Системна концепція влади

М. Крозьє: влада – феномен, співвіднесений з окремими системами та підсистемами суспільства. Вчений обмежує владу межами соціальних інститутів та організацій. Влада виникає в процесі організації, а процес організації передбачає виникнення владних відносин. При цьому формальні та неформальні цілі та правила організації виступають по відношенню до акторів в якості “примусів”. Цікаво: чим більше один актор, використовуючи свободу своєї поведінки, може вплинути на ситуацію партнера, тем менше він сам стає уязвимим і тим більше він має влади над партнером. Гра заключається в боротьбі за те, щоб залишити собі більше свободи, зробити свою поведінку менш передбачуваною для супротивника, ніж поведінку супротивника для себе. Роль організаційних примусів полягає в опосередкованому обмеженні свободи поведінки гравців: в виокремленні секторів, де дія повністю передбачувана від секторів, де домінує “невизначеність”.

54. Основні підходи до дослідження політичних інститутів (М.Дюверже, М.Прело);

Французька політична наука відрізняється специфічними рисами, що відрізняють її від політичної науки в інших країнах, зокрема інституціоналістський підхід до вивчення політичних процесів. Теорія політичних інститутів розроблялась Ж. Бюрдо, М. Прело, М. Дюверже. На думку М. Дюверже “вивчаються не тільки ті інститути, які регламентуються правом, але головним чином і ті інститути, які повністю або частково ним ігноруються, існують за межами права, наприклад політичні партії, громадська думка, пропаганда, преса, групи тиску тощо”. Інституційний підхід дозволив політологам вийти за межі традиційної науки конституційного права. На основі теорії інститутів були проведені дослідження політичних режимів, форму яких визначають політичні партії (Ж. Бюрдо). Ще один напрямок в цьому контексті: Р. Арон займався дослідженням реальної взаємодії і функціонування інститутів у поєднанні з іншими соціальними чинниками. Ці дослідження реалізуються в вивченні політичних систем (вплив США). Політична система – самостійна соціальна система, до аналізу якої залучаються політичні партії, конституція, порядок роботи парламенту, його структура, відносини палат з урядом, вибори. Інша точка зору – М. Дюверже. До аналізу політичної системи теж залучаються політичні інститути, які тісно пов’язані з економічною структурою, рівнем розвитку, ідеологією та системою цінностей, з культурними традиціями.

Підхід до тлумачення політичного інституту на першопочатковому етапі розвитку політичної науки в Франції. М.Прело розрізняє інститути-організми (це людський колектив, з’єднаний ідеологією або загальною потребою, який підкоряється авторитету та фіксованим правилам) та інститут-річ (це проста система норм права).

Нове тлумачення: М. Дюверже: інститут – це відома модель людських відносин, з яких копіюються конкретні відносини, набуваючи таким чином характеру стабільних, стійких. Вони відрізняються від відносин, що виникають поза межами інституційних моделей. Два елементи в понятті інституту: 1) структурний елемент; 2) вірування, колективні уяви. Розрізняє два типа інститутів: 1) проста система відносин, що були скопійованими з структури моделі (розглядає в якості інституту статус особистості, її соціальні ролі, соціальні класи); 2) інші мають додаткову технічну та матеріальну організацію (парламент, міністерства, профспілки, асоціації).

55. Концепції походження держави в французькій політичній науці (Ж.Бюрдо, А.Оріу);

Інституційна концепція походження держави. (Ж. Бюрдо).

На основі загальної теорії інститутів в французькій політології була сформульована інституційна концепція держави. “ Государство – это понятие, оно существует лишь поскольку мыслиться правящими и управляемыми, которые видят в нем местопребывание власти и основу юридических правил, понятие, вокруг которого организуются поиски Общего блага ”.

