Лекція 3

Антропологія про тілесні і духовні основи особистості.

1. Тіло як вияв існування людини у світі.

2. Психоаналіз і проблема тіла.

3. Душа як основна таємниця і смисл людського існування.

Література:

1. Арто А. Театр и его двойник. – М., 1993.

2. Вейнингер О Пол и характер. – М., 1991.

3. Волков Ю.Г., Полікарпов В.С. Человек как космопланетарный феномен.Ростов-на-Дону., 1993.

4. Казначеев В.П., Сирин Е.А. Космопланетарный феномен человека. Новосибирск, 1991.

5. Мерло-Понти М. Око и дух. – М., 1992.

Людина – єдина істота в формуванні якої зійшлись дві протилежні сили: природа і дух. Людина є природно духовною цілісністю, дві субстанції настільки тісно переплелись і настільки глибоко пронизують одна одну, що в людині немає нічого суто природного і суто духовного. Її тіло і природні процеси, що відбуваються у ньому так же безпосередньо виражають її сутність, як її психіка, її свідомість, ї духовні аспекти.

Чудиська практика роботи з тілом (зміна дихання, специфічні пози, що примушують інтенсивно працювати мозок); християнська аскетика з її поетами і “угамування” плоті свідчить про те, що люди давно розуміли важливу роль тіла в цілісному людському образі.

В усі часи людину вирізняло від тварин перш за все наявність душі, а на тіло дивилися, особливо в християнській традиції, як на неминуче зло, необхідний, але обтяжливий придаток душі.

І все ж завжди були вчені, мудреці, містики, які вважали тіло не менш таємничим і привабливішим людським началом, ніж душа.

“Людське тіло, - писав Ф.Ніцше, - в якому знову оживає і втілюється як саме віддалене, та і найближче минуле усього органічного розвитку, через яке немовби безшумно протікає великий потік, далеко розливаючись за його межі, - це тіло є ідея більш вражаюча, ніж стара “душа”. Ніцше Ф. Воля к власти: Опыт переоценки всех ценностей // Ницше Ф. Воля к власти. – М., 1994. – С. 306.

Тіло завжди було нашим самим достеменним буттям, нашою найближчою власністю. Нікому не приходить в голову вважати свій шлунок чужим, в той час як на свої думки часто дивляться як на чужі, наприклад, як на боговдохновенні.

Підриваючи віру в тіло, вважав Ніцше, ми підриваємо віру в дух. Тіло таємниче ще й тому, що лише невелика частина серед надзвичайно великої кількості процесів, що відбуваються в нашому тілі, доходить до нашої свідомості.

Тіло, його біологічна енергія, дає нам силу жити, годує наш розум, загострює наші відчуття та емоції. Тому, вважав Ніцше, те, що називається “тілом” і “плоттю”, має набагато більше значення ніж усе свідоме життя, дух разом з душею, разом з серцем, разом з добротою, разом з доброчинністю.

Свідомість, розум увесь час спотворюють дійсний стан речей, виставляючи себе головним знаряддям і головною відзнакою людини, хоч насправді їх значення в тому, щоб слугувати тілу, слугувати підсиленню життєвої сили. Ніцше Ф. Там само. – С.315.

Рішуча позиція Ніцше сприяла більш глибокому вивченні людського організму, тої речі, яку він відіграє в цілісному духовно-природньому образі людини.

На початку ХХ ст.. проблему відношення тіла і духа поставив В.В. Розанов (1856-1919) в своїй “метафізиці статі”. Він здійснив спробу показати, що творча природа людини закладена не стільки в духові, скільки в тілі, що “касание иным мирам” відбувається перш за все не через розум, не через засилля Духа, а через тіло, через стать.

Стать у Розанова не фізіологічне, а тілесно-духовне утворення. Шлях до відкриття метафізичної природи людини значно більш виразний, безпосередній, а результати, яких ми досягаємо на цьому шляху не залишають, згідно Розанову, ніяких сумнівів в нашому родинному зв’язку з трансцендентним.

Розанов ще задовго до по структуралістів та ще тільки народжуваного фрейдизму, які поставили проблему тіла як проблему суто філософську, зробив спробу вирішити її, спираючись на своє оригінальне розуміння та інтерпретацію історії культури.

Стать, за Розановим, - саме початкове підґрунтя людини, людина є лише трансформація, модифікація статі – і свого і універсального. Навіть коли ми щось робимо чи думаємо, займаємося суто духовною роботою, це теж статеве, але так заплутане і перетворене, що його неможливо узнати.

Стать – це ніч, що починається в самій організації людини. Ясне і сухе анатомічне розчленування розуміння індивіда втрачає тут свою ясність, сухість, свою раціональність. Тут усе стає трансцендентним, все якось перепливається в значимості своїй за межу лише анатомічних термінів. Це – друге, темне обличчя людини, ноуменальне обличчя.

