Політична стабільність режиму Росії впродовж 2000- 2011 роках

Тип політичного режиму Росії як «керована демократія» характеризується поєднанням у собі високого ступеню державної централізації, де влада зосереджена в руках виконавчої влади та наявністю формальних інститутів демократії. Починаючи з 2000 року, тип політичного режиму Росії більше наближається до національної моделі демократії, адаптованої до російських традицій[68]. Ключовим залишається питання: Яким же чином надмірна сконцентрованість влади в одних руках відображається на стабільності режиму?

Використовуючи цей же індекс, поглянемо як виглядає рівень стабільності політичного режиму Росії:

Табл. 2.3. ІСР Росії з урахуванням горизонтальних загроз.

Ось як виглядає динаміка індексу протягом десяти років.

Рис. 3. Динаміка ІСР Росії з врахуванням горизонтальних загроз.

З графіка помітно, що стабільність політичного режиму Росії протягом досліджуваного періоду показує негативну тенденцію у бік зростання нестабільності. Так, якщо у 2008 році індекс політичної стабільності був на рівні 0,78, то у 2011 році досяг 0,79 (грудень). Якщо дивитися на емпіричні дані протягом всього періоду, то легітимність влади протягом останніх 10 років є відносно висока (57-78%). Показник ефективності, тобто оцінка дій уряду змінюється: якщо протягом 2000-2005 років він складав 25-39%, то з 2008 року по липень 2011 р. є високим (61-79%), проте у жовтні-грудні 2011 знову спадає до 31-44%. Водночас низькими є показники готовності населення до масових виступів (15-43%) та дієвість, тобто негативні оцінки населенням розвитку подій у державі (25-50%) (див. детальніше Додаток 3). Перебування влади в одних руках, придушення опозиційної діяльності призвела до значного падіння довіри до президента (з 78% у 2008 році до 57% у грудні 2011 року). Також у країні відбувалися терористичні акти (у січні 2011 р. вибух в аеропорту «Домодєдово», у березні 2010 р. у метро «Луб’янка» та «Парку культури»), що є одним із чинників зростання нестабільності.

Президентські вибори 26 березня 2000 р. показали високий рівень довіри запропонованому курсу. В. Путін переміг вже в першому турі. Головною ціллю Президента стало досягнення конкурентоспроможності російської економіки. Економічний ріст, політична стабільність, сильна держава стали базовими ідеями, серед яких демократизація мала другорядне значення. Путін усіма силами прагнув насадити жорстку «вертикаль влади», нехтуючи заборонами і противагами, і обмежуючи громадські свободи. У результаті був досягнутий «соціальний контракт» – демократія в обмін на добробут. Від формальних демократичних інститутів залишилася тільки назва; їх існування лише прикривало згортання основних конституційних принципів. Нову ситуацію прекрасно описували такі формулювання, як «імітація» або «симуляція» чи «керованість» демократії, що звучали все частіше. Ще однією особливістю оновленого режиму стало створення нових і перебудова вже наявних інститутів. Наприклад, Рада Федерації втратила право парламентського вето, отримане нею при Б. Єльцину. З’явилися інститути, не згадані в Конституції, такі як: повноважні представники президента у федеральних округах, Державна рада і Громадська палата[69]. Вони повинні були підвищити ефективність державних служб, зміцнити зв’язок режиму з суспільством і зміцнити його стабільність. Останнім кроком в консолідації вертикалі влади стала відміна прямих виборів губернаторів. Подібні «реформи» суперечили принципам розподілу влади і демократичного представництва. Крім того, у вертикаль були інтегровані політичні партії, ЗМІ і парламент. Державна Дума перетворилася в підрозділ президентської адміністрації[70].

