумарний показник змінюваності

з нейтральних причин. На поч. 1950-х рр. позитивні формулювання

змінюваності стали домінувати над негативними: 37% проти 35% у 1950 р.

і 36,5% проти 32% у 1951 році, хоча 1952 р. був протилежним

попередньому. Увесь час серед групи «нейтральних ротацій» найвищі

показники спостерігалися по графі «звільнені з інших причин» (від 10 до

17%), яка має прихований зміст. Цікаво, що за 1946, 1947, 1951 і 1952 рр.

кількість звільнених по графі «звільнені як такі, що не справилися з

роботою» відповідає динаміці збільшення або зменшення ротацій узагалі.

По номенклатурі списку обкомів Компартії України статистика

дозволяє судити лише про 1947 і 1952 рр. За цей час рівень змінюваності

коливався від 24 до 27%. Дані свідчать про майже рівні показники

«позитивних» і «негативних» ротацій в 1947 році (відповідно 28,5%

проти 27,6%) і різке збільшення звільнень з негативним формулюванням

в 1952 році (23,5% проти 37,5% відповідно).

Таким чином, статистика __________свідчить про складне становище у кадровій

сфері. Пильна увага Москви до республіканських кадрів дещо покращила

положення у цій сфері. В номенклатурі ЦК майже вирівнялись сумарні

об’єми плинності кадрів з «позитивним», «негативним» і «нейтральним»

формулюваннями. Проте це були основні керівні кадри, які проходили

ретельніший відбір при призначенні, крім того, страх втратити посаду і

соціальний статус дещо стримував від легковажних рішень.

На обласному рівні відчувалася нестача кадрів. Тут підібрати заміну

було складніше – в 1952 р. до 28% зросла кількість звільнених з посади без

представлення одночасної заміни, тоді як в номенклатурі ЦК цей показник

дорівнював 17%. Незважаючи на ширші джерела комплектування,

підібрати заміну було непросто. Давала знати про себе війна

(ураховувались не лише місце і рід занять кандидата в 1941 – 1945 рр., але і

його найближчих родичів), найкращих кооптувало ЦК. У руслі

загальносоюзних тенденцій збільшився термін перебування на займаних

посадах як у номенклатури ЦК, так і обласного списку з 2-х до 4-х років.

Склалась цікава ситуація. ЦК ВКП(б) і республіканський ЦК

звертали значну вагу на номенклатуру, проте вдалося лише сумарно

вирівняти звільнення з позитивними і негативними формулюваннями

рівня ЦК. Складається враження, що ЦК було просто безсилим у цьому

питанні. Показники «негативних» ротацій могли штучно стримуватися,

лакуватися, відображатися по іншим статтям тощо. Причина низьких

темпів покращення показників плинності ховається у такому явищі, які

перетворення номенклатури посад у номенклатуру певного кола осіб.

Коло замикалося, тасувалась одна і та ж кадрова колода. Цей процес,

відзначений у партійних постановах, з часом поглиблювався.

Таким чином, повоєнні роки позначилися суттєвими змінами в

основних характеристиках номенклатури радянської України.

Закінчення війни, поступове відновлення народно-господарського

комплексу сприяли покращенню роботи з кадрами. Номенклатура

зміцнила своє становище, тривалість перебування на займаних посадах

зросла вдвічі. Збільшувалась кількість українців, до органів

призначалось більше жінок. До керівних і відповідальних посад

просувалися чиновники повоєнного «призиву» – які пройшли війну,

довели свою відданість батьківщині, вступили у партію в 1943 р. і

пізніше. Цей «призив» поступово витісняв номенклатуру сталінського

призиву другої половини 1930-х рр. Необхідним елементом

професійного зростання стала наявність партійно-політичної освіти, в

ході якої у свідомість представників влади реінстальовувались

марксистсько-ленінські установки з правками Й. Сталіна.

3. За перший квартал 1946 р. військовими трибуналами військ МВС

Західних областей України і трибуналами з’єднаних військ МДБ,

розміщених у західному регіоні республіки на судових засіданнях було

розглянуто 51 справу, за якими засудили 77 осіб. (За попередній 1945

р. було засуджено 365 осіб). Офіцерський склад серед усіх засуджених

становив 24%, комуністів і комсомольців було 30%. Серед засуджених

до внутрішніх військ МВС належало 23 особи, органів МВС – 43

особи. Найбільша кількість засуджених і розглянутих справ була у

Волинській області: вироки було винесено 42 особам, які фігурували у

18 справах. Заходи, які проводило керівництво органів МВС і МДБ,

командування військ МВС, органи прокуратури й Військові трибунали

були не надто ефективними і дієвими, тож кількість правопорушень

серед особового складу МВС-МДБ суттєво не зменшувалась.

