в незалежній Україні

Лекція № 2. Свобода слова і журналістське розслідування

З розпадом СРСР впали цензурні мури на перешкоді розвитку жанру ж/р. Свобода слова породила більш-менш відкриту журналістику, хоча під такою рубрикою, як стверджують дослідники, нерідко вміщуються доволі поверхові критичні статті чи кореспонденції. Проте як в центральних, так і в регіональних ЗМІ з’являються сміливі за порушеною проблематикою, глибо-кі за змістом ж/р, які нерідко зачіпають інтереси високих, а то й найвищих посадових осіб держави. Йдеться про корумпованих чиновників, діяльність мафіозних кланів, які завдають економічних і моральних збитків Україні, казнокрадство й шахрайство нових комерсантів, керівників відомчих това-риств. Порушуються соціальні, екологічні проблеми, політичні процеси в державі.

У 1993 р. у видавництві «Український письменник» вийшла друком книжка С.Колесника «Куди пливе ескадра?» Це глибоке ж/р складної ситуації, яка склалася у перші роки незалежності в Криму, в Севастополі. Командування ЧФ за підтримки впливових московських політиків навідріз відмовилося визнавати право України на формування власних ВМС. Жур-наліст висвітлив ситуацію з історичної, політичної, економічної, морально-психологічної сторін. Він вивчив ситуацію на місці, взяв інтерв’ю у коман-дуючого ЧФ адмірала Касатонова та командуючого ВМФ України контр-адмірала Кожина. Осмислив публікації у пресі, висловлювання, заяви полі-тиків, військових, проаналізував, зіставив, узагальнив факти, свідком яких був особисто. Він навів вражаючі факти жорстоких переслідувань і навіть знущань з боку командування ЧФ над тими, хто присягнув Україні, показав шовіністичний «беспредел». Журналіст використав форму репортажу з місця події, описавши, як у 1992 р. при ньому керівництво ЧФ подзвонило Кожину і повідомило, що сторожовий корабель знявся з бази і, піднявши український прапор, вийшов у море, незважаючи на переслідування, проривався у порт України, ідучи по її ж території. В той же час за ним спорядили погоню, зчинили стрілянину, хотіли захопити на абордаж. Команда зазнала б справ-жніх тортур, якби корабель вдалося захопити. Російська преса потім назвала цю подію «злочинною акцією».

Публіцист простежує історичну тенденцію антиукраїнських настроїв, не зниклі прояви великодержавного шовінізму після розпаду СРСР, згадує ви-даний у Москві і поширюваний на ЧФ твір Миколи Ульянова «Откуда пошло самостийничество», у якому ганьбляться імена Шевченка, Грушевського та ін. і де прагнення до незалежності називається злочином супроти Росії, тав-ром зради. Він робить висновок, що цей трактат є дровами в полум’я проти-стояння в Криму, виношеного і спланованого в головах московських чинів. Тож не дивно, пише він, що офіцера, який присягнув Україні, негайно вига-няють з флоту, ніби зрадника, злочинця… Відданого Україні офіцера коман-дуючий ЧФ сприймає як ворога.

Серйозні ж/р стали на початках незалежності одним з найдієвіших інструментів демократії. Це викликало відповідну реакцію. На зміну полі-тичній цензурі прийшла цензура фінансова. Проти ЗМІ почали запровад-жувати економічні санкції. Податковими інспекціями блокуються рахунки газет «Правда Украины», «Політика», кременчуцького «Інформаційного бю-летеня», харківської телекомпанії «Симон» та ін., які мали необережність виступити з критикою висопосадовців чи впливових політичних сил.

