Право апеляційного оскарження. Поняття апеляції

Інститут апеляційного оскарження є відносно новим для господарського процесу та з'явився в українській правовій системі невипадково. Цьому сприяли як історичні, соціальні, так і суспільні чинники. Історія виникнення і розвитку інс­титуту апеляційного оскарження судових рішень свідчить про те, що апеляційне провадження як спосіб перегляду судових рішень з'являлося на певному історичному етапі, залежно від стадії розвитку тієї чи іншої держави. Саме цей інститут до­помагає значною мірою забезпечити захист прав та інтересів заінтересованих осіб, чого насамперед вимагають приписи Конституції та міжнародного законодавства.

В Основному Законі (п. 8 ч. З ст. 129) до основних засад судочинства віднесено забезпечення апеляційного та касацій­ного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

На втілення концепції ст. 125 Конституції, згідно з приписами якої в Україні діють місцеві та апеляційні суди, з 10 липня 2001 р. в системі господарських судів України з'явилися апеляційні суди. Крім того, Законом України від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» розділ ХіІ Арбітражного процесуального кодексу України був викладений у новій редакції та інститут перевірки рішень, ухвал, постанов в порядку нагляду був замінений новим інститутом вітчизняного судочинства — інститутом апеляційного оскарження.

Апеляційне оскарження — один із найбільш поширених у сучасному господарському судочинстві способів оскарження судових рішень, які не набрали чинності, в суді вищої інстанції (апеляційному суді). Цей спосіб оскарження судових рішень існує зокрема в Австрії, Бельгії, Великобританії, Німеччині, США, Франції. Інститут апеляційного оскарження судових рішень здавна відомий і в Україні.

Так, відповідно до ст. 92 ГПК перегляд за апеляційною скаргою або поданням рішення місцевого господарського суду здійснює апеляційний господарський суд, повноваження

якого поширюються на територію знаходження відповідного місцевого господарського суду. Отже, у цій нормі законода­вець визначив територіальну підсудність апеляційних госпо­дарських судів. Території знаходження відповідного місцевого господарського суду визначено Указом Президента України від 11 липня 2001 р. № 5 11/2001 «Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України»¹.

Апеляція (від лат. appellatio — звернення, скарга) є ос­новним способом оскарження судових актів місцевого гос­подарського суду, які не набули законної сили в апеляційній інстанції, та має певні характерні ознаки.

В юридичній літературі характерними ознаками апеляції визнані такі:

— апеляція подається на рішення господарського суду, яке не вступило в законну силу;

— справа за апеляцією передається на розгляд вищого суду;

— подання апеляції зумовлюється неправильністю рішення господарського суду першої інстанції, що дістає прояв, на дум­ку особи, яка подає апеляційну скаргу, або в неправильному встановленні фактичних обставин справи або в неправильному застосуванні закону;

— апеляційний господарський суд, переглядаючи справу, розглядає як питання факту, так і права, тобто має право перевірити як юридичний, так і фактичний аспекти справи в тому обсязі, що і суд першої інстанції;

— апеляційний господарський суд в результаті розгляду справи, як правило, не має права повернути справу до суду першої інстанції на новий розгляд і винесення рішення, а зобов'язаний винести нове рішення;

— виконання рішення, яке оскаржено в апеляційному порядку, призупиняється;

— повноваження апеляційного господарського суду під час перегляду справи обмежені доводами апеляційної скарги і предметом рішення суду першої інстанції. Нові вимоги, які не були предметом рішення суду першої інстанції, не можуть бути пред'явлені в апеляційному провадженні.

За наявності апеляційного оскарження апеляційний госпо­дарський суд зобов'язаний перевірити правильність прийнятих судом першої інстанції судових актів з погляду як фактів, так і права, за наявними у справі і додатково наданими доказами, як

¹ Урядовий кур'єр. — 2001. — № 136. 260

в оскарженій, так і в неоскарженій частині. В цьому випадку суд апеляційної інстанції не зв'язаний доводами апеляційної скарги й зобов'язаний перевірити законність і обгрунтованість рішення в повному обсязі.

Отже, вказані ознаки є загальною характеристикою апеляції як способу оскарження судових актів, які не вступили в за­конну силу, та дозволяють сформулювати таке доктринальне визначення.

Апеляційне провадження як стадія господарського процесу становлять сукупність дій господарського суду апеляційної інс­танції, порушується лише за апеляційною скаргою (апеляційним поданням) осіб, які брали участь у розгляді справи у суді першої інстанції, спрямована на повторний розгляд і вирішення справи по суті з метою перевірки правильності встановлення фактичних обставин справи, законності і обгрунтованості судових актів суду першої інстанції, які не набрали чинності, в межах доводів апеляційної скарги.

Отже, апеляційне оскарження і перевірка судових актів суду першої інстанції забезпечують їх законність і обгрунтованість, захист прав, свобод та інтересів осіб, які брали участь у справі, а також публічних інтересів, що є основним завданням апе­ляційного провадження.

Між тим мета апеляційного провадження полягає не тільки у перевірці законності й обгрунтованості рішень суду першої інстанції, що не вступили в законну силу, а й у повторному розгляді справи по суті. Необхідно зазначити, що оскарженню в апеляційній інстанції підлягають не тільки рішення, які не набрали законної сили, а й ухвали місцевого господарського суду передбачені в ГПК та Законі «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Отже, сторони за допомогою апеляційного суду намагаються вирішити конфлікт інтересів, при цьому кожна зі сторін в апеляційній інстанції не тільки доводить законність або не­законність прийнятого судового акта, а й намагається довести законність саме її позиції в конфлікті.

Новітність норм про апеляційне оскарження, відсутність термінологічної чіткості і визначеності у законодавстві нашої держави зумовлюють суперечності у тлумаченні цього право­вого інституту у правозастосувальній практиці, що потребує ґрунтовного дослідження.

Проблеми процедури оскарження судових рішень, на думку Р. Кубійди, умовно можна поділити на предметно-змістовні, пов'язані з конкретним змістом інститутів апеляції в Україні, та організаційні, пов'язані з ієрархічною побудовою системи

судів і матеріальними ресурсами¹. Проблематика перегляду судових рішень не зосереджена виключно на інститутах апе­ляції. Витоки недосконалості цього інституту в Україні слід шукати у неправильній інтерпретації та недооцінці загальних засад судочинства, насамперед принципів диспозитивності і змагальності, як у чинному ГПК, так і у поданому на розгляд парламенту проекті ГПК від 12 лютого 2004 р. Саме дотри­мання цих засад має стати основним критерієм для оцінки процесуальної діяльності суддів судами вищих інстанцій.

Предметом апеляційного перегляду, вважає Р. Кубійда, мають стати факти та пов'язані з ними порушення закону. У зв'язку з цим апеляційний суд наділений повноваженням дослідити нові докази, оцінити їх у сукупності з досліджени­ми у першій інстанції доказами, встановити нові обставини у справі, а відтак — ухвалити нове рішення по суті спору.

З урахуванням світового досвіду набуло нового значення положення щодо апеляційного оскарження судових актів гос­подарського суду та проектом ГПК запроваджуються суттєві зміни в інститутах перегляду судових актів.

Проект ГПК грунтується на однакових із проектом ЦПК підходах до основних інститутів процесуального права.

