Філософія і право

(проблеми і дилеми взаємозв’язку)

Філософія права у вітчизняному суспільст­во­знавстві, як це не дивно, належить до іннова­цій­них наук і навчальних дисциплін. Донедавна вона розглядалася крізь призму ідеологічних оцінок і розроблялася переважно західними, тобто "буржуазними" філософами і фахівцями правознавчої науки. Адже її видатними фундато­рами і представниками були Г. Гуго і Гегель, по­гляди яких на філософію і право аж ніяк не впи­сувалися у діалектико-матеріалістичну теорети­чну систему філософського розуміння права. Си­туація реідеологізації, яка панує у постсоціологі­чній суспільній свідомості, принципи методоло­гічного плюралізму, релятивізму та інтерпрета­ції, що широко використовуються як засадничі у дослідженні соціальної реальності, докорінно змінюють ставлення до "неканонізованих" кон­цепцій, які пояснюють феномен права у філо­софський, тобто світоглядозначимий спосіб. За­значені обставини не означають докорінної зміни ставлення до вже існуючих теорій філосо­фії права, радикальних інверсій у їх оцінці. Йдеться про забезпечення саме наукових підхо­дів до правосвідомості і правової культури вза­галі, підходів, які враховують наявність немину­чого авторського суб’єктивізму, але прагнуть з’ясувати межі його допустимості з тим, щоб здійснити об’єктивне, неупереджене пізнання правових реалій (когнітивний юридичний онто­логізм).

Конституювання виваженого і науково аргу­ментованого філософського праворозуміння – один із актуалітетів сучасної філософської тео­рії, який існує поряд із такими напрямами функ­ціонально спрямованої філософії, як філософія політики, філософія техніки, філософія еконо­міки та медицини, філософія культури, філосо­фія туризму тощо.