У 1998 р. міністр інформації З.Кулик заборонив випуск газети «Правда Украины», звинувативши її в нелегальних джерелах фінансування. За кілька місяців до президентських виборів 1999 р. Московський райсуд м. Києва «за розголошення державних таємниць» ліквідував газету «Політика». Провладні клани подібно переслідували «Вечірній Київ», «Слово», «Інформбюлетень», «Українську газету», «Свободу», «Вільну думку»…

У 1993 р. «Сільські вісті» вирішив взяти під патронат Л.Кучма з Д.Табачником, вказавши, що головного редактора буде призначати не трудо-вий колектив, а уряд. У 1994 р. невідомі в масках жорстоко біля дверей Влас-ної квартири побили редактора І.В.Сподаренка. Л.Кучма не раз гнівно ви-словлювався на адресу редакції, яка вміщували глибокі ж/р проблем неякісного державного керівництва, соціальних проблем. Восени 1999 р. він привселюдно оголосив: «Сільським вістям» треба бити морду!» У жовтні 2000 р. на три тижні було призупинено вихід газети. ДПІ на чолі з М.Аза-ровим за буцімто навмисне приховування доходів, від чого держава зазнала великих збитків, оштрафувала її на 2 млн. грн. Два місяці блокували рахунки газети та ворота в редакцію, відкрили кримінальні справи проти редактора та бухгалтера, зняли з рахунку майже 3 млн. передплатних коштів, на 20 днів вихід газети зупинили у жовтні 2000 р. Комбінату «Преса України» заборонили друкувати і продавати газеті папір. У провладних ЗМІ за-охочували виступи проти «Сільських вістей». Санкції повторилися 2004 р. під приводом розпалювання міжнаціональної ворожнечі – антисемітизму (статті В.Яременка, де він розмежував семітизм та сіонізм – ідеологію, яка стверджує, що єврейська раса вища серед інших і повинна зберігати свій вплив та контроль над усіма), дійшло до суду, хоч справжньою причиною стали гострі публікації – ж/р зловживань наближених до влади осіб. Адміністраціям на місцях було дано наказ стримувати передплату на видання (аж до заборони). У січні 2004 р. Шевченківський райсуд Києва заборонив вихід газети, яку читали півмільйона людей. Редакція не визнала рішення. За дорученням банкової Вадим Рабинович – голова Всеукраїнського єврейсь-кого конгресу та єврейської общини України – оголосив акцію «Україна проти «Сільських вістей» та почав збирати підписи у підтримку судового рішення. Перед редакцією організували пікет, залучивши до висвітлення проблеми і ЗМІ – «Столичные новости», «Факты» (газета Кучми – Пінчука), «2000» (СДПУ(о), «Киевские ведомости», «День», «Дзеркало тижня», «Бульвар», «Наша газета» +. Їх підтримали канал «Інтер» та «1+1». З’явилися прямі заклики до насилля проти В.Яременка, газету називали фашистською. В.Рабинович у своїй газеті «Столичка» надрукував заяву проти видання, яку підписали Б.Ступка, А.Роговцева, В.Степова та ін. Не відомо, що вони підписували, бо згадка про газету згадується тільки в редакційній передмові до заяви.

На захист стали політичні партії і блоки, опозиція, депутати, читачі. Відбулися в Україні масові акції на захист видання, надійшло багато листів, частину з яких передали в суд. Було зібрано 3 млн. підписів. Тираж зростав. Від імені єврейської громади Харкова виступив Едуард Ходос, звинувативши олігархів В.Пінчука, Г.Суркіса, О.Роднянського, в той час як бідні єврейські родини – на межі виживання. Проти цькування газети виступили Голова СЖУ Ігор Лубченко, члени БЮТу, УРП «Собор», УНП, партії «Реформи і порядок», НРУ, КУН та громадські організації. Юрій Кармазін як юрист особисто захищав газету, її підтримали багато ін. юристів. На її стороні став Комітет ВРУ з питань свободи слова та інформації, Комітет ВРУ з питань прав людини, нацменшин і міжнаціональних відносин, Європейський парламент. На стороні газети став віце-президент Євразійського єврейського конгресу Євген Червоненко, політик-єврейка Мадлен Олбрайт. Після півтора десятка судових слухань 24. 11. 2004 р. 10-місячна справа завершилася – Апеляційний суд Києва скасував рішення про заборону видання і закрив справу.