Це лице в силу своєї ноуменальності є джерелом життя, але воно так засланне туманом, що його ніколи не вдається розглянути. Точно так, як не можна розглянути, не можна побачити Бога, оскільки стать і є проявом божественного в нас.

Це друге, ледве видиме в темряві лице – поту стороннє, не від світу цього. Через нього відбувається доторкування до інших світів. Стать зовсім не є тіло, тіло “клубочиться” біля неї і з неї, як тимчасовий фантом, в якому стать скрита як невмирущий “потойбічний” ноумен цього тіла.

Стать, згідно Розанову, виходить за межі натуральності, вона поза-натуральна і над-натуральна, в ній проривається природа, видимий фізичний і фізіологічний порядок речей. Тут розкривається безодня, оскільки стать – це образ того світу, що в цій точці виглядає в наш світ.

Ми боїмося називати цей образ словами і боїмося дивитися на нього, окрім моментів, коли “поглядаємо”, і тоді в світі з’являється “нова людина”. У яскравому світлі цього осяяння, пише Розанов, оживає пам’ять, душі, пам’ять того, звідки вона, оживає в ній “іскра Божа”, що тліє і висвітлює стихії цього світу”. Див Розанов В.В. Природа и история. – М., 1900.

Якщо ми і є людьми, здатними до трансцендентування, до творчості, якщо ми і несемо в собі Божу іскру, то лише тому, що в нас укорінено це трансцендентне, потойбічне начало стать.

Стать для Розанова – дивне містико-фізіологічне явище, де порівну є і земного і небесного, куди поспішає і наука і поезія, і священик, - кожен знаходить тут для себе поживу і свою тему.

І все ж немає області менш пізнаваної, ледве висвітленої в своїй глибині. Сюди входять світи і звідти виходять світи, тут ранок нашого Я з безсмертною душею; хочеться знову і знову заглядати в цю криницю, що сягає центру Землі...

Стать – це ноуменальний план людини, усі ми народжуємося зі статі, приходимо з ноуменального світу. І тому образ Божий в нас – не красива алегорія, а точний факт. Стать укорінена в будь-якій людині, кожен зустрічається з таємницею статі, і ця таємниця живе в кожній людині. Вона найбільш відповідає її самовираженню, яке можна означити одною фразою: “ не бач мене” або “не знай мене”. Стать є найбільш умосяжна річ”. Розанов В.В. Мимолетное. 1915 // Розанов В.В. Собрание сочинений. Мимолетное. – М., 1994. – С.147-148.

Ця таємниця завжди явна, але від того вона не перестає бути таємницею, і ми досить часто протягом життя з нею зустрічаємось. Самим яскравим проявом цієї таємниці є малюк, щойно народжена людина, ця „виявлена думка Божа”.

Народження – святий акт, оскільки сам Бог „народився” через це став в родинність і подобу людини. Тому чудо – зачаття є трансцендентно-містичний акт, в цьому акті, за Розановим, не можна не бачити ще й зараз продовжуваного світотворення, оскільки світ в точності ще твориться, знову продукується в кожній знову зачатій живій істоті.

Тіло людини твориться земними стихіями, фізичними і хімічними елементами, але запалений живою душею вогник в них точно впав з неба, ніби зовсім і не належав Землі. Саме тому люди стають один для одного дорогоцінними, потусторонніми істотами, саме тому в них виникає і любов, і совість, і честь.

Через стать, вважав Розанов, зв’язок з Богом тісніший і безпосередніший, ніж через розум, стать – це вікно в інший світ, статева любов (Ерос), зачаття – це продовження творення світу Богом. Лише із статті виникає істинна релігія. Необхідно пролити релігію в саму стать. Необхідно внести відчуття високого і чистого в самий пульс свого буття, в здавалося б в тваринну його частину – і тоді людина „висвітлюється” з середини, релігія порсне з нашої крові, і теперішній релігійний номіналізм буде зруйнований. Бог не просто любов, Бог, для Розанова, - це чуттєва любов, це благословення „тонко і ніжному аромату, яким духмянить світ „Божий”, - цьому нектару квітів його „тичинок” і „пестиків”, звідки, якщо розглядати уважно, тече всяка поезія, зростає геній, теплиця молитва і, насамкінець, з вічності у вічність ллється буття світу...” Розанов В.В. Религия и культура. Сб. статей // Розанов В.В. Т.І. Религия и культура. – М., 1990. – С.201.

Сучасна аналітична антропологія спирається на солідний багаж вивчення людини, який був створений працями феноменологів, екзистенціалістів, фрейдистів, неофрейдистів, постструктуралістів. Зв’язок тіла і душі тут вже не інтуїтивна гіпотеза, а безсумнівний факт, який належить аналізувати і розробляти далі. І лише на основі цього аналізу філософська антропологія може отримати, на думку сучасних мислителів, стійкий фундамент свого подальшого розвитку.

