Висновки. Політико-системні трансформації в посткомуністичних країнах Європи

Політико-системні трансформації в посткомуністичних країнах Європи привертали увагу науковців майже всіх національних шкіл політичної науки. Економічні й політичні аспекти, а тим більше зовнішні чинники трансформування по-різному висвітлювалися в рамках навіть однієї школи.

Презентанти російської наукової школи економічну складову політичної трансформації країн досліджуваного регіону розглядали переважно з ліберальних позицій; по-різному тлумачили проблему демократизації регіону; роль зовнішніх чинників цього процесу висвітлювали виходячи із засад консерватизму. Передусім, йдеться про наукові центри РФ, що зробили найбільший вклад у дослідження трансформацій регіону Східна Європа: Інститут міжнародних економічних та політичних досліджень РАН здійснював компаративні дослідження в галузі економічних та політичних трансформацій; в Інституті США і Канади РАН вивчалися проблеми впливу США та НАТО на регіон.

Концептуальні підходи вітчизняних науковців до означеної проблеми більш гомогенні, здебільшого ґрунтовані на ідеях лібералізму, хоча досвід перетворень у посткомуністичних країнах Європи щодо можливості його використання для України оцінюється по-різному. Так, науковці Інституту світової економіки й міжнародних відносин НАН України (Київ) зосереджувалися на розгляді безпекового (євроатлантичного) та критеріального (європейського) чинників трансформацій; вчені Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (Київ) здійснювали компаративні дослідження в галузі політичної трансформації; в національних університетах (Київ, Львів, Одеса, Чернівці) вивчалася специфіка трансформацій окремих країн регіону.

Східноєвропейські науковці певною мірою у своїх підходах до проблеми еволюціонували: від надмірного оптимізму початку 90-х рр. ХХ ст. до стійкого розчарування підсумками трансформацій. Це пояснюється, зокрема, тим, що період реформ затягнувся значно довше ніж цього очікували. Вагомий внесок у дослідження трансформацій зробили Центральноєвропейський університет та Економічна академія (Будапешт), Варшавський, Краківський, Лодзинський, Люблінський університети (Польща), університет Т.Масарика (Чехія), Софійський університет св. Климента Охридського (Болгарія).

Американська та західноєвропейська школи так само зазнали еволюції, яку можна умовно уявити у вигляді двох «дуг», протилежно спрямованих: 1) американські ліберали і консерватори однаково почали з періоду ейфорії, викликаної падінням комуністичних режимів у Східній Європі, пережили стрес, викликаний втратою для США багатьох можливостей в об’єднаній Європі, а потім відродили надії збереження домінантної ролі своєї країни; 2) для умовно виокремленої західноєвропейської школи характерною була нечіткість рекомендацій на рубежі 80-90-х рр., стрімке зростання надій на створення нового центру сили в особі ЄС у середині 90-х рр., але до 2004 р. - зростання песимістичних прогнозів.

Серед найбільш важливих сучасних осередків східноєвропейських студій на Заході – Гарвардський, Колумбійський, Стенфордський університети, університети Джонса Гопкінса, Корнелла, Меріленда, Північної Кароліни, Прінстона (США), університет Дюрхема (Велика Британія).

Загалом слід звернути увагу на політичну заангажованість більшості наукових досліджень, що відповідно позначається на їхній об’єктивності.               

Досвід східноєвропейських реформ 90-х рр. ХХ – початку ХХI ст. став одним із найуспішніших у світі прикладів швидких системних трансформацій. У порівнянні із ситуацією 1989 р., регіон загалом демонструє значний прогрес в усіх сферах суспільного життя. Проте другий етап трансформацій характеризується наявністю невирішеності значної кількості проблем перехідних суспільств, відмінністю в якісних характеристиках старих та нових членів ЄС, появою нових проблем у процесі трансформувань.

Авторське бачення періодизації політико-системних трансформацій у посткомуністичних країнах Європи включає два етапи – до й після 2004 року.

Перший етап - з 1989 р. до 2004 р. - у свою чергу, може бути поділений на періоди: 1) 1989-1994 рр. – початковий період реформ, які відбувалися на тлі загострення проблем усіх складових суспільно-політичного життя й загального розчарування пасивністю Заходу щодо посткомуністичної трансформації; 2) 1994-1997 рр. – період «асиметричного» руху посткомуністичних країн Європи, коли виразно окреслилась група лідерів трансформації, які успішно почали перемовини з ЄС та НАТО, та група країн ПСЄ, реформи в яких відбувалися повільно або зовсім не починались і які не визначилися із внутрішніми та зовнішніми пріоритетами; 3) 1998-2004 рр. – період «підтягування» країн, що відставали в процесі трансформації, до лідерів, повна або часткова реалізація більшістю країн своєї зовнішньополітичної програми (вступ до європейських та євроатлантичних структур). Країни, які не стали членами ЄС та НАТО, були визнані як перспективні кандидати на вступ після здійснення необхідних внутрішніх реформ. 

