Філософія Давнього Китаю: даосизм та конфуціанство. Порівняльний аналіз західної та східної філософських традицій

Формування ф-її Сходу відбув. під час становлення рабовласницького суспільства. Люди постають як речі в руках долі у філ. вченнях. Перехід від міфологічного до філософського світобачення. На зміну жрецям приходять мудреці, які, на відміну від своїх попередників не займаються тлумаченням волі Неба, а намагаються пояснити сутність природи і людини, розкрити їх взаємоз’язок і взаємодію, визначити місце людини у суспільстві, її відношення до влади, закону.Ф-я тісно пов’язана з політикою.

В период «Чжань го» в Китае свободно и творчески существовало шесть основных философских школ:

2.конфуцианство;

3.моизм;

4.школа закона ("фа-цзя"), по-европейски - легизм;

5.даосизм;

6.школа "инь-ян" (натурфилософы);

7.школа имен ("мин-цзя").

При этом в большинстве школ преобладала практическая философия, связанная с проблемами житейской мудрости, нравственности, управления. Это почти целиком относится к конфуцианству, моизму, легизму, мировоззренческие основания политико-этических учений которых были или слабы, или заимствованы из других школ, например из даосизма - наиболее философичной из шести школ древнекитайской философии. Древнекитайская философия была малосистемна. Это объясняется тем, что она была слабо связана даже с той наукой, какая существовала в Китае, а также слабым развитием древнекитайской логики. В Китае не было своего Аристотеля, была слаба и рацианализованность древнекитайской философии. Сам древнекитайский язык без суффиксов и флексий затруднял выработку абстрактного философского языка, а ведь философия - мировоззрение, пользующееся философским языком.

Философы Древнего Китая в VII-VI вв. до н.э. стремились объяснять мир, исходя из него самого, путем рационального исследования действительности, подвергая сомнению утверждения о власти неба, божества над ходом всех процессов. Пытаясь раскрыть материальные первоначала всего сущего, некоторые из древнекитайских философов считали таковым дерево, огонь, металл, воду. Рассматривая все сущее как единство противоположных начал - мужского - янь и женского - цинь, китайские мыслители объясняли бесконечный процесс движения их диалектическим взаимодействием.

Даосизм. - одна из религий Древнего Китая, идейным истоком которой явилось философское учение, приписываемое полулегендарному мудрецу Лао Цзы ("старый учитель"), автору "Книги о дао и дэ". Книга «Дао-де-дзин».Дао (путь) - основной закон бытия, вечное изменение мира, независимое ни от воли богов, ни от усилий людей. Поэтому люди должны подчиняться естественному ходу событий, их удел - "недеяние" (увэй), пассивность. Кто владеет, тот потеряет, кто действует - потерпит неудачу, но истино муд-ро поступает тот, кто не действует. Это не абсолютное бездействие. Это деятельность, но она не измен. гармонии между природой, вещами. Это соблюдение меры вещей. Не затемнять суетным деянием великий покой бытия. Свой идеал Лао Цзы выражал в призыве к слиянию с природой и возврату к прошлому, рисуемому им в идиллических тонах. К концу I тысячелетия до н.э. понятие "дао" и "увэй" получают мистический характер, т.е. начинают рассматривать как путь религиозного спасения, путь достижения абсолютного высшего счастья. рихильники даосизму закликали сприймати дійсність такою, як вона є і не протидіяти їй. Ф-я даосизму – це прямування по шляху, вказному природою. Для цього потрібно не порушувати природності і гармонії світу, активність якого визначається взаємодією всього, що уособлює жіноче «інь» та чоловіче«ян» начало. Джерелом зла є те, що люди відступають від накреслених природою законівю. Людина є частиною природи і її призначення – йти шляхом «де»(опредметненого конкретного прояву «дао» у словах та поведінці). Дао також розглядається, як вічний процес перетворення. У світі все пов’язано діалектично: добро породжує зло, прекрасне-огидне, легке- важке, а буття і небуття – одне одного і т.д. Ніхто не знає меж між ними.