Тілесне існування, вважав М.Мерло-Понті, яке відбувається в мені без моєї участі, є лише замальовок достеменної присутності в світі. Воно створює лише можливість такої присутності, установлює лише нашу першу угоду зі світом. Тіло виражає існування в тому ж смислі, в якому слово виражає думку.

Ні тіло, ні існування не можуть вважатися оригіналом людського буття, оскільки воно передбачає інше: тіло є існування, яке вже застигло і узагальнене, а існування є безперервне втілення. Існування не має без тіла, воно безпосередньо залежить від тіла, навіть нарівні його анатомічної структури. Можна звичайно заперечити, що організація нашого тіла не істотна, що можна уявити людину без рук, без тіла, без голови, без статі, яка розмножується пагінцями.

Але це можливе лише у випадку, якщо ми розглядаємо руки, ноги, статеві органи абстрактно, як шматки матерії, а саму людину, лише як абстрактне поняття. Але якщо взяти людину в цілісності її досвіду, то людина без рук або статевої системи так само не зрозуміла, як людина без мислення. Наше тіло є дзеркало нашого буття. Див. Моріс Мерло-Понті. Феноменологія сприйняття. – К., 2001. – С.198.

В аналітичній антропології виділяють „тіло як об’єкт”, „образ тіла”, „моє тіло”, „феноменальне тіло”, „плоть” тощо.

Тіло як об’єкт – це не живе тіло: тіло – м’ясо, тіло-труп, тіло-робот тощо. Тіло об’єктивується, стає об’єктом мірою того, як обмежується автономія дії його живих сил. Це тіло без внутрішнього, глуха рівна поверхня, вона не існує без зовнішнього йому суб’єкта-спостерігача, саме він створює і членує тіло-обєкт, він своєю появою нищить першопочаткову єдність живого тіла, яке стає гомогенним, ієрархізованим тілом-організмом, тілом-машиною, що не має власної мови.

У такого тіла є лише властивості, притаманні певним видам біологічних, фізіологічних, хімічних структур, в ньому немає нічого власне тілесного. Див. Подорога В.А. Феноменология тела: Введение в философскую антропологию. – М., 1995. – С.21-22.

Але тіло людини – не об’єкт, моє тіло не може бути об’єктом. Проте, щоб добратися до власного тіла, необхідно здолати його об’єктивну форму. Тіло-об’єкт утримує нас, володіючих тілами, в реальному просторі і часі.

Поява образу тіла говорить про те, що межі реальної присутності нашого тіла в світі починають зміщуватися. Образ тіла трансгресивний (перехід, наступ) стосовно того тіла, яким ми реально наділені. Його цілісність виникає за рахунок невизнання, навіть заперечення факту реальності. „Ми набуваємо близькості з собою як мислячою, усвідомлюючою істотою, коли віддаляємося від самих себе, як „живих” істот, занурених в затемнені нетрі тілесних переживань. Ми близькі собі, я б сказав – абсолютно близькі, лише в акті трансцендентування, і ніде більше”. Подорога В.А. Цит. твір.- С. 35.

Таким чином, тіло є по-суті образ тіла, оскільки тіла в певній первинній данності не існує. Наше відчуття самих себе порівнює себе з власним тілесним образом, але завжди володіє ще одним образом – феноменальним, який незвідний до тіла як об’єкта. Ось це феноменальне тіло, образ якого людина випродукує в боротьбі з власною, анатомічно визначеною формою, і буде моїм тілом.

В цьому зв’язку велике значення для нас становить проблема співвідношення тіла і органа, яка вводиться через розгляд ще однієї трактовки тіла – „тіла-порогу”. Тіло – це особливого роду екран, на якому відтворюється відображення актуальних, здійснюваних дій.

Не існує „речей”, „матерій”, „об’єктів”, а існує, зазначає В.Подорога, єдине динамічне поле чуттєвих образів, в якому не зупиняючись не на одну мить продовжуються варіації всіх проявів, дій, реакцій, притаманних даному виду тілесності. Світ в потоці становлення – це система взаємодіючих між собою образів. І тоді наше тіло є лише один зі специфічних образів, який здатен зайняти центральне місце в цьому світі, стати особливим екраном, через який протікає річка „всесвітнього становлення”.

Орган є знак тіла. Органи створюються тілом, щоб інтерпретувати себе. „Орган – це свого роду продукт рефлексії життєвого потоку над самим собою, над своїм способом „протікання” крізь світи речей, подій та інших тіл... Орган – це вимушена міра захисту нашого тіла від зовнішньої загрози. Він утворюється на перетині тілесного потоку (того, що за Ніцше беззвучно тече крізь наше тіло) і нашої здатності пережити його силу і не загинути. Відвести загрозу надмірної напруги чуттєвості можна, якщо створити певний орган – поріг, завдяки якому потік спрямовується далі, але вже іншим шляхом і з іншою силою та ступенем інтенсивності”. Подорога. Там само. – С. 85.

