2015-05-15
246
Одержано 22.09.2012
Рассмотрено понятие криминалистических технологий расследования преступлений, его соотношение с тактикой следственных действий и методикой расследования преступлений.
Ключевые слова: технология, технология следственного действия, методы расследования, технологии расследования.
The concept of forensic technology crime investigation, its relationship with the tactics of investigation and the method of investigation of crimes.
Keywords: technology, technology of investigative action, investigative techniques, technology investigation.
L
УДК 343.16(477)
Наталія Володимирівна Ковальова,
аспірант кафедри кримінального процесу та правосуддя
Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка
Слідчий суддя, як представник судової влади
під час досудового провадження
Судова діяльність у кримінальному провадженні є поняття поліваріативне, яке має на кожній стадії різні мету, завдання, зміст та рішення, які ухвалюються. Саме ці складові визначають в сукупності вид судової діяльності у кримінальному провадженні.
Метою нашого дослідження не є взагалі судова діяльність, а тільки її окремі види, що реалізуються під час досудового розслідування. Законодавець запроваджує в мережу процесуальних відносин в кримінальному провадженні нового суб’єкта – слідчого суддю, на якого покладає частку повноважень судової влади. Слід зауважити, що на час підготовки кримінально-процесуального кодексу 2012 р. (далі КПК) питання, що стосуються слідчого судді та його повноважень дуже мало досліджено у вітчизняній літературі. Це питання є вельми цікавим і актуальним тому що вивчення його участі в кримінальному провадженні ставить, як перед практиками, так і перед вченими низку проблем, які потребують негайного вирішення.
|
|
|
Слідчий суддя діє і має повноваження тільки в рамках однієї стадії – досудового розслідування.
Цікавою і не досить виваженою з нашої точки зору є термінологічне визначення слідчого судді (п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК), як судді першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та у випадку, передбаченому ст. 247 КПК – голова чи за його визначенням інший суддя Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя.
Тобто, законодавець визначає, як основні повноваження слідчого судді «судовий контроль». Хоча при цьому саме поняття «судового контролю» не знайшло свого ані термінологічного, ані суттєвого визначення як у вказаній статті, так і взагалі в нормах кримінально-процесуального закону.
Іншими словами, крім згадки в ч. 1 п. 18 ст. 3 КПК про судовий контроль в законі більше ніде не йдеться. Таким чином, саме поняття «судовий контроль» на законодавчому рівні не визначено, а в наукових публікаціях з цього приводу думки досить різноманітні.
|
|
|
Але не вступаючи в суперечку щодо самого поняття «судового контролю», ми звертаємося до цього питання тільки у зв’язку з повноваженнями слідчого судді, як представника судової влади. Судова влада, як одна з трьох основних гілок влади, діє через свої інститути:
- суди, як органи судової влади;
- суддів, як носіїв судової влади.
Порядок організації та діяльності зазначених інститутів було врегульовано в Конституції України в розділі VІІІ [2]. Сучасні інститути, пов’язані з діяльністю судової влади під час досудового провадження більш визначені в кримінально-процесуальному законодавстві й іх більше ніж згадує Н. В. Сібільова. Інститути права, як сукупність кримінально-процесуальних норм, які регулюють конкретні правовідносини в кримінальному провадженні. До таких сьогодні з повною відповідальністю можна віднести – інститут оскарження, інститут забезпечення кримінального провадження, інститут слідчого судді, як нове утворення в вітчизняному законодавстві.
Діяльність слідчого судді регламентується в кримінально-процесуальному законі не окремою статтею, а сукупністю норм, які регламентують різні види його діяльності й відповідно до цього різні повноваження. Тобто, дійсно це є повномірний, самостійний кримінально-процесуальний інститут права.
Аналізуючи місце слідчого судді в досудовому кримінальному провадженні, як суб’єкта, слід зазначити його особливість. Безумовним є те, що зазначений суб’єкт не відноситься ні до сторони обвинувачення, ні до сторони захисту й займає самостійне, незалежне місце. Таке становище визначається, в першу чергу, самим відношенням слідчого судді до органів судової влади, оскільки він вибирається з числа суддів першої інстанції загальними зборами суддів. Тобто він є тим суб’єктом, який входить до числа органів судової влади і виконуючи певні повноваження є її представником. Те, що слідчий суддя входить до певного суду першої інстанції має й певні недоліки. Будучи адміністративно підкореним певному суду, слідчий суддя вряд чи буде мати повну самостійність, виходячи з порядку його призначення.