Історично склалося так, що вагомішою для визначення долі східноєвропейських країн була дія зовнішніх чинників, і період після революцій 1989 року не став винятком. Відмінність від попереднього періоду полягала у зміні конкретних суб’єктів, що суттєво впливали на процеси в регіоні: місце СРСР посіли ЄС, НАТО, а також США та ФРН.

Визначальною на першому етапі трансформацій стала геополітична важливість країн Східної Європи для Заходу; прикладами прямого зовнішнього втручання в процес трансформацій стали події в Болгарії, Румунії, Сербії, Албанії середини-кінця 90-х рр. ХХ ст.; інші країни зазнали не меншого непрямого впливу як з боку міжнародних структур, так і головних регіональних акторів міжнародних відносин.

Найважливішим внутрішнім чинником виявився потенціал політичного управління в країнах Східної Європи, здатність нових еліт розуміти й захищати національні інтереси, боротися з корупцією та організованою злочинністю, використовувати переваги сильного центрального апарату, успадкованого від попереднього режиму. Тому, хоча економічні показники країн Східної Європи наприкінці 80-х рр. ХХ ст. були схожими й програми реформ 90-х рр. теж мало відрізнялись, процес трансформування в одних країнах сприяв їх входженню до кола найрозвинутіших країн Європи, а інші залишилися поки що в «сірій зоні» невизначеності. Потенціал політичного управління залежав, перш за все, від особливостей національної ментальності, які були обумовлені історією кожної країни: успіхи в трансформації були пов’язані зі ступенем укоріненості ліберально-демократичної ідеології, з розвитком на попередньому етапі дисидентського руху, його підтримкою з боку широких верств населення.

Суттєвіша роль зовнішніх чинників у процесі трансформацій у цьому контексті означає, що східноєвропейським елітам треба навчитися краще пристосовуватись до зовнішніх обставин та намагатися використати їх задля підвищення рівня безпеки, справедливості та добробуту свого суспільства.

Роль основних акторів сучасних міжнародних відносин у процесі східноєвропейських трансформацій не була усталеною, а, навпаки, піддавалася значній ревізії. На початку 90-х рр. ХХ ст. вектор ЄС був найголовнішим серед зовнішніх чинників, тоді як питання НАТО в більшості країн розглядалось як потенційно конфліктне. З середини 90-х рр. ситуація кардинально змінилася: шлях до ЄС через НАТО східноєвропейці вважали найкоротшим. Цьому сприяла активізація політики США, які, намагаючись утримати Європу у своїй сфері впливу, використовували для цього НАТО як захисника інтересів країн Східної Європи. Іншим фактором стали югославські конфлікти (боснійський, косовський), зарадити яким ЄС та інші європейські інституції виявились не в змозі. На сьогодні НАТО відіграє особливу роль у тих країнах, що перебувають на периферії регіону, – Албанії, Македонії, Хорватії. Такі договори, як «План дій щодо підготовки членства в НАТО» (ПДЧ) і Адріатична хартія, мають на меті не тільки зміцнити співробітництво НАТО, США та ПСЄ у сфері безпеки, а й сприяти економічним та політичним реформам у цих країнах. У майбутньому дуже ймовірним є включення до ПДЧ Боснії та Герцеговини, Чорногорії й навіть Сербії.   

Створення чіткої градації зовнішніх чинників трансформації ускладнюється тим, що роль ЄС, НАТО, США чи ФРН по-різному проявлялась у різних сферах суспільно-політичного життя східноєвропейських країн. Виходячи з природи цих організацій, очевидним є переважаючий вплив ЄС в економічній сфері, як і вплив НАТО в сфері безпеки; аналіз, водночас, засвідчив дедалі зростаючий вплив ЄС на політичну сферу реформування та залучення Альянсу до вирішення економічних проблем регіону.

Що стосується державних акторів, то на початок періоду їхні сфери впливу були досить чітко розмежовані: ФРН – головний економічний партнер, США – визнаний політичний лідер. На разі спостерігається поширення інтересів цих держав на всі сторони суспільно-політичного життя посткомуністичних країн Європи. Однак головна східноєвропейська дилема має бути сформульована як «східноєвропейці між ЄС та США»: саме ці два чинники є визначальними в еволюції політико-системних трансформацій та зовнішньої політики посткомуністичних країн Європи.