Вперше в українському судочинстві проект запроваджує інститут відмови у прийнятті апеляційної скарги. Цей інститут має розв'язати проблему відсутності у чинному процесуаль­ному законі адекватного процесуального реагування, зокрема на випадки подання апеляційних скарг, які не можуть бути предметом апеляційного перегляду. Судова практика виявила необхідність включення до проекту ГПК норми про право суду апеляційної інстанції зупинити виконання рішення місцевого господарського суду у випадку, коли апеляційним судом від­новлено пропущений стороною або прокурором строк апеля­ційної скарги або внесення апеляційного подання, за умови, що рішення суду першої інстанції ще не виконано.

Перевірка судових актів — це за своєю суттю сукупність проваджень, які спрямовані на перевірку діяльності судів першої інстанцій. Адже будь-яка людина може помилитися, тому перегляд судових актів колегіальним складом спрямова­ний на те, щоб усунути суб'єктивні чинники, які, можливо, заважали винесенню законного і обгрунтованого рішення.

' Див.: Куйбіда Р. Перегляд судових рішень в Україні: вдосконалення процедури (нотатки з науково-практичного семінару) // Право України. — 2003. - № 8. - С 143-144.

Отже, коротко формулюючи принципи перевірки судових рішень, можна сказати, що апеляційна інстанція не повинна допустити набуття судовим рішенням законної сили, коли один із учасників судового процесу залишився незадоволеним таким рішенням. Оскільки, як правило, у судовому засіданні беруть участь особи з протилежними інтересами у результа­тах розгляду справи, то одна із них, а іноді й обидві сторони звертаються до апеляційного господарського суду зі скаргами на процесуальні акти суду першої інстанції.

7.2. Передумови апеляційного оскарження

Для того, щоб виникло апеляційне провадження, необ­хідна наявність таких передумов: об'єктивних, суб'єктивних, формальних, які знайшли своє відображення у положеннях статей 91-98 ГПК.

Право апеляційного оскарження або внесення апеляцій­ного подання прокурора зумовлено насамперед об'єктом оскарження, що є однією з основних об'єктивних передумов апеляційного оскарження. Основним об'єктом апеляційного оскарження є рішення суду першої інстанції, яке не набрало чинності або ухвали суду, що містить, на думку особи, яка подає апеляційну скаргу (подання), несприятливі для неї на­слідки вирішення спору.

Об'єктом апеляційного оскарження може бути як рішення господарського суду в цілому, так і його частина (наприклад, резолютивна або мотивувальна).

До об'єкта апеляційного оскарження слід також віднести ухвали щодо забезпечення позову (ст. 67), додаткові рішення (ст. 88), ухвали про відхилення заяви щодо прийняття додат­кового рішення (ст. 86), ухвали, передбачені Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» за дотримання правил, передбачених розділа­ми XII, ХІІ-1 ГПК. Скарги на ухвали господарського суду першої інстанції подаються і розглядаються в тому самому порядку, що й апеляційні скарги (подання) на рішення.

У випадках скасування апеляційною інстанцією ухвал про: відмову у прийнятті позовної заяви або заяви про порушення справи про банкрутство; повернення позовної заяви або заяви про порушення справи про банкрутство; зупинення провад­ження у справі; припинення провадження у справі; залишення

позову без розгляду або залишення заяви у провадженні справи про банкрутство без розгляду, справа передається на розгляд місцевого господарського суду.

Не можуть бути переглянуті в апеляційному провадженні ухвали місцевого господарського суду про: порушення провад­ження у справі, залучення іншого відповідача чи заміну нена­лежного відповідача, залучення до участі у справі третіх осіб або їх вступ у справу, подовження строку вирішення спору.

Стаття 106 ГПК має відсильний характер, оскільки не містить чіткого переліку ухвал які підлягають оскарженню в апеляційному порядку, однак, оскарженню підлягають лише ті ухвали господарського суду першої інстанції, можливість ос­карження яких прямо визначена цим Кодексом і Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Між тим на практиці дуже часто виникають ви­падки оскарження в апеляційному порядку ухвал, можливість оскарження яких не передбачена законодавством взагалі.

Так, постановою Вищого господарського суду України від 20 червня 2006 р. у справі № 4/5 залишено без задово­лення касаційну скаргу ВАТ «Носівськс хлібоприймальне підприємство» на ухвалу Київського апеляційного госпо­дарського суду від 6 квітня 2006 р. у справі № 4/5 за позовом ТОВ «Агрофірма «Хлібороб», м. Чернігів, до ВАТ «Носівське хлібоприймальне підприємство» про стягнення 69202 грн., а ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 6 квітня 2006 р. залишено без змін.

Виший господарський суд України встановив, що ТОВ «Агрофірма «Хлібороб» звернулося до господарського суду Чернігівської області з позовом до ВАТ «Носівське хлібоприймальне підприємство» про стягнення 69202 грн. Ухвалою зазначеного суду від 3 березня 2006 р. порушено провадження у справі та призначено справу до розгляду. ВАТ «Носівське хлібоприймальне підприємство», не пого­дившись з ухвалою місцевого суду від 3 березня 2006 p., подало апеляційну скаргу. Ухвалою Київського апеляцій­ного господарського суду від 6 квітня 2006 р. в прийнятті зазначеної апеляційної скарги відповідачу відмовлено.

Рішення апеляційної інстанції з посиланням на ст. 106 ГПК мотивоване тим, що ухвала про порушення провад­ження у справі апеляційному оскарженню не підлягає.

Перевіривши правильність застосування судом апеляцій­ної інстанції норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про від­сутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки апеляційною інстанцією у справі встановлено, що:

— ухвалою господарського суду Чернігівської області від 3 березня 2006 р. порушено провадження у справі за позовом ТОВ «Агрофірма «Хлібороб» про стягнення з ВАТ «Носівське хлібоприймальне підприємство» 69202 гри. та призначено справу до розгляду;

— ВАТ «Носівське хлібоприймальне підприємство» звернулося до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на зазначену ухвалу місцевого суду.

Згідно з ч. 1 ст. 106 ГПК ухвали місцевого господарсько­го суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку у випадках, передбачених цим Кодексом та Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

ГПК не передбачає можливості оскарження ухвали міс­цевого господарського суду про порушення провадження у справі.

У п. 5 роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 28 березня 2002 р. № 02-5/366 «Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України» зазначено, шо подання апеляційної скарги на ухвалу місцевого господарського суду, яку не може бути оскаржено, виключає перегляд судових актів місцевого господарського суду в апеляційному поряд­ку. Тому у відповідних випадках апеляційний господарський суд повинен відмовити в прийнятті апеляційної скарги і винести з цього приводу відповідну ухвалу,

Водночас обгрунтованість посилання скаржника на необхідність з'ясування взаємовідносин сторін у межах провадження у справі про банкрутство ТОВ «Агрофірма «Хлібороб» (справа № 4/246-Б), в якій ВАТ «Носівськс хлібоприймальне підприємство» визнано кредитором, має бути з'ясована під час розгляду справи по суті.

Отже, передбачені законом підстави для скасування зазначеної ухвали апеляційного господарського суду були відсутні.

Матеріали господарських справ свідчать про поширення практики подання сторонами у справі апеляційних скарг на ухвали господарського суду, які не підлягають оскарженню взагалі. Відповідні дії сторін у справі, як правило, спрямовані на затягування судового процесу у зв'язку з пересиланням ма­теріалів справи до суду вишого рівня і є порушенням приписів ст. 22 ГПК, зокрема стосовно обов'язку сторін добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, вияв­ляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони.