У 1999 р. було подано позови проти ЗМІ на понад 90 млрд. грн. (у кілька разів більше держбюджету України), – пише В.Плющ – редактор «ЛУ».

У лютому 2004 р. було заборонено радіостанції «Довіра» транслювати новини української служби радіо «Вільна Європа». Ліквідували з цього радіо українську редакцію радіо «Свобода», яку слухало 6-8 млн. громадян. У березні 2004 р. було припинено також мовлення радіостанції «Континент», яка транслювала у Києві програми Бі-Бі-Сі, «Німецької хвилі», «Голосу Америки» та вечірні інформаційні програми Громадського радіо. Прагнули позбавити ліцензії 5-й канал, в результаті чого журналісти оголосили голо-дівку, демонструючи її в прямому ефірі. Через це міжнародна громадськість двічі назвала Л.Кучму серед 10 найбільших ворогів свободи слова.

Судові позови з боку окремих чиновників, бізнесменів, лідерів партій, діяльність яких стала об’єктом критичного розгляду у пресі, стають прак-тикою. Суми відшкодування так званих моральних збитків сягають іноді астрономічних чисел. Вони здатні призвести будь-яке видання до фінансо-вого банкрутства. Тільки 1999 р. до вітчизняних ЗМІ було подано 2 258 позо-вів, згідно з якими преса мала сплатити 90 млрд. компенсації, що у декілька раз перевищувало державний бюджет України. Показово, що більша їх поло-вина була подана державними службовцями різного рангу (про це: Жданов Ігор, Сунгурський Микола. Простір свободи // Дзеркало тижня. – 2001. – 20 січня).

Потурання з боку правоохоронних органів іноді набуває комічних форм. Так, 30.11.1998 р. прокуратура Києва порушила кримінальну справу за ст.125 (наклеп) та ст.126 (образа) Кримінального Кодексу України за фактом пуб-лікації газетою «Зеркало недели» статті Сергія Рахманіна «Опущенная цели-на». Як виявилося, це художній твір – п’єса. Художню творчість сплутали з документальною і піддали кримінальному переслідуванню.

Часті, нерідко безпідставні перевірки з боку податної, КРУ та ін. органів змусили ще в 1999 р. редакторів 5 львівських газет («Експрес», «Галицькі контракти», «Високий замок», «За вільну Україну», «Поступ») звернутися із заявою до Президента України.

Та найнебезпечніші наслідки ж/р – замахи на життя журналістів. Лише за роки незалежності загинуло близько 50 журналістів, більшість з яких пра-цювала в жанрах аналітичної публіцистики, в т.ч. і ж/р. 14.02.1992 р. у власній квартирі було вбито тележурналіста і депутата Вадима Бойка. «Ти-повим прикладом насильства проти журналістів» (як зазначено у щорічному звіт Комітету захисту журналістів у Нью-Йорку від 30 квітня 1998 р.) було вбивство Бориса Дерев’янка – гол. редактора газети «Вечерняя Одесса», яке сталося 11 серпня 1997 р. Від рук найманих убивць загинули репортер газети «Вечірня Вінниця» Сергій Щепелев, київський журналіст Анатолій Таран, який у заснованій ним газеті «Оболонь» вміщував гострі матеріали, спря-мовані проти влади, викладач Чернівецького у-ту Віктор Фреліх – автор ана-літичних статей у пресі про істинні причини алопеції.

Комітет захисту журналістів (США) провів розслідування загадкової смерті Петра Шевченка – кор. газети «Киевские ведомости» по Луганській обл. 13 березня 1997 р. його було знайдено на околиці Києва з зашморгом на шиї, хоч після ділової зустрічі того дня він мав повернутися до редакції. Незадовго перед тим він опублікував ряд статей, у яких розслідував причини конфлікту місцевих спецслужб із представниками влади Луганська. Загинув також відповідальний секретар газети «Армія України» Ігор Кузик, ведучий радіопередач «Суботній експрес» Олександр Мокренко, одеський радіо-журналіст Володимир Бехтер, редактор газети «Слава Севастополя» Воло-димир Іванов та ін.