|
Позиції науковців, щодо значимості та правового положення слідчого судді в кримінальному провадженні неоднозначні. Реформування кримінально-процесуального законодавства, як в Україні, так і в споріднених державних системах, в тому числі і на теренах колишнього СНГ, відбувається засобами проб, помилок та їх виправлень. Наприклад в російському процесуальному законодавстві теж точаться суперечки, щодо введення окремого суб’єкта, який буде мати повноваження щодо розгляду питань про арешт, правомірність обмежень прав та свобод особи у кримінальному судочинстві. Спори, щодо визначення такого суб’єкта мали місце, щодо питання про його термінологічне визначення. Тобто, буде це судовий слідчий або слідчий суддя. Це питання має значення, щодо визначення правового становища такого суб’єкта.
Так, російські науковці визначаючи необхідність участі слідчого судді в кримінальному судочинстві, не виключають необхідність реалізації принципу змагальності й розглядають його, як комплексного суб’єкта, який поєднує в своїй діяльності, як повноваження слідчого, судді та здійснення оперативного судового контролю за досудовим слідством [6, с. 12]. До речі, поняття судового контрою в російському кримінально-процесуальному законодавстві теж не має унормованого визначення. Але вченими теоретично судовий контроль пов’язується з вирішенням спору про право. Н. М. Чепурнова вважає, що сутність судового контрою полягає в перевірці судами відповідності закону рішень, які прийняті в порядку діяльності виконавчої влади [6, с. 28–29]. Аналогічна точка зору у В. А. Лазарева, який наголошує, що судовий контроль об’єктивно (за формою і змістом) пов’язаний з вирішенням спору про право на обмеження конституційних прав громадян є спор про наявність фактичних і правових підстав для цього [5, с. 151]. Для вирішення такого спору запроваджено конституційні обов’язки суду для оцінки та перевірки таких обставин. Вирішуючи спір й реалізуючи свої повноваження суд (слідчий суддя) забезпечує як законність прав та законних інтересів особи, так і подальше провадження у справі.
|
|
|
Такий суб’єкт, як слідчий суддя – це не є взагалі новелою для законодавства. Такий суб’єкт існує в інших державах, наприклад у кримінальному судочинстві Франції, де він теж зветься «слідчий суддя», але по суті виконує в процесі Франції функції слідчого, який функціонує при органі судової влади [4, с. 16]. Кримінальне судочинство Германії знає такого суб’єкта, як «…суддя за арештами».
Крім того процесуальна фігура, яка виконувала схожі повноваження мала місце за Уставом кримінального судочинства 1864 р., де він йменувався судовим слідчим.
На думку А. В. Смірнова і слідчий суддя, і судовий слідчий безпосередньо приймають участь у доказовій діяльності під час досудовому провадженні, при цьому вони вносять елементи змагальності в цю діяльність і тим самим вирішують правовий конфлікт між сторонами в суді [3, с. 21–22].
Започаткована в українському кримінальному досудовому провадженні діяльність слідчого судді, має як позитивні сторони, так і негативні моменти.
Безумовним є те, що досудове провадження з участю слідчого судді набуває риси змагальності, де суд виконує свою диспозитивну роль. Саме він вирішує спір щодо права, який виникає на цьому етапі провадження. При цьому він надає сторонам можливість захистити свої права, свободи та законні інтереси, а посадовим особам забезпечити подальше провадження.
|
|
|
Але виникають і певні побоювання, щодо як самостійності слідчого судді, який по-перше, зостається в адміністративній підпорядкованості суду, який його вибрав; по-друге, закон не передбачає, що слідчий суддя не буде виконувати інші обов’язки в цьому суді, окрім випадків, коли він приймав участь у досудовому провадженні. Тобто, корпоративні інтереси все ж зостаються. І нарешті, більша частина ухвалених слідчим суддею рішень не підлягають оскарженню, хоча перевіряючи та оцінуючи певні доказові факти, не можна виключити помилки.
Крім того, в цьому контексті виникає й інше питання, яке стосується преюдиціональності рішень слідчого судді. Слідчий суддя не має можливості розглянути усі докази, які будуть використані у провадженні, він обмежений тими обставинами, наведеними в скарзі, або в клопотанні, які ініціюють його діяльність. Але якщо слідчий суддя вже ухвалив певне рішення, використовуючи конкретні докази й фактичні дані, то виходячи з правил преюдиціональності, вони можуть прийматися іншим судом без перевірки. Хоча оцінка їх здійснювалась стосовно тільки частини доказів (у межах скарги чи клопотання), а не всіх, що зібрані під час
провадження.