Віддзеркаленням ставлення влади до місцевого населення є факти

убивства мирних громадян. Убивці хоча й каралися інколи смертною

карою, але, через загальну політику партійного керівництва країни, не

заставляли злочинців у погонах особливо задумуватися над наслідками

своїх дій. Наведені нижче випадки свідчать про це досить красномовно.

Так, оперуповноважений Комарновського районного відділу МВС

Дрогобицької області Григор’єв 27 січня 1946 р. у нетверезому стані при

допиті громадян села Вірлі А.Михайлишина, Анастасії Карась і Палагеї

Дуда вимагав необхідні йому свідчення, нецензурно висловлювався,

застосовував фізичну силу. Того ж дня, не отримавши свідчень, із

особистої зброї застрелив мешканця села Бірги Комарновського району

Ф.Заваринського. 20 березня 1946 р. Військовий трибунал військ МВС

Дрогобицької області на закритому засіданні у присутності особового

складу засудив Григор’єва до розстрілу.

Дільничний уповноважений Отинійського РВ МВС Станіславської області М.Л.Єрмінов 22 серпня 1945 р. був направлений старшим на чолі оперативної групи для боротьби з формуваннями УПА. Під час операції були затримані 16-річний підліток

Романюк та 12-річний хлопчик Совчак. Особисто, у присутності бійців,

Єрмінов безпідставно застрілив обох дітей. Військовий трибунал

Станіславської області в березні 1946 р. у клубі м. Отинь за присутності

особового складу працівників міліції засудив його до розстрілу. Помічник

оперуповноваженого Костопільського райвідділу МВС Рівненської області

К.А.Процук 1 листопада 1944 р. під час допиту бив затриману Мельник,

після допиту, супроводжуючи у КПЗ скинув її зі сходів другого поверху,

потім вивів за будинок і розстріляв. 17 січня 1946 р. Військовий трибунал

Рівненської області засудив Процука до 10 років позбавлення волі.

військовополонених № 275 МВС гвардії старший лейтенант В.А.Чугут

15 січня 1945 р., будучи командиром роти військ МВС, з групою

підлеглих бійців прибув у село Нові Криводулі Станіславської області

з метою ліквідації формувань УПА. Під час проведення операції було

затримано місцевого жителя І.Зінчука, продавця сільпо, безпідставно

запідозреного у причетності до УПА, якого вивели на окраїну села і

розстріляли. Крім цього упродовж 1945 р., зловживаючи службовим

становищем Чугут розкрадав приналежні табору продукти,

обмундирування та продавав їх на базарі. Військовий трибунал

Львівської області засудив Чугута до 10 років ув’язнення.

Ці та інші аналогічні справи за своїм характером були дуже

серйозними злочинами, однак вони виникали перш за все внаслідок

політики радянського керівництва стосовно західних регіонів України.

Можна назвати типові прояви ліберального ставлення Військових

трибуналів до злочинців у формі. Так, Військовий трибунал

Волинської області засудив до 4 років позбавлення волі умовно

колишнього уповноваженого Горохівського райвідділу МВС

Чернишова. Він був визнаний винним у тому, що будучи старшим

групи у боротьбу з формуваннями УПА не здійснював контролю за

підлеглими, внаслідок чого вони привласнювали речі вилучені при

обшуках, вчиняли побиття і розстріли громадян. Крім того, за

розпорядженням Чернишова, був розстріляний громадянин Барило.

Цей же трибунал у кінці 1945 р. виніс два подібні вироки. 2 грудня

1945 р. до 5 років ув’язнення було засуджено колишнього лейтенанта

169 полку військ МВС Павлова, який розстріляв громадянку Данилюк

після того, як під час допиту не отримав від неї показів щодо її

причетності до УПА. Того ж числа до 5 років умовно було засуджено

командира комендантського взводу 169 полку військ МВС Кагана за

хуліганські прояви, знущання над громадянами, спробу зґвалтування

12-літньої дівчинки, втрату зброї. По усім трьом справам головував

член Військового трибуналу Ортяков. Вказані вироки були

опротестовані і відмінені Військовим трибуналом округу, справи

повторно розглянуті, Ортяков з посади звільнений і переведений на

роботу секретаря у тому ж Військовому трибуналі.