Походження держави тісно пов’язане з питанням інституціоналізації влади. Інституціоналізація влади означає, що влада переміщується від правлячих осіб до інституту, який з цього моменту стає її виключним володарем. Правлячі особи не зникають, але їх місце в політичному житті значно змінюється. Визначає державу, як перш за все інституціоналізовану владу, в біль широкому розумінні – це інститут, в якому втілюється влада.

Інституціоналізація влади і відповідно створення держави обумовлені процесами інтелектуального порядку. В суспільстві з’являється переконання, що індивідуалізована влада через пов’язані з нею незручності повинна бути замінена новою формою влади. В цьому однаково зацікавлені і ті, хто править, і ті, ким правлять. З точки зору тих, ким керують, цінність інституціоналізації полягає в обмеженні свавілля та підкоренні влади ідеї права, що виражає інтереси загального блага. З точки зору тих хто править, інституціоналізація забезпечує їм вигодну стабільність і безперервність влади.

А. Оріу вважає, що тільки грецькі поліси, і особливо Рим, наближаються до сучасної держави, що стосується епохи федералізму, то там держави не було.

Французькі вчені говорять про створення держави, починаючи з тих часів, коли буржуазія почала боротьбу за обмеження королівської влади.

56. Партії та групи тиску як об'єкти дослідження в політології Франції;

Партії. Вивчення політичних партій є однією з найбільш сильних боків у французькій політології. Для більшості політологів політична наука зводиться до дослідження виборів і партійних систем (партій). Навіть під час 5 республіки зниження ролі парламенту супроводжувалось зростанням ролі партій і партійної системи.

Важлива особливість французької політичної науки – зв’язок вивчення політичних партій з потребами політичної практики. Спробу створити загальну теорію партій зробив М. Дюверже, який виступив в 1951 році з книгою „Політичні партії”.

М. Дюверже в основу типології партій покладає їх структурні характеристики, серед яких він виокремлює загальну організаційну будову, систему членства, органи керівництва. (питання 61).

Ф. Борелл „Політичні партії сучасної Франції”. Він вважає за потрібне при аналізі партійних систем враховувати географічні та історичні умови, те соціальне та економічне середовище, в якому вони діють. Менше уваги він приділяє конституційному механізму, хоча для Франції після 1958 року він є досить істотним. Аналіз партійної системи залишиться формальним і механічним, якщо при розгляді конкретної партійної системи не буде прослідковано її історію становлення.

Групи тиску. На відміну від партій і партійних систем проблемі груп тиску приділяється мало уваги, на що вказував М. Дюверже. Найбільш вагомі роботи: Ж. Мейно „Групи тиску в Франції” (1958 р.) та „Нові дослідження груп тиску в Франції” (1962). Багато матеріалу по цій проблематиці містишся в книзі М. Дюверже „Політичні організації: партії і групи тиску”.

Визначаючи поняття „групи тиску”, М. Дюверже перш за все протиставляє його поняттю „партії”. Якщо партії прагнуть захопити і використовувати владу, то групи тиску не беруть участі прямо в боротьбі за владу, вони впливають на владу, знаходячись поза неї, здійснюють на неї тиск. Групи тиску здійснюють вплив на людей влади, але не постачають людей влади, по меншій мірі офіційно.

Дюверже розрізняє організації, які діють виключно в політичній галузі (наприклад, „Парламентська асоціація по захисту свободи освіти” в Франції), і організації, для яких здійснення політичного тиску є лише частиною їхньої активності (наприклад, профспілки, церков, письменницькі організації).

З точки зору структури він розрізняє групи тиску на 1) масові (профспілки, молодіжні рухи, організації ветеранів війни) та 2) кадрові (організації патронату, профспілки робітників вищої школи). 3) до третьої групи він відносить різноманітні науково-дослідницькі центри, рекламні агентства тощо).

Дюверже спеціально досліджує форму діяльності груп тиску: розрізняє 1) пряму дію (урядові демарші) та 2) дія через громадську думку.

