2015-05-15
337
Позиції науковців і практиків у цьому питанні співпадають стосовно того, що право надавати безоплатну правову допомогу мають адвокати, які внесені до спеціального списку, затвердженого міністерством юстиції України й головою професійної асоціації адвокатів України. До цього списку слід віднести найбільш кваліфікованих адвокатів, оскільки адвокати, які повинні надавати безоплатну правову допомогу створюють державі імідж.
Завдання нашої держави відповідно до норм Закону України «Про безоплатну правову допомогу» створити Центри з надання безоплатної правової допомоги, котрі повинні користуватися високим авторитетом у громадян. Де повинна існувати спеціалізація й розподіл між адвокатами справ. На рахунок Центрів можуть надходити кошти від пожертвування приватних осіб, організацій, частково кошти можуть надходити з судових витрат, вартості конфіскованих знарядь злочину.
Заслуговує на схвальну позицію положення п. 4 ч. 4 ст. 47 КПК України, в якому зазначається, що захисник після залучення має право відмовитись від виконання своїх обов’язків лише у випадках, коли він свою відмову мотивує відсутністю належної кваліфікації для надання правової допомоги у конкретному провадженні, що є особливо складним.
|
|
|
Заперечливим є положення ст. 50 КПК України, яка передбачає, що для підтвердження повноважень захисник може надавати або ордер встановленого зразка, або договір про надання правової допомоги. Зазначимо, що істотною умовою такого договору є розмір гонорару адвоката та витрати, пов’язані з виконанням доручень, крім того, пред’явлення договору може призвести до розкриття адвокатської таємниці. Ми вважаємо, що положення, котрі стосуються укладення договору з захисником є питання цивільно-правових відносин між адвокатом і клієнтом, а тому повинні забезпечуватись конфіденційністю.
На нашу думку, в кодексі не вдало визначено процесуальні права захисника. Зокрема, в ст. 46 КПК України зазначено, що він користується процесуальними правами підозрюваного, обвинуваченого, захист якого здійснює. Однак, обсяг процесуальних прав підозрюваного та обвинуваченого не збігається з обсягом прав, які повинен мати захисник, щоб ефективно здійснювати покладені завдання.
Отже, прийняття Кримінального процесуального кодексу України відкриває нову епоху розвитку кримінально-процесуальної науки і практики її застосування у сфері забезпечення права на захист. Впевнені, що нові положення КПК України створять належні умови для удосконалення вітчизняного кримінального судочинства, а також забезпечать процесуальну рівність захисту і обвинувачення у кримінальному провадженні, а всі суперечливі положення можна відшліфувати шляхом внесення відповідних змін.
|
|
|
Одержано 02.10.2012
Тезисы посвящены рассмотрению актуальных вопросов обеспечения права на защиту в соответствии с новым Криминальным процессуальным кодексом Украины.
Ключевые слова: защитник, адвокат, криминальный процесс, защита прав человека.
Theses are devoted consideration of pressing questions of providing of right of defence in accordance with the new Criminal code of practice of Ukraine.
Keywords: defender, advocate, criminal process, defence of human rights.
L
УДК 343.13(477)
Олександр Миколайович Косий,
прокурор прокуратури Комінтернівського району м. Харкова,
здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ
ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ ЯК СКЛАДОВІ ЧИННИКИ КРИМІНАЛЬНОГО ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ЗА НОВИМ КРИМІНАЛЬНИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ
Розглянуто процесуальні особливості застосування запобіжних заходів як складових кримінального переслідування за новим кримінальним процесуальним законодавством України, запропоновані рекомендації стосовно його удосконалення.
Ключові слова: кримінальне провадження, процесуальний примус, кримінальне переслідування, запобіжні заходи.
Сучасний стан забезпечення реалізації конституційних прав і свобод громадян в нашій країні постійно удосконалюється [1]. Прикладом тому є прийняття нового Кримінального процесуального законодавства. Як зазначає О. О. Юхно, до цього спонукають як внутрішні, так і зовнішні чинники. До зовнішніх слід віднести вимоги Ради Європи та зобов’язання України щодо прийняття нового КПК і вимоги сьогодення, а до внутрішніх намагання побудувати правову, демократичну державу, яка б гарантувала забезпечення і реалізацію прав і свобод її громадян [2], що ми підтримуємо.