З метою упередження порушень законодавства військовими

трибуналами проводились серед працівників МВС, МДБ і

військовослужбовців МВС показові судові процеси, вироки

оголошувалися у наказах по МВС, МДБ і військам, проводились

доповіді і бесіди серед особового складу. Зокрема Військовий

трибунал Станіславської області провів 6 показових процесів та у

наказах оголосив 8 вироків; трибунал Дрогобицької області провів 4

процеси; Рівненської – 7 і оголосив 14 вироків; Волинської – 7 і 9

вироків; Чернівецької – 4 і 1 вирок; Львівської – 3 і 10 вироків;

Тернопільської – 8 і 24 вироки; трибунал 82 дивізії провів 8 процесів і

оголосив 8 вироків; 81 дивізії – 3 і 3 вироки; 62 дивізії – 12 і 13

вироків. Із 133 справ, розглянутих військовими трибуналами у другому

кварталі 1946 р., 76 справ (57%) розглядалися у показовому порядку за

участі сторін. Багато справ розглядалося на території військових

частин і органів МВС-МДБ хоча й без участі обвинувачів і захисту, але

серед мас – службовців МВС, МДБ і військових МВС5.

Дана статистика свідчить про важкість здійснених злочинів

більшістю правопорушників, які були засуджені за свої дії до розстрілу та

на термін більше 5 років. Зокрема Військовий трибунал Сталінської області

засудив на 10 років ув’язнення Нікітіна за те, що він, будучи міліціонером 2

відділення міліції Сталіно, затримав 27 вересня 1946 р. демобілізованого з

армії Кузьміна та застрелив його. Вироком Військового трибуналу

Рівненської області були засуджені колишній начальник Вербського

райвідділу МВС Рівненської області майор Бєлянцев і колишній командир

роти 445 полку військ МВС Чукуєв на 8 років кожен за те, що за їх наказом

було розстріляно колишніх бійців УПА6.

Найбільш поширеними злочинами були: порушення

законодавства – 127 засуджених (26,7%), дезертирство – 48 (10%),

хабарництво – 67 (14,1%), убивство – 20 (4,2%).

Серед дисциплінарних проступків найбільше було випадків

пияцтва – 423, зловживань службовим становищем – 124, невиконань

наказів – 123, порушень законодавства – 129, всього дисциплінарних

порушень серед співробітників міліції у першому півріччі 1947 р. було

– 1993. Відмічалося, що дисциплінарні порушення часто вчиняв

офіцерський склад – 51,2%, сержантський – 4,5%. Найбільша кількість

дисциплінарних порушень спостерігалася у Київській області – 430,

Харківській – 248, Дніпропетровській – 223, Житомирській – 132.

Причиною злочинності та частих дисциплінарних порушень у

середовищі працівників міліції була відсутність контролю за роботою

підлеглих, що відмічалося у 13 областях – Київській, Харківській,

Дніпропетровській, Полтавській, Сумській, Сталінській, Вінницькій,

Чернігівській, Львівській, Дрогобицькій, Тернопільській і Волинській.

Багато недоліків було у роботі органів прокуратури, суду та

МВС, працівники яких також допускали серйозні порушення

законодавства, про що завідувач відділом Управління кадрів ЦК

КП(б)У Стеценко доповідав 2 грудня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У

Д.Коротченку.

Внаслідок поганого добору кадрів та слабкого контролю за їх

роботою у ряді областей і, особливо, у Західній Україні багато прокурорів

і народних суддів допускали грубі відхилення, слабко вели боротьбу з

кримінально-злочинними елементами і своєю безпринциповістю сприяли

порушенням й нерідко самі допускали їх. Прокурор і міністр юстиції

особливо незадовільно керували судово-прокурорськими органами

Західних областей, які не враховували специфіки роботи у цьому регіоні,

внаслідок чого прокури виносили політично неправильні постанови та

судові вироки і рішення. Багато міських і районних прокурорів не

виступали на судових засіданнях у якості державних обвинувачів з

викриття кримінально-злочинних елементів. Слабко здійснювали нагляд

за роботою органів міліції, МВС УРСР і проявляли лібералізм до

працівників міліції, які грубо порушували закони9.