16 вересня 2000 р. в центрі Києва по дорозі додому безслідно зник гол. редактор інтерпроекту «Українська правда» Георгій Гонгадзе. Слідство почало розробляти версії дорожньо-транспортної пригоди, нещасного ви-падку та добровільного зникнення – виїзду за кордон, про що почали спеці-ально поширювати чутки. Версію політичного вбивства на початках навіть не запропонували. 10 листопада було знайдено тіло у Таращанському лісі, зго-дом оприлюднили плівки Мельниченка. І хоч виконавці вбивства постали перед судом, замовники його досі не названі.

3 липня 2001 р. було скоєно замах на 45-річного директора телекомпанії ТОР (м. Слов’янськ Донецької обл.) Ігоря Александрова, який через чотири дні помер. Причиною нападу стали його ж/р корупції та організованої зло-чинності, до чого були причетні високі чини правоохоронних органів області. Про факти свого переслідування І.Александров говорив з трибуни парла-менту ще під час проведення парламентських слухань «Проблеми інфор-маційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інфор-маційної безпеки України» 16 січня 2001 р. Ще 1998 р. роботу телекомпанії ТОР було заблоковано, а проти редактора порушено кримінальну справу «за приниження честі й гідності» народного депутата, якого в одній зі своїх програм журналіст назвав «горілчаним королем», а його бізнес таким, «що приносить горе в шахтарські сім’ї». Міський суд тоді позбавив його права п’ять років займатися журналістською діяльністю.

Отже, попри відсутність цензури, користуються негласним методом ро-зорення ЗМІ або вбивствами журналістів. На зустрічі преси з посадовцями Генпрокуратури, МВС та СБУ (березень 2001 р.) силовики замість взяти журналістів під свій захист і сприяти їх роботі порадили їм відмовитися від власних розслідувань, оскільки це «небезпечно для життя».

Опитування провідних журналістів Києва та областей, проведене Укра-їнським центром економічних і політичних досліджень на поч. 1997 р., по-казало, що 70% журналістів вважають: в Україні досі є цензура; 77,6% осо-бисто стикалися з нею; 55% визнали критику Президента не зовсім без-печною; 74% вважають, що подавати у ЗМІ дані про кримінальні клани прак-тично неможливо. Головним організатором цензурних заборон, спрямованих передусім проти опозиції, стала адміністрація президента. Саме звідси вихо-дили «темники», які надсилалися до редакцій провідних ЗМІ, регламентуючи висвітлення подій, змушуючи журналістів показувати дії опонентів чинної влади лише в негативному світлі.

Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разум-кова опитав 727 журналістів у 27 регіонах у час кумівського режиму. 86,2 % з них визнали наявність в Україні політичної цензури. Зростання на 9%. Найпоширенішою формою відзначали самоцензуру журналістів (57,3%), ви-лучення редактором небажаних з політичної точки зору фрагментів автор-ського матеріалу та редагування з суттєвою зміною змісту (54,8%), прове-дення керівництвом «роз’яснювальних бесід» з журналістами з приводу не-обхідного характеру висвітлення окремих політичних подій (54,5%). Серед ін. називалися прямі вказівки керівництву ЗМІ чи окремому журналісту з державного органу, відмова в оприлюдненні підготовленого матеріалу через його політичні акценти, вручення журналістам списків небажаних для згаду-вання або цитування політиків, експертів; поширення в редакціях анонімних інструкцій щодо змісту матеріалів про політичні події тощо. Наявність такої політики істотно гальмувала розвиток аналітичної публіцистики, в т.ч. і ж/р.

