Тема 16 Західна Україна у 20-30-х рр. 20ст

План

1.Головні принципи колоніальної політики на західноукраїнських землях у складі інших держав.

2. Українські землі під владою Польщі, Румунії, Чехословаччини.

3.Головні напрямки національно-визвольного руху на західноукраїнських землях.

4.Діяльність УВО-ОУН. С. Бандера, Є. Коновалець, А. Мельнік, Д. Донской.

1.

Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині, на яких проживало за переписом 1931 р. 5,6 млн. українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали у Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії. На території "Підкарпатської Русі", що ввійшла до складу Чехословаччини, проживало понад 450 тис. українців.

Загалом можна визначити такі риси політики Польщі, Румунії, ЧСР:

— насильницька асиміляція;

— стримування економічного розвитку, його колоніальний характер;

— репресії проти діячів національно-визвольного руху;

— національний гніт;

— відмова від міжнародних зобов'язань щодо надання автономних прав українцям.

Форми, в яких здійснювалась ця політика, різнились — від м'якої в ЧСР до жорсткої в Румунії. Польський уряд, переслідуючи стратегічну мету — повне ополячення загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс. За період 1919-1939 pp. чітко вирізняються три періоди політики польських правлячих кіл щодо українських земель.

2.

Українські землі під владою Польщі.
У 1919-1923 pp. польське керівництво намагалось в очах світової громадськості довести свої права на українській землі, а також, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні і в навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Але як тільки 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, всі ці права залишились на папері. У цей період українське населення теж намагалось відстояти свої права, вдаючись до акцій протесту, збройних виступів, бойкоту перепису 1921 p., виборів 1922 р. до сейму. Але в існуванні української державності ніхто в Європі не був зацікавлений.

У 1923-1926 pp. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі поділив країну на дві господарські території: Польща "А", до якої входили корінні польські землі, і Польща "Б", що складалася переважно із західноукраїнських і білоруських земель. Стосовно різних частин відповідно проводилась і різна політика. Стосовно Польщі "Б" застосовувалась політика штучного стримування соціально-економічного розвитку і повного скасування поступок національним меншинам. 31 липня 1924 р. був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалась державною. Почалось закриття українських шкіл. Польський уряд намагався витравити самі поняття "Україна", "українець". На українські землі переселялись польські колоністи, яким виділялись кращі землі. За 1921-1929 pp. переселилось 77 тис. поляків.

Політична криза 1926 р. призвела до нового повороту у політиці стосовно українців. Третій період (1926-1937 pp.) пов'язаний зі встановленням режиму "санації" на чолі з Ю.Пілсудським. Нова політика передбачала деякі поступки і компроміси у стосунках з національними меншинами, зокрема з українцями. Суть нового курсу полягала у державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворення Волині на "колиску польсько-українського порозуміння". Було збільшено державні інвестиції на Волині, почалось масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви.

Така політика проводилась з метою розколу серед українців: між галичанами і волинянами, між прихильниками і противниками порозуміння з Польщею. Вона повинна була скласти позитивний імідж Польщі як держави, що толерантно ставиться до національних меншин, і надати привабливості для українства на тлі жорсткої антиукраїнської політики в СРСР у 30-ті роки (голодомор 1932-1933 pp., масові репресії, в тому числі проти членів КПЗУ). У 1935 р. найбільша українська партія УНДО взяла курс на "нормалізацію" польсько-українських відносин. її лідер В.Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в'язні концтабору в Березі Картузькій.

Але, починаючи з 1937 p., польські правлячі кола знову змінюють курс. Перед загрозою Другої світової війни вони боялись, що українське питання стане розмінною картою у великій грі, а будь-які поступки українцям стануть сприятливим грунтом для зростання сепаратизму. Прокотилась нова хвиля репресій.

Українські землі під владою Чехословаччини
У політиці ЧСР щодо українців теж можна виділити кілька етапів. Так, на початку 20-х років чеський уряд намагався створити враження сумлінного виконання своїх міжнародних зобов'язань щодо надання Підкарпатській Русі автономних прав, зазначених у Сен-Жерменському договорі. Свої зволікання з наданням автономії вони пояснювали непідготовленістю населення краю до самостійного життя в силу низького рівня освіти і відсутності підготовлених кадрів.

У другій половині 20-х - 30-ті роки уряд ЧСР провів серію реформ, покликаних забезпечити запровадження системи освіти, проведення земельної реформи тощо. Здійснюючи ці заходи, він докладав зусиль, щоб відвернути населення від боротьби за автономію, зосереджуючи його увагу на "мовному питанні".