З огляду на масовість таких формальних оскаржень Виший господарський суд України в інформаційному листі від 31 січ­ня 2005 р. № 01-8/157 «Про деякі питання судової практики, пов'язані з оскарженням ухвал господарських судів» зазначив, що місцеві господарські суди, одержавши апеляційну скаргу на ухвалу, яка не підлягає оскарженню, повертають її заявникові разом з матеріалами, що додаються. Отже, справа залишається в місцевому суді, а провадження у ній не припиняється.

Крім того, у п. 5 роз'яснення Президії Вищого госпо­дарського суду України «Про деякі питання практики засто­сування розділу XII Господарського процесуального кодексу України» зазначено, що подання апеляційної скарги на ухвачу місцевого господарського суду, яку не може бути оскаржено, виключає перегляд судових актів місцевого господарського суду в апеляційному порядку. Тому у відповідних випадках місцевий господарський суд або апеляційний господарський суд повинен відмовити в прийнятті такої скарги з посилан­ням на частини 1, 4 ст. 106 ГПК і винести з цього приводу відповідну ухвалу.

Для усунення таких випадків у проекті ГПК (ст. 255) на­дається вичерпний перелік ухвал господарського суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені окремо від рішення гос­подарського суду, а саме — ухвали господарського суду першої інстанції про: відмову поновити або продовжити пропущений процесуальний строк; залишення заяви, скарги без руху, по­вернення заяви, скарги; накладення штрафу; передання справи на розгляд іншого суду; відмову забезпечити докази; відмову чи задоволення забезпечення позову або скасування заходів забезпечення; прийняття відмови позивача від позову або за­твердження мирової угоди; внесення виправлень у рішення; відмову постановити додаткове рішення; роз'яснення порядку виконання рішення; зупинення провадження у справі; припи­нення провадження у справі; залишення заяви без розгляду; відхилення заяви про перегляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами; видачу дубліката виконавчого документа; поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання; відстрочення і розстро­чення, зміну способу і порядку виконання рішення.

Цей перелік є вичерпним, що має значення для інститу­ту апеляційного оскарження, а інститут відмови у прийняті апеляційної скарги, запроваджений проектом ГПК, дозволить розв'язати проблему відсутності у чинному процесуальному законі адекватного процесуального реагування, зокрема на випадки подання апеляційних скарг на ухвали, можливість

оскарження яких не передбачена ні ГПК, ні Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Отже, реалізація конституційного права на апеляційне ос­карження судових актів передбачена Конституцією та Законом «Про судоустрій України» ставиться в залежність від положень зокрема ГПК, в якому містяться імперативні норми про те, в яких випадках учасники судового процесу мають право ос­каржити ухвалу суду в апеляційному порядку.

До об'єктивігих передумов апеляційного оскарження в теорії господарського процесу відносять також і строк оскарження. Це пояснюється тим, що апеляційне провадження не може виникнуги, якщо строк на апеляційне оскарження пропуще­ний і в його поновленні було відмовлено.

Право па апеляційне оскарження рішення місцевого гос­подарського суду може бути реалізовано у 10-денний строк, тобто до набрання цим рішенням законної сили. Між тим ст. 93 ГПК не вказує строку апеляційного оскарження ухвал місцевого господарського суду, які можуть бути оскаржені, при цьому ст. 106 Кодексу передбачає, що ухвали місцевого господарського суду можуть бути оскаржені до апеляційного суду в порядку, встановленому для оскарження судових рі­шень. Отже, строк апеляційного оскарження ухвал місцевою господарського суду становить 10 днів.

Інакше встановлюється у проекті ГПК строк оскарження судових актів місцевого господарського суду, а саме — апеля­ційну скаргу на рішення господарського суду першої інстанції може бути подано протягом одного місяця з дня проголошення рішення або з дня виготовлення повного рішення; скарга на ухвалу господарського суду першої інстанції подається про­тягом 15 днів з наступного дня після її винесення (ст. 256). Прийняття такої норми є доцільним з огляду на те, що рішення й ухвали, маючи різні підстави та наслідки для учасників судо­вого процесу, не повинні мати однаковий строк оскарження, тим паче вважаємо, що порядок розгляду цивільних справ у судах загальної юрисдикції та справ у господарських судах має базуватись на єдиних засадах, визначених ЦПК.

Під суб'єктивною передумовою апеляційного оскарження розуміють наявність певного кола суб'єктів, які мають право подати апеляцію на рішення, ухвалу господарського суду першої інстанції.

У ГПК чітко не визначені суб'єкти, що мають право звер­нутися з апеляційною скаргою, так само і коло оскаржуваних судових актів.

ЇЇ

Право звернення з апеляційною скаргою на судові акти мають сторони у справі та інші учасники судового процесу. Право апеляційного оскарження судових актів є правом на порушення провадження апеляційним господарським судом для перевірки законності та обгрунтованості рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили.

Відповідно до ст. 91 ГПК сторони у справі мають право подати апеляційну скаргу, а прокурор — апеляційне подання на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили.

Отже, законодавець надас право апеляційного оскаржен­ня сторонам у справі, між тим визначення цьому поняттю у процесуальному законі не надає.

Відповідно до ч. З ст. 106 ГПК апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду можуть подавати сторони та інші учасники судового процесу, зазначені у Кодексі та Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Аналізуючи статті 91, 106 ГПК, можна дійти висновку, що апеляційні скарги на рішення, ухвали господарського суду першої інстанції мають право подавати учасники судового процесу.

Під учасниками процесу відповідно до ст. 18 Кодексу слід розуміти осіб, які заінтересовані у результатах справи (сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених ГПК). Підстави для вступу таких осіб у справу можуть бути різними, вони різняться за ступенем участі осіб у вирішенні завдань судочинства, значущістю їх діяльності, обсягом прав та обов'язків, заінтересованістю в результатах справи тощо. У зв'язку з цим в юридичній літературі існує поділ учасників судового процесу на дві групи:

— особи, які беруть участь у справі (активні учасники), тобто особи, з ініціативи яких виникає, розвивається та при­пиняється процес:

— особи, які сприяють здійсненню правосуддя у госпо­дарських справах (пасивні учасники), тобто особи, від яких не залежить виникнення та припинення процесу.

У ст. 38 Проекту зазначено, що особами, які беруть участь у справі, визнаються сторони, треті особи, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, особи, яким законом надано право захищати права та свободи ін­ших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи у справах про банкрутство. Тобто коло осіб, які є учасниками судового процесу, у проекті ГПК розширено, між тим перелік залишається невичерпним, оскільки до нього не належать представники сторін та третіх осіб.

До складу учасників судового процесу належать позивач та відповідач, які є сторонами в судовому процесі відповідно до ст. 21 та наділені правом апеляційного оскарження відповідно до ст. 91 ГПК.

Проте згідно зі змістом статей 26, 27 ГПК правом апеля­ційного оскарження наділені також треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору та користуються всіма правами позивача, а також треті особи, які не заявляють са­мостійних вимог на предмет спору, оскільки користуються всіма правами сторін за винятком прав, зазначених у ст. 27 Кодексу.