З нашої точки зору, на законодавчому рівні необхідно запровадити для подальших судових розглядів обов’язковість перевірки і доказів, які були покладені в основу ухвали слідчого судді, але вже сукупності з іншими доказами.
Щодо меж повноважень слідчого судді слід зауважити, що з цього приводу в країнах Європи вже вносяться пропозиції щодо певних змін. Практика реалізації французького законодавства, вказує на необхідність розмежувань повноважень, щодо контролю за досудовим провадженням й наприклад застосуванням заходів процесуального примусу й запровадили повноваження «судді за свободами й триманням під вартою». Тобто частина повноважень слідчого судді вже перейшла саме до такого суб’єкту.
Така законодавча конструкція має місце і в Германії, де цей суб’єкт йменується «судією за арештами» і саме це є для нас важливим, щодо дослідження питання повноважень слідчого судді. Принципово до цього питання підійшли й в законодавстві Латвії, направивши повноваження слідчого судді на забезпечення прав та свобод в кримінальному процесі, а не на збирання доказів й підготовку слідчих матеріалів для суду [1].
Ми звертаємо на це увагу, тому що вводячи до кримінального провадження такого суб’єкта, як слідчий суддя, законодавець не чітко визначив мету його діяльності, повноваження, покладаючи на нього судовий контроль за дотриманням прав, свобод і інтересів особи в кримінальному провадженні.
Але слідчий суддя, що розглядає, наприклад клопотання слідчого чи прокурора про тимчасове обмеження в користуванні спеціальним правом (ст. 152 КПК), обов’язково враховує правові підстави, достатність доказів, що вказують на здійснення особою кримінального правопорушення, що вже само по собі є діяльністю по перевірці та оцінці доказів. Слідчий суддя не погоджується чи не погоджується з особою, яка внесла клопотання на розгляд, а виносить своє мотивоване рішення, яке забезпечує подальше провадження та збирання доказів.
Таким чином, слідчий суддя має значно більше повноважень, ніж здійснення судового контролю. Він приймає участь у здійсненні досудового провадження й від його рішень залежить можливість подальшого просування провадження.
Саме це й потребує більш чіткого визначення повноважень слідчого судді.
Список використаних джерел: 1. УПК Латвии: закон, принят. Сеймом 21 апр. 2005 г. и обнарод. Президентом государства 11 мая 2005 г.: с изм., внес. по сост. на 28.09.2005 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravo.lv/likumi/29_upz.html. 2. Сібільова Н. В. Порядок організації та діяльності судової влади [Електронний ресурс] / Н. В. Сібільова. – Режим доступу: http://www.judges.
org.ua/seminar2-2.htm. 3. Смирнов А. В. Предисловие / А. В. Смирнов // Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации. – СПб., 2003. – С. 21–22. 4. Ковтун Н. Н. О понятии и содержании термина «судебный следователь» (следственный судья) / Н. Н. Ковтун // Российский судья. – 2010. – № 5. – С. 15–20. 5. Лазарева В. А. Судебная власть. Судебная защита. Судебный контроль: понятие и соотношение: лекции-очерки / Лазарева В. А. – Самара, 2000. – С. 151. 6. Чепурнова Н. М. Судебный контроль в Российской Федерации: проблемы методологии, теории и государственно-правовой практики / Чепурнова Н. М. – Ростов н/Д, 1999. – С. 28–29. 7. Макаркин А. И. Состязательность на предварительном следствии: автореф. дис. … канд. юрид. наук / Макаркин А. И. – СПб., 1998. – С. 8.
L
УДК [343.13:614.841](477)
Владислав Володимирович Колесников,
старший викладач кафедри кримінального процесу та криміналістики
навчально-наукового інституту права та масових комунікацій
Харківського національного університету внутрішніх справ,
кандидат юридичних наук, доцент
Поняття «порушення встановлених законодавством
вимог пожежної безпеки»
Проаналізовано поняття порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки «громадська безпека», «пожежна безпека», «пожежна небезпека» та їх взаємозв’язок.
Ключові слова: пожежа, встановлені законодавством вимоги пожежної безпеки, пожежна безпека, пожежна небезпека.