За дослідженням, однією із початкових стадій кримінального переслідування правоохоронних органів, зокрема органів прокуратури, є прийняття різного роду процесуальних рішень і здійснюваних у відповідності з цими рішеннями, процесуальних дій. Ці рішення і дії завжди, так, чи інакше зачіпають права та інтереси (громадян, установ, підприємств, організацій). Вони нерідко пов’язані з певними обмеженнями (іноді вельми істотними) громадян користуватися належними правами і свободами. У вказаній публікації вважаємо за необхідне зробити порівняльний аналіз законодавчого закріплення вказаних запобіжних заходів у чинному кримінально-процесуальному кодексі України (надалі чинний КПК України) та новому кримінальному процесуальному кодексі України, що набирає чинність 19.11.2012 (новий КПК України [3]). Так, згідно до положень ст. 148 чинного КПК України метою і підставою для застосовування запобіжних заходів до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого є необхідність запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення належного виконання процесуальних рішень. Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність. Якщо немає достатніх підстав для застосування запобіжного заходу, від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове зобов’язання про явку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування.
Згідно до положень ст. 176 нового КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам:
|
|
|
1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; 2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; 3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; 4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; 5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.
Правовою підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього правових підстав, передбачених КПК.
|
підстав для застосування запобіжного заходу законодавець встановлює наявність спроби зі сторони підозрюваного, обвинуваченого можливості знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення. Тобто, запобіжні заходи уточнені та доповнені.
Цікавим також буде проаналізувати та порівняти перелік запобіжних заходів закріплених у чинному та новому КПК України. Так, згідно ст. 149 чинного КПК України запобіжними заходами є:1) підписка про невиїзд; 2) особиста порука; 3) порука громадської організації або трудового колективу; 3-1) застава; 4) взяття під варту; 5) нагляд командування військової
частини.
|
|
|
Згідно ст. 176 нового КПК України, запобіжними заходами є: 1) особисте зобов’язання;
2) особиста порука; 3) застава; 4) домашній арешт; 5) тримання під вартою.
Запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, що закріплений у чинному КПК, вже у новому КПК змінено на особисте зобов’язання. Так, згідно ст. 179 нового КПК України особисте зобов’язання полягає у покладенні на підозрюваного, обвинуваченого зобов’язання виконувати покладені на нього слідчим суддею, судом обов’язки, передбачені статтею 194 нового КПК України. Крім того, підозрюваному, обвинуваченому письмово під розпис повідомляються покладені на нього обов’язки та роз’яснюється, що в разі їх не виконання, згідно вище вказаної статті нового КПК України до нього може бути застосований більш жорсткий запобіжний захід і на нього може бути накладено грошове стягнення в розмірі від 0,25 розміру мінімальної заробітної плати до 2 розмірів мінімальної заробітної плати. Контроль за виконанням особистого зобов’язання здійснює слідчий, а якщо справа перебуває у провадженні суду то прокурор.
Аналізуючи перелік запобіжних заходів вбачається, що запобіжний захід у вигляді особистої поруки наявний за суттю, як у чинному так і новому КПК України. Зміст вказаного запобіжного заходу також суттєвих змін не зазнав, однак згідно з ч.5 ст. 180 нового КПК України здійснено диференціацію розміру відповідальності, яка настає у разі невиконання поручителем або поручителями взятих на себе зобов’язань, забезпечення явки на виклик винної особи до слідчого, прокурора, суду. Запобіжний захід у вигляді поруки громадської організації або трудового колективу, що закріплений у нині діючому КПК України не знайшов своє місце у новому КПК України, у зв’язку з чим детально зупинятися на особливостях вказаного запобіжного заходу на нашу думку є недоцільним. Досліджуючи перелік запобіжних заходів, вбачається, що запобіжний захід у вигляді застави наявний як у чинному КПК, так і у новому КПК України. Суттєвих змін вказаний запобіжний захід у редакції нового КПК у порівнянні з чинним КПК України не зазнав. Вивчаючи перелік запобіжних заходів стає зрозумілим, що такий запобіжний захід, як нагляд командування військової частини за винною особою не знайшов своє місце у новому КПК України, однак запроваджено новий вид запобіжного заходу, як домашній арешт, що не мав раніше законодавчого закріплення у переліку запобіжних заходів чинного КПК України.