В зв'язку з тим, що вказана стаття не містить заборони на звернення з апеляційним оскарженням, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, також мають право на подання апеляційної скарги. Підставами для такого висновку є те, що обсяг процесуальної правоздатності третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору відрізняється від обсягу процесуальної правоздатності сторони у справі лише не можливістю зміни підстав та предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог і відмови від позову або визнання позову. Що ж до третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, то вони відповідно до ч. З ст. 26 ГПК користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача.

Право оскарження судових актів першої інстанції в межах встановленого строку належить правонаступникам сторін та третіх осіб згідно зі ст. 25 вказаного Кодексу.

Варто підкреслити, що прокурор має право подати апеля­ційне подання на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили. Право на оскарження в апеляційно­му порядку рішення суду першої інстанції закріплене також у Законі «Про прокуратуру». На відміну від ГПК, законодавство Російської Федерації надає прокурору право звернення до арбітражного суду не з поданням, а зі скаргою, і тільки на рішення за пред'явленим ним позовом.

Судові акти місцевого господарського суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку кількома особами з дотри­манням вимог ГПК. В цьому разі апеляційний господарський суд приймає до провадження всі апеляційні скарги, які від­повідають вимогам ГПК, та розглядає їх в одному апеляцій­ному провадженні. За кожною з них виноситься ухвала про її прийняття до провадження або про повернення.

Апеляційну скаргу мають право подати також особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо господарський суд пер­шої інстанції вирішив питання про їх права чи обов'язки.

Отже, суб'єктами апеляційного оскарження судових актів, які не набрали законної сили є позивач, відповідач, треті особи, їх представники за довіреністю (за умови, шо право на подання апеляційної скарги зазначено у довіреності), пра­вонаступники, прокурор. Право апеляційного оскарження у них виникає, по-перше, якщо вони мають у справі юридичну заінтересованість, тобто незадоволені прийнятим судовим актом господарського суду першої інстанції і мають намір обстоювати свої вимоги в апеляційному господарському суді. По-друге, якщо суб'єкти апеляційного оскарження наділені процесуальною правосуб'єктністю.

Для здійснення права на апеляційне оскарження, крім розглянутих об'єктивних і суб'єктивних передумов, необхідне також дотримання певних формальних передумов.

Однією із них є передумова про відповідність апеляційної скарги чи апеляційного подання прокурора як за формою, так і за змістом, певним вимогам, визначеним ст. 94, про які йтиметься в наступному розділі.

Отже, зазначені передумови апеляційного оскарження є невід'ємною частиною права на подання апеляційної скарги (по­дання), яке виникає лише за наявності об'єктивних, суб'єктивних і формальних передумов апеляційного оскарження, шо передують виникненню права на апеляційне оскарження.

7.3. Подання апеляційної скарги

Право апеляційного оскарження реалізується заявленою вимогою, втіленою у процесуальній формі — письмовій апе­ляційній скарзі (для прокурора — в апеляційному поданні), а також процесуальними діями щодо її пред'явлення.

Апеляційна скарга (подання) є підставою для порушення провадження в апеляційній інстанції. Відповідно до ст. 91 ГПК апеляційна скарга або апеляційне подання подається через міс­цевий господарський суд, який розглянув справу. Між тим на практиці апеляційні суди також приймають апеляційні скарга або апеляційні подання, реєструючи їх у відповідному реєстрі, після чого передають до місцевого господарського суду, судовий акт якого оскаржується, для подальшого направлення апеляційної скарги (подання) вже разом зі справою до апеляційного суду.

Місцевий господарський суд у п'ятиденний строк повинен надіслати одержану апеляційну скаргу або (подання) разом зі справою відповідному апеляційному господарському суду.

Згідно з ч. 4 ст. 85 ГПК у разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апе­ляційною інстанцією.

Відповідно до загального правила, зазначеного у ст. 93 цього Кодексу, апеляційна скарга подається, а апеляційне подання вноситься протягом 10 днів з дня прийняття рішення місцевим господарським судом, а у разі якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення — з дня підписання рішення. Зазначений строк є процесуальним, законодавцем встановлено, що перебіг процесуального стро­ку, обчислюваного днями, починається наступного дня після календарної дати або настання події, якими визначено його початок. У ч. 1 ст. 93 ГПК зазначена подія, якою визначається початок перебігу процесуального строку — прийняття рішення місцевим господарським судом. Отже, перебіг процесуального строку внесення апеляційної скарги (подання) починається наступного дня після дати прийняття господарським судом першої інстанції оскаржуваного рішення або ухвали, яка може бути оскаржена, та закінчується на десятий день. При цьому необхідно мати на увазі, що відповідно до приписів ч. 4 ст. 51 ГПК процесуальна дія, якою є внесення апеляційної скарги (подання) та для якої встановлено строк, може бути вчинена до 24 години останнього дня строку, а відповідно до ч. З зазначеної статті, якщо останній день строку припадає на неробочий день, то днем закінчення строку вважається перший наступний за ним робочий день.

В разі оголошення господарським судом у судовому засі­данні лише вступної і резолютивної частини рішення, перебіг визначеного процесуального строку починається з дня підпи­сання рішення, оформленого відповідно до приписів ст. 84 Кодексу. Отже, з метою дотримання строків оскарження, в цьому випадку потрібно мати повний текст рішення з відміт­кою про дату його підписання.

Подання апеляційної скарги після закінчення строку, встановленого ч. 2 ст. 93 ГПК, або особою, яка не має права на її подання, внесення прокурором апеляційного подання з порушенням його компетенції, визначеної ст. 37 Закону «Про прокуратуру», подання апеляційної скарги на ухвалу місцевого господарського суду, яка не підлягає оскарженню, виключають перегляд судових актів місцевого господарського суду в апеля­ційному порядку. У таких випадках апеляційний господарський суд повинен відмовити у прийнятті апеляційної скарги і винести з цього приводу відповідну ухвалу. Однак вищевказане є не нор-

мою ГПК, а лише роз'ясненням Вищого господарського суду, що має рекомендаційний, а не обов'язковий характер, тому не завжди апеляційний господарський суд відмовляє у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу місцевого господарського суду, яка не підлягає оскарженню.

Відновлення пропущеного строку на звернення з апеляційною скаргою (поданням) можливе протягом трьох місяців з дня прий­няття рішення місцевим господарським судом. Якщо апеляційну скаргу повернуто через пропущення строку на її подання за відсутності клопотання про його відновлення, апеляційну скаргу може бути подано вдруге з клопотанням про відновлення строку тільки протягом трьох місяців з дня прийняття судового акта.

З клопотанням про відновлення пропущеного строку можуть звертатися лише особи, які мають право на подання апеляційної скарги (подання). Таке клопотання може бути викладено у скарзі чи в окремій заяві і має бути подано од­ночасно з апеляційною скаргою (поданням).

Клопотання про відновлення строку подання апеляційної скарги розглядається колегією суддів без повідомлення осіб, які беруть участь у справі, до вирішення питання про прийняття апеляційної скарги до провадження. За результатами розгляду клопотання про відновлення пропущеного строку виноситься ухвала, зміст якої може бути викладено в ухвалі про прийняття апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 53 ГПК відновлення пропущеного стро­ку здійснюється господарським судом за наявності поважної причини його пропущення. Поважною причиною є зокрема отримання заявником рішення місцевого господарського суду після закінчення зазначеного процесуального строку.

