Культурологічні терміни XIX ст

«Декларація прав людини і громадянина» — програмний документ Великої французької революції, прийнятий Установчими зборами в 1789 р. Повністю ввійшла до першої Конституції Франції (1790). Декларація проголосила «народний суверенітет», «природні та невід'ємні права людини», загальну рівність громадян перед законом, їх право на «свободу, власність, безпеку та опір гнобленню», свободу особистості, совісті, слова, друку.

Опера спасіння — жанр французької опери періоду Великої французької революції. Характерні риси — нагнітання драматичної напруженості, але обов'язкова щаслива розв'язка (звідси назва).

Сентименталізм — течія в європейській та американській літературі й мистецтві другої половини XVIII—початку XIX ст. Проголосив домінантою «людської природи» не розум, а почуття. Шлях до нормативно-ідеальної особистості вбачав у вивільненні й удосконаленні «природних почуттів»; звідси — значний демократизм і відкриття багатого духовного світу простолюдина.

Предромантнзм — комплекс ідейно-смислових тенденцій у літературі європейських країн та США кінця XVIII—початку XIX ст., які визначили романтизм. Зберіг деякі риси сентименталізму, однак започаткував безкомпромісне заперечення просвітницького раціоналізму. Характеризується пафосом самовизначення, самоствердження особистості, інтересом до середньовіччя й природного суспільства, яке не зіпсоване цивілізацією. «Готичний роман» — «чорний роман», роман «птахів» у прозі предромантизму. Містить таємничі пригоди, фантастику, містику, а також соціальні мотиви. У центрі твору — демонічна особистість («Італієць» А. Радкліда, «Мельмот-мандрівник» Ч. Метьюріна). Романтизм — ідейний та художній напрям у європейській та американській духовній культурі кінця XVIII ст. — першої половини XIX ст. Відобразив розчарування в підсумках Великої французької революції, в ідеології Просвітництва та буржуазному прогресі. Основа романтизму— болючий розлад ідеалу та соціальної дійсності. Ствердження духовно-творчого життя особистості, протесту співіснують з мотивами «світової скорботи», «світового зла».

«Хибна готика» (псевдоготика) — напрям в архітектурі XVIII—XIX ст., який відроджував архітектурні форми та декоративні мотиви готики й мав перед романтичний декоративний характер (наприклад, будови В. Байнтенова і М. Казакова). Реалізм XIX ст. — форма художньої самосвідомості, провідними принципами якої є: 1) об'єктивне відображення суттєвих сторін життя в поєднанні з піднесеністю та істинністю авторського ідеалу; 2) відтворення типових характерів у типових обставинах при повноті їх індивідуалізації; 3) життєва вірогідність зображення поряд з використанням умовних форм художньої фантазії (міфу, притчі, гротеску); 4) переважаючий інтерес до проблеми «особистість і суспільство» (у їх єдності та протистоянні). Реалізм XIX ст. всебічно розвинув і поглибив сприйняту від романтизму критику матеріального, бездуховного прогресу і буржуазної цивілізації. Тому його називають критичним реалізмом (визначення М. Горького). «Класичний період» — Ф. Стендаль, О. Бальзак, І. Геккерей, Ч. Діккенс.

Утилітаризм — напрям кінця XIX ст., який проголосив користь основою моралі та критерієм людських учинків. Основоположник — Бенталі, який уважав основою моралі користь, ототожнюючи її з насолодою. Призначення моралі вбачав у сприянні природному прагненню людини відчувати насолоду й уникати страждань.

Анархізм — суспільно-політична течія, що виникла в 40-х роках XIX ст. Для неї характерні індивідуалізм, волюнтаризм, прагнення покласти дрібну приватну власність в основу майбутньої соціальної організації, негативне ставлення до будь-якої державної влади.

Основоположники: М. Штирнер («Єдиний та його власність», 1845), Прудон, якому належить сам термін «анархізм» («Що таке власність?», 1840—11), та Бакунін.

ДІЯЧІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ XVIII—XIX ст.

Гердер Й. Г. (1744—1803) — німецький філософ, просвітник. Гердер репрезентує новий етап просвітництва в Німеччині, підкреслюючи роль почуттів у людській особистості і у зв'язку з цим — багатоманітні творчих проявів людини та різних народів. У зрозумілій формі сформував ідею органічного розвитку світу, простежуючи її в неживій і в живій природі, у житті і в історії людства, що є різними рівнями єдиного світового організму. Головні твори: «Про походження мови» (1772), де мова розглядається як породження людського розуму, і «Ідеї філософії історії людства» (1784— 179¹.), де виклад розпочинається з поступового Землі й завершується нарисом історичного розвитку людства.