Згідно нового КПК України домашній арешт полягає у забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний період доби, що вирішує слідчий, суддя. Домашній арешт може бути застосовано до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за вчинення якого законом передбачено покарання у виді позбавлення волі. Ухвала про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту передається для виконання органу внутрішніх справ за місцем проживання підозрюваного, обвинуваченого. Орган внутрішніх справ повинен негайно поставити на облік особу, щодо якої застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, і повідомити про це слідчого або суд, якщо запобіжний захід застосовано під час судового провадження. Вказані обов’язки є додатковим навантаженням на органи внутрішніх справ. Працівники органів внутрішніх справ з метою контролю за поведінкою підозрюваного, обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом, мають право і зобов’язані з’являтися в житло особи до якої застосовано такий запобіжний захід, вимагати надати усні чи письмові пояснення з питань, пов’язаних із виконанням покладених на неї зобов’язань, використовувати електронні засоби (браслети) контролю. На сьогоднішній день розробку таких браслетів доручено МВС України.
Строк дії ухвали слідчого судді про тримання особи під домашнім арештом не може перевищувати двох місяців. У разі необхідності строк тримання особи під домашнім арештом може бути продовжений за клопотанням прокурора. Сукупний строк тримання особи під домашнім арештом під час досудового розслідування не може перевищувати шести місяців. По закінченню цього строку ухвала про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту припиняє свою дію і запобіжний захід вважається скасованим, але в новому КПК не визначено чи складається з цього приводу слідчим чи прокурором який – небудь процесуальний документ.
Введення вказаного різновиду запобіжного заходу, на нашу думку та практичних працівників правоохоронних органів певною мірою зменшить навантаження на місця тимчасового утримання та слідчі ізолятори. В той же час на сьогодні існує ряд проблемних питань щодо практичної реалізації вказаного запобіжного заходу, зокрема щодо здійснення контролю за дотриманням підозрюваним, обвинуваченим обов’язків визначених у змісті цієї статті.
Винятковим запобіжним заходом згідно чинного КПК України є взяття під варту, у новому КПК України вказаний винятковий запобіжний захід також має місце, однак його назву дещо змінено – «із взяття під варту» на «тримання під вартою». Аналізуючи вказаний запобіжний захід у чинному та новому КПК України простежується ряд аналогічних підстав для його застосування. Однак у ч. 4 ст. 183 нового КПК України зазначено, що слідчий суддя, суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, враховуючи підстави та обставини, передбачені статтями 177 та 178 нового КПК України, має право не визначити розмір застави у кримінальному провадженні: 1) щодо злочину, вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його застосування; 2) щодо злочину, який спричинив загибель людини; 3) щодо особи, стосовно якої у цьому провадженні вже обирався запобіжний захід у вигляді застави, проте був порушений нею. Вказане розмежування у чинному КПК України відсутнє. Тимчасовим запобіжним заходом є «затримання особи», яке застосовується з підстав та в порядку, визначеному як у чинному, так і у новому КПК України, а її зміст у новому КПК дещо удосконалено в сторону демократичності та розширення відповідних видів запобіжних заходів.
Роль даних про обставини, що характеризують особу обвинуваченого, важко переоцінити, тому що вони відіграють велике значення при розкритті злочину, встановленні його мотивів, причин та умов вчинення, а також при прийнятті важливих рішень в процесі досудового слідства. Одним з таких рішень є обрання запобіжного заходу. На особливому значенні даних про особу обвинуваченого при обранні запобіжного заходу в свій час наголошували
М. Г. Коршик та С. С. Стєпичєв, які зазначали: «Не менш важливими є дані про особу обвинуваченого і для вирішення низки кримінально-процесуальних питань, зокрема, про застосування запобіжних заходів, оскільки при його вирішенні має бути врахована особа підозрюваного або обвинуваченого. Кримінально-процесуальний закон зобов’язує особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суд при вирішенні цього питання враховувати поряд з іншими обставинами особу підозрюваного та обвинуваченого, рід його занять, вік, стан здоров’я та сімейний стан» [4, с. 11].