Так, Виший господарський суд України, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві касаційну скаргу управління Пенсійного фонду (УПФ) України в Жовтневому районі м. Дніпропетровська на ухвалу Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 15 вересня 2004 р. у справі № Б24/1/02 за заявою корпорації «Науково-вироб­нича інвестиційна група «Інтерпайп» до ВАТ «Дніпропет­ровський експериментально-дослідний завод зварювальних матеріалів» про банкрутство, встановив:

Кредитор — корпорація «Науково-виробнича інвес­тиційна група «Інтерпайп» — 2 січня 2002 р. звернувся з заявою до суду про порушення провадження у справі про банкрутство ВЛТ «Дніпропетровський експериментально-дослідний завод зварювальних матеріалів» в зв'язку з його фінансовою неспроможністю.

Ухвалою господарського суду Дні пропетровської області від 4 січня 2002 р. у справі № Б74/1/02 було порушено провадження у справі про банкрутство ВАТ «Дніпропет­ровський єкспериментально-дослідний завод зварювальних матеріалів».

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 25 травня 2004 р. у справі № Б24/1/02 було затверджено мирову угоду, укладену між боржником та комітетом кре­диторів, провадження у справі припинено.

Не погоджуючись з винесеною ухвалою суду першої інстанції, кредитор — УПФ України в Жовтневому районі м. Дніпропетровська — 25 вересня 2004 р. подав апеляційну скаргу разом із клопотанням про відновлення строку на апеляційне оскарження до Дніпропетровського апеляцій­ного господарського суду.

Ухвалою Дніпропетровського апеляційного госпо­дарського суду від 15 вересня 2004 р. у справі № Б24/1/02 УПФ України в Жовтневому районі м. Дніпропетровська було відмовлено в задоволенні клопотання про відновлення строку на апеляційне оскарження та прийнятті апеляційної скарги на ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 25 травня 2004 р.

В касаційній скарзі кредитор — УПФ України в Жовтне­вому районі м. Дніпропетровська — просить скасувати ух­валу Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 15 вересня 2004 р. у справі № Б24/1/02, посилаючись на те, шо вона винесена з порушенням норм процесуального права, а справу надіслати до Дніпропетровського апеля­ційного господарського суду для здійснення апеляційного провадження.

У відзиві на касаційну скаргу від 18 січня 2005 р. у справі № 44/2005 боржник просить залишити ЇЇ без задоволення, а оскаржувану ухвалу — Ьез змін, посилаючись на те, шо вис­новки суду відповідають вимогам чинного законодавства.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що скарга піддягає задоволенню з огляду на таке:

Відмовляючи в задоволенні клопотання про віднов­лення пропущеного строку на апеляційне оскарження, господарський суд апеляційної інстанції виходив з того, шо відповідно до ст. 93 ГПК відновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги (подання) можливе протягом трьох місяців з дня прийняття рішення місцевим господарським судом.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна з таких підстав.

Як вбачається із матеріалів справи і було вже зазначено више, ухвала господарського суду Дніпропетровської об­ласті про затвердження мирової угоди була постановлена 25 травня 2004 p., а апеляційна скарга УПФ України в Жовтневому районі м. Дніпропетровська подана до Дніпро­петровського апеляційного господарського суду 25 серпня 2004 р. (що підтверджується штемпелем на поштовому конверті), а не 26 серпня 2004 p., як помилково стверджу­вав господарський суд апеляційної інстанції, тобто в межах тримісячного строку, передбаченого ст. 93 ГПК.

Таким чином, висновок Дніпропетровського апеля­ційного господарського суду про те, що заявник — УПФ України в Жовтневому районі м. Дніпропетровська — про­пустив тримісячний строк на апеляційне оскарження ухвали господарського суду Дніпропетровської області від 25 травня 2004 p., є таким, шо не відповідає фактичним обставинам справи.

Отже, приймаючи ухвалу від 15 вересня 2004 р. про від­мову у відновленні строку для подання апеляційної скарги, Дніпропетровський апеляційний господарський суд пору­шив право кредитора — УПФ України в Жовтневому районі м. Дніпропетровська — на звернення до суду за захистом порушених інтересів, передбачених ст. 55 Конституції.

Іншим прикладом відновлення пропущеного процесу­ального строку для подання апеляційної скарги є справа про оскарження в апеляційній інстанції ухвали господарського суду Запорізької області від 19 січня 2006 р. про зупинення провадження у справі.

Так, ухвалою Запорізького апеляційного господарського суду від 7 липня 2006 р. на підставі статей 53, 93 ГПК То­вариству відмовлено у відновленні пропущеного процесу­ального строку для подання апеляційної скарги на ухвалу господарського суду Запорізької області від 19 січня 2006 p., а скаргу не прийнято до розгляду та повернуто заявнику.

Не погоджуючись із ухвалою Запорізького апеляційного господарського суду від 7 липня 2006 p., Товариство зверну­лося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням судом норм матеріального та процесуального права.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи ка­саційної скарги, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, ко­легія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи із такого.

Відповідно до положень п. І ст. 111-9, ст. 111-3 ГПК касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити ухвалу апеляційної інстанції без змін, а скаргу — без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що ухвала апеляційного господарського суду прийнята з дотриманням вимог матеріального та проце­суального права.

Згідно з ч. 2 ст. 106 ГПК апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення місцевого господарського суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 91 ГПК сторона у справі має право подати апеляційну скаргу на рішення місцевого госпо­дарського суду, яке не набрало законної сили.

Згідно з ч. 1 ст. 93 ГПК апеляційна скарга подається протя­гом 10 днів з дня прийняття рішення місцевим господарським судом, а у разі якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення — з дня підписання рішення, оформленого відповідно до ст. 84 цього Кодексу.

У ч. 2 ст. 19 Конституції встановлено, що органи дер­жавної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст, 53 ГПК апеляційний господарський суд може відновити пропущений процесуальний строк в разі наявності поважних причин пропущення цього строку.

Водночас імперативна норма ч. 2 ст. 93 ГПК наділяє апе­ляційний господарський суд правом відновити пропущений строк подачі апеляційної скарги протягом трьох місяців з дня прийняття рішення місцевим господарським судом.

Вказаний трьохмісячний строк, протягом якого апеля­ційний господарський суд вправі відновити пропущений процесуальний строк для подачі апеляційної скарги в разі наявності поважних причин пропущення цього строку, є присічним.

Як вбачається з матеріалів справи, оскаржувана в апе­ляційному порядку ухвала господарського суду Запорізької області винесена 19 січня 2006 р.

Як встановлено апеляційним господарським судом, апеляційну скаргу Товариство подало до суду 16 червня 2006 p., тобто з пропушенням присічного трьохмісячного процесуального строку для подання апеляційної скарги, протягом якого апеляційний господарський суд вправі відновлювати цей строк в разі наявності поважних причин пропущення цього строку.

За таких обставин апеляційний господарський суд пра­вомірно відмовив Товариству у задоволенні клопотання про відновлення пропущеного процесуального строку для подання апеляційної скарги. Як наслідок, ухвала госпо­дарського суду апеляційної інстанції відповідає нормам матеріального та процесуального права, є законною та обгрунтованою.

