Лекція 2. Походження та сутність людини

Динамічна гратка

Походження та сутність людини

1. Випадковість чи необхідність людини?

2. Відкритість (незавершеність) як сутнісна характеристика людини.

3. Людина як штучна істота.

Література:

1. Клик Ф. Пробуждающееся мысшление. – М., 1983.

2. Кон И.С. В поисках себя. – М., 1984.

3. Леви-Стросс К. Первобітное мисшление. – М., 1994.

4. Поршнев Б.Ф. О начале человеческой истории. – М., 1974.

5. Семенов Ю.И. Как возникло человечество. – М., 1966.

6. Уайт Э., Браун Д. Первые люди. – М., 1978.

7. Ясперс К. Философская вера. Человек. // Ясперс К. Символ и назначение истории. – М., 1991.

З точки зору теорії ймовірності людини, як життя взагалі, є чудо. Щоб виникла людина, але спершу живе, необхідно, щоб десятки чинників співпали, щоб для нього сформувались необхідні умови. Одне сонце, а не двох:трьох кратні - велика радіація, край галактики - відносний спокій, відстань від сонця до землі – Венера – жарко, Марс – холодно, об’єм планети – тяжіння.

До сих пір невідомо, чи було життя занесене на Землю чи воно виникло тут незалежним шляхом. Але як би то не було, виникле життя не повинне обовязково розвиватися до людини. Воно цілком могло б існувати і у вигляді грибків, плісняви тощо.

У всесвіті мабуть немає спрямованого розвитку в напрямку ускладнення, скоріше – навпаки – Всесвіт змінюється від космосу до хаосу. У всякому разі це випливає з фундаментального для фізичного світу другого закону термодинаміки.

Те, що виникла людина, було на перший погляд випадковістю, непердбачуваною мутацією. Природа „навмання ” пробувала десятки варіантів: були пітекантропи, неандертальці, синантропи тощо і мабуть ще багато невідомих нам видів.

В останні роки зявились палеонтологічні дані, згідно яких поява людини „відсовується” з 3,5 до 4,5 млн. років назад. На думку антропологів, гомініди дивергували (розходились) від людиноподібних мавп, проходячи слідуючи етапи: спочатку (10-9 млн.р.) зявились мавпи, згодом виникла „людина вміла” – австралопітек (4,5-3,7 млн), через 1,6 млн. Зявився „хомо еректус ” (людина прямоходяча) – неандерталець, всього лиш 100000 років тому зявилась людина розумна – кроманьйонець. Сучасний вид людини зявився 40 тис. Років тому. Така „невблаганна” лінійна спрямованість змушує бачити в розвитку природи до людини якусь незрозумілу необхідність.

Чимало дослідників намагаються довести цю необхідність вводячи і намагаючись обгрунтувати “антропний принцип”. З цієї позиції, життя – це не випадковий продукт природи, а космічний феномен, розум і матерія виникли з загальної основи, вони суть різні аспекти однієї і тої ж реальності.

У світі все “задумано” так, щоб могла з’явитись людина. Вона є необхідним і суттєвим доповненням природи. Без людини природа була б недосконалою, незакінченою, існуючого порядку речей могло б і не бути.

Але, оскільки є людина, то Всесвіт наділений тими властивостями, якими він володіє. Не лише людина адаптована до Всесвіту, але й він сам адаптований до людини.

І все ж, існування якогось природного “замислу” суперечить обставинам людської появи на світ.

Людина, як вона є зараз (homo sapiens), до природи виявилась настільки не пристосована, що не повинна була вижити. Учені вважають, що для того, щоб людина народжувалась абсолютно готовою до життя – як теля чи лоша, які через декілька годин після народження можуть самостійно рухатися, годуватися тощо – для цього людина повинна була б перебувати в утробі матері 21 місяць. Тобто ми народжуємося мовби недоношеними.

Людське дитинча багато років не може жити самостійно, жодна тварина не може дозволити собі такої розкоші – до десяти – п’ятнадцяти років годувати і навчати власне дитя.