Втім, розробка філософської концепції права може бути успішною за умов урахування тих фундаментальних зрушень, які відбуваються у новітній філософській теорії, тих методологіч­них інновацій, що істотно змінюють філософ­сько-світоглядну парадигму взагалі. Про що кон­кретно йдеться? Зазначимо лише кілька філо­софських методологічних новацій, урахування яких, на наше переконання, необхідне для корек­тного осягнення правової реальності. Насампе­ред під­креслимо ту обставину, що сучасна філо­софія по-новому осмислює проблему можливості і не­обхідності створення наукової світоглядної кар­тини світу, в тому числі світу соціального, скла­довою якого є світ суспільної, людської пра­во­свідомості і правослухняності. Ідея М. гайдег­гера щодо недоцільності вибудови "картини світу" (адже вона (картина) на його думку пе­редбачає існування чогось такого, що постає як метафізична сутність перед суб’єктом – спосте­рігачем) у наші дні набуває популярності у кон­тексті вироблення нової концепції світо­сприй­няття. Одне із її опорних положень – зняття жор­сткої дихотомії об’єкта та суб’єкта. Світ соціа­льних реалій, у тому числі правових, – це не ме­режа об’єктивних артифактів і незалеж­них від "спостерігача" подій, а "живе життя”, “життєвий світ” (Е. Гуссерль), сутність якого ба­гато в чому зумовлюється присутністю в цих по­діях суб’єкта пізнання та ціннісного судження. Людина “пока­зує себе як така, що починає і про­довжує, як тво­рець і творіння, продукт і облад­ник світу, що її оточує...” [1, с. 143]. Втім, незва­жаючи на спроби чималої кількості зарубіжних філософів, насам­перед західних, елімінувати по­няття “об’єкт” із епістемології, ця категорія “вперто” продовжує виконувати свою гносеоло­гічну місію. Усе те, що досліджує вчений, він перетворює на “об’єкт”, забезпечуючи тим са­мим об’єктивний характер наукового знання, – вважає відомий ро­сійський філософ В.С. Стьопін. Інша справа, що вживання катего­рій “об’єкт”, “науковий об’єкт”, “об’єктивність” у сучасній теорії відбу­вається на ґрунті форму­вання нового типу раціо­нальності, з урахуванням виявлених обмеженос­тей методо­логії “відобра­ження”, “дзеркально­сті”, відсутно­сті чіткої де­маркації “первинності” та “вторинно­сті” у пізна­вальному процесі. Ста­нов­лення нового типу ра­ціональності і, відпові­дно, но­вої інтерпре­тації суб’єкта та суб’єктивності відбу­вається на ґрунті синтезу космологічних, коеволю­ційних і ан­тро­пологіч­них аспектів світоглядного знання. При цьому “антропний принцип”, який передба­чає “вклю­чення” людини, її “вбудова­ність” у будь-який “науковий об’єкт”, що стано­вить пред­мет її інте­ресу, є визначальним. “Треба роз­винути нову кон­цепцію розуму”, справедливо вважає ні­мець­кий професор В. Вельш. Ця думка, безумо­вно, заслу­говує на підтримку. Захист чи “спросту­вання” ра­ціоналізму у його світоглядно-методо­логічних ін­тенціях і, відповідно, науково­сті тео­рії, природ­но, зачіпає і таку гносеологічну оди­ницю, як іс­тина. Сучасна когнітологія демон­струє ши­рокий спектр поглядів на проблему іс­тини як такої – від повного заперечення самого поняття “істина” як утілення метафізичного аб­солюту, що перебу­ває за межами емпірії людсь­ких су­джень, отже безглуздого й антикультур­ного (С. Тулмін), до спроби надати істині “но­вого прочи­тання”. Згід­но з Р. Рорті, наприклад, істина – “це просто найбільш коректна і сильна теорія”, яка не по­требує “жодної відповідності реальності”. А для П. Феєрабенда істина – це “абстрактна по­твора”. Втім, спроба позбавити поняття істини світоорі­єнтуючого значення зу­стрічає серйозний опір. Швейцарський філософ Гвідо Кюнг, конс­татую­чи, що картезіанська тео­рія істини як відо­бра­ження реальності практично покинута всюди, зазначає, що це аж ніяк не означає відмови від пошуку істинного знання. “Сучасні філософи, – пише Кюнг, – побоюються, в першу чергу, вже не браку знання істини, а його надміру. Вони сушать голову не стільки над можливостями того, що жодна з вірогідних тео­рій не відповідає дійсності у собі, скільки над тією обставиною, що так багато теорій цілком, можливо, їй відпо­відають” [2, с. 48]. Наре­шті, для багатьох захід­них філософів, прихиль­ників постмодернізму проблема істини вже не має ар­тикульованого значення, адже головним предме­том філософсь­кої рефлексії для них ви­ступає “спонтанний жит­тєвий досвід”, факт на­явності “множини сенсів”, “несумірності слов­ників” тощо. Для постмодер­нізму, зокрема, єди­ною предметністю виступає текст. “Знак не має од­ного-єдиного істинного значення, але володіє ба­гатьма рівноправними значеннями”, “моральна дія не передбачає од­ного-єдиного раз і назавжди справедливого шляху, але може розгортатися кількома однаково правильними способами”. Прихильники гносео­логічного плюралізму енер­гійно відстоюють тезу про те, що, перебуваючи у власних різноманіт­них життєвих світах, люди не володіють єдиною істиною про єдиний світ і не є правильними і справедливими репрезен­тами цього світу. Та наявність “багатьох різних реаль­ностей” не є під­ставою для твердження, що ця множина по­збав­ляє сенсу питання про істину та хибність, і тому наука як пошук істини, як спроба зрозумі­ти світ і людину має зміститися на периферію культури і поступитися місцем іншим типам ста­влення до дійсності (довільне витлума­чення, гра, містика тощо). Як справедливо зазна­чає В.А. Ле­кторсь­кий, цих реальностей не може бути не­скінченно багато, кожна з них має власні крите­рії існуван­ня [3, с. 32]. Інакше кажучи, ви­знання існування різних “життєвих світів” і пра­вильнос­ті різнома­нітних практик, у тому числі юридич­них, не ска­совує “націленість на істину”, хоча й ускладнює її пізнання. Під натиском но­вих знань колишні уявлення про “об’єктивну іс­тину” спра­вді де­монструють свою обмеженість. Неперекон­ливи­ми виглядають і традиційні кри­те­ріальні пока­зники істини. “Практика не є кри­терієм істинності, хоч би яким викликом здоро­вому глузду це звуча­ло, істина може бути вимі­ряна тільки істи­ною” [4, с. 126]. Тобто вона має бути доведена не лише експериме­нтально, але й теоретично, людина раціональна тією мірою, якою утворює явища, що відповідають цілям людини, але вона ж водночас ірраціональна, оскільки завжди містить у собі у мотивах власної діяльності дещо, що суперечить цим цілям. Тобто вона водночас раціональна й ір­раціона­льна. Такий, на перший погляд, релятивіст­ський висновок має бути осмислений і практиками юриспруденції.