Пять заповедей даосизма полностью повторяют заповеди для мирян в буддизме. В список 10 добродетелей наряду с такими, как выполнение обрядов, соблюдение сыновнего долга, разведение животных и растений, входили также близкие к буддизму требования терпения, любви, борьбы против злых деяний, просвещение глупцов. В новое время даосизм в Китае был почти полностью вытеснен буддизмом, конфуцианством и отчасти христианством.

В истории древнекитайской идеологии важное место занимает этико-политическое учение конфуцианства, основоположником которого был Конфуций (551-479 до н.э.). Зміст конфуціанства викладено у книзі «Лунь-Юй», написаній учнями Конфуція. Фундаментальним поняттям конфуціанства є «жень» – гуманність. «Жень» визначає відносини міжлюдьми, пропагує повагу і любов до старших за віком або соціальним становищем. Згідно з принципом «жень» правителі держав мусять бути мудрими, давати підданим приклад особистої високоморальної поведінки та піклуватися про них. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» – гуманість. В центре философии К. - проблемы воспитания. «Все люди близки друг другу по своей природе, а расходятся между собой в ходе воспитания». Небо - верховное божество. «Жизнь людей зависит от судьбы, а богатство и знатность происходят от неба». Домінуючим фактором виховання на думку Конфуція є приклад і вимога чітко дотримуватися церемоніалу, оскільки церемонія- це зовнішній бік прояву шанування, любові, відданості обов’язку, тобто того, що становить життя. Моральним взірцем – є шляхетний муж, шляхетність якого полягає у вірності, щирості, справедливості. Він ввічливий у поведінці, чемний у спілкуванні із вищими, добрий і справедливий у відношенні до народу і безвідмовно покоряється волі Неба.Міркування шляхетного мужа не повинні виходити за межі, визначені його станом у суспільстві. Пізнання людиною світу (чжи) це засвоєння добродійних чинників та слідування за мудрецями.

Видным последователем Конфуция был Мэн-цзы. Согласно его учению, человеческая жизнь подчинена «небесной воле», которую выражает и исполняет мудрый государь - «сын неба». Человеку от рождения присущи 4 качества: чувство сострадания, чувство стыда, скромность и умение различать истину от лжи. Против конфуцианской школы выступил Мо-цзы. Утверждал, что предопределенной судьбы нет, она зависит от того, как человек будет осуществлять в жизни принципы всеобщей любви, выражающей «небесную волю».

На той час проблеми космогонії, онтології, гносеології, логіки були в стадії започаткування. Характерною рисою вчення Конфуія є антропоцентризм.

Вченння Конфуція продовжим Мен-цзи, який тведив, що люди за своєю природою поділяються на людей розумової та фізичної праці.Перші покликані управляти другими. Моральні якості людини визначаються Небом і за природою є добром їх необхідно лише вдосконалювати. Даосизм і конфуціанство були найпоширенішими у Китаї. З цього приводу є ислів:»Якщо конфуціанство це верхній одяг китайця, то даосизм є його душею».

Порівняльний аналіз західної та східної філософських традицій.

В стислому вигляду Східну та Західну парадигми філософського мислення варто характеризувати як домінанти самоусвідомлення діяльності за законами мінливого у часі життя. Схід і Захід давно виступають у значеннях: культурний світ, тип цивілізації, міфорелігійний комплекс, світогляд, система філософських вчень, нарешті – парадигма, тобто сукупність переконань, цінностей та технічних засобів, прийнятих у науковому обігу і забезпечуючих існування наукових традицій, розвиток виробничих та комунікативних технологій.

1.Суб’єктами та об’єктами в соціокультурному життя Сходу та Заходу можуть виступати – міфологія, релігії, натурфілософські доктрини, духовні течії, правові норми, етичні та естетичні норми, науково-природничі структури, мистецтво, світ буденного стани, суспільства.

2.шлях розвитку творчої думки в житті філософських систем має родовий та соціальний контексти.