Щоправда, ця непристосованість обернулась незвичайною перевагою для людини. Людське дитя, на відміну від тварини, народжується з відкритою програмою, в ньому майже нічого не закладено спадково – крім деяких інстинктів і неявних схильностей. В йьому сенсі людське буття формується не в череві матері, а тут в світі, коли чує людську мову, відчуває материнську любов, бачить кольори і чує звуки світу.

Будь-яка тварина, будь-яка нерозумна істота не може чогось наробити, в ній все або майже все жорстоко запрограмоване природою.

Ластівка не може не літати і не годувати ластовенят, вона робить по 200 вилітів на день, і навіть тоді коли раптом вони загинуть, вона всеодно буде носити чер’ячків і намагатися годувати нами пташенят, поки не розпадеться інстинктивний зв’язок дій. А людина може взагалі нічого не робити.

Оскільки людина народжується з такою відкритою програмою, то з неї можна виліпити, що завгодно: виростає серед вовків – буде вовком, серед мавп – мавпою, а серед людей, якщо пощастить, може стати людиною. Правда, ті, хто виріс з перших днів серед тварин, повернувшись до людей, все ж людьми не стають. Людський мозок формується під впливом людського оточення з перших годин життя.

На певному етапі еволюції тварин відбувся унікальнмй прорив, що можна порівняти з першою появою живої істоти. Ця подія змогла відбутися, кголи в ході еволюції природна адаптація втратила примусовий характер, коли дія уже перестала бути закріпленою спадково і визначається переважно інстинктом.

“Коли тварина, - писав Е. Фромм, - пппппппіднеслась над природою і, долаючи суто пасивну роль “тварі”, стала (з точки зору біології)самою немічною твариною, - відббулось народження людини”.

Фром Э. Здоровое общество// «Психоанализ и культура: избранные труды. Карен Хорни” Эрих Фромм. – М., 1995. – С.292

В цей момент тварина звільнилась від природи, прийняла вертикальну установу, її головний мозок розвивався набагато більше, ніж у вищих тварин. Це народження людини можливо, продовжувалося сотні тисяч років.

Як увесь людський рід, так і кожен індивід змушений вирішувати проблему власного народження.

Фізичне народження окремої людини не є такою вирішальною та винятковою подією, як здається. Звичайно, воно знаменує собою важливий перехід від внутрічеревного існування до життя поза черевом матері, але в багатьох відношеннях (аспектах) дитина і після народження залишається такою, якою була до нього: вона не може розрізняти оточуючі предмети, не може сама їсти; вона повністю залежить від матері і без її допомоги загинула б.

По-суті процес народження продовжується. Дитина починає пізнавати предмети зовнішнього світу, емоційно реагувати на зовнішні впливи, брати руки речі, координувати свої рухи, ходити.

Але цим ще не закінчується процес народження. Дитина вчиться говорити, користуватися речами, пізнавати їх призначення, вчитися вступати у стосунки з іншими людьми, уникати покарання і заслуговувати прихильності та похвали, потихеньку вчиться любити, розвивати своє мислення об’єктивно дивитися на світ.

Таким чином, народження – в загальновідомому значенні цього слова – всього лише початок народження в більш широкому смислі. Все житття індивіду є не що інше, як процес народження самого себе.

По суті, вважав Е.Фромм, ми повинні були б повністю народитися на момент смерті.Але доля більшості людей трагічна: вони помирають, так і не встигнувши народитися.

Народження людства слід розуміти так само, як і народження індивіда. Коли людина здолала певний мінімум інстинктивного пристосування до оточуючого середовища, вона перестала бути твариною, але зелишилася при цьому такою ж безпомічною і непідготовленою до людського існування, як і дитина в момент народження.

Народження людини почалося з появи перших представників виду homo sapiens, а історія людства, вважає Фромм, це не що інше, як увесь процес цього народження. Людині знадобилося сотні тисяч років для того, щоб вступити в людське життя. За останні 4 тис. років своєї історії вона випродокувала уяву про людину, яка народилася і пробудилася повною мірою. Ці уявлення були викладенівеликими вчителями людства в Єгипті, Китаї, Індії, Палестині, Греції, Мексиці.

Народження людини початково було актом заперечення, усвідомлення неможливості повернутись до своїх витоків, тому людину лякав кожний крок на шляху в нове людське існування. Він завжди означав відмову від безпечного, порівняно знайомого стану ради нового, ще не освоєного.