Як і на поч. ХХ ст., журналісти прагнуть відстояти і захистити свою про-фесійну честь, конституційний обов’язок – забезпечувати право громадян на отримання правдивої інформації. З цього погляду цінним може бути досвід ін. країн, особливо тих, хто переживає подібні процеси, живе в стані пере-хідної демократії. У Росії в 1997 р. створено Гільдію судових репортерів. Її члени пишуть про економічний реформи та ринкові відносини. Вступ до Гільдії гарантує рекомендація трьох її членів, представлені фахові публікації. Головна вимога – дотримання «Декларації судових репортерів про принципи чесної роботи в жанрах судового нарису та репортажу, а також журналіст-ського розслідування». Цей документ захищає цехові журналістські інтереси. Сюди входить 10 основних принципів діяльності. В одному з них, що стосу-ється ж/р, йдеться: «Ми не виносимо вироків, але можемо висувати звину-вачення, якщо володіємо для цього достатніми підставами». Об’єктами кри-тичних виступів можуть ставати особи, що обіймають керівні посади в дер-жавних і комерційних органах, «коли звинувачення їм з боку уповноважених органів ще не пред’явлено». Нині писати ж/р в Росії особливо небезпечно. Російська журналістика розділяється на опозиційну і провладну, якої більшість. А більше 70% населення впевнені, що на Росію хочуть напасти, йде мілітаризація свідомості. Навряд чи в таких умовах формування тоталітаризму можливі вільні розслідувальні журналістські матеріали.

Заслуговує на увагу і Міжнародний консорціум журналістських розслі-дувань, штаб-квартира якого знаходиться у США. Він об’єднує десятки жур-налістів з різних країн, імена яких стали відомі після розслідування гучних політичних скандалів і злочинів. Його члени розкрили механізм відмивання російських капіталів кримінального походження на суму близько 1,2 млрд. доларів через один з найбільших міжнародних банків. Публікації набули такого резонансу, що до його розслідування підключилася Головна рахун-кова палата Конгресу США. Міжнародний статус консорціуму дає можли-вість проводити ефективні журналістські розслідування у будь-якій країні світу, в т.ч. і в Україні, що особливо важливо для розкриття тіньових схем накопичення капіталів.

Перші кроки на захист журналіста зроблені і в Україні. Ще 1998 р. тут створено Асоціацію юристів, які представляють інтереси ЗМІ. Вони про-водять просвітницьку роботу з працівниками судових органів, надають необ-хідну інформацію і допомогу журналістам з правових питань. З того ж року при Інституті масової інформації, що є українською недержавною органі-зацією, діє центр правничої експертизи. Він надає юридичні консультації творчим працівникам редакцій, у тому числі й тим, які опинилися під тиском державних чи бізнесових структур. «Гарячу лінію» щодо утисків працівників ЗМІ засновано також при НСЖУ.

Прагнучи стати повноправним членом Європи, Україна зобов’язана взя-ти на себе правила гри, встановлені між владою і пресою в цивілізованих країнах. Європейський суд, розглядаючи позови проти журналістів, дотри-мується таких принципів: «Треба розмежовувати факти і оцінні судження. І якщо достовірність фактів можна якось продемонструвати, то правдивість або неправдивість оцінних суджень недоказова. Вимагати від журналіста доказів правильності оцінних суджень є утиском свободи самовираження»; «Політики, уряд та урядові органи повинні приймати більший обсяг критик на свою адресу, ніж приватні особи».

З цими положеннями перегукується й один з основоположних прин-ципів, ухвалених Верховним судом США стосовно ЗМІ. Суд виходить з того, що державні, політичні, громадські діячі мають достатній доступ до ЗМІ, щоб несудовими методами публічно протидіяти брехливим публікаціям.

Такі суттєві набутки світової демократичної системи. Але це аж ніяк не означає, що на Заході так легко працювати в розслідувальній журналістиці. І там на шляху журналіста зводяться бар’єри, проте, як свідчить статистика, за всю історію американської розсліду вальної журналістики було вбито лише одного репортера – Дона Боллза, який розслідував діяльність місцевої мафії в штаті Арізона. Це сталося понад 20 років тому. В автомобіль журналіста підкинули вибухівку, він підірвався за кермом, отримав поранення і помер. Це обурило колег по перу і змусило рішуче діяти. Близько 40 репортерів з усієї Америки прибули в Арізону, де впродовж півроку проводили власне ж/р безпрецедентного вбивства. Завдяки їх зусиллям вбивцю було знайдено і він постав перед судом. Водночас журналісти довели й розслідування, яке не встиг завершити Боллз. Журналістська солідарність у США відіграє винять-кову роль. Працівники мас-медіа реагують на будь-які спроби насильства чи погрози на їх адресу. І якби навіть влада спробувала ухилитися від розслі-дування резонансної справи, вона змушена була б повести його під тиском журналістів. За виявлені і аргументовано подані в пресі факти їх не пере-слідують. Автори найгостріших публікацій, які справили помітний вплив на громадську думку, отримують високі (як зокрема Пулітцерівська) журна-лістські премії.