У другій половині 30-х років урядові кола ЧСР зіткнулись з розгортанням нової хвилі боротьби населення за автономію і зрештою під тиском Німеччини змушені були у жовтні 1938 р. надати краю автономію.

Як і в Польщі, урядові кола ЧСР не сприяли розвитку економіки краю. Вони усвідомлювали, що край входить до ЧСР тимчасово і розвивали лише ті галузі, що не потребували значних капіталовкладень.

Українські землі під владою Румунії
Румунія з самого початку взяла курс на повну асиміляцію українців, позбавивши їх будь-якої змоги розвиватися. В економіку краю не надходило ніяких капіталовкладень. Безробіття, малоземелля, хижацьке використання природних ресурсів — ось чим характеризувалось становище краю.

3.

З 1919р. діяла Комуністична партія Західної України, як складова частина Комуністичної партії Польщі.

Окрім легальних структур українства, діяли й підпільні організації. У 1920 р. з українських вояків було створено Українську Військову Організацію (УВО).

У 1925 р. на базі УНДП було утворено міжпартійне Українське національно- демократичне об'єднання на чолі з Д. Левицьким, яке у 20-ті роки було однією з найвпливовіших політичних сил в Галичині. УНДО виступало за здобуття Україною самостійності, але без терористичних методів, за демократичний розвиток української держави. Активно діяла Українська радикальна партія, яка в Галичині налічувала 20 тисяч чоловік, переважно селян. УРП виступала за самостійність України. На початку 30-х рр. галицькі радикали об'єдналися з українськими есерами Волині в Українську соціалістичну радикальну партію.

У 1929 році на основі УВО сформовано Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де наголос робився не на збройні, а культурно-виховні і політичні методи боротьби.

4.

Організаційні витоки українського націоналізму були пов'язані з діяльністю Української військової організації (УВО), яка виникла 1920 р. у Празі. Ініціатором її створення стала група старшин УСС та УГА на чолі з Євгеном Коновальцем (1891 —1938), колишнім командантом полку Січових стрільців у армії УНР. Наголос робився не на збройні, а культурно-виховні і політичні методи боротьби. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, здобуття якої мало здійснитися загальнонаціональним повстанням українського народу проти окупантів. Для цього здійснювалася організаційна робота, видавалася і поширювалася пропагандистська література, накопичувалася зброя, організовувалися акції саботажу та інші т. зв. «революційні акти», наприклад, нищення символів польської влади, дезорганізація державних урочистих заходів, підпали садиб польських шовіністів, руйнування ліній зв’язку тощо.

Окрім УВО значний вплив на розвиток західноукраїнського суспільства міжвоєнної доби мала діяльність головного ідеолога українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова (1883—1973). Як активний учасник національно-визвольних змагань, він після їх поразки змушений був залишити Наддніпрянщину і перебратися в 1922 р. до Львова, де займався політичною роботою та редагував «Літературно-науковий вісник». У своїх працях, основними з яких були «Підстави нашої політики» (1921) та «Націоналізм» (1926), Д.Донцов обстоював т. зв. інтегральний націоналізм, згідно з яким кожен націоналіст зобов'язаний був інтегрувати (поєднати) всі свої помисли і вчинки зі справою розвитку національно-визвольної революції (інша назва інтегрального націоналізму — чинний націоналізм — тобто такий, що ґрунтується на «чині» (дії)). Д. Донцов, піддав нищівній критиці дотеперішній український національний рух, причини поразки якого вбачав у захопленні провідних українських ідеологів — Драгоманова, Франка, Грушевського — «універсальними» правдами, ідеалами вселюдського братерства й справедливості, демократією й балачками там, де потрібні були рішучі дії.