Тіло є щось не ставше, а таке, що стає, воно лише умиротворяється стійкими конструкціями органів. Орган тіла знаходиться поза нами і в той же час є певним тілесним відгалуженням нашого Я, нашою проекцією на світ. Ось чому тіло являється джерелом різних органопроекцій. Тіло створює собі орган і наділяє його „корисною функцією”.

Ми не маємо окремих органів для зору, хоч говоримо, що бачимо очима. Око – це орган, і як орган воно абсолютно штучне з самого початку. Око, як і будь-який орган, - продукт феноменального тіла, його образ, так само як саме тіло є лише образом, проекцією нашої уяви про тіло, а не тілом, як воно є в певній первинній даності.

Таким чином тіло, не обмежене органами, не звідне до організму, феноменальне тіло є в однаковій мірі і тілом, і душею. Ця єдність тіла і душі в філософській антропології називається плоттю. Плоть – це одухотворене тіло.

Наше століття, писав М. Мерло-Понті в роботі „Людина і протистояче їй”, стерло межу, що розділяє „тіло” і „дух”, і людське життя в його цілісності сприймається тепер як явище духовно-тілесне, навіть в самих своїх плотських проявах прагне до між особових зв’язків.

ХХ ст. відновило і поглибило пізнання „плоті”, тобто одушевленого тіла. І тут, на думку Мерло-Понті важлива роль належить психоаналізу, який відкрив нове розуміння тіла. Так, твори З. Фрейда переосмислюють старе розуміння інстинкту.

Сексуального інстинкту у людини немає, і дитина освоює сексуальну поведінку, яка вважається нормальним, лише в наслідок складного індивідуального розвитку. „Нормальна любов” не є чимось початково заданим і незмінним. Зв’язок дитини і батьків не належить до розгляду інстинктивних. Це, за Фрейдом, духовний зв’язок.

Жоден вид людської поведінки не є простим результатом якогось тілесного механізму. Фрейд, вважав Мерло-Понті, намагається не стільки звести суперструктури до інстинктивних інфраструктур, скільки показати, що в людському житті немає місця „інфернальному”(пекельному) і „низькому”.

Фрейд не стільки пояснює поведінку дорослих успадкованою з дитинства фатальністю, скільки виявляє в дитинстві нерозвинене доросле життя. Він не стільки пояснює психічне через тілесне, скільки показує „психологічне” тіла, його секретну або латентну (приховану) логіку.

Із фрейдівського психоаналізу можна зробити наступний висновок: не можна говорити про секс тою мірою, в якій це сукупність органів і функцій, і про тіло, в якій це маса речовини, як про якусь кінечну причину. „Жодне з розроблених філософією понять – причини, наслідку, засобу, цілі, матерії, форми – недостатнє для осмислення відносин між тілом і цілісним життям, його поєднання з особистісним життям і зв’язку особистісного життя з ним. Тіло загадкове: це, без сумніву, частина світу, але дивним чином, це і зосередження бажання зблизитись з іншим, добратися до нього в його тілі, таким же одушевленим, і одушевляючим, таким же натуральним образі Духа. В психоаналізі дух наповнює тіло, як і навпаки, тіло проникає в душу”. Мерло-Понті М. Человек и противостоещее ему // Человек и общество: проблема человека на ХVІІІ мирном философском конгресею Вып. 4. – М., 1992. – С.31.

Фрейд, на думку Мерло-Понті, ввів поняття несвідомого, щоб описати взаємопроникнення анонімного життя тіла і офіційного життя особистості. Оскільки тілесне існування проходить в людині без її участі, і є лише замальовок її справжньої присутності в світі.

Тіло лише виражає існування, екзистенцію людини. Але ні тіло, не екзистенція, не можуть, на думку Мерло-Понті, вважатися оригіналом людського буття. Одне передбачає інше: тіло – існування застигле впособлене, а існування – безперервне втілення.

„Без сумніву слід визнати, що цнотливість, бажання, любов взагалі мають метафізичне значення. Їх не можливо зрозуміти, якщо тлумачити людину як машину, що скеровується природними законами або інстинктами. Вони причетні лише людині, усвідомленій як свідомість і свобода”. Мерло-Понті М. Феноменологія сприйняття. – К., 2001. – С. 197.

Подальший розвиток ідеї психоаналізу в роботах К.Юнга чітко виявляє той факт, що в людському організмі немає різких переходів між тілом і свідомістю, тілом і душею. „Відмінність тіла і розуму, - писав Юнг, - це штучна дихотомія, дискримінація, яка без сумніву, більше ґрунтується на своєрідності пізнаючого інтелекту, ніж на природі речей. В дійсності ж взаємне проникнення тілесних і психічних ознак настільки глибоке, що за властивостями тіла, ми не лише можемо зробити далекосяжні висновки про якості психічного, але й за психічною специфікою ми можемо говорити про відповідні тілесні форми”. Юнг К. Психологічні типи. – Спб.; М., 1995. – С.624-625.

