У цьому контексті важливою думкою є цитата священномученика Митрофана

«Любов к Отечеству и родному народу, которая была источником героизма предков наших, считается теперь слабостью и предрассудком. На смену ее должно быть другое чувство и другое отношение к людям, оппределённо указываемое этим словом «космополитизм». Любовь ко всему человечеству без различия, любовь, не знающая никаких религиозных и национальных ограничений, –вот что должно отличать современного просвещённого человека. Но сколько фальши и лицемерия слышится в этом учении! Можно ли обладать целым, не обладая частью? Можно ли любить человечество, не любя тех, кто нуждается во мне, кто смотрит на меня как на своего близкого, родного? Нет, кто, по слову Апостола, присных своих отвергся, тот хуже неверного ( 1 Тим 5 – 8). Как не любить христианину своего народа, когда он имеет высочайший пример этой любви в лице Господа, Который оплакивал гибель Своего народа и священного Иерусалима?»

Висновки:

За останніх 20 років усі: і державні мужі, і священники, і вчителі та вихователі усіх рівнів зрозуміли, що майбутнє без морально-етичних правил та норм неможливе, це перше, а що «без Бога ні до порога», поскільки абстрактної духовності без Святого Духу не існує – друге. Це вже не проблема – а болячка і навіть хвороба суспільства. Ми всі батьки – тому навчителі і вихователі. І за це найперше будемо давати відповідь перед Богом і вже сьогодні задумуємося за ту «склянку води».

І держава і Церква серйозно переймаються цими проблемами і роблять все можливе на усіх рівнях, аби їх вирішити. У цій роботі ми хочемо лише назвати головні осередки та наголосити на тих позитивних заходах і міроприємствах, які нам відомі. Нажаль більшість пересічних трударів (трудників) на ниві виховання, особливо на місцях, на периферії, позбавлені головного – інформації.

Друга біда, що ми навіть у цій галузі ці насущні проблеми вирішуємо чисто по-українському (аби не говорити по-хуторянському), згадуючи знамениту якість нашого менталітету: нічого не знаю - моя хата з краю!

Третя особливість, що тормозить більшість прогресивних ініціатив і живого досвіду – стереотипи й кліше (тепер кажуть, матриці) залишені нам у спадок від державно-адміністративної шкільно (навчально-виховної) системи Крупсько-Луначарського типу: наука розробляє для працівника-практика плани, методи та програми, а той, хто безпосередньо «сіє із сльозами» «корисне і вічне», навіть не за найомничу мзду (платню), лише сподівається на час, коли «в радості збере». Головне, «що партія рулить!). Тому і маємо ми гіркий врожай останніх 20 років, ми «пережовуємо його знову зі сльозами».

І на кінець дві фольклорні синтеції доби розвитого соціаліму: – «Ініціатива наказуєма» та «Не допущать» нажаль, ще досить живучі і плодоносні. Саме тому, ми, хочемо поділитися інформацією, яку дарував Господь нам за останні 10 років* [14].

Про головні засади буття. І Фольклор

Про три основи (по Кабалевському) кити на яких ми успішно пливемо і спасаємося у морі буденних проблем

(Фольклор, Індикт, Святці чи радість – гра – буття)

А що ж ТРЕТЄ? Простіше, на основі фольклору (дія, суть) в межах Індикту (зміст), по регламенту (як, що за чим, чому і т.д.) Святців.

ПРО ІНДИКТ ТА СВІТЦІ

МАБУТЬ ВАРТО НАСТУПНУ СТАТТЮ САМЕ ДЛЯ ЦЕЇ ПУБЛІКАЦІЇ СКОРОТИТИ. (А висновки арх.. Рафіїла вставити).

Багато гарних, корисних ЗВИЧАЇВ та ОБРЯДІВ ми “притягли”, занесли (інколи через береги та городи, а то й у парадні двері!) до нашого повсякденного життя-буття. А надибали ми їх на рекламних щитах та накосили на телевізійних нивах, “на нашій – не чужій землі”:

І руку ловко й хвацько прикладаємо до серця, не гірше ніж ті смердючі американці; і “о шед”, та “вав!” для нас тепер, як колись “ой, леле”, (а нам би ще хоч жменю чужого сміття у засмічену мову. Нехай гірше – аби інше!. А головне ми зараз, як і належить заможним українцям, Европа навчилися глаголити. Прости нас, Господи.

Та все ж, попри все, і хороші звичаї нас не минули. Ми згадали і знову навчилися гарному і головне корисному звичаю – дякувати. Далебі згадати б нам ще й про інші дві християнські чесноти-звичаї – поклонятися і любити. Подаруй, Господи.

Тож, започатковуючи нову традицію, та, сподіваючись із Божою поміччю, перевести, створити зовнішню форму такого звичаю, простіше ОБРЯД, дію, ми спробуємо у своєму будиночку з’імпровізувати, заразити, (як прищепити кір, або краснуху) деякі обряди. Та, боронь, Боже, не інсценувати. (! Обряд проведений, втілений на сцені для «глядача» перетворюється, на жаль, у більшій чи меншій мірі, на порнографію а то й кощунство). Перепрошуємо за таке порівняння. Тож, аби не розводити водою кисіль, пропонуємо вашій увазі вставний розділ, побудований на толковій і грамотній статті В. Груб’яка, який ми назвали:

Про нас та про наші звичаї, обряди та традиції

Важко уявити собі сьогодні освічену людину, яка б не знала про час і назву більшості церковних свят. Ще важче знайти таку дорослу людину, яка би відмовилася святкувати те чи інше свято! Що вже говорити про дітей! А от на питання: як, чому, нащо, з якою метою та якими сподіваннями святкують християнські свята — відповідь дасть, мабуть, не кожен.

Тож спробуймо розібратися, бодай для себе, у головних поняттях, користуючись невеличкою та дуже толковою, на нашу думку, працею В. Губ’яка:* [15]

“Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося і освячувалося віками.

Обрядово-звичаєва сфера — це ті прикмети й ознаки, за якими розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Традиції, звичаї, обряди й свята — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних сферах. Святково-звичаєва сфера (та ще мова) — це ті найміцніші елементи, що об’єднують і цементують окремих людей в один народ.

У ході історії склалися й утвердилися форми, засоби та механізми збереження та передачі соціального досвіду, які в сукупності називаються — традицією. Традиція – це те, що передається від покоління до покоління як загальноприйняте, загальнообов’язкове, перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку особи, колективу, держави, суспільства.