3.нерозумність долається міфопоетичним, сакральним, та раціональним мисленням; важлива роль належить логосам: раціональному, ірраціональному, архаїчному.

4.в європейській і східній людині цінуються працелюбність, ощадливість, досвіченість, компетентність. Виробляються інституту власності, права, політичних регуляторів стратегії державного розвитку. В системі філософських уявлень помітний вплив в феноменах періодично спалахую чого інтересу до спадщини минулого.

Антична філософія, як вважають, створювалася на основі математичних, астрономічних, фізичних знань, перенесених зі Сходу та на основі перетвореної давньогрецької міфології. Це обумовило схожість з Східною філософією:

споглядальний характер філософських вчень;

матеріально - чуттєвий космологізм;

пантеїзм в розумінні природи.

До рис античної філософії відносять також синкретичне сприйняття та розуміння світу, ДОЛЯ розглядається як абсолютна необхідність та прообраз вічності.

Відмінності: східна філософія звернена до людини та до її пізнання, шукає можливості перетворення людини, шляхи її духовного удосконалення (конфуціанство, буддизм, даосизм), а антична філософія розвивається як спосіб пізнання навколишнього світу, створюється та розвивається вчення про категорії, виникає логіко-спекулятивна філософія, заснована на абстрактному мисленні тощо. Але не слід забувати, що Східна філософія також розглядала навколишній світ(пошук початку буття в Ведах, гносеологічні питання китайської філософії), а антична філософія в свою чергу теж займалася питаннями етики (Сократ, стоїки, епікурейці, скептики).

Теоцентризм як тип духовності середньовічної людини. Етапи розвитку релігійної філософії в епоху становлення християнства і середні віки (патристика, схоластика). Напрямки схоластичної філософії.

Виникненню середньовічної філософії пе­редував ряд змін не тільки у сфері економічно-політичних відносин, а передусім у світоглядній орієнтації тодішнього суспільства. Возникло феод. общество (крепостное право). Знач. роль играло духовенство. Монастыри были и крепостями и центрами земледелия и очагами просвещения и культуры. Церковь стала хранительницей письменности и образованности в Европе. Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією. А християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обгрунтування своїх основних ідей. Идеи СФ. 1) природа и человек - творения бога, все зависит от его воли. Такая точка зрения креоционизм. Творящее начало сверхестественно. Природа пассивна. Ф. оптимистична (миром правит добро). 2) отличие бытия от сущности вещей в том что только в боге сущность и бытие совпадают. Сущность можно познать только разумом.

Задача СФ.- логически док-ть истинность веры. Поскольку требовалось раціонально объяснить религиозные догматы была принята позиция Фомы Аквинского -считал все мироздание рассматривается им как универсальный и иерархический порядок внутри бытия, порядок установленный богом. Під буттям Фома Аквінський розуміє христи­янського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття. Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав «рослинною душею» — це рослини. Третій рівень — тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не пов'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав Фома Аквінський розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний ро­зум — це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.

Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагород-нішою в усій розумній природі. За Фомою розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його.

В соответствии с этими требованиями Фома вырабатывает следующие теоретические принципы, до настоящего времени определяющие генеральную линию церкви по вопросу об отношении теологии и науки.

1. Философия и частные науки выполняют по отношению к теологии служебные функции. Рациональное знание опосредственным и вторичным образом облегчает понимание известных догматов веры, приближает к познанию "первопричины" вселенной, т.е. Бога.

2. Истины теологии имеют своим источником откровение, истины науки - чувственный опыт и разум. Фома утверждает, что с точки зрения способа получение истины знания можно разделить на два вида: знания, открытые естественным светом разума, например арифметика и геометрия, и знания, черпающие свои основы из откровения.

3. Существует область некоторых объектов, общих для теологии и науки. К истинам, которые недоступны разуму, относил следующие догматы: воскрешения, историю воплощения, святую троицу, сотворение мира во времени, возможность ответить на вопрос, что такое Бог, и т.д.

4. Положения науки не могут противоречить догматам веры.