Юнг описував основні характеристики психіки, архетипи, які не можливо віднести однозначно до тілесного чи душевного начала: наприклад, Аніма, Персона, Тінь. Це архетипи колективного несвідомого, які управляють нашою психікою, визначають свідомість, поведінку, культуру в цілому. Це міфи і водночас стандарти, що упорядковують роботу нашої психіки, символи нашої душі, і символи оточуючого нас світу. Ці архетипи існували з незапам’ятних часів, і протягом усієї історії супроводжували людину.

Але те колективне несвідоме, яким ми знаємо ми сьогодні, вважав Юнг, раніше взагалі ніколи не було психологічним.

До християнських міфів та ритуалів існували античні містерії, а вони сягають часів неоліту. У людства ніколи не було нестачі в могутніх образах, що були магічними захисною стіною від моторошної життєвості, що причаїлася в глибинах душі. Несвідомі форми завжди отримували вираз в захисних і цілющих образах і тим самим виносились в простори за межами душі”. Юнг К. Об архетипах колективного безсознательного// Юнг К. Архетип и символ. – М., 1991.- С. 104.

Наприклад Аніма – це несвідоме жіноче начало в психіці чоловіка і чоловіче (Анімус) в жіночій психіці. Звичайно „Анімою” називають душу, тобто щось божественне і безсмертне. Але це дуже пізнє культурне розуміння. Аніма – це природній архетип. Вона поєднує усі прояви несвідомого, примітивних духів, історію мови і релігії. Вона – основа настроїв, реакцій, імпульсів, усього того, що психічно спонтанне.

Вона живе з самої себе і робить нас живучими. Це життя під або в глибині свідомості, яке свідомість не може інтегрувати в себе, навпаки, сама свідомість виникає з цього життя. Для сина в перші роки життя Аніма зливається з всесильною матір’ю, що потім накладає відбиток на всю його долю.

Цей сентиментальний зв’язок зберігається протягом усього життя і або перешкоджає людині, або дає їй мужність для самих сміливих діянь.

Античній людині Аніма являлась або як богиня, або як відьма.

Середньовічна людина замінила богиню церквою.

Аніма постає то як демонічне начало, то як ангел світла. Звично вважається, що чоловік максимальною мірою повинен витісняти з себе жіночі риси, але будучи витісненими, вони накопичуються в несвідомому і багато в чому визначають вчинки чоловіка, той ідеал жінки, який він шукає, тощо. Все, що відноситься до Аніма, вважав Юнг, безумовно значиме, небезпечне, татуйоване і магічне. Бажаючи життя, Аніма бажає і добра і зла. Проникнення в її природу і благотворне, і жахаюче.

Персона – це маска, яку людина несвідомо одягає на себе, щоб справляти враження на інших і скривати свою істину природу. Цей архетип теж має довгу і зумовлену природним буттям людини історію: людина повинна була в страху перед демонами скривати своє обличчя, своє ім’я, свій характер, щоб не стати іграшкою в руках зовнішніх сил.

В наш час людина продукує зовнішню штучну особистість, щоб виправдати ту поведінку, яку від неї очікують. Але часто відбувається так, що людина зживається зі своєю маскою, зі своєю соціальною роллю, маска мовби прикипає до її обличчя, і вона вже не в змозі її зняти.

Людина і рада б показати, що вона добра і мила, але не може і з кам’яним і суворим обличчям промовляє щось важливе і значуще. У людини виникає те, що Андрій Платонов називав „мордою обличчя”.

Ще один структурний елемент психіки, архетип „Тінь”. Тінь – це все мерзотне, брудне, неприємне, що живе в нас, і що ми ховаємо глибоко в собі. Тінь – найдавніший психоприродний архетип, коріння кого губляться в пітьмі напівтваринного існування людини.

Мало хто може подивитись чесно і об’єктивно на себе, звично ми все, що є погане в нас, проектуємо на інших, на зовнішній світ. Якщо людина здатна побачити власну Тінь, то це вже значний крок в самопізнанні.

Усунути Тінь з допомогою доказів або роздумів не можливо, та й не буває людини без Тіні, це необхідна складова її психіки.

Але Тінь це не лише моє особистісне несвідоме. В нашій свідомості ми господарі над самим собою. Але варто нам шагнути через двері Тіні, і ми виявляємо, що ми самі, є іграшкою в чиїхось руках. Виникає навіть привід для паніки, пробуджуються небезпечні сумніви стосовно віри в перевазі свідомості. Темне море несвідомого може прорватися, все затопити і згасне світ свідомості. „З прадавніх часів найбільш розсудливі люди розуміли, що будь-які зовнішні історичні умови – лише привід для дійсно значних небезпек, саме соціально-політичних безумств, які не являють казуально необхідних наслідків зовнішніх умов, але в головному були породжені несвідомим”. Юнг К. Об архетипах колективного безсознательного. – С. 113.

Дивним сплавом тіла і душі і є так зване „екстрасенсорне сприйняття”, природа якого до сих пір залишається загадковою і невловимою для раціонального наукового опису.