При кожному наступному кроці, на кожному новому етапі нашого народження ми кожен раз відчуваємо страх.

“Ми ніколи небуваємо вільними від двох суперечливих прагнень: одне з них спрямоване на звільнення з материнського лона, на перехід від твариного образу життя до олюдненого існування, від залежності до свободи; друге спрямоване на повернення в черево матері, на повернення до природи, визначеності та безпечності.

В історії окремих індивідів і всього людського роду прогресивна тенденція довела, що вона сильніша: проте феномен душевних захворювань і повернення людини до стану, здавалось би, подоланому попередніми поколіннями, свідчить про напружену боротьбу яка супроводжує кожен новий крок народження”.

Фром Э. Здоровое общество. – С. 295 – 296

Багато років в історичній науці, антропології, філософії домінувала точка зору, згідно якої праця зробила людину людиною. Людина піднялась над тваринним існуванням лише тоді, коли стала продукувати знаряддя праці, і виробництво є її головна відмінність від тварин. Проте ецй стан речей зараз уявляється маловірогідним: згідно даних антропології примітивні кам’яні знаряддя – сокири, скрепки тощо проіснували майже мільйон років, не зазнаючи суттєвих змін, за цей час не було помічено за археологічними даними різних епох, ніякого удосконалення техніки обтесування каменя.

Тварини досягли тут значно більшого, виявилися більш майстерними будівнияими та винахідниками. Дамби бобрів, геометричні соти, термітники свідчать про те, що тварини значно більш прогресували в такого роду діяльності, ніж людина.

Якби технічне вміння було достатньою умовою для визначення інтелекту, то, на думку відомого американського філософа Льюіса Мемфорда (1895-1990), людина довгий час сприймалась би як безнадійний невдаха.

Завдяки надмірно розвиненому і постійно активному мозку людина від початку свого існування володіла більшою психологічною енергією, ніж їй було необхідно для виживання на суто тваринному рівні. Ї

Вона повинна була давати вихід цій енергії не лише при добуванні їжі та розмноженні, але і у виробництві досить дивних речей: наскельних малюнків, культових речей (тотемні стовпи, молитовні дощещки). “Культурна робота” зайняла більш важливе становище, ніж утилітарна ручна праця.

Не завжди при розкопках давніх стоянок людини археологи знаходили знаряддя раці, але майже завжди – предмети релігійного культу, або якісь зразки примітивного мистецтва.

Людина виявилася не стільки істотою, що виготовляє знаряддя праці, скільки твариною, що продукує символи – символічною істотою.

Наприклад, члени первісної сім’ї перед тим, як іти на полювання, тричі обігали навколо тотемного стовпа і п’ять раз присідали. Вважалось, що після цього полювання буде вдалим.

З точки зору тварини (якби вона могла мати точку зору, це безглузді дії, а люди ведуть себе подібно психічно хворим.

Але з точки зору людини – це важливі символічні дії, посередництво яких людинвводили себе в особливий стан, творили собі невидимих, символічних покровителів, тобто здійснювали суто людські дії, розвивали свою специфічну людську природу.

Так, у деяких народів зберігся архачний обряд похоронів, коли на них запрошувалися плакальниці – ці людини ведуть себе артистично (вони суто актори) – рвуть на собі волосся, б’ють головою об труну, жалібно кричать, хоча ніяких почуттів до покійника не відчувають, їх найняли розіграти дійство.

Справа в тому, що цей “спектакль” має велике символічне значення (смисл) – родичі після такого поресіння уже ніколи не зможуть забути своїх померлих, особливо діти своїх батьків.

Цей ритуал сприяв формуванню і закріпленню пам’яті, тому що забувати натурально, а пам’ятати – штучно.

Див.: Мамардашвили М.К. Обязательность формы // Как я понимаю философию.- М., 1992. – С. 88.

Людина – істота штучна, в цьому смислі вона не народжується природою, вона сама себе народжує, творить. Людина повинна була пройти через “людинотворчу машину” – через міф, ритуал, щоб стати людиною.

Особливо швидко розвиток людини почався з виникнення мови – тепер вже продукування “культурних” предметів набагато обігнала створення знарядь праці і в свою чергу сприяло швидкому розвитку техніки.