Поняття «порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки» використовується законодавцем при формулюванні складу злочину, передбаченого ст. 270 Кримінального кодексу України. Склад цього злочину передбачає таку форму вини, як необережність щодо можливості виникнення пожежі – необережне поводження з вогнем та іншими речовинами і предметами, що являють підвищену пожежну небезпеку. Таким чином, пожежа є наслідком злочинних дій, що виявилися в самовпевненості або недбалості, яка спричинила настання суспільно небезпечних наслідків.
Ст. 270 розміщена законодавцем у розділі ІХ Особливої частини Кримінального кодексу України, яка містить злочини проти громадської безпеки. Диспозиція ст. 270 Кримінального кодексу є бланкетною, тому для вирішення питання про відповідальність конкретної особи за цією статтею необхідно звертатися до відповідних нормативних актів, які містять вимоги пожежної безпеки. Родовим об’єктом злочину, передбаченого ст. 270 Кримінального кодексу, виступає громадська безпека, під якою розуміються: стан захищеності суспільства, таких його цінностей, як життя та здоров’я людей, власності, довкілля, нормальної діяльності підприємств, установ та організацій від загально небезпечних посягань [1, с. 231]. Відносини громадської безпеки повинні складатися відповідно до вимог правових і технічних норм.
Поняття «громадська безпека» дуже широке і містить у собі розмаїття видів безпеки в різних галузях людської діяльності. Вона виступає в «якості блага, забезпеченості для всіх, загальної цінності, що відповідає інтересам суспільства і громадян» [2, с. 9]. Один із видів громадської безпеки – пожежна безпека. Вона є безпосереднім об’єктом злочину, який розглядається, і являє собою безпеку майна, життя і здоров’я громадян, діяльності підприємств, установ і організацій від вогню [2, с. 144].
У юридичній і спеціальній літературі наводяться різні визначення терміна «пожежна безпека», які, на нашу думку, не є повними, оскільки не охоплюють всіх аспектів проблеми, що розглядається. Так, Б. Е. Касимов вважає, що пожежна безпека – це система соціально-економічних і організаційно-правових заходів, спрямованих на охорону власності, захист життя, здоров’я і майна громадян, народногосподарського комплексу, пам’яток історії і культури, а також навколишнього середовища і природних багатств від пожеж і пов’язаних з ними небезпек [3, с. 35]. На думку В. К. Окняна, пожежна безпека – це практика виконання вимог нормативних документів, які регулюють діяльність людини щодо безпечного використання в суспільстві пожежонебезпечних речовин і матеріалів [4, с. 10].
На наш погляд, для того, щоб повніше усвідомити сутність терміна «пожежна безпека» спочатку необхідно проаналізувати протилежний за значенням термін – «пожежна небезпека». У спеціальній нормативно-технічній літературі міститься таке визначення: «пожежна небезпека – можливість виникнення і (або) розвитку пожежі» [5, п. 32]. Відомо, що для виникнення і розвитку горіння необхідні три обов’язкових компоненти: джерело запалювання, горюче середовище й окислювач [6, с. 8], які взаємопов’язані між собою. За відсутності одного компонента або зв’язку хоча б між двома з них горіння є неможливим. У відповідному державному стандарті України зазначено, що джерелом запалювання є теплова енергія, що приводить до займання [5, п. 13]. При нормальних умовах у ролі окислювача виступає кисень, що міститься в повітрі, у ролі горючої речовини виступають речовини і матеріали – предмети навколишнього середовища, що здатні до горіння в повітрі нормального складу. Кисень (повітря) і горюча речовина при взаємодії утворюють горюче середовище, тобто «середовище здатне горіти після видалення джерела запалювання» [7, додаток № 1].
|
Водночас, слід мати на увазі, що пожежна безпека містить у собі не тільки питання, пов’язані з виключенням можливості виникнення і розвитку пожежі, але й умови, що запобігають впливу небезпечних факторів пожежі[2] на людей і матеріальні цінності, а також умови, що сприяють гасінню пожежі.
У зв’язку з викладеним, можна запропонувати таке визначення: пожежна безпека – це сукупність урегульованих нормативно-правовими актами суспільних відносин, спрямованих на попередження можливості виникнення пожежі, запобігання можливості впливу небезпечних факторів пожежі на людей і матеріальні цінності, а також на створення умов, які сприяють гасінню пожеж.
