Концепція літературної мови П.Куліша

СЛАЙД 3 Правдивим свідомим творцем української літературної мови був Пантелеймон Олелькович Куліш (8.08.1819-14.02.1897). Глибоко освічений, він добре знав суть кожної літературної мови, бачив, що українська літературна мова ледь зароджується, а тому все своє життя віддавав на створення рідної літературної мови. Куліш розумів вагу рідної мови й на практиці не раз переконувався, що російською мовою українець ніколи не передасть своїх глибших задушевних дум та прагнень, своїх сердечних почувань, бо це можна зробити тільки рідною мовою: „Слово наше невмируще, – писав Куліш. – Язик наш виведе на яв багато дечого такого, що по-московськи зроду не розкажеш, і сама московська словесність зацвіте новим цвітом”. І Куліш усім свідомо показав, що українська мова – це не „мужицька” мова, як звуть її сусіди, і що „родной язык не для того только, чтобы выбранить нєисправнаго мужика”. Постійне кидання на нашу мову – „мужича мова” – сильно ображало Куліша, бо в ньому було чимало й правди. Він свідомо працював над підвищенням культури української літературної мови, витягуючи її зі стану „змужичілости”. Він добре розумів різницю поміж мовою народною й мовою літературною, й свідомо працював, щоб збільшити культуру мови літературної чи книжної. СЛАЙД 4 Ідеологом української мови був тоді відомий історик і письменник Микола Костомаров (1817-1885), і Куліш спочатку уважно прислуховувався до його думок. Але пізніше Костомаров змінив свої думки й за іншими твердив, ніби українська мова не здатна стати мовою великої літератури – вона тільки для хатнього вжитку, а для широких літературних потреб ми маємо мову ”общерусскую” – російську. Науковою мовою українська мова, за Костомаровим, також бути не може. Куліш спочатку пильно прислухався до Костомарових мовних теорій, поділяв їх. Але він не переставав глибоко обдумувати долю і суть української літературної мови, й незабаром зовсім змінив свої попередні погляди. Це він перший кинув спасенне гасло: „Обличчям до Європи!” Куліш знав не тільки грецьку мову, але й німецьку, італійську, англійську, міг читати європейських поетів в оригіналі. Куліш сідає за переклади, а для цього потрібна була розвинена літературна мова. Він переклав кращі Шекспірові твори. Коли появився Кулішів переклад Шекспіра, громада на нього обурилася, – як можна робити таке нечуване блюзнірство: перекладати Шекспіра на „мужичу” мову! Скрізь у пресі посипались насмішки на переклад: „Сучасний стан южноруського наріччя такий, що ним треба творити, а не перекладати. І взагалі, навряд чи доречні переклади письменників, що їх кожен інтелігентний малорос прочитає російською мовою, яка давно вже стала культурною мовою всього южноруського краю. При тому, ця загальноруська мова не чужа, не запозичена, а вироблена зусиллями всіх руських, не тільки великоросів, але й малоросів”. СЛАЙД 5 Куліш не зламався під градом цих нападів і продовжував творити українську літературну мову. Він добре знав, що в Європі багато віків люди навчалися своєї літературної мови з перекладу своєї Біблії, і й сам постановив перекласти повну Біблію на українську мову, щоб читачі навчалися мови з цієї найбільш читаної книжки. 1871-го року в нього був уже перекладений Новий Заповіт. Він довів свою велику працю до кінця, та доля посміялася з нього: 6 листопада 1885 року згорів Кулішів хутір Мотронівка, а з ним згорів і рукопис перекладу Біблії... І Куліш знову прийнявся за свою всежиттєву працю, але вже не закінчив її, – закінчили І. Пулюй та І. Нечуй-Левицький. СЛАЙД 6 Куліш добре знав стародавню українську мову, багато читав старих пам’яток – і душею полюбив цю мову. Звідси й зародилася його ідея староруської мови. При читанні Кулішевих творів ще й тепер кидається нам у вічі багатство авторового словника – українську мову, стару й нову, він знав глибоко й всіляко користався з неї, тому словник його творів завжди рясний. Глибоко розумів Куліш суть літературної мови, рано переконався, що для правильної передачі української мови на письмі потрібен окремий правопис. До того часу українська мова користалася своїм стародавнім правописом, унормованим ще граматикою Мелетія Смотрицького 1619 року. Правопис цей перейшов із Києва й до Московії, й там також міцно закріпився. Шевченко тримався ще цього правопису, але Куліш став на бік тих, хто вже віддавна, починаючи з Максимовича, став шукати відповіднішого правопису для української мови. Новий Кулішів правопис, що став зватися „кулішівкою”, був досить придатний для української літературної мови. Це Куліш перший став запроваджувати фонетичний правопис, який уже бачимо в його „Записках о Южной Руси” 1856 року. Власне цей Кулішів правопис, з деякими змінами, прийняв у Галичині Євген Желехівський для свого Словника 1882-го року (це т. зв. „желехівка”), як правопис фонетичний. За цього часу послідовно почали вживати апостроф. СЛАЙД 7 Сильно відчувалася потреба мати словника української мови, для чого матеріалу було вже не мало. І Куліш заходився складати такого словника, про що й оповістив у 1-й книжці „Основи” 1861-го року. Але довідавшись, що К. Шейковський приступив у Києві до друку свого „Опыта южно-русскаго словаря”, який і появився того ж 1861 року (випуск 1-й), Куліш припинив свою працю, а зібраний матеріал передав до Києва, і пізніше він видрукуваний був у „Словнику” Б. Грінченка. СЛАЙД 8 Куліш свого часу був найкращим знавцем української літературної мови, що його визнавали всі. Високо оцінили працю П. Куліша І.Франко, Б. Грінченко, який твердив: „Куліш був найкращим знавцем рідної мови, найкращим стилістом, який пильнував про красу слова своїх творів, ніколи не занедбував форми, завжди прагнув підносити культуру своєї мови, чому форма його творів звичайно була досконала”. Кулішева мова – мова високої якості, якої за його часу ніхто не тільки не перевищив, але й не досяг її. Куліш знав вагу слова, у своїй поезії часто був філологом, і все своє життя вірно стояв на сторожі цього слова, хоч і мав багато ворогів, що дошкульно заважали його праці.