Лессінг Г. Е. (1729—1781) — німецький філософ, просвітник, письменник, критик. Обґрунтував принципи реалістичного художнього образу на противагу абстрактності алегоричних і умовних фігур мистецтва бароко та класицизму. У трактаті «Лаокоон. Про межі живопису й поезії» Лессінг здійснює аналіз сутності і засобів словесного та образотворчого мистецтва, чим започатковує роздуми про природу різних мистецтв. У своїх тезах «Виховання людського роду» Лессінг упритул підходить до ідеї органічного розвитку та поступального руху людства до досконалості.

Вінкельман І. (1717—1768) — німецький просвітник. Головний твір — «Історія мистецтва старовини» (1764), який є першим прикладом наукової історії мистецтва. У ньому розглядаються не окремі майстри, а мистецтво в цілому, його виникнення, розквіт та занепад. Ідеал Вінкельмана — грецька скульптура епохи Фідія, її пластична досконалість, урівноваженість та гармонія. Вінкельман уперше вказав на загальну значущість та неминучу цінність грецького мистецтва і поезії; у їх класичній завершеності та глибоко людяному змісті він вбачав продукт соціальної гармонії, акт творчості вільного народу. Естетика Вінкельмана сприяла звільненню мистецтва від аристократичної майстерності та догматичних канонів класицизму XVII ст., де батьківщиною мистецтва проголошувався імператорський Рим, а жива античність підмінювалася зібранням абстрактних правил.

Гете Й. В. (1749—1832) — німецький поет, природознавець та мислитель. У сфері природознавства — прибічник еволюційної ідеї. Основні принципи діалектики Гете втілені в його художніх творах, передусім у «Фаусті». Головна рушійна сила історичного процесу, сенс людського існування — діяльність і праця. Мистецтво для Гете є наслідуванням природи, поняття якої охоплює талант і «природні» закони суспільства. Завдання художника — ухопити та виразити смисл природи. Мистецтво — це витвір людського духу, активна діяльність людини, що підноситься над природою. Гете розрізняє три види мистецтва: «просте наслідування природи», «манера» і «стиль». Перше означає відтворення окремих предметів природи (наприклад, натюрморт у живописі), манера є відтворенням деякої природної цілісності при ігноруванні її дрібних складових (наприклад, ландшафтний живопис); стиль— пізнання цілісності речей у тій мірі, у якій можемо пізнати її у видимих та відчутних образах. Це досягається за рахунок того, що художник, зображуючи центральний образ, підпорядковує йому інше: увага глядача зосереджується на основному, через яке створюється враження про ціле.

Джефферсон Т. (1743—1826) — державний та політичний діяч США, ідеолог буржуазно-демократичної течії під час війни за незалежність у Північній Америці 1775—1783 рр., філософ, юрист. Автор проекту Декларації незалежності 1776 р.

Франклін Б. (1706—1790) — американський учений, економіст та діяч національно-визвольного руху. Один з авторів Декларації незалежності (1776) та Конституції 1787 р. Відомий своїми працями з теорії електрики, відкриттям електричної природи блискавки й винайденням у 1752 р. громовідводу. У 1729 р. розробив трудову теорію вартості, визначаючи людину як тварину, що виробляє знаряддя. Відстоював сувору, практичну мораль, що базується на таких вимогах до людської поведінки: помірність, мовчазність, порядок, розсудливість, простота, щирість, справедливість, старанність, поміркованість, непорочність, скромність, охайність, спокій.

Шиллер Ф. (1759—1805) — німецький поет, філософ, історик. У його концепції одне з центральних понять — гра як вільне самодіяльне розкриття всіх сил людини, її сутності. Людина в грі творить реальність вищого порядку («естетичну реальність») і творить саму себе як всебічну гармонійну особистість, а суспільство як суспільство «естетичне». У грі Шиллер сподівається відновити внутрішню цілісність особистості, розколотої внаслідок розподілу праці, подолати історичну суперечність між реальним та належним у людському житті.