Екстрасенси проявляють істинно „чудесні” здатності управління власним тілом, проникнення в чужу особистість, в баченні минулого і майбутнього. Екстрасенсорні здатності (здібності), мабуть, притаманні якоюсь мірою усім, але у деяких людей досягають досить значного розвитку. Якщо розуміти „екстрасенсорність” як надчуттєвість, притаманну також і тваринам, то чимало фактів, такі як „шкіряне” бачення, інтуїтивні прозріння стосовно долі людини, телепатичні здібності, явно виходять за межі лише чуттєвості, передбачаючи і специфічний душевний і духовний розвиток.

Оскільки весь попередній аналіз присвячений тілесним основам людської природи, синтезу тіла і душі в людині, то необхідно більш детально зупинитись на понятті душі. Душа, на нашу думку, є той серединний пункт людського буття (серединний між тілом і духом), в якому прихована основна таємниця і смисл людського існування.

Душа більшою мірою, ніж дух свідчить проте, що людина є образом і подобою Божою. І саме наявністю душі людина відрізняється від решти оточуючого світу.

Можна виділити три сторони свідомості:

- предметну свідомість (тобто свідомість, спрямовану на світ оточуючих нас речей, предметів, подій);

- самосвідомість (свідомість спрямовану на саму себе, увесь час усвідомлюючи саму себе як щось інше, ніж увесь оточуючий світ);

- свідомість як потік безпосередніх переживань.

Перші дві сторони відносяться до того, що в філософії називалось духом. Третя сторона в філософії називається душею.

В предметній свідомості і самосвідомості ми маємо справу з ідеями, поняттями, з моделями оточуючого світу, з уявленнями про самих себе. В дусі людина підносить над природою, продукує другий ідеальний світ, пізнає закони всесвіту і може на підставі цих законів робить машини, зводить будинки тощо.

О стосується душі, то вона зайнята іншим. Душа, її глибина і розвиненість роблять людину живою. В принципі, пізнавати світ, розвивати цивілізацію може і штучний інтелект, „мисляча” машина. І якби людина не мала душі, вона і була б такою машиною.

Душа – щось більш значиме і глибоке в людині, ніж дух. Дух укорінений в душі як предметна свідомість і самосвідомість. Вони ніби листя і гілки дерева, а душа – їх коріння.

В глибині людської свідомості тече невидима річка, потік душевних переживань, який постійно змінюється, варіюється, розширюється. Душевне життя подібне мелодії, яка постійно змінюється від кожної доданої ноти. Кожне нове враження відкладається в нашій душі, змінюючи увесь її лад.

Свідомість ніколи не вертається в минулий стан, тому, що тягне за собою усе минуле; все, що б не сталося б з людиною, відкладається в її пам’яті і, попадаючи в точно таку ж ситуацію, людина кожен раз – уже інша, у неї більше досвіду, більше переживань, більше вражень.

Потік душевних переживань має свій внутрішній простір і час точніше – просторові і часові горизонти, завдяки яким ми можемо пізнавати простір і час оточуючого світу.

Наприклад, кожне переживання має майбутній часовий горизонт, тобто кожне переживання мов би „відтінює” себе, кидає тінь в минуле і майбутнє. Ми слухаємо музику, і в кожен даний момент ми чуємо лише одну ноту або акорд, але насправді ми чуємо мелодію, тому, що звуки які пролунали ще звучать якимось чином в нашій душі, а ті, які ось-ось (ми повинні почути) пролунають, уже якимось чином чуються, і тому усе це в’яжеться в єдину мелодію. Так само із мовою. Коли ми слухаємо кого-небудь, ми в кожен даний момент чуємо вималюваний склад, але ми чуємо мову тому, що звучать ще в свідомості минулі слова, і коли промовляється перший склад, ми все, як правило, знаємо, яке слово буде сказано. В противному разі звуки не зливались би в осмислену мову.

Що стосується просторових горизонтів, то це добре зрозуміло на прикладі того, як ми бачимо що-небудь. Наприклад, ми бачимо будинок. Насправді ми не можемо бачити будинок, тому, що немає такої точки, з якої можна бачити увесь будинок: ми завжди бачимо ближню стіну і частину сусідньої, навіть якщо дивитись з вертольота, то ми бачимо дах і, можливо, одну зі стін. А ми бачимо будинок, тому, що наша свідомість „добудовує” невидимі просторові горизонти будь-якої речі.

З цих механізмів психічної роботи нашої свідомості зростає розуміння фізичного часу, геометричного простору тощо.

В простому акті зору на передньому плані стоїть предмет нашої уваги, але периферія переднього плану і увесь задній план зайняті грою душевного життя. Різні образи, як і дійсно сприймавані предмети, оточені роєм спогадів, мрій, настроїв, почуттів. Занурюючись в цей потік відтінків, інтонацій, натяків, образів, страхів і захоплень, ми відчуваємо, що живемо, що це і є справжнє життя.