Не припинялися випадки незаконних арештів і масового

затримання громадян. Так за перше півріччя 1947 р. органи міліції

МВС безпідставно затримали більше 18 тис. громадян, звільнили у

процесі слідства внаслідок припинення справ і за виправдальними

вироками 2354 особи. Прокурори, які несли відповідальність за

кожний незаконний арешт поряд з працівниками МВС, як правило,

залишалися безкарними. Наприклад, у Кам’янці-Подільському

упродовж тривалого часу (з 1944 по 1947 рр.) начальник відділу МВС

Стасюк грубо порушував законодавство, безпідставно затримував і

тримав під слідством багатьох громадян, однак прокурор міста

Мосунов, знаючи про це, не вживав заходів щодо припинення

беззаконня, більш того, нерідко сам санкціонував такі протиправні дії.

Крім того Мосунов скомпрометував себе злочинними зв’язками з

корисливою метою із підслідчими особами, з якими систематично

розпивав спиртні напої. Однак до втручання Управління кадрів ЦК

КП(б)У ні обласна прокуратура, ні прокуратура УРСР не ставила

питання щодо звільнення Мосунова з роботи і притягнення його до

кримінальної відповідальності.

Матеріали перевірок показували, що такий вид злочинів, як

хабарництво серед судово-прокурорських органів, ставав все більш

поширеним. Упродовж 1946 р. було притягнуто до кримінальної

відповідальності і засуджено за хабарі 22 працівника судів і 23

працівника органів прокуратури. За цей час було знято з роботи і

притягнуто до відповідальності за грубі порушення законодавства 84

судових працівника і 67 прокурорських працівників. Указані відомості

про факти хабарництва були неповними, оскільки Міністерство

юстиції і Прокуратура УРСР не мали інформації про кількість точно

встановлених випадків хабарництва. У центральних органах цих

відомств не надавали необхідної уваги ні сигналам щодо хабарів, ні

самим фактам хабарництва у середовищі судово-прокурорських

працівників, оскільки сигнали і факти хабарництва не розглядалися їх

керівництвом як негативні події надзвичайної важливості10.

ЦК КП(б)У постановою від 28 листопада 1946 р. зобов’язав

Прокуратуру УРСР здійснити необхідні заходи для припинення

подібних явищ хабарництва, які підривали авторитет органів

прокуратури. Однак прокурор УРСР Р.Руденко і його заступник

Ф.Глух не зробили для себе необхідних висновків і не вчиняли

відчутних практичних заходів з налагодження рішучої боротьби з

порушниками закону і хабарниками серед прокурорських працівників.

Факти хабарів судово-прокурорськими працівниками не розглядалися

у Прокуратурі і Міністерстві юстиції УРСР як надзвичайно негативні

явища, на засіданнях колегії Міністерства юстиції і оперативних

нарадах при Прокуратурі УРСР дане питання також не обговорювалося

і не ставилося питання про відповідальність керівників судових

органів. Як зазначав завідувач відділом Управління кадрів ЦК КП(б)У

Стеценко, ситуація була схожа на небажання “виносити сміття з хати”.

Аморальні прояви і порушення усіх видів надто повільно

знижувалися і в органах міліції МВС УРСР. Про політико-моральний

стан і партійно-політичну роботу у їх середовищі начальник політвідділу

Управління міліції МВС УРСР Максимов 28 березня 1949 р. направив

доповідь завідувачу адміністративним відділом ЦК КП(б)У Г.Дроздову.

Було зазначено, що до областей, де відсоток порушень був вищим за

середній по республіці, належали Житомирська, Київська, Харківська,

Чернігівська області і Київ. Серед працівників міліції кількість осіб, які

допустили аморальні прояви і порушення у 1947 р. було 6270 осіб, що

складало 16,6% особового складу, у 1948 р. – 5244 особи (14%).

Серед правопорушень найбільш поширеними були пияцтво

(1947 р. – 1498 осіб і 1948 р. – 1380 осіб), невиконання наказів (410 і 355

осіб), зловживання службовим становищем (349 і 235 осіб), порушення

законодавства (316 і 185 осіб), хабарництво (132 і 76 осіб), самогубства і

спроби їх вчинення (42 і 46 осіб), морально-побутове розтління(відповідно 16 і 38 осіб). За 1948 р. з 19150 осіб керівного складу

порушень і аморальних вчинків здійснило 2976 осіб (16%), з 1674 осіб

молодшого керівного складу – 237 осіб (14%), з 16509 осіб рядового

складу – 2031 особа (12,2%). За здійснені проступки і злочини у 1948 р.