Безпосередньо в кримінальному законі зміст вимог пожежної безпеки не розкривається: закон відсилає до спеціальних нормативних актів: правил, норм, інструкцій та інших документів, які містять вимоги пожежної безпеки. Пленум Верховного Суду України від 2 липня 1976 р. у постанові № 4 «Про судову практику в справах про знищення й пошкодження державного або колективного майна шляхом підпалу або внаслідок порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки» (в редакції постанови Пленуму від 3 березня 2000 р. № 3) роз’яснює, що під встановленими законодавством вимогами пожежної безпеки слід розуміти комплекс положень, що визначають порядок дотримання норм і стандартів, спрямованих на запобігання пожежам, забезпечення у випадку їхнього виникнення безпеки людей, обладнання об’єктів і населених пунктів засобами протипожежного захисту і пожежною технікою, а також інших правил пожежної безпеки [8, п. 1].
Таким чином, до документів, що містять вимоги пожежної безпеки, необхідно віднести не тільки нормативно-правові акти, у найменуванні яких прямо зазначено, що вони регламентують відносини пожежної безпеки (як наприклад, «Правила пожежної безпеки в Україні» [9]). До них потрібно відносити і інші нормативно-правові акти, у найменуванні яких хоча й немає прямої вказівки на вимоги, що відносяться до пожежної безпеки, але які включають вимоги, спрямовані на попередження або запобігання пожежам. Такими є, зокрема, «Правила облаштування електроустановок» [10], які містять вимоги, що пред’являються до електричних апаратів і приладів, встановлюються у пожежонебезпечних приміщеннях. До них можна віднести також і «Будівельні норми та правила 2.08.01-89* Житлові будинки» [11], які містять протипожежні вимоги до об’ємно-планувальних рішень житлових будинків. До нормативно-правових актів, що містять вимоги пожежної безпеки, необхідно віднести також функціональні обов’язки посадових осіб, інструкції, які приписують певний порядок дій осіб на випадок виникнення пожежі й інші документи, укладені відповідно до Правил пожежної безпеки України.
Пленум Верховного Суду України звертає увагу на те, що кримінальна відповідальність настає за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, якщо воно спричинило виникнення пожежі, якою заподіяно шкоду здоров’ю людей або майнову шкоду у великому розмірі [8, п. 4].
У зв’язку з цим під порушенням встановлених законодавством вимог пожежної безпеки слід розуміти недотримання або неналежне дотримання вимог, передбачених нормативними актами, що регулюють суспільні відносини в галузі пожежної безпеки, якщо вони спричинили виникнення пожежі, якою заподіяно шкоду здоров’ю людей або майнову шкоду у великому розмірі.
Розглянуті поняття мають значення для здійснення криміналістичної класифікації злочинів, пов’язаних з пожежами, оскільки вони суттєво впливають на предмет доказування і, відповідно, процедуру виявлення і збирання доказів.
Список використаних джерел: 1. Гавриш С. Б. Злочини проти громадської безпеки / Гавриш С. Б., Корчева З. Г.// Кримінальне право України: Особлива частина: підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти; за ред. проф. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер; Х.: Право, 2002. – С. 231–253. 2. Тихий В. П. Уголовная ответственность за нарушение правил безопасности обращения с общеопасными предметами: учеб. пособие / Тихий В. П. – К.: УМК ВО, 1989. – 160 c. 3. Касымов Б. Организационные и правовые основы пожарной безопасности / Касымов Б. – Ташкент: Мехнат, 1990. – 230 с. 4. Окнян В. К. Кримінально-правова відповідальність за порушення правил
пожежної безпеки: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Окнян В. К. – К., 1997 – 23 с. 5. Пожежна безпека. Терміни та визначення: ДСТУ 2272-93. – К., 1993. 6. Демидов П. Г. Основы горения веществ / Демидов П. Г. – М.: Изд-во МКХ РСФСР, 1951. – 324 с. 7. Пожарная безопасность. Общие требования: ГОСТ 12.1.004-91. – М., 1991. 8. Про судову практику в справах про знищення та пошкодження державного і колективного майна шляхом підпалу або гаслідок порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки: постанова Пленуму Верховного суду України від 2.07.1976 № 4 // Вісник Верховного суду України. – 2000. – № 2 (18). – С. 10. 9. Правила пожарной безопасности в Украине: НАПБ А.1.001-95 // Нормативно-правовые акты по пожарной безопасности. – Ч. 1. – Консультационно-юридический центр «Закон и право» Украина, 2002. – С. 51–268. 10. Правила устройства электроустановок. – М.: Энергоиздат, 1985. 11. Жилые здания: СниП 2.08.01-89*.