Законодавець, надавши можливість відновлення пропуще­ного строку оскарження рішення місцевого господарського суду протягом трьох місяців, залишив неврегулюваним порядок виконання оскарженого рішення після набрання ним закон­ної сили. Нерідко оскаржуване рішення вже знаходиться на виконанні, але серед повноважень апеляційного суду (ст. 103 ГПК) не передбачено права на зупинення виконання на час апеляційного провадження (у разі відновлення пропущеного 10-денного строку).

На практиці апеляційні господарські суди усувають цю прогалину шляхом зазначення в ухвалі про відновлення про­пущеного строку, що оскаржений судовий акт слід вважати таким, що не набрав законної сили.

Отже, практика свідчить про необхідність введення норми про право суду апеляційної інстанції зупинити виконання рішення місцевого господарського суду у випадку, коли апе­ляційним судом відновлено пропущений стороною або про­курором строк апеляційної скарги або внесення апеляційного подання за умови, що рішення суду першої інстанції ще не виконано.

Відповідно до ст. 94 ГПК апеляційна скарга (подання) подається (вноситься) у письмовій формі і має містити:

1) найменування апеляційного господарського суду, до
якого подається скарга (подання);

2) найменування місцевого господарського суду, який при­йняв рішення, номер справи та дату прийняття рішення;

3) вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу (подання), а також підстави, з яких порушено питання про перегляд рішення, з посиланням на законодавство і матеріали, шо є у справі або подані додатково;

4) перелік документів, доданих до скарги (подання).
Апеляційна скарга підписується особою, яка подає скаргу

або її представником.

До скарги додаються докази сплати державного мита, довіреність, якщо апеляційна скарга підписана представни­ком, а також докази надсилання копії скарги іншій стороні у справі.

Особа, яка подає апеляційну скаргу, зобов'язана надіслати іншій стороні у справі копію цієї скарги і доданих до неї до­кументів, які у сторони відсутні.

Прокурор, який вносить апеляційне подання, надсилає сто­ронам у справі його копію і копії доданих до неї документів, які відсутні у справі.

Так, у січні 2003 р. прокурор Шевченківського району м. Запоріжжя звернувся в інтересах держави в особі ДПІ у Шевченківському районі м. Запоріжжя до господарського суду Запорізької області з позовом до відділу Державної виконавчої служби у Шевченківському районі м. Запоріжжя та ТОВ «Д» про визнання недійсним протоколу № 38 про­ведення аукціону з реалізації заставленого майна.

Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що відділ Дер­жавної виконавчої служби у Шевченківському районі м. За­поріжжя продав з аукціону майно ЗАТ «А», яке знаходиться у податковій заставі без згоди ДПІ у Шевченківському районі м. Запоріжжя, чим порушила вимоги ст. 8 Закону України від 21 лютого 2000 р. «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та дер­жавними цільовими фондами», згідно із якою відчуження майна, що перебуває у податковій заставі, здійснюється за погодженням органів ДПС.

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на відповідність протоколу вимогам чинного законодавства та безпідставність позовних вимог.

Ухвалою господарського суду Запорізької області від 6 березня 2003 р. із метою забезпечення позову накладено арешт на майно відповідача ТОВ «Д», придбане ним на аукціоні 18 жовтня 2002 р.

Ухвалою Запорізького апеляційного господарського суду від 26 березня 2003 р. апеляційну скаргу ТОВ «Д» на ухвалу господарського суду Запорізької області від 6 березня 2003 р. повернуто без розгляду, посилаючись на відсутність доказів направлення копії апеляційної скарги третім особам — ЗАТ «А», ЗАТ КБ «П» та за пропущення строку.

Постановою Вищого господарського суду України від 17 червня 2003 р, залишено без змін ухвалу Запорізького апеляційного господарського суду віл 26 березня 2003 р.

11 грудня 2003 р. Верховний Суд України за касаційною скаргою ТОВ «Д» порушив касаційне провадження з пере­гляду постанови Вищого господарського суду України від 17 червня 2003 р. Скарга мотпиуиалася неправильним засто­суванням норм матеріального та процесуального права.

Судова палата касаційну скаргу задовольнила.

Залишаючи без змін ухвалу апеляційного суду, Вищий господарський суд України виходив з того, що відсутність доказів направлення копій апеляційної скарги третім особам є підставою повернення апеляційної скарги без розгляду та за пропущенням строку.

Проте з такими висновками судова палата не погоди­лася.

Відповідно до ст. 21 ГПК сторонами у судовому процесі — позивачами і відповідачами — можуть бути підприємства та організації, зазначені у ст. 1 цього Кодексу.

Згідно із ст. 95 ГПК особа, яка подає апеляційну скаргу, надсилає іншій стороні у справі копію цієї скарги і доданих до неї документів, які у сторони відсутні.

Отже, положення ГПК не містять прямої вказівки щодо необхідності надіслання копії апеляційної скарги третій особі, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Апеляційний суд безпідставно відмовив ТОВ «Д» у поновленні строку на апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції, оскільки із матеріалів справи вбачається, що у судовому засіданні б березня 2003 р. була оголошена лише вступна та резолютивна частина ухвали, а згідно зі ст. 93 ГПК у разі, якщо у судовому засіданні було оголо­шено лише вступну та резолютивну частину — апеляційна скарга подається протягом 10 днів із підписання рішення, оформленого відповідно до ст. 84 цього Кодексу.

За таких обставин незаконні ухвала суду апеляційної інс­танції та постанова суду касаційної інстанції були скасовані із надісланням справи на розгляд Запорізького апеляційного господарського суду.

Між тим невиконання зазначених у ГПК вимог до змісту та порядку подання апеляційної скарги (подання) має наслідком її повернення.

Питання про прийняття або повернення апеляційної скар­ги (подання) вирішується колегією суддів без повідомлення сторін та прокурора, які брали участь у справі. За результатами вирішення відповідного питання виноситься ухвала. Отже, апеляційний господарський суд не вправі повертати апеляцій­ну скаргу супровідним листом або в інший не передбачений законом спосіб.

Апеляційну скаргу може бути повернуто виключно з підстав, визначених у ч. 1 ст. 97 ГПК. Перелік підстав для повернення апеляційної скарги (подання) є вичерпним і розширенню не підлягає.

Апеляційна скарга (подання) не приймається до розгляду і повертається апеляційним господарським судом, якщо:

1) апеляційна скарга (подання) підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено;

2) до скарги (подання) не додано доказів надсилання її копії іншій стороні (сторонам);

3) до скарги не додано документів, що підтверджують сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі;

4) скаргу (подання) подано після закінчення строку, вста­новленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку;

5) до винесення ухвали про прийняття скарги (подання) до провадження особа, яка подала скаргу, подала заяву про її відкликання.

Якщо після прийняття апеляційної скарги виникають сумніви у наявності в особи, яка підписала скаргу, права на її підписання, суд пропонує заявникові надати відповідні до­кази. У разі неподання таких доказів скарга залишається без розгляду на підставі п. 1 ч. 1 ст. 81 ГПК.

У випадках, коли передбачені у пунктах 2, 3 ч. 1 ст. 97 ГПК підстави повернення апеляційної скарги виявлені судом апеляційної інстанції після прийняття апеляційної скарги, суд витребовує від особи, яка подала скаргу, докази надсилання її копії іншій стороні (сторонам) та сплати державного мита у встановлених порядку і розмірі. У разі неподання таких доказів скарга залишається без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 81 зазначеного Кодексу.