Бомарше її. О. К. (1732—1799) — французький драматург. Створив «міщанські драми» «Євгенія» й «Два товариша». Критикував класицизм, пропонуючи зробити театр виразником інтересів народу. «Севільський цирульник» (1775) та «Весілля Фігаро» (1784) започаткували сатиричну комедію у французькій літературі. У них показана приреченість феодального світу, а розбещеності аристократів протиставлена гідність простолюдина. Гайдн Ф. Й. (1732—1809) — австрійський композитор, один із засновників віденської класичної школи. Своєю творчістю утвердив жанри і форми інструментальної музики: симфонії, сонати, камерно-інструментальні ансамблі. Автор 104 симфоній, 52 сонат для фортепіано, 24 опер, 3 ораторій (серед них «Створення світу», 1789; «Пори року», 1801). Гендель Г. Ф. (1685—1759) — німецький композитор. Увійшов в історію музики передусім як творець опер і видатний представник класичного типу ораторії, монументальної за масштабом, демократичної за музичною мовою.

Глюк К. В. (1714—1787) — австрійський композитор. Реформатор опери XVIII ст. Відстоював принцип музичної драми, сповненої трагедійності та героїки в дусі передових ідей просвітництва XVIII ст. Попередник віденської класичної школи. Серед творів — опера «Орфей та Еврідіка», балет «Дон Жуан».

Дефо Д. (1660—1731) — англійський письменник та публіцист. Один із засновників європейського реалістичного роману. Автор всесвітньо відомого роману «Життя й надзвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо» (1719). Серед творів: «Роксолана» (1794), «Неупереджена історія життя та діянь Петра Олексійовича, нинішнього царя Московії» (1723).

Бетховен Л. ван (1770—1827) — німецький композитор, піаніст та диригент. У центрі творів (3-тя, «Героїчна», 5-та та 9-та симфонії) — образ борця проти насильства та тиранії, образ народних мас, що в боротьбі здобувають свободу. Останній з представників віденської класичної школи. Бетховен розширив форму сонатно-симфонічного циклу, створив серію обробок австрійських, англійських, угорських, іспанських, слов'янських та інших народних пісень; зробив обробку для голосу з фортепіано української народної пісні «їхав козак за Дунай». Серед творів — 9 симфоній, 5 концертів для фортепіано з оркестром, 32 сонати для фортепіано («Патетична», «Місячна», «Апасіоната»).

Бах Й. С. (1685—1750) — композитор та органіст, один з творців німецької національної музики, найвидатніший представник поліфонічного стилю у світовій музичній культурі. Творчість Баха охоплює понад 1000 творів різних жанрів: світські та духовні кантати, меси, ораторії, хорали та ін. вокальні твори, написані переважно на релігійні теми. Однак їх музика сповнена реалістичним відчуттям життя, високим гуманізмом, філософською глибиною, драматизмом та оптимізмом.

Гольдоні К. (1707—1793) — італійський драматург, один із засновників національної комедії. Здійснив реформу італійського театру. «Мемуари Карло Гольдоні» (1784—87) — цінний документ з історії італійського театру XVIII ст.

Моцарт В. А. (1765—1791) — австрійський композитор, представник віденської класичної школи. Творчий спадок Моцарта (більш як 600 творів) охоплює всі жанри і форми музики: 16 опер, церковна музика, «Реквієм», близько 50 симфоній і т. д. У творах композитора переважають світлі настрої, яскрава і виразна мелодія, гармонія, темброве багатство оркестрування. Творчість Моцарта — вершина європейської музики XVIII ст. Серед творів — «Весілля Фігаро» (1786); «Дон Жуан» (1787); «Чарівна флейта» (1787).

Бальзак О. (1799—1850) — французький письменник-реаліст. Творча спадщина Бальзака різноманітна в жанровому плані: романи, повісті, драми, статті. Більшість романів та повістей об'єднані єдиним задумом і утворюють багатотомну епопею «Людська комедія», у якій Бальзак створив широку реалістичну картину сучасного йому французького суспільства.

Діккенс Ч. (1812—1870) — англійський письменник. Тема бідувань народу поряд з гострою критикою капіталізму є провідною для його творчості. («Пригоди Олівера Твіста», 1838; «Домбі та син», 1848; «Девід Копперфілд», 1850.) Особливе місце у творчому спадку посідає роман «Тяжкі часи» (1854), який зачіпає найгостріше питання буржуазного суспільства — суперечність між працею та капіталом.

Скотт В. (1771—1832) — англійський та шотландський письменник. Створив жанр історичного роману — «Талісман» (1825), «Айвенго», «Монастир», «Аббат» (1820). Перший з романістів зобразив народ як активну силу історії.