Таким образом можно сделать вывод о том, что Фома Аквинский вовсе не отделил науку от теологии, а, напротив, без остатка подчинил ее теологии.Аквинский автономизировал науку, превратив ее в область совершенно независимую от теологии. Он обособляет теологию от науки в гносеологическом смысле, т.е. считает, что теология черпает свои истины не из философии, не из частных дисциплин, а исключительно из откровения. Но на этом Фома не мог остановиться ибо это лишь подчеркивало превосходство теологиии и ее независимости от других наук, но она не решала самой существенной для того времени задачи, стоявшей перед римской курией, а именно необходимости подчинить теологиии развивающееся научное течение.

Философия Фомы Аквинского говорит о том, что первичен дух - Бог, а материя является его творением, и следовательно относится к идеалистическому лагерю, но он так же признает, что материальный мир не является комплексом наших ощущений, зависимым от субъекта, а существует независимо от нас, и таким образом является идеализмом объективного типа.

Он отрицает идею о непосредственном характере познания бытия Божьего и предлагает свои пять доказательств бытия Бога.

8.В мире все движется и, следовательно, кто-то является причиной движения.

9.Все в мире имеет свою причину, а Бог – есть первопричина.

10.В мире есть случайность, а т.к. случайность есть необходимость, то в мире должно существовать абсолютно необходимое существо.

11.В мире есть разные степени совершенства, значит, есть и абсолютное совершенство.

12.Все объяснить может только Бог.

Фома различает три стадии познания мира: степень чувственного познания; степень рационального познания; религиозная степень познания – вера.

Фома Аквинский отрицает материю, но признает форму. Признает принципы креоцианизма, т.е. творение мира из ничего. Бог творит формы и они воплощаются в мире. Сотворенные Богом предметы не имеют собственного существования и только принимают участие в существовании.

ФС делится на два периода:

Патристики (V-VIII вв)—от лат. pater—отец. Закладывались основы христианских догматов. Для этого периода характерна борьба с язычеством. Для большинства отцов церкви характерен отказ от философского наследия античности. Тертуллиан: «Верую, потому что нелепо». Хотя у Августина: «Разумей, чтобы верить, и веруй, чтобы разуметь»—это связующее звено между философией Платона и более поздними представителями ФС (Климент Александрийский, Ориген). Так возникла лит-ра апологетов (защитников) христианста, а за ней возн. патристика - соч. отцов церкви, писат., яка була першою спробою філософського обгрунтування християнства була патрістика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філо­софії, який розроблявся "батьками церкви". До них належав також Іоанн Дамаскін (також Ангуспти Блаженний…). ПАТРИСТИКА (от греч. pater, лат. pater - отец), термин, обозначающий совокупность теологич., филос. и политико-социол. доктрин христ. мыслителей 2-8 вв. - т. н. отцов церкви. Периоды: 2-3 вв. - полемически фрагментарное философствование т. н. апологетов (Тертуллиан, Климент Александрийский и особенно Ориген); 4-5 вв. - систематизация церкоіной доктрины (каппадокийский кружок: Василий Великий, Григорий Назианзин, Григорий Нисский; на Западе - Августин); 6 в. - начало стабилизации догмы и кодификации наук под эгидой теологии (Леонтий Византийский, Боэций), завершающихся в трудах Иоанна Дамаскина. Со 2в. Гр. апологеты обращ к императорам, преследовавшим хр. Они стрем доказать, что хр. поднимает такие вопр. кот. ставила и предшеств. гр. фил., но дает более соверш их разрешение. Видный апологет - Тертулиан (из Карфагена, 2в.) - сущ. непримиримое разногласие между религией, бож. откровением, свящ. писанием и чел. мудростью. Не создав ф. систем ап. однако наметили круг вопросов, кот. стали основными для хр. ф. (о боге, о творении мира, о прир. чел и его целях). Наиболее влият. из отцов церкви - это Августин доказывал, что бог явл. высшим бытием, Бог сотворил мир из ничего по своей доброй воле, а не по необходимости. Мир представляет собою непрер. лестницу существ, восходящую к создателю. Особое место занимает чел., кот соединяет прир. мат тела и обладает разумн. душой и своб. воли. Душа нематер, бессметна. Субъективно чел действует свободно, но на самом деле все, что он дел., делает через него бог.