У ст. 29 Конституції України наголошується на тому, що кожна людина має право на свободу і особисту недоторканність, та, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом [1]. У світлі постійних дискусій про необхідність дійового забезпечення прав та свобод людини, зменшення формального підходу до особи в кримінальному судочинстві питання вивчення даних про особу при обранні запобіжного заходу є особливо актуальним. Дослідженням указаних даних, в тому числі і при обранні запобіжного заходу, займався ряд відомих вчених таких, як: І. А. Матусевич, М. Т. Вєдєрніков, М. Г. Коршик, С. С. Степічев, Г. К. Курашвілі, В. Т. Маляренко та ін. Але до теперішнього часу існують спірні питання щодо вивчення та реалізації даних про особу обвинуваченого при обранні запобіжного заходу. Так, не визначеними остаточно залишаються обсяг і механізм вивчення даних про особу обвинуваченого та необхідність законодавчого закріплення вичерпного переліку даних, що підлягають дослідженню при обранні запобіжного заходу. В Україні пострадянського часу також приділяється увага питанню обрання запобіжних заходів, зокрема, взяттю під варту, як найбільш суворому заходу. Так, Пленум Верховного Суду України прийняв Постанову від 25.04.2003 р. № 4 «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та подовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства», де, зокрема, наголошує: «Звернути увагу судів на те, що під час судового розгляду подання органу дізнання, слідчого чи прокурора про взяття під варту предметом дослідження є ті обставини, з якими закон пов’язує можливість обрання цього запобіжного заходу (ст. 148 і ч. 1 ст. 155 КПК). Досліджуються також обставини, які відповідно до ст. 150 КПК мають бути враховані при обранні запобіжного заходу: вік підозрюваного, обвинуваченого, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання. З’ясовуються дані про попередні судимості, соціальні зв’язки особи, її схильності (чи вживає наркотики, алкогольні напої тощо), спосіб життя, поведінку під час провадження в цій або іншій кримінальній справі (чи не ухилялася раніше особа від слідства, суду або виконання судових рішень, чи не вчинювала злочини проти правосуддя)» [5, с. 8]. Для цього до справи долучаються оригінали або належним чином засвідчені копії документів, що посвідчують особу: паспорта, військового квитка, свідоцтва про народження, шлюб, інших посвідчень. Щодо стану здоров’я особи збираються та вивчаються, з подальшим долученням до справи, історії хвороб, медичні
довідки та висновки. Відносно сімейного стану до справи долучають довідки про склад сім’ї, характеристики з місця проживання, бажано не тільки від дільничного інспектора, який часто відноситься до цього формально, а й від сусідів, посадових осіб місцевих комунальних об’єднань. Вид діяльності обвинуваченого підтверджується матеріалами трудової книжки, витягами з наказів по місцю роботи, документами особової справи, паперами про отриману освіту, а також свідченнями близьких та знайомих. При зборі інформації про місце проживання перевіряються дані адресного бюро, паспорта. Інколи фактичне місце проживання відрізняється від зафіксованого в документах. У таких випадках керуються свідченнями обвинуваченого та його оточення, знайомих, сусідів. Велику роль відіграє інформація щодо способу життя та соціальних зв’язків особи, що свідчить про схильність до вчинення злочинів, наприклад, систематичне вживання алкоголю, стійке коло спілкування в неблагополучних соціальних групах. Виключно важливою для вивчення особи обвинуваченого є інформація про попередні судимості та наявність копій вироків, де можна отримати дані про злочинну поведінку особи в минулому, а також інформація про кримінальні справи по відношенню до особи на різних стадіях кримінального процесу. Також вивчається інша доступна інформація, що має значення для вирішення питання обрання запобіжного заходу, а також цілого кола завдань, що виникають при розслідуванні кримінальної справи.
Враховувати дані про особу обвинуваченого доводиться, зокрема, у всіх випадках прийняття рішення про застосування запобіжних заходів і вибору одного з них. Особливо це важливо тепер, коли посилені контрольні функції з боку суду за обранням запобіжного заходу - взяття під варту.