Шатобріан Ф. Р. (1768—1848) — французький письменник і політичний діяч. Відіграв важливу роль у становленні французького романтизму. Належав до консервативних романтиків, прославляв католицьку церкву і монархію. Твори: «Подорож до Америки» (1827), «Мученики» (1809). Філософські та літературні погляди узагальнив у «Замогильних записах» (1848—50).

Шопен Ф. (1810—1849) — польський композитор і піаніст. Творчість Шопена сповнена духом польської народної пісні, елементами народної музики інших слов'янських народів, у тому числі й українців. Шопен створив стиль фортепіанного письма та виконання, новий жанр фортепіанної балади.

Золя Е. (1840—1902) — французький письменник. Використовуючи естетику І. Гена, створив теорію натуралізму, у якій пропонував зображувати соціально-біологічні закономірності людського буття («Тереза Ракен», 1867; «Мадлена Фера», 1868). «Жерміналь» (1885) — перший у Франції XIX ст. соціальний роман про боротьбу робітничого класу.

Россіні Дж. А. (1792—1868) — італійський композитор. Автор 38 опер, серед них— комічні (опери-буфф) — «Севільський цирульник» (1816), «Попелюшка» (1817); (опери) «Сорока-крадійка», «Отелло» (1816); «Вільгельм Телль» (1829). Творчість Россіні справила значний вплив на розвиток європейського оперного мистецтва XIX ст.

Роден Р. Ф. (1840—1917) — французький скульптор. Виступив проти академізму, надаючи створюваним образам життєвих рис, розкриваючи глибину емоційного стану моделі. Використовував новаторські образотворчі засоби, що наближує його до імпресіоністів («Три тіні», «Поцілунок», «Мислитель», «Вічна весна», «Думка», композиція «Ворота до пекла»).

Вагнер Р. (1813—1883) — німецький композитор, драматург. Естетик. Творчість Вагнера — вершина німецького романтизму в музиці. Естетичні принципи викладені в праці «Опера та драма». Музика, згідно з Вагнером, — мистецтво правдивого вирішення людських почуттів, мелодія відтворює внутрішній світ народу.

ОСНОВНІ ХУДОЖНІ СТИЛІ І НАПРЯМИ МИСТЕЦТВА

Дорійський стиль - один из трёх древнегреческих архитектурных ордеров. Встречается в первых сооружениях Древней Греции и дорийских колониях. Лаконичный, мужественный, монументальный — во времена античности считался «мужским» ордером. Отличается простотой, мощностью, даже тяжеловатостью своих форм, их строгой соразмерностью и полным соответствием механическим законам. Греческие зодчие старались посредством «опухлости» колонн смягчить то впечатление сухости и жёсткости, какое она производила бы при геометрически точной прямолинейности профиля.

Іонійський стиль – один из трёх древнегреческих архитектурных ордеров. От более раннего дорического ордера отличается большей лёгкостью пропорций и декором всех его частей. Отличительной чертой ионического ордера является способ оформления капители - верхняя часть колонны. Ионический ордер во времена античности считался «женским» ордером, за счет своей утончённости, изысканности и дополнениями разнообразными украшениями.

Візантійський стиль — стиль київської архітектури, який сформувався під впливом зодчих Херсонеса, Візантії, Малої Азії, досягнень візантійської культури, християнського світогляду. Характеризується сполученням базиліки з центральною будовою.

Романський стиль (лат. — римський) — напрям у мистецтві X—ХІІ, що панував у Західній Європі та в Україні, витоки якого походять з давньоримської культури. В архітектурі — це використання простих, суворих, урочистих, масивних форм, склепінь та арочних конструкцій. У декорі великих соборів застосовувались експресивні багатофігурні скульптурні композиції та розпис фресками. Риси романського стилю характерні для Успенського собору у Володимирі-Волинському (1157—1160), а також Кирилівської церкви в Києві (1150 р.), Успенського собору в Чернігові.

Готичний стиль (італ.— готи, за назвою племені готів) — художній стиль середньовічної Європи (X—XV ст.), який ґрунтується на народних традиціях готів (германців). В архітектурі характеризується вертикалізмом конструкцій, каркасним перекриттям, чіткістю ліній, незвичністю, використанням скульптур, вітражів. Стиль набув значного поширення в живописі. Шедевр готики — Нотр-Дам де Парі (собор Паризької Богоматері).

Відродження (Ренесанс) — епоха в розвитку європейського мистецтва XV—XVI ст. Естетичні ідеали Відродження — гуманізм, антропоцентризм, на перший план у світоглядній позиції виступає людина, відбувається переосмислення античності. Це урочиста пісня людині, піднесення її в живописі, літературі до рівня божества. Для архітектурного ренесансу характерна урівноваженість композиції, розвинений каркас, наріжні пілястри, обрамлення дверей і вікон. Ренесанс набув поширення в українській філософії, політичній думці, архітектурі, літературі.