57. Політичні режими та політичні системи як об'єкти дослідження в політології Франції (П. Мілза, А.Турен, П.-І. Шерель);

58. Партії та партійні системи в інтерпретації М. Дюверже;

М. Дюверже приймає розповсюджений поділ партій на три групи: 1) буржуазні партії ХІХ ст.., 2) соціалістичні партії; 3) комуністичні та фашистські. Але таку класифікацію він вважає приблизною.

Розрізняє партії з “прямою” та “непрямою структурою” (засновані на індивідуальному та колективному членстві).

Поділяє партії на 1) кадрові та 2) масові. “Различие кадровых и массовых партий не основывается на их размере, числе их членов; речь идет не о внешнем различии, но о структуре”. Масові партії: основу партії складають її члени, рекрутизація еліти всередині партії, партія живе за рахунок членських внесків, постійно залучає нових членів, без пересічних членів партії не може існувати. Кадрові партії: об’єднання нотаблів з метою підготовки виборів і збереження контактів з депутатами. М. Дюверже розрізняє декілька категорій нотаблів: 1) нотаблі, котрі своїм іменем та престижем підвищують авторитет кандидата в депутати; 2) нотаблі, які вміють організовувати передвиборчу кампанію; 3) нотаблі-фінансисти.

Партійні системи.

Поділяє партійні системи: 1) однопартійна (хоча робить наголос, що однопартійна система – це умовність. Система передбачає наявність хоча б декількох елементів (партій), тоді як існування однієї партії не може вважатись системою; 2) двопартійна (англосаксонського типу); 3) багатопартійна.

При вивченні партійної системи треба брати до уваги дві групи чинників:

Перше: особливості внутрішньої структури кожної партії (таким чином можна розрізняти централізовані та децентралізовані, гнучкі та негнучкі партії);Друге: такі характеристики, при визначенні яких треба брати до уваги всі партії, що існують в країні (кількість партій, їх значущість в політичному житті, географічна локалізація).Партійна система – це результат дії багатьох чинників. Два типи чинників: 1) специфічні чинники, особливі в кожній окремій країні (традиція та історія кожної країни, її економічна та соціальна структура, релігійні вірування, етнічний склад); 2) загальні чинники, властиві всім партійним системам (виборчий режим, який на його думку, здійснюють вирішальний вплив на кількість і розміри партій, створення партійних коаліцій, розміри представництва партій в парламенті.

59. Соціологічні закони взаємозв'язку партійних та виборчих систем М. Дюверже;

1. Дюверже.

Книга “Політичні партії” (1951 р.) – спроба створити загальну теорію партій.

Класифікація політичних партій:

В основу типології партій М. Дюверже покладає їхні структурні характеристики, серед яких:

1) загальна організаційна структура;

2) система членства;

3) органи керівництва.

Типології:

М. Дюверже приймає розповсюджений поділ партій на три групи: 1) буржуазні партії ХІХ ст.., 2) соціалістичні партії; 3) комуністичні та фашистські. Але таку класифікацію він вважає приблизною.

Розрізняє партії з “прямою” та “непрямою структурою” (засновані на індивідуальному та колективному членстві).

Поділяє партії на 1) кадрові та 2) масові. “ Различие кадровых и массовых партий не основывается на их размере, числе их членов; речь идет не о внешнем различии, но о структуре ”. Масові партії: основу партії складають її члени, рекрутизація еліти всередині партії, партія живе за рахунок членських внесків, постійно залучає нових членів, без пересічних членів партії не може існувати. Кадрові партії: об’єднання нотаблів з метою підготовки виборів і збереження контактів з депутатами. М. Дюверже розрізняє декілька категорій нотаблів: 1) нотаблі, котрі своїм іменем та престижем підвищують авторитет кандидата в депутати; 2) нотаблі, які вміють організовувати передвиборчу кампанію; 3) нотаблі-фінансисти.