Неабияка методологічна роль у новітній філо­софії відводиться і категорії вірогідності, неод­мінному супутнику випадковості. Поняття віро­гідності, зазначає швейцарський філософ Е. Ага­цці, “стало одним із найхарактерніших по­нять сучасної культури”. Категорія вірогідності акти­вно впливає на весь концептуальний поря­док наукового некласичного мислення. Набувши ме­тодологічного статусу насамперед у квантовій теорії, ідея вірогідності нині активно використо­вується у генній теорії, у природничих науках – хімії, геології, фізіології. “Повсюди, де наука сти­кається і з складністю, з дослідженням склад­них і складноорганізованих систем, вірогідність набу­ває важливого значення. Відповідно, вона має ба­зове значення і для наук про суспільс­тво” [5, с. 16].

Зазначені тенденції, наведені ілюстрації та названі концепції, звичайно ж, характеризують лише деякі особливості та напрями формування нових філософських і суспільствознавчих прак­тик. Великі пізнавально-роз’яснювальні можли­вості у з’ясуванні специфіки сучасного світо­сприйняття містять у собі “герменевтичні та фе­номенологічні когнітивні практики”, які, на дум­ку Л.А. Мікешиної, – “сьогодні найзнач­ніші”. “Вони вимагають таких феноменів і “сфер”, як наочність, інтенціональність, сенси, витлумачен­ня та інтерпретації, темпоральність, течії і форми життя, життєвий світ і повсякден­ність тощо” [6, с. 79]. Нові пізнава­льні обрії роз­криває вірту­алістика – органічний “витвір” нові­тньої ком-п’ютерної, інформаційної культури.

Для сучасної науки характерний процес ін­те­грації знань, які допомагають не лише з’ясувати динаміку різноманітних галузей науки, а й уста­новити певні спільні елементи, визначити єд­ність наукових структур. У ролі таких інтегра­ційних галузей дослідження у ХХ столітті ви­ступають кібернетика, загальна теорія систем, синергетика. За переконанням І. Пригожина, саме синергетика здатна виконувати функцію нового світоглядного принципу.

Використання синергетичного підходу та уо­соблення міждисциплінарних досліджень за­без­печує якісне оновлення методології аналізу пра­вової сфери, справедливо зауважує Ю.М. Оборо­тов. “Для правознавства важливо визнати, що дезорганізаційні процеси в суспільстві по-своєму природні, об’єктивні і складають необхідний еле­мент соціального розвитку, тому людині необхідно дати правові ціннісні орієнтири для життя в стані невизначе­ності, нестабільності, хаосу” [7, с. 19].