Бароко (від італ. — чудернацький, дивний) — епоха в європейській, українській культурі, охоплює XVI — середину XVIII ст., виявилась у філософії, способі мислення, світогляді, літературі, архітектурі, скульптурі, музиці. Художній стиль бароко характеризується

показовістю, багатством, експресивністю, емоційністю, пишністю, драматизмом, містичним відчуттям простору. У літературі — пишномовністю, багатством мовних засобів, образністю. В архітектурі — дивовижністю ліпних деталей, декору, динамікою. У філософії — прагненням добра, блага, справедливості, прагненням людської досконалості, пізнання істини і світобудови.

Українське (козацьке) бароко — стиль, якому притаманні основні риси європейського бароко, але для нього характерна більша стриманість, розважливість, поміркованість, урочистість, величність. Бароковий храм чи споруда сприймається як скульптура, у просторово-архітектурно-ландшафтному ансамблі. Зразки бароко: Успенський собор, церкви Богородиці, Феодосії, Воскресіння в Печорській лаврі, церква Спаса на Берестові, дзвіниця Степана Ковніра та Йоганна Готфріда Шеделя в Печерській лаврі, Козелецький собор і будинок канцелярії в Чернігові та майже всі храми XVII—XVIII ст.

Рококо (фр. — черепашковий, чудернацький) — стиль в архітектурному та декоративному мистецтві XVII ст., який відрізняється орнаментом у вигляді черепашок. Уважається пізнім бароко, але більш витончені елегантні мотиви орнаменту справляють особливо святкове враження. Зразки: Андріївська церква (архітектор В. Растреллі), дзвіниця Софійського собору.

Ампір (фр.— імперія) — художній стиль, який виник у Франції, набув поширення в інших країнах, орієнтований на римську античність. У ньому копіюються зразки римського декору, елементи розпису, предмети мистецтва Стародавнього Єгипту. В Україні після заборони царським указом 1801 р. будувати храми в стилі українського козацького бароко декілька споруд збудовано в стилі ампір (фонтан «Самсон» на Подолі, колона магдебурзькому праву). Після війни 1812 р. стиль набув поширення в Росії.

Класицизм (лат. — взірцевий) — художній стиль у європейському мистецтві XVII — початку XIX ст., у якому втілювалось прагнення до відображення героїчних і моральних ідеалів, звернення до форм античного мистецтва як естетичного взірця, до суворої впорядкованості логічних і гармонійних образів. Естетичні моральні цінності класицизму — стійкість перед фатумом, підпорядкування особистого громадському, інтересам загалу, почуттів — обов'язку і розуму. Для архітектури класицизму характерні чіткість і геометризм форм, характерна симетрично-осьова композиція, логічність планування. Образотворче мистецтво відзначається ясністю, урівноваженістю композиції. Провідний напрям класицизму — містобудування. В Україні класицизм сформувався наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Еталонами класицизму є корпус Національного університету ім. Т. Г. Шевченка (арх. В. Беретті), палац К. Розумовського у Батурині, парково-ландшафтні ансамблі «Софіївка» (Умань), «Олександрія» (Біла Церква).

Модерн (від франц. — сучасний, новий) — стиль у європейському й американському мистецтві кінця XIX — початку XX ст., який характеризують, наприклад, в архітектурі, національно-романтичні риси, динамічність форми, геометрично чіткі ритми будівлі. Гнучкий, пластичний декор ліній, організованість композиційної побудови, широке застосування матеріалів, символічна підкресленість твору. Модернізму притаманні здебільшого естетичні риси функціоналізму і конструктивізму. У Києві в стилі модерн збудовано будинок з химерами (арх. Городецький), Бессарабський ринок (споруджений у 1910—1912 рр., арх. Г. Гай), залізничний вокзал (споруджений у 1912—1914 рр.. арх. О. Вербицький). Найяскравіше модернізм виявився в образотворчому мистецтві: експресіонізмі, футуризмі, дадаїзмі, кубізмі, сюрреалізмі. Поняттям модернізму характеризуються також різноманітні течії нереалістичної літератури: декадентство, «потік свідомості», натуралізм, театр абсурду.