На думку О. Дроздова, до обставин, що враховуються при обранні запобіжного заходу взяття під варту, слід віднести не лише стан здоров’я, а й можливість надання необхідної медичної допомоги цій особі в умовах тримання її під вартою – адже задовільний стан здоров’я особи на час обрання такого заходу може в умовах ув’язнення стрімко погіршитися або навіть стати таким, що загрожує життю людини [6, с. 18]. Можемо уникнути дилетантизму в обранні відповідного запобіжного заходу, зламаних людських доль і наявності в картотеках гігантських списків осіб, які перебувають у розшуку, та інших негативних наслідків, в Україні має бути створена служба прогнозування поведінки обвинуваченого в період досудового слідства і судового розгляду за обов’язковою участю спеціалістів-психологів (як це робиться в інших країнах). Саме з урахуванням ретельного вивчення особи обвинуваченого та його оточення і висновку комісії експертів цієї служби суд має вирішувати питання про обрання запобіжного заходу та міри покарання [7, с. 206]. Беззаперечно, думка автора є слушною і безумовно сприятиме досягненню заявлених цілей, а зокрема об’єктивному підходу до обрання запобіжного заходу. Але можливо доцільним буде поступове удосконалення існуючого механізму обрання запобіжних заходів, починаючи з удосконалення процедури збору інформації про особу обвинуваченого на рівні законодавства, а в перспективі і створення спеціальних служб, що займатимуться вивченням особи обвинуваченого на досудовому слідстві. Нами проаналізовано загальне визначення найбільш характерних відмінностей нині чинного та нового КПК України в частині визначення запобіжних заходів, їх класифікації та підстав для застосування.
У той же час підняті питання підлягають окремому дослідженню або науковому вивченню.
Список використаних джерел: 1. Конституція України: від 28.06.1996 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. – Зі змін. та допов. 2. Юхно О. О. Теоретичні та прикладні аспекти застосування нового Кримінального процесуального кодексу України у кримінальному судочинстві / О. О. Юхно // Митна справа. – 2012. – № 4 (82). – Ч. 2, кн. 2. – С. 320–326. 3. Кримінальний процесуальний кодекс України: від 13.04.2012 № 4651-VІ // Голос України. – 19.05.2012. – № 90–91. 4. Коршик М. Г. Изучение личности обвиняемого на предварительном следствии / М. Г. Коршик,
С. С. Степичев. – М.: Юрид. лит., 1969. – 80 с. 6. Дроздов О. Гуманізація кримінального судочинства / О. Дроздов // Юридичний вісник України. – Свердловськ: 1983. – С. 9–16. 7. Маляренко В. Т. Кримінальний процес України: стан та перспективи розвитку: навч. посіб. / В. Т. Маляренко. – К.: Ін Юре, 2004. – 600 с.
Одержано 02.10.2012
Рассмотрены процессуальные особенности применения мер пресечения, как составляющих уголовного преследования по новому Уголовному процессуальному кодексу Украины и предложены рекомендации по совершенствованию уголовного процессуального законодательства.
Ключевые слова: уголовное производство, процессуальное принуждение, уголовное преследование, мера пресечения.
Addressed the specific procedure of remand in home detention and provide recommendations for improving the criminal procedure law.
Keywords: criminal proceedings, the procedural coercion, sanction, house arrest.
L
УДК 343.13
Олександра Олександрівна Кочура,
викладач кафедри кримінального процесу факультету з підготовки слідчих
Харківського національного університету внутрішніх справ, майор міліції
Про окремі аспекти визначення процесуальної
дієздатності неповнолітнього потерпілого
при проваджені досудового розслідування
У цій роботі розглядаються питання дослідження кримінально-процесуальної дієздатності неповнолітніх, її обсяг, визначення необхідної сукупності процесуальних повноважень.
Ключові слова: неповнолітній потерпілий, криминальна процесуальна дієздатність, вік, з якого наступає кримінальна процесуальна дієздатність.
На теперішній час чинний кримінально-процесуальний закон не встановлює процедурних ризниць між наділенням та реалізацією повноважень учасників кримінального провадження в залежності від віку. Дані обставини породжують труднощі практичного характеру при виконанні слідчих та інших процесуальних дій за участю неповнолітніх. Відсутність нормативних правил визначення дієздатності, встановлення її обсягу приводить до протиріч в положеннях закону, який визначає сукупність прав та обов’язків неповнолітніх учасників із положеннями які забезпечують реальну можливість їх виконання. Непогодженість правового регулювання по даному питанню призводить до правової незахищеності неповнолітніх учасників кримінального провадження, а також осіб, які представляють і захищають їх інтереси у кримінальному судочинстві.
Таким чином, дослідження кримінально-процесуальної дієздатності неповнолітніх, її обсяг, визначення необхідної сукупності процесуальних повноважень в сучасних умовах є одним із важливих напрямків досліджень сучасної кримінальної процесуальної науки.
