Структура і джерела англійського права

Щодо структури англійського права, то слід зразу ж зрозуміти, що воно, порівняно з правом країн романо-германської правової сім'ї, не знає внутрішнього поділу на публічне і приватне, загальносоціальне і юридичне. Воно навіть не диференціюється на цивільне і адміністративне, кримінальне і торгове, але воно класифікується на загаль­не право і право справедливості.

Цими корінними відмінностями зумовлені й інші. Так, у англійському праві не існує галузевих інститутів як сукуп­ності однотипових норм права. А норма права являє собою відпрацьоване судовою практикою рішення по конкретній справі. Якщо це так, то стає зрозумілим, що ця норма є менш загальною і абстрактною порівняно з нормами права, до яких звикли ми. У цих норм не може бути поділу їх на імперативні та диспозитивні, норми законів і підзаконних актів тощо. Така структура права зумовлює те, що воно не може бути кодифікованим. Наведені особливості англій­ського права пояснюються його історією. Воно створюва­лось судовою і адміністративною практикою, тому менш логічне і послідовне, важкодоступне і нераціоналізоване.

Як уже наголошувалось, англійське право диференцію­ється на загальне і право справедливості. Цей поділ має надзвичайно важливе значення, тому що і англійські юри­сти поділяються на юристів загального права і юристів права справедливості. При цьому право справедливості — це сукупність норм, які створювались судом канцлера для того, щоб доповнювати, а деколи і змінювати систему загального права, якщо вона відставала від життя. Канцлер ніколи не вступав у конфлікт з нормами загального права, навпаки, він зобов'язаний був виявляти шану до норм цього права і діяльності королівських судів. Але останні були пов'язані дуже вузькою компетенцією і суворою про­цедурою, а тому не завжди встигали за плином часу. Це і зумовило необхідність створення спеціальної юрисдикції, що грунтувалася на королівській прерогативі, спрямованій на пом'якшення і доповнення норм загального права та вирішення питань відповідно до вимог моралі і совісті.

Так, норми англійського загального права мають інсти­тут тільки фізичного примусу, зовсім виключаючи мораль­ний. Але якщо батько, опікун, піклувальник, законний представник психічно примусили іншу сторону до виконан­ня якихось дій, чи отримали від неї якесь майно, то канцлер, виходячи з ідеї моральності, справедливості, міг визнати таку угоду недійсною. Тобто дії канцлера грунту­вались на принципах загального права, але у деяких ви­падках в результаті його втручання створювались нові нор­ми, які називались нормами права справедливості і удо­сконалювали, з точки зору моралі, чинну систему загально­го права.

До 1875 р. право справедливості істотно відрізнялось від загального права. Воно, по-перше, мало інше історичне походження; по-друге, його міг застосовувати тільки канцлер; по-третє, процедура права справедливості не знала інституту присяжних; по-четверте, канцлер приймав наказ, тобто не судове, а управлінське рішення. Незважаючи на це, право справедливості являло собою зібрання чинних юридичних норм і у 1873—1879 рр. Згідно з Актами про судоустрій усі англійські суди отримали право використо­вувати норми, передбачені правом справедливості, та за­стосовувати норми загального права.

Але тоді виникає запитання. Якщо загальне право і право справедливості істотно відрізнялись одне від одного за формою і процедурою, то як вони могли застосовуватись одним і тим самим органом, а саме судом? Якому з них слід було віддати перевагу? Справа у тому, що вони були збережені обоє. Так, у Верховному суді відповідно до Актів про судоустрій було створено два відділення. Одне з них — відділення королівської лави — діяло по усній змагальній процедурі загального права; друге — канцлерське відді­лення — по письмовій процедурі права справедливості. Справами у цих палатах займалися різні юристи, а при вирішенні, кому з них віддавати справу, перевага надава­лась більш доцільній і досконалій процедурі. В результаті загальне право і право справедливості дещо трансформувались, але, як і раніше, за правом справедливості справи розглядаються у письмовій процедурі, а за правилами за­гального права — в усній формі.