Розширююча межі життя “культурна робота” зайняла більш важливе місце, ніж утилітарна ручна праця. До цього нічого унікального в технічній діяльності людини не було, не було нічого специфічного людського в її знаряддях праці. Головним знаряддям, приголомшуючим і прекрасним, було її тіло. Напрчуд пластичне, пристосоване до будь якого виду діяльності, кероване розумом, воно могло створювати набагато важливіші і більш складні речі, ніж примітивні сокири і дерев’яні кілки.

“Навіть рука, - вважав Л. Мемфорд, - була не просто мозолистим знаряддям праці: вона пестила тіло коханого, притискала до грудей дитя, робила важливі жести або виражала в упорядкованому танці і в спільному ритуалі інші іншим чином невиразимі почуття життя або смерті, про пам’ятне минуле або бажане майбутнє.”

Мемфорд Л.Техника и природа человека //Новая технократическая волна на Западе. – М., 1986. – с. 228.

Будь-яка культурна діяльність людини, будь-яке виробництво знарядь було спрямоване не стільки на підпорядкування оточуючого середовища, на збільшення добування їжі, скільки на приборкання самого себе.

Діяльність була спрямована на пошуки того, як реалізувати величезну внутрішню енергію, суперорганічні потенційні можливості. Коли людині не загрожувало вороже оточення, його марнотратна гіперактивна нервова організація, часто нерозумна і некерована, була швидше перешкодою, ніж допомогою в її виживанні.

Контроль над своєю психікою з допомогою створення символічної культури був більш суттєвим і важливим, ніж контроль над зовнішнім середовищем.

Доки людина не зробила нічого з себе самої, вона мало що могла зробити в оточуючому її світі. Боротьба за існування не заволоділа повністю енергією і життєздатністю первісної людини і не відволікла її увагу від більш насущної потреби: внести порядок і значення в кожну частину її життя.

В цьому смислі ритуал, танець, пісня, малюнок, різьблення і більш всього дискурсивна мова відіграли вирішальну роль.Цікаву точку зору на проблему походження людини висловив Ф. Ніцше (1844 – 1900).

На його думку, людина в масі своїй ще не виникла. Людина маси – це супершимпанзе. Саме “ супер”, тому, що в порівнянні з мавпою вона більш розумна, хитра, спритна, але всеодно це мавпа або просто тварина.

Ніцше вважав, що теорія Дарвіна не підтверджується ніякими серйозними фактами. Натуральний відбір дійсно сприяє виживанню, але не самих кращих і самих значних особин. В результаті натурального відбору ніякого прогресу не відбувається.

Все яскраве, красиве,.талановите викликає заздрість, а то й навіть ненависть і гине – це особливо характерно для суспільства, але і в природі відбувається теж саме. Потомство дають лише сірі непоказні індивіди. У геніальних людей рідко бувають діти. Яскраві люди, сильні і сміливі, завжди ідуть вперед, не бояться ризикувати життям і тому частіш за все рано сходять зі сцени історії. Єдиними представниками справжньої (істинної) людськості, за Ніцше є лише філософи, художники і святі. Лише їм вдавалось вирватися з твариного світу і жити цілком людськими інтересами. Відстань між звичайною людиною (супершимпанзе) і мавпою набагато менша ніж між нею та істинною людиною. Тут уже якісна відмінність, тоді як у першому випадку лише кількісна.

Але Ніцше вів мову про філософів чи художників, звичайно, не в професійному плані. Отримавши відповідну освіту людина щн не стає людиною. Філософ у Ніцше – це той, хто живе по-філософськи, обдумує своє життя, передбачає наслідки усіх своїх вчинків, сам обирає свій життєвий шлях, не озираючись на стандарти та стереотипи. Теж саме і художник – це не просто артист чи письменник, це людина, яка все, що не робить, робить майстерно, все у неї виходить добротно і красиво. Святий – це, за визначенням, людина, оскільки вона абсолютно позбавилася пристрастей, від зажерливості, егоїзму, сповнена любові та співчуття до будь-якої людини.

На жаль, більшість людей – це занадто люди, заземлені, занурені у свої дріб’язкові справи і турботи, в той час як вони повинні прагнути до надлюдського, до тих надлюдських (в смислі - не тваринних) якостей, якими наділені філософи або святі.