дисциплінарні стягнення отримало 4986 працівників міліції (13,4%), у

1947 р. – 6048 осіб (16,3%). Особливу увагу звертає на себе той факт, що

більшість проступків і злочинів здійснювали працівники керівної ланки

(56,7%) і значна кількість комуністів (36,1%).

Не дивлячись на деяке зниження числа порушень і злочинів у

1951 р. серед особового складу органів міліції продовжувала існувати

велика кількість випадків недотримання законодавства при виконанні

службових обов’язків, а також пияцтво і морально-побутове

розкладання. Зокрема упродовж 1951 р. відповідно до службового

становища до кримінальної та дисциплінарної відповідальності було

притягнуто: керівників – (до кримінальної – 8 осіб, до дисциплінарної

– 241), працівників оперативного складу – (відповідно – 11 і 453

особи), дільничних уповноважених – (90 і 587 осіб), рядового складу –

(50 і 366 осіб). Серед них членів і кандидатів у члени ВКП(б) до

кримінальної відповідальності було притягнуто – 34 особи, до

дисциплінарної – 351 особу; членів ЛКСМУ відповідно – 51 і 300 осіб;

безпартійних – 98 і 714 осіб. Тож, як бачимо, із загальної кількості

притягнутих до кримінальної відповідальності 90 осіб, або 49% – були

дільничними уповноваженими і 85 осіб – партійними і комсомольцями,

що складало 46,6% від усіх засуджених.

Керівництво управління МДБ, знаючи про вказані факти, мирилося

з ними, “ліберальничало” і рішучих заходів до припинення подібних дій

не вчиняло. Зокрема 29 жовтня 1951 р. УМДБ Тернопільської області

направило в обласний комітет МДБ УРСР матеріали на звільнення з

посади начальника Лановецького райвідділу МДБ підполковника

Риндюка. З наданих матеріалів було видно, що Риндюк і майже весь

оперативний склад упродовж двох років систематично пиячив з

агентурою і особами, які були на обліку. У цьому райвідділі 7

оперативних працівників з 11 мали адміністративні і партійні стягнення.

Керівництво Управління МДБ таким чином допустило розкладання

майже цілого чекістського органу, тож МДБ УРСР 15 листопада 1951 р.

поставило перед начальником УМДБ Коломійцем вимогу пояснити

причини виникнення вказаної ситуації у Лановецькому районі.

Характерною рисою роботи вищих посадових осіб МДБ і міліції,

як місцевого рангу, так і республіканського, було явище зверхнього

ставлення до підлеглих. Велика кількість керівних працівників не

бажали вислуховувати інших, особливо підлеглих їм співробітників.

Такі керівники не терпіли людей, які висловлювали їм свої поради і

пропозиції, оскільки вони самі все знали і не потребували порад знизу.

Натомість практично усі вони самі любили багато говорити, повчати і

давати постійні настанови15.

У результаті формально-бюрократичного ставлення до розгляду

скарг і заяв у республіці мали місце випадки, коли заяви громадян без

розгляду підшивалися у справи. 11 липня 1951 р. громадянка Декаленко

звернулася із заявою до начальника Старо-Костянтинівського райвідділу

МДБ Кам’янець-Подільської області Романця про негідну поведінку

дружини старшого держінспектора міліції Тьотушкіна. У заяві

Декаленко скаржилася, що у неї незаконно відібрали кімнату, яку

передали Тьотушкіну, крім того його дружина “виживала” Декаленко з

останньої кімнати, влаштовуючи щоденні сварки, ображаючи її і

погрожуючи розправою. Перевірку указаної заяви начальник

райвідділу МДБ Романець доручив заступнику начальника райвідділу

міліції Аршинову, який передоручив цю справу старшому

оперуповноваженому міліції Лук’янчуку. Останній уночі разом з

Тьотушкіним і Шилерманом прийшли на квартиру Декаленко і, замість

з’ясування обставин поданих у скарзі, почали перевіряти документи у

членів усієї сім’ї. Через 5 місяців у листопаді 1951 р. на скарзі

Декаленко заступник начальника райвідділу міліції МДБ Аршинов

написав: “Заява розглянута старшим оперуповноваженим Лук’янчуком.