Роль європейських та євроатлантичних організацій протягом періоду трансформувань в окремих країнах була й конструктивною, й деструктивною. Політичне та воєнне втручання НАТО в справи колишніх югославських республік покінчило з домінуванням Сербії на тривалу перспективу; Альянс доклав зусиль для перемоги нової інституційної моделі системи безпеки («кооперативної безпеки»), в основу якої покладені превентивні заходи, такі, як «гуманітарна інтервенція». Але досвід Косово викрив серйозні недоліки нової стратегії.

     НАТО сприяв установленню миру на Балканах, переконливо довів, що він не має альтернативи як головна безпекова структура в Європі. Продумана політика розширення НАТО виглядає привабливою навіть для таких країн, як Сербія, що тривалий час була мішенню для сил Альянсу; Польща від початку іракської війни намагається зайняти позицію головного союзника НАТО в Східній Європі, і, таким чином, зміцнити свою роль лідера в регіоні.           

Серед негативних підсумків зовнішнього втручання – погіршення загального соціального фону реформ, втрата сильного сільськогосподарського сектору, падіння життєвого рівня в більшості країн регіону, зростання загальної невдоволеності громадян, зростання впливу радикальних сил у країнах, які були лідерами трансформацій; у перспективі – ймовірне зростання фашистських рухів у посткомуністичній Європі, як це вже було в Західній Європі.

Вступ країн ЦСЄ в ЄС став прикладом позитивного втручання: за своїми економічними характеристиками вони навряд чи могли розраховувати на членство в Євросоюзі, отже, їхнє прийняття було суто політичним рішенням, обумовленим стратегічними міркуваннями лідерів ЄС та сприйняттям західноєвропейською суспільною думкою поляків, угорців, чехів як цивілізаційно „своїх”.

Необхідність отримання фінансової допомоги для здійснення реформ була головним чинником, що визначив для східноєвропейців пріоритет ЄС; другим чинником стала необхідність пошуку найбільш ефективних форм підтримання й захисту суверенітету національної держави в умовах постбіполярного світу, коли змінюються основи повоєнного міжнародного права.

Європейський Союз у сучасному вигляді, як нова міжнародна форма міждержавного й наднаціонального співробітництва, політичної кооперації й створення наднаціональної влади з власними важелями керування та фінансових ресурсів, виник як наслідок підготовки п’ятого розширення; найбільше в історії розширення спонукало ЄС до удосконалення свого інституційного механізму, привело до перемоги принципу наднаціонального будівництва.

ЄС потрібно буде жертвувати певним рівнем соціально-економічного благополуччя задля створення великого демократичного утворення, «Великої Європи», адже проблеми Східної Європи далекі від вирішення. Тільки це може забезпечити мир і демократію, що є більш важливим пріоритетом, аніж добробут західноєвропейських громадян. Однак останнє розширення сприяло посиленню скептичних настроїв у країнах Західної Європи, відцентровим тенденціям усередині Союзу.

Союз двадцяти семи, попри прийняття СЗБП (Спільної зовнішньої та безпекової політики), виглядає слабшим союзу п’ятнадцяти в міжнародних відносинах: євроспільнота виявилась неготовою до вирішення східноєвропейських етнічних конфліктів, що негативно позначилось на її шансах утвердитись на міжнародній арені як глобальний центр сили, як системоутворюючий чинник при переході від однополюсної до багатополюсної системи міжнародних відносин.

Криза в Косово спричинила створення нового підходу НАТО до європейської безпеки в контексті відносин НАТО – ЄС: ESDI (Європейська ідентичність у сфері безпеки та оборони); Альянс активно розпочав заходи щодо створення нової архітектури європейської безпеки, що викликало необхідність змін у структурі організації: після 1999 р. діє механізм CJTF (Комбіноване спільне застосування сили): країни-члени НАТО не мають можливості завадити іншим членам брати участь у воєнних операціях поза межами зони традиційної відповідальності.

Отже, рішення, прийняті в 90-х рр., радикально вплинули на розвиток і східноєвропейського регіону, і ЄС та НАТО.

Зовнішня політика США набула більшої активності з приходом адміністрації Б.Клінтона. Наведення дисципліни в стані своїх західноєвропейських союзників стало стратегічним завданням США; східноєвропейське питання розглядалось переважно в цьому контексті.