Такі люди частіше за все схожі на уламки дорогоцінних художніх ескізів, де все волає: прийдіть, допоможіть, закінчіть, з’єднайте! Вони ніби ще не відбулися, і існують як істинні люди лише потенційно.

Люди, занурені в свої дріб’язкові справи і турботи, шукають в житті лише одного – щастя, і в цьому сенсі, за Ніцше, вони не підняли свого погляду над горизонтом тварини.

Відмінність між ними і тваринами лише в тому, що вони свідомо прагнуть до того, що тварина шукає сліпим інстинктом.

Саме так, вважав Ніцше, всі ми живемо значну частину свого життя: ми не виходимо, зазвичай, з тваринного стану.

“Але є миті, коли ми розуміємо це, тоді хмари розриваються, і ми бачимо, як, разом з усією природою, нас тягне до людини, тобто до чогось, що стоїть високо над нами. Здригаючись, ми озираємось навколо себе в цьому несподіваному світлі і дивимось назад: ми бачимо, як біжать вишукані хижі звірі і ми самі серед них. Дивовижна рухомість людей у великій земній пустелі, їх продукування міст і держав, їх ведення воєн, їх невтомне сходження і розходження, їх хаотична біганина, їх взаємне наслідування, їх вміння перехитрити і знищити один одного, їх крик в нужді, їх радісне ревіння в перемозі, - все це є продовження тваринного стану…”

Ницше Ф. Несвоевременные развития //Ницше Ф. Страннник и его тень. – М., 1994. – с.40 – 41.

Але яким чином життя окремої людини може мати вищу цінність і глибоке значення?

При яких умовах вона менше всього витрачається марно?

Необхідно, вважав Ніцше, щоб людина дивилась на себе як на невдалий витвір природи, але в той же час як на свідчення великих намірів цієї художниці. Кожен повинен сказати собі: на цей раз мені не вдалось, але я буду старатися, щоб коли-небудь у мене це вийшло. Я буду працювати над вихованням в собі філософа, художника або святого.

Якщо, з точки зору антропогенези, людина як особливий біологічний вид виник в певний історичний період, то з точки зору філософської антропології, про її виникнення можна говорити лише умовно:

По-перше, причина і основа появи людини до сих пір залишається незрозумілою.

Набагато логічніше звучить припущення, що людина існувала завжди, вона жила в різноманітних формах тваринного світу зовсім по-іншому, ніж морфологічно споріднені з ним інші види тварин.

Людину не можна виводити ні з чого іншого, вона – безпосередня основа усіх речей. Людина є з давніх давен справжня (істинна) форма життя, будь-яке інше життя – відпадає від неї, оскільки не може більш досконале і універсальне бути похідним від більш примітивного.

Будь-яке нове не складається з простої суми старих елементів. І може навіть виявитись так, що не людина пішла від мавпи, а мавпа від людини.

Див.: наприк.: Ясперс К. Фылософская вера // Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991. – с. 448.

По-друге, виникнення людини продовжується – як для окремого індивіда, так і для людського роду в цілому: як жодна людина не може сказати про себе, що вона стала людиною, так і людське суспільство в цілому може називатися людством лише з великими застереженнями – ні у людини, ні у суспільства немає імунітету від тваринного звірства, насилля, злоби, немає ніякихгарантій того, щоу випадку непередбачуваних катаклізмів для маси людей не відбудеться швидкий регрес до дикого стану.

По-третє, можливо, щоеволюція людини, в якій поєднались сили матерії і духа, продовжується і ми стоїмо на порозі виникнення принципово нового виду людини, який буде відрізнятися від нас так, як ми відрізняємося від наших примітивних попередників.

Людина завжди більше того, що вона сама про себе знає, вона знаходить в собі те, що не знаходить ніде у світі, - щось непізнаване, таке, що не піддається доведенню, непредметне, що уникає пізнаваності.

І, можливо, саме головне, що складає нашу сутність, ще навіть не проявилося в ході людської історії. Мова не про щось фантастичне, а про те, що все що ми знаємо про людину, передбачає неможливість фіксації її в якихось остаточних, застиглих формах.