Душевне життя – це велика неосяжна безодня, особлива, своєрідний безкінечний Всесвіт, що знаходиться в якомусь зовсім іншому вимірі буття, ніж увесь об’єктивний просторово-часовий світ і світ ідеальних предметностей. Про душу не можна сказати, ні де вона знаходиться, ні коли і як довго здійснюються процеси її життя, оскільки вона скрізь і ніде, завжди і ніколи, в тому смислі, що усі мірила до неї непридатні, навпаки, усі мірила, усі орієнтири, усі стереотипи сприйняття світу, мислення і поведінки стають можливими завдяки цьому внутрішньому інтимному шару нашого життя.

Це вічно неспокійний океан переживань, вічно рухомий і постійно мінливий потік, вічно лунаючи мелодія нашої душі і є тим внутрішнім Я, про яке ми вже говорили.

Лише заглиблення в себе, постійне зустрічання з внутрішнім Я дає відчуття сили і життєвості існування, відкидає автоматизм повсякденного буття, відкриває такі красоти світобудови, про які „об’єктивний” поверховий спостерігач навіть і не підозрює.

Те, що називається людиною, є щось значно більше, ніж незначна частина природи або суспільства, - це закований зовнішніми межами світ великих, потенційно нескінченних, хаотичних сил. Душевне життя сягає в глибини до безкінечності: Геракліт говорив, що меж душі не відшукати, такою глибокою є її міра.

„Подібно тому як буття взагалі охоплює усе суще, є основою усього сущого і разом з тим ніщо в своїй окремішності. Так і внутрішнє буття, буття в собі і для себе, з яким ми маємо справу в особі душевного життя, - писав С. Франк – російський релігійний філософ (1877-1950), - є потенційно все і тим самим ніщо в окремішності... Хай не бентежить і не обманює нас зовнішня скромність, мізерність образу, з яким душевне життя являє в складі об’єктивного світу. Це зовнішня сторона, звичайно не є ілюзія, а реальний факт, досить суттєвий для характеристики досліджуваної нами області.

Але тут ми маємо справу лише з внутрішньою її суттю, і про неї ми маємо право сказати, що в собі і для себе вона є потенційна безкінечність. Хто може визначити раз і назавжди, на що здатна людина і на що вона уже не здатна? Хто може передбачити, яке коло буття буде захоплене нею зсередини, як надбання її життя, її душі? Хто – включаючи і самого носія душевного життя – може вичерпати її хоча б в дану мить? Душевне життя або його суб’єкт є... точка, в якій відносна реальність емпіричного змісту нашого життя укорінена і укорінена в самому абсолютному бутті, іншими словами – точка, в якій саме буття стає буттям внутрішнім, буттям в собі і для себе, само проникнутим буттям. Як така, вона поділяє безмежність самого буття. Визнати це не означає обожнити людину, хоча це і значить дійсно до певної міри усвідомити собі її богоподібність”. Франк С.Л. Душа человека: Опыт введения в философскую психологию // Франк С.Л. Предмет познания. Душа человека. – СПб., 1995. – С. 506-507.

Все, чим людина колись була або може стати, зазначав Франк, те чим були предки або будуть її потомки, - все це потенційно є в кожній миті душевного життя. Вона є та потенційна над часовість, без якої немислима свідомість і знання.

Душа є частина людської свідомості, але та частина, завдяки якій існують і всі інші складники, коріння людини, з якого живе вона і її свідомість. Не лише душа, але і свідомість в цілому – загадковий феномен.

Будь-яка людина, говорив Ніцше, цінна тому, що вона є шлях до надлюдини, тобто до ідеалу людськості, до художника, філософа і святого. Можна добавити, що кожна свідомість значима постільки, оскільки вона є можливість великої свідомості, великого розуму.

А людина частіше всього живе або взагалі не приходячи в свідомість, або живучи малою свідомістю, малим розумом, майже як супершемпанзе.

Малий розум розвиває специфічні якості людини: хитрість, уміння пристосовуватись до життя, уміння досягти відносного комфорту та достатку, не розмірковуючи над проблемами буття та смислу життя, не страждаючи від недосконалості світу і суспільства, не відшукуючи нових шляхів для свого самовияву.

Ніхто, звичайно, не може осудити людину, що вона живе малим розумом, тому, що перспектива жити великим розумом часто лякає людину. Великий розум – це мудрість, яка уявляється малим розумом як божевілля. Апостол Павло говорив: „Будьте божевільними, щоб бути мудрими”. Це значить, що в „божевіллі”, в зреченні малого розуму у людині з’являється можливість розуму великого.

З допомогою великого розуму ми не просто сприймаємо світ як сукупність речей і законів, для цього досить і малого розуму. Тут світ по-справжньому відкривається нам як безодня, безкінечна чаруюча таємниця. Великим розумом ми пізнаємо світ із середини, ми зливаємося з тим, що в ньому є утаємниченого і невимовного, ми – більше не зацікавлені спостерігачі, що прагнуть хитрістю вирвати у світу якісь його таємниці і використати їх собі на користь, ми самі – суть світ, це він сам пізнає себе через нас.