Інноваційне оновлення методологічних підва­лин філософії здійснюється багатовекторно. Від­повідно, хоча і своєрідно філософські мето­доло­гічні інновації рефлексуються в методології пра­вознавства, її принципах. Один із них, при­чому чи не найвирішальним, – принцип плюралі­зму. Адже плюралізм – це не тільки і не стільки конс­татація багатоманітності буття. Головна ознака плюралістичного погляду на світ – ви­знання іс­нування більш ніж однієї сутності (лю­дини, ін­ституту, суспільної “речі”). В методологічному аспекті під плюралізмом ро­зуміється така уста­новка, згідно з якою на кожне істотне запитання існує кілька “рівноправних” відповідей, хоча вони можуть бути контрарними, взаємовиключ­ними або ж взаємодоповнюваль­ними. Такий “принциповий” плюралізм загост­рює проблему правового устрою плюралістич­ного суспільства, статусу і функції права в демо­кратичному суспі­льстві. Ситуація легалізованого плюралізму спричиняє те, що “найбільш істотні із джерел і норм права, які визнані обов’язковими на сього­дні в умовах демократії втрачають свою впоряд­ковуючу функцію” [8, с. 38]. Сам факт того, що такі поняття як “людська гідність”, “свобода” або “моральний закон інтерпретуються у відпо­відності з приват­ним (частковим, особистісним, індивідуальним) уявленням про суспільство і право законно ви­никає питання про критерій, який пов’язує ці уявлення з певною основою правовою нормою. Такою нормою в умовах плюралізму може бути лише право, а саме кон­ституційне право. “Плю­ралізм вимагає нейтра­льних щодо інтерпретацій світу, формальних принципів справедливості, рівності і всезагаль­ності права, і ці принципи мають значимість по­зитивного права” [8, с. 49].

З принципом плюралізму органічно пов’язаний принцип толерантності, який пере­стає бути лише філософсько-етичною вимогою, набуває загально­методологічного значення на­самперед у суспільст­вознавчих науках, у тому числі у право­знавстві. Толерантне ставлення до “іншого”, пе­регляд кате­горіальних оцінок незви­чного і не­звичайного стає нормою. До речі, принцип толе­рантності є своєрід­ною рефлексією на тенденцію антропологізації, яка “здається, до­сягла своєї вершини”.

За умов наростання різноманітності у світі, що безперервно ускладнюється, стрімких дивер­сифікаційних процесів (ситуація плюралізму) виважена толерантність є запорукою успішної мобілізації “соціального інтелекту” на розв’язан-ня найгостріших суперечностей. Толе­рантність, орієнтація на взаєморозуміння і взає­моповагу, що зумовлює необхідність форму­вання полілогі­чної культури, стає чи не голо­вною умовою ней­тралізації наростання тотальної конфронтації індивідів, страт, конфесій, країн, культур, цивілі­зацій. За умов інформаційної та техніко-техноло­гічної революції культура діа­логу та полілогу важливо не лише у міжособис­тісному спілку­ванні, але й у професійній діяль­ності, адже одна­ковий науковий чи професійний результат мож­ливо одержати різними способами.

Інформаційна залученість суб’єкта до по­дій, що відбуваються в суспільстві, його пряма чи опосередкована дотичність до них породжує фе­номен “контекстної людини”: “я є те, що со­бою уявляю, завдяки контексту, в якому перебуваю”. Ситуація “контекстної особистості” зви­чайно ж має враховуватись у правовій практиці.

Отже, філософія і право не просто щільно взаємодіють, мають спільні “генетичні коріння”, але й відчувають тотожні та поточні проблеми і дилеми методологічного характеру, які мають бути з’ясовані і розв’язані завдяки спільній тео­ретичній роботі філософів і правників.

Список літератури

1. Розеншток-Хюсси О. Прощание с Декар­том // Вопросы философии. – 1997. – № 8.

2. Кюнг. Когнитивные науки на историчес­ком фоне. Заметки философа // Вопросы фило­софии. – 1992. – № 1.

3. Лекторский В.А. Выступление на «Круг­лом столе», посвященном обсуждению книги В. С. Степина «Теоретическое знание» // Воп­росы философии. – 2001. – № 1.

4. Попович М.В. Раціональність і виміри люд­ського буття. – К., 1997.

5. Сачков Ю.В. Вероятностная револю­ция в науке. Вероятность, случайность, независи­мость, иерархия. – М., 1999.

6. Микешина Л.А. Философия познания: диа­лог и синтез смыслов // Вопросы философии. – 2001. – № 4.

7. Оборотов Ю.Н. Традиции и обновле­ния в правовой сфере. Вопросы теории (от по­знания к постижению права). – Одесса, 2002.

8. Зандкюлер Х.Й. Демократия, всеобщ­ность права и реальный плюрализм // Вопросы фило­софии. – 1999. – № 2.