Модерн український — художній стиль, який увібрав національно-етичні риси, характерні пропорції національної будівлі — хати, і надав нового значення засобам українського бароко в храмовому та світському будівництві з урахуванням сучасних естетичних потреб та зручності. У цьому стилі споруджено будинок полтавського губернського земства (у 1903—1908 рр., арх. В. Кричевський), нині — це історико-краєзнавчий музей. Його характеризують декоративне національно-традиційне оздоблення, різноколірне керамічне облицювання, рельєфні панно. Це шедевр сучасної української архітектори. У Києві творчісості В. Кричевського належали міське училище на Куренівці, маєток І.Щітківського по вул. Полтавській (зруйновані в 1936 р.). Споруди мали яскраво виражений національний характер. У повоєнний період у стилі українського модерну збудовано ансамбль Хрещатика, де виділяються споруди консерваторії (1955—1958 рр., архітектори Л. Каток, Я. Красний), Головний поштамт (1952—1957 рр., архітектори О. Власов, О. Заваров, О. Малинівський). Тут активно використовувався пишний національно-вмотивований декор. Але владою це було визначено як зловживання в оздобленні фасадів та інтер'єрів, і ансамбль Хрещатика не набув свого класичного національно-традиційного завершення.

Конструктивізм (лат. — побудова) — напрям у мистецтві XX ст., який виник на основі кубізму та футуризму. Характеризується поєднанням з індустріальним побутом, оголенням технічної основи будівництва в архітектурі, виділенням технічно-геометричних форм. Проявився також у живописі, прикладному мистецтві, поезії. Його прикладом є ансамбль адміністративних і громадських будівель на центральній площі Харкова, зведений у 20—30-х рр. Виділяється будинок Держпрому (1925—1929 рр., архітектори С. Серафимов, М. Фельгер, С. Кравець). Композиційно будівля є комплексом споруд із чергуванням вертикалі конструкції та горизонталі вікон і широкими прямокутними арками проїздів, які з'єднують між собою окремі частини ансамблю.

Кубізм (від куб) — модерністська течія в образотворчому мистецтві, де предметний світ зображувався у вигляді комбінацій правильних геометричних об'ємів (куба, кулі, циліндра, конуса). Для кубізму характерна жорстка аскетичність кольорової гами.

Футуризм (лат. — майбутнє) — авангардистська течія у європейському мистецтві 10—20-х років, яка характеризується запереченням традицій у культурі, націленістю в майбутнє. Мистецтво для футуристів — предмет самовираження, само творчості. Представником кубо-футуризму є О. Богомазов (1880—1930).

Романтизм — ідейний, художній рух в європейській культурі кінця XVIII — початку XIX ст., який характеризується звеличеним піднесенням, культом ідеалів, запереченням буденності, сірості дійсності, мрійливістю, бажанням створити досконалій світ. Романтизм — своєрідний початок у кожному культуротворчому русі чи напрямі в культурі. Сутність романтичного стилю— визнання гострої драматичної, нерозв'язаної суперечності між дійсністю і високим ідеалом, несумісним з нею.

Символізм — напрям у мистецтві, художнє явище в європейській культурі кінця XIX — початку XX ст., для якого характерним є захоплення таємничістю, містичним тлумаченням світу, прагненням досягти якісно нових цінностей через узагальнення, символіку, езопову мову, асоціативність. Символісти вбачають у мистецтві магічну силу оновлення життя, світогляду і життєдіяльності людей. Відображає кризу суспільства, життя, світосприймання естетизму.

Сюрреалізм (над реалізм) — напрям у мистецтві, що сформувався на початку ХХ століття і передбачає фантазію, непідконтрольну розуму. Художник має спиратися на підсвідомість, сни, галюцинації, марення і з допомогою ліній, площин, форм і кольору прагнути досягти вічності і безмежності. Сюрреалістичний твір має бути алогічним, парадоксальним, з особливою ірреальністю.

Реалізм (дійсність) — правдиве художнє відображення дійсності, стиль у мистецтві XIX ст.

Авангардизм (фр. — передовий загін) — умовна назва анти реалістичних течій та напрямів у художній культурі XX ст. Термін «авангардизм» виникає на початку XX ст., стверджується в 50-ті роки. Авангардизм відмовляється від гуманістичних та реалістичних традицій, перетворює пошуки нових образотворчих засобів на самоціль. Принципи авангардизму знайшли вирішення в літературно-художніх течіях — експресіонізмі, дадаїзмі, кубізмі, футуризмі, сюрреалізмі, а також у літературі «потоку свідомості», «драми абсурду». У музиці до авангардизму належить серійна та конкретна музика.