Югославські конфлікти засвідчили спроможність США вирішувати проблеми, що непідсильні європейцям. У Косово було створено найважливіший міжнародний прецедент постбіполярної епохи, коли внутрішня проблема вирішувалась через зовнішнє втручання. Країни ЦСЄ розглядалися США як природний союзник через свою відданість принципам атлантизму; США намагалися протиставляти «нову» та «стару» Європу (Франція – ФРН - Бенілюкс), спираючись на існування довічних фракцій «атлантистів та європеїстів»; серед східноєвропейських країн Польща посіла місце головного помічника США в сфері безпеки, використавши іракську війну, під час якої ФРН зайняла особливу, відмінну від американської, позицію.

На початку ХХI ст. східноєвропейці перебували під більшим впливом США й НАТО, ніж будь-коли раніше, й ця тенденція може стати домінантною в їх майбутній політиці. Відносини США та їхніх західноєвропейських партнерів пережили кризу, але розходження, що багатьом здавалося неминучим, не сталося, скоріше відбувся черговий перерозподіл обов’язків та функцій у рамках партнерства.       

Інший впливовий регіональний актор, ФРН, протягом періоду після об’єднання пережив найбільшу ідейну трансформацію, що позначилося на східноєвропейській політиці. Відбувся відхід від самообмежень, притаманних Боннській республіці, який отримав назву «нормалізація»; його обриси були вперше окреслені під час війн у Хорватії та Словенії й стали більш виразними в Косово. ФРН зайняла роль головного захисника інтересів східноєвропейців у ЄС, німецька стратегія була прийнята на історичних ессенському та люксембурзькому саммітах. Але зміцнення міжнародної ваги Німеччини привело до поглиблення розбіжностей між нею та Францією, що була основним опонентом німецької стратегії розширення, до ослаблення тандему, який протягом тривалого часу розглядався як «локомотив» Європи.

На разі ФРН задовольняє роль основного партнера східноєвропейських країн у галузі економіки; від політичної активності німецьке керівництво втримується через невтішний досвід останніх років, коли його втручання підігрівало об’єктивні розбіжності в поглядах східноєвропейських еліт.

Отже, порівнювати в однакових категоріях вплив США та ФРН на трансформації в посткомуністичній Європі некоректно: на найближчу перспективу американський чинник залишається поза конкуренцією.   

Трансформації в посткомуністичних країнах Європи мали чітко окреслений системний характер. Реформи в галузі економіки, політики й навіть ідеології були взаємообумовлені: здобутки або невдачі в одній сфері неодмінно позначалися на розвиткові інших сфер. Серед найбільш важливих невирішених проблем трансформацій східноєвропейського регіону слід назвати: 1) в економічній сфері: збереження стану трансформаційної рецесії (системної кризи перехідних економік) у країнах Південно-Східної Європи; брак прямих іноземних інвестицій у ПСЄ, що, разом із першою проблемою, складав головну перешкоду сталому розвиткові; нерозв’язаність проблеми реструктуризації економіки, зокрема, збереження «поганого» виробництва (металургія, базова хімія, видобувні галузі); 2) у політичній сфері: створення демократичних режимів нового зразка (так звана неліберальна демократія з її незрілим громадянським суспільством, слабкими й залежними ЗМІ, слабким місцевим самоврядуванням); зміцнення позицій вкрай правих, популістських партій із програмою нового «очищення суспільства від плям комуністичного минулого» (люстраційні закони, заборона діяльності комуністичних партій); 3) в ідеологічній сфері: експерименти з націоналістичною ідеологією, які дорого коштували країнам регіону, зокрема, його південно-східній частині, та продовжують зберігати певний деструктивний потенціал до сьогодні; збереження специфічної громадської пасивності східноєвропейців як риси, що була притаманна їм протягом усього радянського та пострадянського періоду; новий конфлікт, який тільки ще зріє в східноєвропейських суспільствах, на зразок «конфлікту поколінь», який в якісно нових умовах перебування у Великій Європі може набути загострення.    

Прогноз щодо майбутнього посткомуністичних країн Європи ґрунтується на врахуванні чинників їх глобалізаційного потенціалу, таких, як безпека, добробут, справедливість. Усі ці цінності – більшою (безпека, справедливість) чи меншою (добробут) мірою – набули подальшого розвитку до кінця першого періоду трансформацій. Також слід врахувати їх можливість адекватної відповіді на так звані «м’які» загрози: бідність, хвороби, вичерпання природних ресурсів, енергетична залежність, тероризм, розповсюдження зброї масового знищення, регіональні конфлікти, організована злочинність. Відповідь на нові загрози залежить від: 1) ступеня технологізації держави; 2) приналежності до ефективної системи колективної безпеки; 3) ідеології, в основі якої має бути розуміння національних інтересів; 4) розвиненості демократичного режиму та громадянського суспільства; 5) розвиненості стратегічного мислення в політичного керівництва.