Нелегальна революційна діяльність УВО й твори Д.Донцова дали поштовх до формування й об'єднання численних молодіжних націоналістичних груп як у Західній Україні, так і за її межами. Основним постачальником кадрів для них були університети, де навчалася українська молодь — у Львові, Празі, Подєбрадах. Протягом 1927 — 1928 pp. відбулося злиття УВО й націоналістичних студентських організацій — «Союзу української націоналістичної молоді», «Легії українських націоналістів» та «Групи української національної молоді», які наприкінці січня — на поч. лютого 1929 р. на установчому конгресі у Відні проголосили утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу українських націоналістів (ПУН) обрали Є.Коновальця, дотеперішнього керівника УВО. Головною метою ОУН проголошувалося встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Реалізувати мету планувалося шляхом національної революції та встановлення диктатури, яка б витіснила окупаційну владу та запровадила уряд, що представляв би всі регіони та соціальні групи України. Домінуючою силою українського суспільства мала стати ОУН, яка відкидала будь-який партійний чи класовий поділ і представляла себе як рух, а не партію. Економіка майбутньої держави мала поєднувати як приватну, так і націоналізовану та кооперативну форми власності. Степан Бандера- творець й інтерпретатор націоналістичної ідеології, організатор й лідер ОУН 1930-1950 років. В 1919 году Степан поступает в Стрыйскую гимназию, где принимает активное участие в пластунских организациях и ученических кружках сопротивления польской власти, действовавших под эгидомй УВО. В 1929 году он становится активным членом ОУН. И уже в 1931 году Степан руководит всей пропагандой ОУН в Западной Украине. В 1933 году Бандера поднимается до краевого проводника и под его руководством происходит ряд карательных мер против польской оккупационной администрации. В частности, 16 июня 1934 года, происходит убийство одиозного министра внутренних дел Польши Бронислава Перацкого, прославившегося кровавыми акциями террора против украинцев. За день до убийства Бандеру арестовывают, и, 13 января 1936 года ему был вынесен смертный приговор, который впоследствии был заменен пожизненным заключением. В 1939 году, после захвата Польши, Степана из тюрьмы освобождают немцы. Сразу после выхода на свободу, в сентябре 1939 года, он возглавляет революционный Провод ОУН и сразу же ведет переговоры с военным руководством гитлеровской Германии о совместной борьбе против российско-большевистских оккупантов. А. Мельнику судилося очолити ОУН після того, як у 1938 році в Роттердамі з безпосереднього наказу Сталіна було ліквідовано першого Голову ОУН Євгена Коновальця.

Главным «партнёром» ОУН в Германии стал 2-й отдел абвера («диверсии и психологическая война»), который ставил перед ОУН такие задачи — уничтожение на территории будущего противника важных объектов, нагнетание нестабильности, инсценировка восстаний. В задачи отдела также входило создание «пятой колонны» на территории противника. Подготовку «украинского восстания» вёл начальник резидентуры абвера в Бреслау.ОУН активно включилась в работу немецких спецслужб. Сторонники Бандеры нашли поддержку со стороны неких немецких военных кругов, в то время как группа Мельника имела связи с политической верхушкой нацистской Германии. Летом 1939 года в Вене прошла встреча А. Мельника с Канарисом, где ему было сообщено о возможности появления «западноукраинского государства» на границе с СССР. 10 февраля 1940 года Бандера создал и возглавил собственный руководящий орган ОУН — Революционный Провод (Революционное Руководство)- РП ОУН и формально вышел из подчинения ПУН Мельника. Поводом стало «неудовлетворительное руководство и отказ от националистических методов работы». Конец лета — начало осени 1940 года принято считать периодом фактического окончания процесса деления ОУН на ОУН Бандеры (ОУН(б))и ОУН Мельника (ОУН(м)). После начала военной агрессии против СССР и перехода территории Галиции под германский контроль, ОУН(б) начала активно физически устранять сторонников ОУН(м) в различных административных структурах немецкой администрации, следствием чего стали ответные действия последней. После падения Киева прибывшая туда на немецких машинах «колонна» сторонников Мельника провозгласила создание Украинской Национальной Рады и 5 октября 1941 года послала ему официальные поздравления по этому поводу. 28 ноября деятельность Рады была официально прекращена немецкими властями, хотя она продолжала действовать «нелегально» до эвакуации её из Киева осенью 1943 года. В конце ноября-декабре 1941 года обе ОУН претерпели ещё одну «чистку» со стороны гестапо и СД, которая привела обе организации к молчаливому согласию с текущей политикой немцев и прекращению открытых активных действий их активистов. К концу 1941 года А. Мельник оказался в Берлине, где и находился вплоть до своего «ареста» и «заключения» в начале 1944 года. 26 февраля 1944 А. Мельника арестовали и поместили в корпус «Целленбау» концлагеря Заксенхаузен, где с 1942 года находится С. Бандера. В сентябре 1944 года вождей обеих ОУН освободили и привлекли к формированию и руководству «антибольшевистскими силами Европы». С. Бандера до 1955 года руководил антисоветским сопротивлением из-за границы. 15 октября 1959 года в Мюнхене был убит выстрелом в лицо раствором цианистого калия. Убийство совершил агент КГБ. А. мельник после войны стремился консолидировать украинских эмигрантов. В 1957 году выдвинул инициативу создания всемирной организации украинцев, в результате чего в 1967 году (уже после его смерти) был создан Всемирный конгресс украинцев. Умер в г. Клерво (Великое герцогство Люксембург), похоронен в городе Люксембург.