Журналістська солідарність – достатньо впливовий інструмент і в бага-тьох європейських країнах. Асоціація журналістів Нідерландів, наприклад, налічує 8 тис. працівників. Проте вона не залишає поза увагою і 2-х тис. жур-налістів, які працюють у вільному режимі і не входять до АЖН. Генеральний секретар АЖН Ганс Ферфлог розповів, що коли незалежні репортери, роз-слідуючи факт масової загибелі худоби під час епідемії, наразилися на різку протидію Міністерства с/г, місцевий суд за позовом АЖН протягом 15 хви-лин виніс рішення, яким заборонив будь-кому втручатися у професійну робо-ту працівників ЗМІ.

У Франції, крім 31 тис. журналістів ЗМІ, є також 5 тис. вільних репор-терів, котрі займаються в основному ж/р гострих суспільних проблем. Але й вони мають надійну підтримку від колег по перу, як це зокрема сталося у розслідуванні причин катастрофи надзвукового літака «Конкорд» над аеро-дромом «Орлі» влітку 1999 р.

В Україні в період кучмізму демократична журналістика зазнавала знач-них утисків. Під особливим контролем, в тому числі й спецслужб, опинялися насамперед публіцисти-розслідувачі, котрі самостійно проникали у сфери тіньового бізнесу та ін. протиправних структур, що працювали під прикрит-тям впливових владних осіб чи правоохоронних органів. За таких умов солі-дарність працівників ЗМІ мала виняткове значення.

У серпні 2000 р. працівниками газети «Крымская правда» й членами Асоціації вільних журналістів Криму було проведене незалежне ж/р смерті кореспондента газети Владислава Рябчикова. Він розслідував дії так званих «чорних археологів», які під прикриттям місцевих правоохоронних органів перетворили свій кримінальний бізнес у прибуткову справу. Він опублікував в газеті кілька гострих розслідувань, у яких розкрив технологію пограбу-вання пам’яток історії, на конкретних фактах довів, що нелегальні розкопки скіфських курганів перебувають під контролем міжнародної мафії та її своє-рідної української філії. Щороку з пам’яток старовини, за словами директора Кримського відділення Інституту археології НАНУ Віктора Мица, викра-дається цінностей на суму біля 200 млн. дол. У квітні 2000 р. журналіст потрапив під колеса престижної іномарки, коли переходив вулицю на зелене світло. Водія затримали, але з невідомих причин одразу відпустили на основі підписки про невиїзд. Він зник. Прокуратура відмовилася порушувати кримі-нальну справу ніби за відсутності ознак злочину. За експертизою, прове-деною Кримською філією Харківського науково-дослідного інституту судо-вих експертиз, «водій ВМВ технічно не міг запобігти наїзду на журналіста».

Журналісти провели власне розслідування загибелі свого колеги та дій міліції. Незалежна експертиза кримінальної справи, здійснена за методикою Харківського НДІ, встановила, що слідство було проведено на низькому рівні, висновки упереджені й помилкові. Журналісти вимагали проведення нового розслідування. Прокуратура АРК змушена була відмінити рішення і заново порушити кримінальну справу. Таким чином, солідарність сприяла встановленню істини та справедливості. Тому хоч дієвість медіа пов’язана з рівнем демократії в державі, проте багато залежить і від самих журналістів. Однак явище «чорної археології» досі залишається неподоланою суспільною проблемою (останні новини телеканалів).