Якщо після прийняття апеляційної скарги виявлено, що особа, яка подала скаргу, подала заяву про її відкликання, апеля­ційний господарський суд припиняє перегляд судового рішення в апеляційному порядку на підставі п. 4 ч. 1 ст. 80 ГПК.

Апеляційний господарський суд не вправі повернути апеля­ційну скаргу, якщо її подано не через місцевий господарський суд, який розглянув справу, незважаючи на те, що відповідно до ст. 91 Кодексу апеляційна скарга (подання) подається лише через місцевий господарський суд, який розглянув справу. Отже, в цьому випадку апеляційний суд пересилає отриману не у відповідності із встановленим порядком апеляційної скар­ги (подання) до місцевого суду, який розглянув справу, для подальшого належного оформлення згідно з вимогами ст. 91 ГПК з одночасним повідомленням про це автора звернення.

Однак видається за необхідне доповнити ст. 97 Кодексу та надати апеляційному суду право на повернення скарги (по­дання) у разі подання апеляційної скарги (подання) не через міський господарський суд, який розглядав справу.

Судова практика господарських судів України, а саме — судів апеляційної інстанції, в свій час займала правову позицію при вирішенні питання щодо належності доказів надсилання копії апеляційної скарги (подання) в господарському процесі. Така позиція судів господарської спеціалізації полягала тому, що поштові квитанції та поштові чеки, які додаються заявника­ми до апеляційної скарги як доказ надсилання скарги у формі рекомендованого листа, не визнаються судами належними доказами такого надсилання.

Водночас належним доказом надсилання стороні (сторо­нам) у справі копії апеляційної скарги (подання) визнається лише цінний лист з бланком опису вкладення.

Підставою для такого висновку стало розширювальне тлу­мачення господарськими судами України п. 38 Правил надання послуг поштового зв'язку.

Відповідно до цього пункту в листах з оголошеною цін­ністю пересилаються зокрема цінні папери, документи та судові справи, ділові папери, звіти, документи, які становлять цінність для відправника або одержувача, а також на адресу юридичних осіб — заяви, скарги.

Розширювальне тлумачення господарськими судами апе­ляційної інстанції п. 38 Правил надання послуг поштового зв'язку полягало в тому, що вищевказаний порядок пересилан­ня зазначених документів було поширено і на надіслання копії апеляційної скарги (подання) у господарському процесі.

Однак Президія Вищого господарського суду України у роз'ясненні «Про деякі питання практики застосування розді­лу XII Господарського процесуального кодексу України» зазна­чила, що у застосуванні п. 2 ч. 1 ст. 97 ГПК господарському суду необхідно враховувати те, що розрахунковий документ, виданий відправникові поштового відправлення відповідно до п. 36 Правил надання послуг поштового зв'язку, може вважатися належним доказом надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів. Відсутність опису вкладення до листа не має наслідком повернення апеляційної скарги, оскільки згідно з п. 78 вказаних Правил листи, бандеролі і посилки приймаються з таким описом лише за бажанням відправника, і у господарсько­го суду відсутні правові підстави спонукати відправників до обов'язкового оформлення описів вкладення.

У ч. З ст. 22 Конституції вказано, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Логічне та розширювальне тлумачення цієї норми дає можливість дійти висновку, що при прийнятті органами державної влади підза-

конних актів також не повинно допускатися звуження змісту та обсягу вже існуючих прав і свобод, передбачених законами України. Такий висновок повністю узгоджується та відповідає змісту ч. З ст. 22 Конституції.

У ч. 2 ст. 8 Основного Закону передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конс­титуції і повинні відповідати їй.

Отже, норми ГПК, які є нормами закону, надають право учасникам господарського процесу надсилати будь-які доку­менти господарського процесуального значення, зокрема апе­ляційні чи касаційні скарги, у формі рекомендованих, цінних листів або ж вручати адресатові документи під розписку.

Право вибору порядку надсилання копій документів іншій стороні у справі належить відправнику, оскільки закон перед­бачає три альтернативних способи надсилання копій докумен­тів. Це право передбачене законом і не може бути обмежене, звужене чи скасоване іншими законами чи підзаконними нормативно-правовими актами (ч. 2 ст. 22 Конституції).

Отже, питання про належність доказів надсилання копії апеляційної скарги в господарському процесі має вирішувати­ся, виходячи зі змісту норм чинного ГПК, які, як зазначалося, надають право вибору способу надсилання копій документів, зокрема апеляційних скарг.

Зазначимо, якщо первісну апеляційну скаргу суд апеляцій­ної інстанції повернув не у зв'язку з порушенням вимог, пере­дбачених п. 2 ч. І ст. 97 ГПК, то у разі повторного подання тієї самої скарги суд не має права вимагати від сторони подання доказів надсилання іншій стороні (сторонам) копії скарги.

Так, ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2002 р. заступнику прокурора Суво-ровського району м. Одеси відмовлено у відновленні про­пущеного строку внесення апеляційного подання на ухвалу господарського суду Одеської області від 19 березня 2002 р. у справі № 17-6-31/02-1680 з посиланням на відсутність поважних причин пропущення нього строку.

Не погоджуючись з вказаною ухвалою, заступник про­курора Суворовського району м. Одеси оскаржив її у каса­ційному порядку, посилаючись зокрема на те, шо всі інші сторони у справі були своєчасно повідомлені про внесення апеляційного подання, неприйняття апеляційним судом від­повідних доказів є безпідставним, а тому відповідно і відмова у відновленні процесуального строку не є обгрунтованою, враховуючи і те, що Одеський апеляційний господарський суд прийняв до провадження подання прокурора на ухвали

місцевого господарського суду від 19 березня 2002 р. в ін­ших справах, порушених з тих самих підстав, з таким самим предметом спору, розглянувши при цьому клопотання про відновлення процесуального строку та задовольнивши їх.

Розглянувши матеріали справи, касаційне подання, додане до нього, та інші витребувані судом документи, заслухавши пояснення представника ДПІ у Суворовському районі м. Оде­си, який взяв участь у судовому засіданні 1 липня 2002 р. та представника Генеральної прокуратури України, колегія суддів Вишого господарського суду України встановила таке.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 19 бе­резня 2002 p., провадження у справі припинено.

Не погоджуючись з цією ухвалою, прокурор Суворовсь-кого району м. Одеси вніс на неї апеляційне подання від 27 березня 2002 р. у справі № Н-20.

Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 8 квітня 2002 р. подання повернуто прокурору без роз­гляду на підставі п. 2 ч. 1 ст. 97 ГПК у зв'язку з ненаданням доказів надсилання копії подання ДПА в Одеській області та ДПІ у Суворовському районі.

Після цього заступник прокурора Суворовського району м. Одеси 15 квітня 2002 р. повторно подав до суду подання від 27 березня 2002 р. у справі № Н-20, водночас заявивши клопотання від 12 квітня 2002 р. про відновлення строку апеляційного оскарження з посиланням зокрема на те, що докази надсилання копій подання податковим органам, в інтересах яких було заявлено позов, були долучені до подання при його першому надсиланні суду на окремому аркуші.