На сучасному етапі розвитку англійського права для того, щоб визначити, до якого права належить справа, слід зрозуміти, до якої галузі законодавства вона належить. Загальне право включає питання кримінального, договірного, цивільно-деліктного права, а юристи права спра­ведливості вирішують питання про нерухомість, довірчу власність, торгівлю, спадкування тощо. Тобто, сучасне анг­лійське право має дві системи права. Це система права справедливості і система загального права, кожна з яких має власний предмет та процедуру регулювання.

Історично так склалося, що в Англії головним для юри­ста було вміти порушити справу, знайти форму позову, тобто необхідну процедуру, яка дозволяла звернутися до Королівського суду. Якщо ж процес починався, можна було покластися на присяжних, які знайдуть правильне рішен­ня. Тому згодом процесуальне право стає домінуючим. Щоправда, нині англійська судова процедура дещо уні­фікована, а матеріальне право досягло рівня матеріального права романо-германських правових сімей. Це сприяло їх зближенню, але англійський юрист і до сьогодні здебіль­шого виховується правом юридичної практики, вважаючи її головним правом. А тому головну увагу звертає не на норми і принципи, а на процедуру, яка є засобом їх здійснення.

Зазначені особливості структури англійського права обу­мовили й специфічність норми цього права. Норми анг­лійського права — це положення, які беруться із особливої частини рішень, що виносяться вищими судовими інстанціями. Відтак, англійська норма права тісно пов'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирі­шення справ, аналогічних тим, за якими рішення вже приймалися. Таку норму не можна зробити загальною, тому що це перетворить англійське право в доктринальне, тобто романо-германсыве право, що суперечитиме англійсь­кій правовій традиції та стилю правового мислення.

Як зазначалося, головним джерелом англійського права є судова практика, її вивчення передбачає знання основ­них принципів англійського судоустрою. В Англії існує поділ на високе правосуддя (воно здійснюється вищими судами) і нижче правосуддя, яке здійснюється великою кількістю нижчих судів. Особлива увага завжди приді­лялася діяльності високих судів, оскільки саме вони не тільки розглядали конкретну справу, але й створювали прецедент, якого належало наслідувати.

Відповідно до Актів про судоустрій 1873—1875 рр., Закону про суд 1971 р.. Закону про Верховний суд 1981 р. високим судом є Верховний суд. До нього входять: Високий суд, Суд корони і Апеляційний суд. До того ж до високих судів належать Апеляційний комітет палати лордів і Судо­вий комітет Таємної ради, який утворюється із суддів палати лордів і суддів заморських територій, держав — членів британської Співдружності.

Отже, зазначені суди створюють прецедент, сутність якого виражається у трьох положеннях: 1) рішення, що виносяться палатою лордів, становлять обов'язкові преце­денти для усіх судів; 2) рішення, що приймаються Апе­ляційним судом, обов'язкові для всіх нижчих судів і (крім кримінального права) для самого цього суду; 3) рішення, що приймаються Високим судом, обов'язкові для нижчих судів і, не будучи завжди обов'язковими, здебільшого використовуються як керівницькі для різних відділень Висо­кого суду і Суду Корони.

Другим джерелом англійського права визнаються закови і підзаконні нормативні акти. Як відомо, конституції в Англії немає, але є деяка сукупність норм законодавчого походження, що регламентує основні права та обов'язки підданих.

Англійська класична теорія вбачає у законі другорядне джерело права, що здатне тільки доповнювати і вносити низку поправок до норм права, що створені судовою практикою. У ньому слід шукати не принципи права, а лише рішення, що конкретизують принципи, які відпрацьовані судовою практикою. Разом з тим, створені парламентом закони також дуже знані і заслуговують, щоб їх дотримувались, але за умови відповідності нормам судової практики.

Джерелом англійського права визнається також звичай. Проте його значення другорядне. Нині звичай має дуже обмежене використання ще й тому, що чинний до цього часу Закон від 1265 р. встановив можливість використову­вати лише звичаї, які склалися і були чинними до 1189 р.