Процесуальна дієздатність учасників кримінального судочинства відноситься до наукових питань, які ще мало розроблені. Комплексні дослідження кримінально-процесуальної дієздатності проводив у 80 роки минулого сторіччя В. П. Полосков. Окремі питання процесуального статусу неповнолітніх досліджувалися В. Д. Адаменко, Ф. Багаутдиновим; В. І. Галаганом, О. Х. Галимовим; Ю. О. Гурджи, В. А Лазаревою; A. M. Лариним; С. Б. Мартиненко; Э. Б. Мельниковою; П. В. Полосковим; В. Я. Рыбальскою; Н. Ш. Сафиним; Н. И. Снегиревою; С. А. Шейфером та ін.
За дослідженнями дієздатність являє собою встановлену законом здатність особи, тобто учасника правовідносин своїми безпосередніми діями набувати і здійснювати суб’єктивні права та юридичні обов’язки [1, с. 442]. Надаючи характеристику цьому поняттю В. Т. Томін, вказував на те, що передумовою ефективної діяльності потерпілого повинна бути його кримінально-процесуальна дієздатність, яка є складною правовою категорією та яка виражає «право на дію» [2, с. 104].
Щодо віку, з якого наступає кримінальна процесуальна дієздатність, то по цьому питанню думки процесуалістів різняться, а саме: одні вчені вважають, що неповнолітня особа може особисто здійснювати свої права потерпілого та цивільного позивача незалежно від віку [3, с. 96], інші пропонують встановити кримінально-процесуальну дієздатність потерпілого із 16 років [4, с. 178], треті вважають, що до 16 років далеко не кожний неповнолітній може набути необхідний життєвий досвід та досягти розумового розвитку, набути можливості стати процесуально дієздатним, та доходять висновку, що встановлення єдиного віку, коли настає процесуальна дієздатність цивільного позивача, цивільного відповідача та потерпілого не створює колізії між нормами кримінального процесуального та цивільно-процесуального права [5, с. 56] посилаючись на ст. 29 Цивільно-процесуального кодексу України, четверті вважають вік потерпілого фактором, що діє при вирішенні питання про дієздатність автоматично, та категорично заперечують процесуальну дієздатність до 14 років, припускаючи її наявність в обмеженому обсязі у осіб від 14 до 18 років [6, с. 127, 135].
Дуже цікавим, на наш погляд, є підхід до цього питання у В.Я. Рибальської, яка зазначає, що потерпілий це незамінний учасник процесу, і в цьому сенсі він є суб’єктом тих прав і обов’язків, які несуть суто особистий характер (право і обов’язок знати про свої права в процесі та інше). При цьому автор звертає увагу на те, що вік суттєво впливає на повноту можливостей самостійно реалізовувати ці права і покладати обов’язки. Тому, безперечно, всі неповнолітні потерпіли мають обмежену дієздатність [7, с. 90].
|
Здатність неповнолітніх самостійно, шляхом особистих дій здійснювати свої права знаходить відображення і в сімейному законодавстві. Так, відповідно зі ст. 152 Сімейного кодексу України при порушені прав і законних інтересів дитина має право звернутися за захистом до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій, а якщо вона досягла віку 14 років, то безпосередньо до суду [9].
Таким чином, певна частина неповнолітніх, згідно галузевого законодавства (зокрема, цивільного та сімейного), наділяється частковою дієздатністю, що не суперечить загальної концепції права. Тим часом, у кримінально-процесуальній літературі висловлюється зовсім протилежна думка про те, що процесуальна дієздатність не залежить від віку [3, с. 96]. В підтвердження цього, Л. І. Петрухін відносно до потерпілого від злочину зазначає, що закон не передбачає, при наявності яких ознак ця особа може бути визнана процесуально недієздатною або обмежено дієздатною і якою повинна бути ступінь обмеження дієздатності. Тому рішення даного питання у кожному конкретному випадку залишається на розгляд слідчого, прокурора, суду, які приймають до уваги не тільки зовнішні ознаки, які характеризують потерпілого (у т. ч. досягнення віку та інше), скільки його фактичну спроможність забезпечувати своїми діями особисті права та обов’язки [10, с. 14]. О. А. Зайцев також вважає, що питання про дієздатність неповнолітніх потерпілих слід вирішувати залежно від його індивідуального розумового та фізичного розвитку, який дозволяє здобути необхідний життєвий досвід для захисту своїх інтересів у кримінальному судочинстві [11, с. 25–26], що ми підтримуємо.