Абстракціонізм — художній напрям в образотворчому мистецтві XX ст., який характеризується абстрагуванням художніх образів від конкретних об'єктів, формалізацією композиції. Абстракціонізм має дві течії: супрематизм і абстрактний експресіонізм.

Супрематизм (найвищий) — різновид геометричного абстракціонізму, який характеризується комбінуванням найпростіших геометричних елементів (квадрата, хреста, кола, прямокутника). Квадрат вважається найчистішим, позбавленим змістових асоціацій, елементом. Основоположником супрематизму є художник Київської малювальної школи М. Мурашка, Казимир Малевич (1878—1935).

Формалізм — позиція в мистецтві, яка стверджує пріоритет форм над змістом.

Еклектизм (грец.— той, що вибирає) — у мистецтві відсутність єдності, цілісності, формальне, механічне поєднання різних стилів.

Експресіонізм (фр. — вираження) — напрямок у європейській літературі та мистецтві в першому десятилітті XX ст., яке проголосило єдиною реальністю суб'єктивний духовний світ людини. Суб'єктивно-ідеалістичні концепції призвели до загостреної емоційності, ірраціональності образів, гротескної деформації відображуваного світу (письменники Г. Кайзер, В. Газенклевер. Ф. Верфель; художники М. Бекман, Т. Грос, О. Дікс, Е. Л. Кірхнер; кінорежисери Р. Віне, Ф. В. Мірнау; композитори нової віденської школи А. Шенберг, А. Берг, А. Веберн).

Імпресіонізм (фр.— враження) — художній напрям у мистецтві останньої третини XIX — початку XX ст., який характеризується утвердженням краси повсякденної дійсності, простих демократичних мотивів, досягненням достовірності зображення через безпосереднє зорове враження, яскравою деталізацією найменших предметів пейзажу чи характеру, відтінками світла і переливами барв. Представники імпресіоністів Огюст Ренуар (1841—1919), Клод Моне (1340—1926) та ін.

Неовізантнзм (бойчукізм) — напрям у монументальному мистецтві XX ст.. в основі якого лежали поєднання конструктивних особливостей українського живопису іконописців Київської Русі та раннього Відродження з елементами українського орнаменту, мозаїки, фрески та портрета XVII—XVIII ст. Започаткував напрям, створив школу українських монументалістів М. Бойчук (1882—1939). Вплив бойчукізму проявився в кераміці, килимарстві, ткацтві, графіці, різьбярстві. Монументальне мистецтво бойчукістів — визначний здобуток української культури.

Академізм — художній напрям, який характеризується догматичним наслідуванням класичних зразків, визнаних неперевершеними. Характерний для художників кінця XVI — початку XVII ст., орієнтованих на закріплення досягнень майстрів античності та італійського Відродження.

«Антироман», «новий роман»—умовна назва, одна з течій сучасного модернізму. Представники «антироману», переважно французькі письменники XX ст. — А. Роб-Грійє, Н. Саррот, зруйнували класичну жанрову структуру роману, відмовившись від зображення об'єктивної дійсності, протиставивши їй «суб'єктивний» світ, створений самим письменником.

Дадаїзм (фр. — коник, дерев'яна конячка, дитячий лепет) — модерністська художньо-літературна течія в 1916—1922 рр. Дадаїзм виник у Швейцарії. Протест його представників проти Першої світової війни знайшов свій вираз в ірраціоналізмі, анти естетизмі, своєрідному художньому хуліганстві, позбавленому сенсу поєднанні слів і звуків (Т. Тцера, Р. Гюльзенбек, М. Янко), у карлючках, псевдо кресленнях, комбінаціях випадкових предметів (М. Дюшан, Ф. Пікабія, М. Ернст). Після війни французькі дадаїсти об'єдналися з представниками сюрреалізму, а німецькі політичні дадаїсти виступили проти мілітаризму (Т. Грос, Дж. Хартфілд).

Декадентство (фр.— занепад) — загальна назва анти реалістичних течій у літературі та мистецтві кінця XIX — початку XX ст. Для декадентів характерні відчуженість, песимізм, містика. Декадентство об'єднує такі школи мистецтва, як символізм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм. Декадентство в літературі виникло наприкінці XIX ст. у Франції (С. Малларж, П. Верлен, А. Рембо). В українській літературі впливом декадентства позначені твори В. Винниченка, В. Пачовського. В образотворчому мистецтві декадентство знайшло відображення у творчості А. Бекліна (Швейцарія), М. Клінгера, Ф. Штука (Німеччина), О. Беруслея (Великобританія). У Росії деякі риси декадентства проявилися в діяльності угруповань «Світ мистецтва», «Блакитна троянда». Вплив декадентства відчули на собі композитори П. Хіндеміт (Німеччина), А. Шенберг (Австрія), І. Стравінський (Росія).