Таке бачення світу є у дітей, поетів, є у всякої мудрої людини – відомого вченого або пересічної людини. Вона дивиться на світ з благоговінням, сповненими захоплення очима маленької дитини.

Така мудрість, звичайно, є безумством в очах володаря малого розуму. Слід було бути дійсно божевільним, щоб побачити, подібно Демокріту, що світ складається з атомів і пустоти, бути божевільним, що слухати музику сфер або побачити Всесвіт, що викривляється.

Все, що „божевільні” говорили і писали, не можна було вивести ні з яких дослідних даних, необхідно було дійсно мати великий розум, жити великою свідомістю, бути чистим, не замутненим дзеркалом Всесвіту, розмовляти з ним і прислухатися до її незрозумілого голосу, яким вона довіряла їм свої секрети.

Так, знаменитий астроном Йоган Кеплер помимо наукових досліджень займався складанням гороскопів для важливих персон і вважав це основним своїм зайняттям: він вважав, що знає особливі внутрішні таємниці руху зірок, відчуває їх прихований вплив на себе і лише в силу цього взагалі може бути астрономом. І. Ньютон з цих же міркувань писав алхімічні трактати, шукав філософський камінь і приділяв цьому не менше уваги, ніж дослідженням з теоретичної фізики.

Бачення світу великою свідомістю – не лише не менш важлива річ, ніж утилітарно-практичне ставлення до нього, воно робить можливим будь-яке відношення, будь-яку науку, будь-які практичні дії.

Вигляд зоряного неба з загадковим мереживом зірок, з таємничим мовчанням темних та непроникних небесних безодень, з обіймаючим мене благоговінням і відчуттям моєї самітності перед видом цього неба, і моєї спорідненості з ним – все це, взяте разом як неподільна єдність, є більшою мірою реальність, вважав Франк, ніж астрономічна „дійсність”, що подається в астрономічні й теорії.

Людина може бути лише причетна „великої свідомості”. Останнім часом навіть з’явилось поняття „сфера свідомості”, деякі вчені всерйоз вважають, що навколо землі існує сфера свідомості, куди ми іноді пробиваємося (проникаємо) – будь-яка інтуїція, осяяння, несподівана здогадка – це „пробій” (подібно електричному розряду” в цю сферу. Тут велика свідомість розуміється буквально.

З’явилось навіть розмисли про певний „галактичний код” свідомості, про свідомість як „космічний шифр”. Цілком можливо, що у всіх цих гіпотезах і здогадках є велика доля істини.

Можливо також, що свідомість, велика свідомість не закінчується зі смертю людини і не починається з її народженням, вона потенційно існувала завжди, а людина актуально оволодіває і володіє нею доки живе. Так Р.Моуді, американський лікар-реаніматор, в своїй книзі „Життя після смерті” описує свідчення ста хворих, що побували у стані клінічної смерті, тобто померлих і повернених до життя через декілька хвилин.

Їх свідчення напрочуд співпадають і говорять про те, що свідомість продовжує функціонувати після смерті: спочатку людина бачить себе з боку, бачить, як над нею схилились лікарі, потім її затягує в якусь темну трубу або тунель, і вона рухається ним з величезною швидкістю; поступово минає страх, і настає відчуття щасливого звільнення; потім людина йде через болото або туман або річку і бачить на тому боці своїх померлих раніше родичів (до них, правда, уже ніхто не доходив) і т.п.

Звичайно, можливо, що це не справжня смерть, мозок ще живе, ніхто не повертався з того світу через півгодини, або через годину, щоб розповісти, що насправді відбувається після смерті.

І все ж ці свідчення розширюють нашу уяву про свідомість.

Зовсім недавно з’явилось ще поняття „пренатальна пам’ять”. В досить глибоких снах людина іноді бачить себе яйцем, що коливається в теплому розчині. Це пам’ять навіть не до народження, а до оплодотворення.

Так, що природа і сутність людського тіла і свідомості все ще являє собою велику таємницю, і людство чекають попереду надзвичайні відкриття.

Людина як тілесно-душевна істота несе в собі усе минуле, усю людську і передлюдську історію. Від’єднаність людини, її здавалась зовнішня унікальність і несхожість не повинні, вважав Ніцше, вводити в оману. В дійсності життя світу продовжує безшумно плинути в нас і крізь нас.

Те, що індивід відчуває себе окремим, - це є найбільш могутнім стимулом в його русі до самої віддаленої мети. „Ми – щось більше, ніж індивід: ми над те увесь ланцюг, разом з задачами усіх етапів майбутнього цієї мети”. Ницше Ф. Воля к власти: Опыт переоценки всех ценностей // Ницше Ф. Воля к власти. – М., 1994. – С. 306.