Викладені факти не підтвердилися”. Хоча фактично розслідування по

скарзі не проводилося. Коли Демченко було викликано на бесіду, вона

висловила своє невдоволення бездушним розслідуванням фактів,

викладених у заяві. У результаті було дано вказівку стосовно термінового

проведення розслідування і прийняття заходів з даного факту.

Встановлювалися також окремі факти, коли працівники міліції,

перебуваючи поза контролем керівництва, вступали у зв’язок з

кримінально-злочинними елементами. У вересні 1951 р. у Скадовському

районі Херсонської області сталося убивство громадянина Бойка. Його

розслідування було доручено оперуповноваженому Скадовського

райвідділу міліції Ткаченку. У ході слідства він заприятелював із

злочинцем-убивцею Долгорученком і не відкривав проти нього справу

упродовж трьох місяців. Дружина убитого Бойка написала скаргу у

редакцію журналу “Наддніпрянська Правда” і прокурору Скадовського

району, у якій йшлося про те, що Ткаченко не розкривав справу

Долгорученка, а розпивав разом із ним спиртні напої.

Замість рішучої боротьби з пияцтвом і морально розкладеними

співробітниками міліції окремі начальники органів правопорядку

залишали їх учинки без покарань. Так, 15 квітня 1951 р. міліціонер

Дунаєвецького райвідділу міліції МДБ Кам’янець-Подільської області

Данилюк у нетверезому стані здійснив хуліганські дії, за що був

заарештований на 3 доби. 9 вересня той же Данилюк, перебуваючи у

селі Голозубенцях, у нетверезому стані учинив у сільській раді дебош,

ображав учителів і наніс побої голові сільради Сидоріну. За допомоги

дільничного міліціонера Данилюк був зв’язаний і доставлений у

райвідділ міліції. Керівництво райвідділу МДБ і міліції двічі ставили

питання перед Управлінням міліції області про звільнення з органів

Данилюка як невиправного п’яницю, який своїми діями дискредитував

органи правопорядку, однак він залишався не покараним. На час

проведення інспекції Данилюка все ж з органів міліції звільнили19.

Низький рівень розвитку, повна бездіяльність призводили до

розвалу агентурно-оперативної роботи і зводили до нуля боротьбу за

організацію громадського порядку, організацію боротьби з

кримінально-злочинними елементами і розкрадачами державної і

особистої власності. Такі начальники ставали на шлях “пиятик і

розкладання”: Чечельницьке районне відділення міліції – Ярошенко,

Турбівське – Лещенко, Бершадське – Вихованець, Літинське –

Касьянов, Чернівецьке – Андріященко та інші. Деякі начальники

міськрайорганів МДБ не контролювали роботу органів міліції у

результаті чого у деяких міськрайорганах міліції процвітало пияцтво,

бездіяльність, порушувалася дисципліна серед особистого складу

міліції і не велася боротьба із злочинцями. До таких райвідділів

належали Хмельницьке – начальник Носенко, Вінницьке – Вокалюк,

Шпиківське – Рог, Іллінецьке – Романов, Жмеринське – Александров.

Про зловживання і хабарництво в Управлінні місцевих торгів

відділ “ОБХСС”(отдел борьбы с хищениями социалистической собственности) мав відомості ще у 1948 р. Про це надходили повідомлення громадян, анонімні листи та інші серйозні сигнали і в

останні роки. Однак керівництво Управління міліції і “ОБХСС” такі

матеріали не узагальнювали, не аналізували, необхідних заходів з

розкриття і припинення злочинної діяльності груп злочинців не

вчиняли. У 1948-1949 рр. в “ОБХСС” неодноразово надходили відомості

про те, що група працівників місцевих торгів Гінсбург, Брехман,

Решетніков та інші підтримані начальником Управління Чуєнком і його

заступником Орлом, систематично займалися розкраданням. Офіційна

перевірка, проведена працівниками “ОБХСС” цю інформацію

підтвердила, але злочинці до відповідальності притягнуті не були, а в

партійні та інші органи було надано завідомо неправдиву інформацію,

що “факти у процесі розслідування не підтвердилися”.

Працівники “ОБХСС” замість організації оперативної перевірки

фактів злочинної діяльності направляли деякі листи громадян “для

перевірки” самим злочинцям. Оперативна робота пі