Кінетизм, кінетичне мистецтво — напрям сучасного модернізму, який використовує так зване мобілі (споруди, які рухаються вітром, водою, електрикою, силами магнетизму тощо). Кінетизм оформився в 50-х роках XX ст. (на основі експериментів М. Дюшана Л. Мокай-Надя, А. Колдера в 10—30-ті роки XX ст.). Деякі твори кінетизму базуються на традиціях дадаїзму («само руйнівні машини» Ж. Тінчелі). інші претендують на більш «позитивне» відображення в художніх образах сучасного науково-технічного прогресу (праці Н. Шеффера). Кінетичне мистецтво, зазвичай замкнуте в межах суто аномальних експериментів, має деяке практичне використання в оформленні виставок, рекламі тощо.

Модернізм — основний напрям мистецтва в епоху імперіалізму, що характеризується розривом з ідейними та художніми принципами класичного мистецтва, зокрема з принципами реалізму. Найяскравіше модернізм виявився в образотворчому мистецтві: експресіонізмі, футуризмі, дадаїзмі, кубізмі, сюрреалізмі. Сучасні форми модернізму: супрематизм, кінетичне мистецтво, оп-арт, поп-арт, ленд-арт, мінімалістське мистецтво. Поняттям модернізм характеризуються також різноманітні течії нереалістичної літератури: декадентство, «потік свідомості», натуралізм, театр абсурду.

Акмеїзм (грец. — вершина, розквіт) — модерністська течія в російській літературі початку XX ст. Виникла в 1909 р., проповідувала «мистецтво для мистецтва», витончене естетство, індивідуалізм, містику.

Ташизм (фр. — пляма) — різновид абстрактного мистецтва. Зародився у Франції в 40-х роках XX ст. Поширений у США (Дж. Поллок). Представники ташизму довільно наносять на полотно кольорові плями, які нібито відображають світ підсвідомих емоцій художника.

Театр абсурду — один з проявів модернізму в театральному мистецтві. Виник у 40—50-х роках XX ст. у Франції. Спектаклі театру абсурду позбавлені сюжету, слово та сценічна дія фрагматичні. Це гранично суб'єктивний, інколи фізіологічний за своїм характером театр, споріднений з театром жорстокості. Представники-драматурги — С. Беккет. Е. Іонеско, Ж. Жене.

Натуралізм (фр., лат.— природний) — метод і напрям у західноєвропейській літературі, який склався в останнє десятиліття XIX ст. на основі філософії позитивізму (О. Конт) та естетичної теорії (І. Гена). Натуралісти прагнули до наукової точності в зображенні навколишнього середовища та людини, соціальні явища та людські характери пояснювали біологічними законами. Натуралісти в літературі: Е. Золя, Гі де Мопассан, брати Гонкури. Перебільшуючи роль біологічних чинників у житті людини, проповідували песимізм натуралісти кінця XIX — початку XX ст. (П. Боборикін, В. Винниченко). В образотворчому мистецтві натуралізм копіює зовнішній бік явища та предметів реального світу, не розкриваючи їхньої соціальної суті.

Ленд -арт (англ. - земляне мистецтво) — різновид авангардизму в мистецтві США. Західної Європи 60-х років XX ст. Представники ленд-арту (Р. Морріс, Д. Оппенгейм, М. Хейзер) здійснювати «акти естетичного вторгнення» (так званого переоформлення) у природні ландшафти.

Оп-арт (англ. скорочено — оптичне мистецтво) — напрям у європейському та американському живописі та графіці в 40-х роках XX ст., різновид абстракціонізму (засновник — французький художник В. Вазарелі). Ритмічні комбінації простих геометричних форм та кольору створюють ілюзію рух\.

Поп-арт — модерністський художній напрям. Виник у другій половині 50-х років XX ст. у США та Великобританії. Відмовляючись від звичайних методів живопису, поп-арт навмисно культивує випадкові поєднання побутових предметів, фотографій,. фрагментів реклами тощо.

«Потік свідомого» — одна з форм зображення внутрішнього життя людини в художніх творах, прагнення розкрити душевний стан персонажів в усій його безпосередності, у блискавичній зміні переживань, роздумів, спогадів, вражень, підсвідомих асоціацій.