Схоластики (VIII-XIV вв)—от лат. shola—школа. Для этого периода характерен возврат к филос. Наследию Аристотеля. Это период, когда возникла необходимость полит. и социальн. единства государства, что способствовало укреплению единства ф. и религии. Схоласты стремились рационально обосновать и систематизировать христианское вероучение. Главный метод схоластики дедуктивный: от общего к частному. Характерно преобладание формы над содержанием. Истинность устанавливалась на основании авторитетов древних авторов. Это школьная философия—дискуссия учителя и ученика. Периоды: ранний(XI-XII вв)—характерно влияние неоплатонизма: Ансельм Кнтерберийский; классический(XII-XIII вв)—господство христианского аристотилизма: Альберт Великий, Фома Аквинский; поздний(XIII-XIV вв)—выступал против томизма. Дунс Скот противопоставлял теорию двойственной истины. Наряду со схоластикой получила развитие, и существует и в наше время в виде теософии, Дзен Буддизма, мистика—вера в сверхъестественные силы, необходимость постижения и растворения в Боге. Высшая форма слияния с Богом—экстаз, божественное откровение. Высшая форма познания—мистическая интуиция, где нет объекта и субъекта. Мистика—душа ФС, а схоластика её тело. Основной проблемой ФС—доказательство бытия Бога, отождествлявшегося с миром.

В схоластике существовало три основных направления: реализм, номинализм и концептуализм.

Реализм: Средневековое понятие реализма не имеет ничего общего с современным значением этого слова. Под реализмом подразумевалось учение, согласно которому подлинной реальностью обладают только общие понятия, или универсалии, а не единичные предметы. Согласно средневековым реалистам, универсалии существуют до вещей, представляя собой мысли, идеи в божественном разуме. И только благодаря этому человеческий разум в состоянии познавать сущность вещей, ибо эта сущность и есть не что иное, как всеобщее понятие. Реалисты, разделяя идеи Платона, считали, что общие понятия есть форма сущностного бытия. Наиболее известные последователи реализма: Аврелий Августин, Ансельм Кентерберийский, которого называли в Англии вторым Августином. Ансельм Кентерберийский знаменит своим онтологическим доказательством существования бога – он утверждал, что само понятие Бога доказывает его существование.

Номинализм: Термин "номинализм" происходит от латинского "nomen" - "имя". Согласно номиналистам, общие понятия - только имена; они не обладают никаким самостоятельным существованием и образуются нашим умом путем абстрагирования некоторых признаков, общих для целого ряда вещей. Например, понятие "человек" получается откидыванием всех признаков, характерных для каждого человека в отдельности, и концентрации того, что является общим для всех: человек - это живое существо, наделенное разумом больше, чем кто либо из животных. Данное определение можно, в принципе, уточнить: у человека одна голова, две руки, две ноги и т.д., но это уже излишне, так как первое определение уже однозначно определяет сущность человека. Таким образом, согласно учению номиналистов, универсалии существуют не до вещей, а после вещей. Наиболее известным номиналистом был Пьер Абеляр

Концептуалисты занимали промежуточную позицию между реалистами и номиналистами, считая что бытие есть самостоятельные вещи внутри своей сущности.

19. Особливості культури Київської Русі. Зародження філософських ідей. Значення Християнства у становленні української культури. Праця Іларіона Київського “Слово про закон і благодать”

Київська Русь — перша східнослов'янська держава, де в межах духовної культури здійснювалося становлення вітчизняної філо­софської думки. Але визначити «момент» виникнення філософії як такої, звісно, ніхто не може, оскільки її становлення — це тривале накопичення узагальнених знань про довколишній світ. Можна лише з певністю сказати, що для вітчизняної культури у становленні давньоруської філософської думки принципове значення мав процес християнізації Київської Русі (988). Перемога християнства в кінці X століття мала своїм наслідком проникнен­ня античних та середньовічних філософських ідей на Русь через Візантійську імперію та сусідню Болгарію. Цей час і є початком роз­витку філософської думки у стародавній Русі.