Колегія суддів відзначила, що ухвалою апеляційного суду апеляційне подання заступника прокурора Суворовського району м. Одеси було лише повернуто без розгляду на під­ставі п. 2 ч. 1 ст. 97 ГПК. Водночас відповідно до ч. 4 цієї статті після усунення обставин, зазначених у пунктах 1—3 ч. 1, прокурор має право повторно внести апеляційне по­дання у загальному порядку.

Колегія суддів взяла до уваги, що, як встановила апе­ляційна інстанція, виносячи ухвалу від 26 квітня 2002 p., заступник прокурора повторно вніс апеляційне подання 15 квітня 2002 р. згідно з відміткою канцелярії місцевого господарського суду. Апеляційний суд не взяв до уваги посилання заступника прокурора у клопотанні від 12 квіт­ня 2002 р. у справі № Н-20 на те, шо докази відправлення копій подання були присутні на окремому аркуші, оскільки до апеляційного подання від 12 квітня 2002 р. були додані квитанції №№ 0653, 5597, 5598, 5599, датовані 15 квітня

2002 p., а про отримання копії подання ДПА в Одеській області свідчить штемпель від 12 квітня 2002 р. На підставі встановлених обставин апеляційний суд дійшов висновку про те, що заступник прокурора повторно звернувся з апеляційним поданням, пропустивши процесуальний строк для його внесення без поважних причин.

Однак колегія суддів вважала, що відмовляючи у віднов­ленні цього строку, апеляційна інстанція належним чином не взяла до увага такі обставини. Ухвалу від 8 квітня 2002 p., якою вперше внесене апеляційне подання повернуто без розгляду, було надіслано сторонам 10 квітня 2002 р., про що свідчить відмітка канцелярії суду.

Повторно апеляційне подання з клопотанням від 12 квітня 2002 р. подано 15 квітня 2002 p., одразу після двох неробочих днів, які передують цій даті, тобто через незначний, після розсилання сторонам ухвали віл 8 квітня 2002 p., проміжок часу з урахуванням норм поштового обігу.

Крім того, долучивши до повторно внесеного подання поштові квитанції від 15 квітня 2002 р. №№ 0653, 5597, 5598, 5599, заступник прокурора скористався своїм визначеним ст. 97 ГПК України правом усунути недоліки, вказані в ухвалі від 8 квітня 2002 p., і повторно внести апеляційне подання, зокрема ще раз підтвердивши надсилання (пере­дачу) його копії як відповідачам, так і податковим органам, в інтересах яких було заявлено позов.

Враховуючи всі викладені обставини в їх сукупності, колегія суддів скасувала ухвалу Одеського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2002 р.

Не може бути повернена апеляційна скарга апеляційною інстанцією у разі подання як доказу сплати державного мита платіжних доручень, що відповідають вимогам Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита. У разі виникнення сумнівів щодо надходження й зарахування дер­жавного мита до Державного бюджету України суд має право згідно з п. 4 ст. 65 ГПК витребувати від сторони, яка подала апеляційну скаргу, відповідне підтвердження територіального органу Державного казначейства України.

В разі порушення порядку сплати державного мита та за­рахування мита на інший рахунок, ніж той, що зазначений у листі Державного казначейства України від 18 лютого 2005 р. № 84, апеляційний суд повертає подану апеляційну скаргу без розгляду відповідно до п. З ч. 1 ст. 97 ГПК.

Прикладом є касаційна скарга ВАТ «Об'єднання «Скло­пластик» на ухвалу Луганського апеляційного господарського суду від 15 червня 2005 р. у справі № 2/486 господарського суду

28;

Луганської області за позовом ВАТ «Об'єднання «Склопластик» до відповідачів ВАТ «Луганськобленерго» в особі Лисичанських електричних мереж, ВАТ «Донбасенерго» в особі Луганської ТЕЦ, ТОВ «Енергосервіс» про стягнення 24727,06 грн.

Так, ухвалою Луганського апеляційного господарського суду від 15 червня 2005 р. апеляційна скарга позивача була повернута без розгляду на підставі п. З ч. 1 ст. 97 ГПК.

19 вересня 2005 р. Вищий господарський суд України по­рушив касаційне провадження за скаргою ВАТ «Об'єднання «Склопластик» на ухвалу Луганського апеляційного госпо­дарського суду від 15 червня 2005 р.

У поданій касаційній скарзі ВАТ «Об'єднання «Скло­пластик» просило оскаржувану ухвалу скасувати, а справу передати для розгляду апеляційної скарги до Луганського апеляційного господарського суду. Скаржник посилався на безпідставне повернення апеляційною інстанцією скарги, поданої з дотриманням встановлених вимог.

Колегія суддів, беручи до уваги, що відповідно до ч. 2 ст. 111-13 ГПК касаційні скарги на ухвали місцевого або апеляційного господарських судів розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення місцевого господарського суду, постанови апеляційного господарського суду, проаналізувавши на підставі фактич­них обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при винесенні оспорюваних судових актів, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. З ст. 94 ГПК до скарги додаються, зокрема, докази сплати державного мита. Недотримання зазначених вимог є підставою для повернення поданої апеляційної скарги без розгляду згідно з п. З ч. 1 ст. 97 цього Кодексу.

Повертаючи подану ВАТ «Об'єднання «Склопластик» апеляційну скаргу на рішення суду у цій справі, апеляційна інстанція виходила з того, що скаржник порушив порядок сплати державного мита, оскільки мито сплачено на інший рахунок, ніж той, що зазначений у листі Державного казна­чейства України від 18 лютого 2005 р. № 84. Цей висновок суду є правильним з огляду на таке.

Відповідно до ст. 46 ГП К державне мито сплачується в дохід державного бюджету в порядку і розмірі, встановлених законодавством України, при цьому згідно зі ст. 45 цього Кодексу зокрема позовні заяви і заяви про оскарження рішень, ухвал, постанов господарського суду оплачуються державним митом, крім випадків, встановлених законо­давством.

Розмір державного мита визначений Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито», а порядок сплати — Інструкцією про порядок обчислення та справляння дер­жавного мита.

Згідно зі ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» одним з об'єктів справляння державного мита є апеляційна скарга на рішення суду.

Розмір ставок державного мита визначений у ст. З вка­заного Декрету. Зокрема, відповідно до підпункту «г» п. 2 зазначеної норми ставка державного мита з апеляційних скарг на рішення встановлена у розмірі 50% ставки, що підлягає сплаті у разі подання заяви для розгляду спору в першій інстанції, а із спорів майнового характеру — 50% ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми. Так, від­повідно до підпункту «а» п. 2 ст. З Декрету, з позовних заяв майнового характеру ставка державного мита встановлена у розмірі 1% ціни позову, але не менше 6 і не більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Як вбачалося, до поданої апеляційної скарги скаржник додав платіжне доручення від 3 червня 2005 р. № 4350, від­повідно до якого скаржник перерахував 123,64 грн., тобто мито сплачено у встановленому розмірі (24727,06/1 00/05).

Відповідно до п. 14 Інструкції про порядок обчислення та оправлення державного мита при перерахуванні мита з рахунка платника до документа, щодо якого вчиняється відповідна дія, додасться останній примірник платіжного доручення з написом (поміткою) кредитної установи про зарахування мита до бюджету, який скріпляється першим і другим підписами посадових осіб та відбитком печатки кредитної установи з відміткою дати виконання платіжного доручення.

При цьому згідно зі ст. 6 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» державне мито сплачується за місцем розгляду та оформлення документів і зараховується до бюджету