Протягом трансформацій досліджена позитивна динаміка у вирішенні зазначених проблем, що дає підстави зробити помірковано-оптимістичний прогноз щодо майбутнього всіх країн регіону, незалежно від їхнього членства в ЄС та НАТО. Для прогнозування більш важливо, що вектор їхнього розвитку набув стабільності, їхня поведінка стала більш передбачуваною. Нові загрози, що можуть вплинути на перебіг подальших трансформацій, будуть пов’язані зі специфічною пасивністю східноєвропейського електорату, із втратою деяких важелів влади центральними державними органами, як це обумовлює подальший процес євроінтеграції. Майбутнє країн Східної Європи прямо залежатиме від успіхів ЄС і НАТО. Середньотерміновий прогноз (5-10 років) не передбачає суттєвих якісних змін у регіоні, радше мову можна вести про зміни кількісні. 

Для української й східноєвропейської системної криз характерною стала така спільна риса як криза ідентичності. Серед її основних проявів - суперечність між міфами про національну ідентичність та реальними інтересами населення; надмірна увага масової свідомості до ідеологічних цінностей замість прагматичного підходу до вирішення основних проблем суспільно-політичного життя; стан взаємин між державою та суспільством. Як показав досвід Східної Європи, без розвитку громадянського суспільства будь-які реформи в Україні не дадуть бажаних наслідків. По-друге, колізії української дійсності протягом доби трансформацій дискредитували ідеї незалежності, демократії й реформ. Відповідальність за це мають нести українські політичні еліти. Україна залишається поділеною країною, передусім тому, що кланові структури ведуть боротьбу за владу. Правилом як для посткомуністичної Європи, так і для України є те, що якість політичних еліт у посткомуністичних країнах набуває визначальної ваги, впливає на сприйняття країни на міжнародній арені, на можливість здійснювати офіційно оголошений курс на євроінтеграцію. По-третє, східноєвропейський, особливо болгарський та румунський, досвід показав, що траєкторія трансформацій може радикально змінитися на будь-якому етапі перетворень під впливом зовнішнього чинника, отже, хоча поняття «втрачений час» щодо посткомуністичних трансформацій існує, воно не має незворотного характеру.

Отже, дослідження трансформацій посткомуністичних країн Європи протягом 1989-2009 рр. призводить до висновків, що є важливими для всіх країн, які намагатимуться йти схожим шляхом. 

    По-перше, посткомуністичні трансформації в Європі носили яскраво окреслений системний характер. Реформи в галузі економіки, політики та навіть ідеології активно впливали друг на друга. Здобутки чи невдачі в одній сфері незабаром позначались на розвиткові всіх інших сфер. Цей дозволяє настійливо пропонувати політичним елітам посткомуністичних країн пильніше наглядати за пропорційним розвитком всіх підвладних їм структур.

    По-друге, ретельний розгляд реформ у посткомуністичній Європі є найліпшим антидотом для використання марксистської методології в науці. Очевидно, що економічна сфера не є базою для всієї трансформації, а сфери політики та ідеології не складали „надбудови”, залежної від бази. Так, економічні показники країн Східної Європи наприкінці 80-х рр. ХХ ст. були дуже схожими, програми реформ 90-х рр. теж мало відрізнялись, але результати трансформування одні країни ввели в коло найрозвинутіших країн Європи, а інші залишили на узбіччі світового розвитку. Найважливішим виявився потенціал політичного управління в країнах Східної Європи, здатність некомуністичних еліт розуміти й захищати національні інтереси, боротись з корупцією та організованою злочинністю, використовувати переваги сильного центрального апарату, що дістався антикомуністам від попереднього режиму. Від чого ж цей потенціал залежав? На нашу думку, перш за все треба говорити про ментальність, що має в населення посткомуністичної Європи багато спільних рис, але водночас низку особливостей, що залежали від історії кожної окремої країни. Таким чином, найбільші успіхи в трансформації були пов’язані з більшою чи меншою вкоріненістю ліберально-демократичної ідеології; з розвитком за радянських часів дисидентського руху, ступенем його підтримки з боку широких верств населення. Отже, підпорядкованість чинників трансформації за ступенем важливості виглядає так: 1 – чинники ідеологічної трансформації, 2 – політичної, 3 – економічної.

    Таким чином, посткомуністична Європа надає новим незалежним державам важливі уроки життя і виживання в постбіполярному світі, сповненому нових можливостей і загроз.