Філософська думка Київської Русі відбувалась у процесі розв’язання суперечностей між міфологічним світоглядом і християнством. Київська Русь - 1 держава продемонструвала приклад законом переходу від міфології до релігії і від релігії до філософії.

Другою важливою передумовою виникнення, поширення та розвитку філософських ідей у Київській Русі є писемність. Істори­ки вважають, що писемність на Русі виникає відразу після утворен­ня слов'янської азбуки Кирилом та Мефодієм, тобто з початку X сто­ліття, а набуває розвитку і поширення з середини X століття. Про це свідчать, наприклад, тексти договорів, укладених князями Олегом та Ігорем у 907, 911, 944 роках, їх складали грецькою мовою і відразу ж перекладали і писали руською.

Важливим етапом у зародженні філософської думки на Русі є формування літературно-писемної мови, коли, у зв'язку з введенням християнства, почався масовий переклад книг.

У давньоруській літературі ХІ-ХП століть можна виокремити такі напрямки: перекладна література та оригінальна. Перекладали­ся передусім біблійні тексти, твори отців церкви та богослужебна література, потрібні для практичного функціонування нової ідео­логії. Біблія перекладалася частинами. У XIII — XIV століттях був пе­рекладений Новий Завіт та кілька книг Старого Завіту. Повний же переклад Біблії здійснили лише наприкінці XV століття.

Перше місце серед найпоширеніших у Давній Русі перекладених творів посідає твір Іоана Дамаскіна «Джерело знань». Широко був відомий у Давній Русі слов'янський просвітник Іоан Болгарський (864-927). Він переклав з грецької твори Іоана Дамаскіна, написав кілька своїх творів і склав слов'янський «Шестиднев», тобто тлумачення біблійного оповідання про шість днів утворення світу (за Біблією).

Поширення в Київській Русі набули і збірки висловів давньо­грецьких та римських філософів. Однією з таких збірок була збірка «Бджола», де містилися уривки з філософських творів Платона, Арістотеля, Сократа, Піфагора, Демокріта, Епікура, Анаксагора та інших. Завдяки таким творам, як «Повість про царевича Іосафа» та «Повість про Акіра премудрого», Давня Русь знайомилася з філо­софською думкою середньовічного Сходу.

У ХІ-ХІІ століттях з'являються і оригінальні твори давньоруських авторів. На перше місце за своїм філософсько-світоглядним значен­ням слід поставити «Слово про Закон і Благодать», написане першим руським за походженням митрополитом Іларіоном. У формуванні світоглядних ідей велику роль відігравали і такі твори, як «Послання до Фоми» Климента Смолятича (сер. XII ст.), «Златоуст» і «Торжественник», а також «Притча про людську душу і тіло» Кирила Туровського (бл. 1130-1182рр.), «Слово» та "Моління" Данила Заточ­ника (кінець XII — поч. XIII ст.). В основу майже всіх руських літописів, що розповідають про початкову історію Русі, покладено літопис­не зведення, що називається «Повість минулих літ». Не можна не зга­дати і твір «Слово о полку Ігоревім» (1187). Це не тільки видатний літературний пам'ятник, але й джерело філософських поглядів ета­пу становлення державності східних слов'ян.

Мислителі, письменники, публіцисти були не тільки серед осіб ду­ховного звання, хоча саме вони переважають у середньовічний пері­од. Значним культурним діячем Київської Русі серед мирян, безсумнів­но, є князь Київський Володимир Мономах, автор «Повчання». Це один з небагатьох текстів, де поданий етичний кодекс поведінки мирян.

Ми перелічили основні пам'ятки писемної культури Київської Русі, хоч далеко і не всі. До нас дійшло 424 рукописи ХІ-ХІІІ століть. А загальна кількість рукописних книг часів Київської Русі може становити від 31,5 – 140 тисяч томів.