Одержано 28.09.2012
L
УДК 342.9
Ірина Сергіївна Колеснікова,
суддя Київського окружного адміністративного суду
Актуальні питання забезпечення права на захист
Тези присвячено розгляду актуальних питань забезпечення права на захист відповідно до нового Кримінального процесуального кодексу України.
Ключові слова: забезпечення права на захист, захисник, кримінальний процес, права людини.
Прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України від 13.04.2012, який набуває чинності 19.11.2012 обумовлює початок нової процедури реалізації права на захист. Багато з запропонованих у КПК України нововведень на теперішній час ще не мають практичного напрацювання тому актуальним буде обговорення деяких процесуальних положень, які в подальшому створять необхідні умови для практичного застосування кримінально-процесуальних норм у сфері забезпечення права на захист. Вважаємо за необхідне звернути увагу на питання які стосуються сторони захисту й діяльності щодо надання захисту. Забезпечення права на захист є конституційним принципом кримінального процесу й однією з основних засад судочинства. На жаль, Конституція України не конкретизує, що розуміти під забезпеченням права на захист.
У новому КПК України право на захист зводиться до надання пояснень з приводу підозри чи обвинувачення, які відповідно до КПК України не є джерелами доказів, а також до права збирати докази, можливості особисто брати участь у процесі та користуватися правовою допомогою.
Важливо підкреслити, положення нового КПК України відносно того, що істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону є не порушення права на захист, а лише якщо судове провадження здійснене за відсутності захисника, коли його участь є обов’язковою.
Отже, прийняття нового КПК України потребує нових поглядів на кримінально-процесуальну діяльність і розробку нових теоретичних і практичних положень щодо забезпечення права на захист. Тому метою даного дослідження є окреслення важливих теоретико-прикладних питань у сфері забезпечення права на захист відповідно до нового КПК України.
Однією з умов здійснення ефективного захисту у кримінальному провадженні є чітке відокремлення правового статусу захисника від інших учасників процесу. Позитивним моментом кодексу вітчизняні юристи та іноземні експерти зазначають, визначеність у поняттях. А саме, під захисником розуміють адвоката, який здійснює захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалось питання про їх застосування, а також особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі (екстрадицію).
Головні зміни нового КПК України у сфері забезпечення права на захист стосуються реалізації принципу рівності та змагальності захисту й обвинувачення. На думку багатьох вчених і ми підтримуємо її, для того щоб захисник міг ефективно виконувати свої завдання, потрібна система стримувань і противаг. Насамперед, треба надати захисникові можливість брати активну участь у проведенні процесуальних дій, а не, як передбачено в ч. 5 ст. 46 нового КПК України, бути лише присутнім під час допиту та інших процесуальних дій. Крім того, незважаючи на задекларовану рівність прав обвинувачення та захисту, слідчий (ч. 5 ст. 40) та прокурор (ч. 1 ст. 36) є самостійними у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. При цьому важливо, на нашу думку, щоб органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові та фізичні особи зобов’язані були виконувати законні вимоги та процесуальні рішення не тільки слідчого та прокурора, а й захисника.
Зазначимо, що при збиранні доказів захисник може тільки ініціювати проведення слідчої або іншої процесуальної дії шляхом подання відповідного клопотання, яке слідчий на свій розсуд може залишити без задоволення. Вважаємо, що потрібно намагатися досягти процесуальної рівності сторін обвинувачення і захисту і наділити сторону захисту якомога більшими процесуальними можливостями.
|
Оскільки правова допомога має бути доступною населенню, а з іншої сторони цілком виправданою є зацікавленість адвоката в тому, щоб гонорар відповідав кількості і якості витраченої ним праці і сплачувався у спосіб, який не принижує його гідність. На думку В. Т. Маляренко і ми з нею погоджуємось, оплата праці адвоката, який бере участь у кримінальному процесі з надання безоплатної правової допомоги від імені держави повинна бути однаковою з оплатою праці прокурора, який від імені держави підтримує обвинувачення по справі. І цим положенням ми зміцнюємо дієвість принципу рівності захисту і обвинувачення.
Доречне вважаємо положення п. 2 ст. 20 нового КПК України, стосовно того, що слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов’язані роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника.