У всіх цих роботах знаходять свій вияв особливості, що станов­лять основу філософської культури Київської Русі. Які ж це особливості?

По-перше, для філософської культури Київської Русі характер­ний синкретизм, тобто нерозчленованість. Річ у тім, що в культурі Давньої Русі не існувало ще розподілу між різними сферами духов­ної діяльності людини. Кожен твір тієї епохи для нас є водночас пам'яткою і історії, і літератури, і філософії. По-друге, для філософської думки тієї епохи характерна різно­манітність підходів до розв'язання тих чи інших проблем. Вона розвивається не як монолог, обмежений православною догмою, а як поліфонія (багатоголосся) різних позицій. По-третє, для філософської думки того періоду характерна теї-стичність, тобто розвиток під егідою церкви, церковного світогляду. Однак, будучи теїстичною, вона не була теологічною. Річ у тім, що давньоруські книжники здебільшого були не теоло­гами, не релігійними проповідниками, а політиками, їх непокоїли пе­редусім соціально-політичні та етичні проблеми. Проте їх праці ство­рювалися під великим впливом релігійної ідеології. Тож філософська культура того періоду є теїстичною, але не теологічною. По-четверте, для філософської культури Київської Русі харак­терна етизація. Це означає, що розгляд будь-яких проблем здійсню­вався книжниками з позиції етики: через конфлікт сил добра і зла. По-п'яте, для філософської думки періоду становлення харак­терна історіософічність. Тобто центральною проблемою філо­софської думки Київської Русі була проблема вироблення уявлень про людську історію.

Які ж філософські питання були в центрі уваги київських «книж­ників»?

Насамперед давні русичі намагалися відповісти на питання: що таке філософія? їх цікавив комплекс проблем, що стосувався світо­будови. Вони прагнули з'ясувати глибинні джерела людської історії, знайти відповідь на питання: «Звідки пішла земля Руська?», їх захоп­лювали загадки людського буття. Напружений пошук відповідей на ці та подібні ним питання становив зміст філософської думки Київ­ської Русі.

Отже, можна стверджувати, що вже в епоху розвитку Київської Русі були закладені підвалини філософського мислення, сформульо­вані основні поняття та категорії, засвоєні і творчо пристосовані до руської дійсності елементи візантійської, а через неї грецької та східної філософської культури.

Подальший розпад Київської держави, міжусобиці, перенесен­ня шляхом обману в 1169 році єпископом Федором митропольної кафедри в місто Володимир негативно вплинули на розвиток ду­ховної культури та філософської думки на Русі. Та Русь чекали ще більші випробування, а саме — татаро-монгольське іго, що відкину­ло її розвиток на сотні років.

У роботі "Слово про закон і благодать" Іларіон Київський, вшановуючи Володимира, говорить, що введення християнства - це акт, здійснений князем не лише завдяки тому, що "восиял разум и сердце его", а в результаті того, що він "возжелал сердцем и возгорел духом", щоб йому та його землі стати християнською. Серце - орган віри. Іларіон Київський вирізняє дві епохи, що визначають історичний поступ: епоха Старого Завіту, коли взаємини будувалися на засадах рабства, безмежної покори, коли існував Закон і епоху Нового Завіту, де панують свобода, істина, Благодать. Ці епохи змінюють одна одну у процесі історичного розвитку - це процес поступового поширення християнства на всі народи світу. Залучення Русі до християнства - це Благодать. Християнський світогляд уявляє історію як рух з Божої Волі і спрямовується до вічності. Іларіон уявляє собі Божественне як джерело порядку і гармонії на землі. Для нього сучасна історія - настільки досконала, що спонукає не в майбутнє, а в сьогоднішні дні вбачати мрії про ідеал. Сучасне зливається з майбутнім, спасіння вважається здійсненим у самому акті хрещення Русі, яке тлумачиться як усиновлення Богом людей. Саме тому Іларіон не говорить про майбутнє, його цікавить сучасне. Твір присвячений звеличенню "землі Руської й народу, що живе на ній".