Крім внутрішніх реформувань в країні, впродовж 1999-2002 років тривав військовий конфлікт між Російською Федерацією та Чеченською Республікою Ічкерією. Відтак, стабільність була порушена. Індекс стабільності політичного режиму складає 0,77-0,76 у 2000-2002 рр. відповідно. З моменту свого приходу до влади в якості Президента на початку 2000 року Путін встановив персоналізовану систему влади в Росії, що послабило інститути, такі як парламент, політичні партії, неурядові організації (НУО). Економіка як і раніше сильно залежала від доходів видобутку природних ресурсів та бізнесу.

З приходом до влади Дмітрія Медвєдєва у 2008 році (отримавши 70,28% голосів на виборах), Прем’єр-міністр Владімір Путін залишився головним гравцем у політичній системи, хоча його формальні повноваження були меншими, ніж у Президента. Функції артикуляції та агрегації інтересів виконують крупні корпорації («Газпром», «Газпромнефть», «Роснефть», «Сбербанк», «Росэнергоатом», «Рособоронэкспорт», «Российские железные дороги», групи Абрамовича і Деріпаскі)[71], в той час як політичні партії та інші об’єднання не мають жодної політичної ваги. Влада та фінансово-промислові групи підтримують централізований авторитарний контроль, який відхиляє рух країни в бік демократизації. Одним із перших кроків діяльності Медвєдєва стало ініціювання істотних конституційних поправок, які полягали в розширенні терміну президентських повноважень з чотирьох до шести років та парламенту до п’яти[72]. Такі зміни були підтримані обома палатами парламенту, Президент затвердив їх 30 грудня 2008 року. Таке рішення продемонструвало «ручне» коригування Конституції, націлене на консолідацію режиму.

На графіку можна помітити, що у 2008 році відбувається різка дестабілізація. Причинами можуть бути прихід нового керівництва та його політика, наслідки російсько-грузинського конфлікту (оскільки індекс розрахований за даними на листопад-грудень 2008 року). Виникнення соціальних протестів у 2008 році у Владивостоці та у 2010 році у Калінінграді поставили під питанням здатність режиму Путіна-Медвєдєва утримати соціальну стабільність у суспільстві. Соціальні протести до цього часу не були надзвичайно масивними, однак будь-які непопулярні рішення можуть призвести до акцій протесту. Криза дещо допомогла децентралізувати політичне життя, однак процеси деінституціалізації та персоналізації продовжуються. Регіональні виступи стали доказом того, що влада не може контролювати політичну систему в цілому та ефективно справлятися з кризою[73].

Виборчий процес в Росії не відповідає демократичним стандартам. Правлячій партії «Единая Россия, як правило, гарантовано перемога. Останні вибори до законодавчого органу Державної Думи є підтвердженням цього. Міжнародні спостерігачі від ПАРЄ й ОБСЄ відзначають велику кількість порушень у ході виборів у Держдуму, а також втручання влади в хід голосування, заявив президент ПАРЄ Петрос Ефтіміу, який очолював об’єднану групу спостерігачів від ПАРЄ й ОБСЄ[74]. Незгода з результатами виборів змусили виборців взяти участь у акціях протесту у Москві на Болотній площі з наступними вимогами: негайно звільняти політично засуджених, скасування результатів сфальсифікованих виборів, реєстрування всіх опозиційних партій, прийняття демократичного законодавства про партії та вибори, проведення нових, відкритих виборів[75]. Протести грудня 2011 року послабили стабільність політичного режиму. Показник стабільності режиму у грудні 2011 досягає 0,79, тоді як в аналогічний період минулого року складав 0,78 (див. детальніше у Додаток 2).

Існування високого рівня корупції та економічної несвободи говорить про значний рівень нестабільності режиму в країні. Бездіяльність держави у боротьбі з корупцією свідчить про те, що вона є інструментом забезпечення лояльності значущих в політичному відношенні груп. У квітні 2010 року Д. Медвєдєв оголосив про нову стратегію по боротьбі з корупцією. Однак за результатами дослідження міжнародної організації Transparency International у 2011 році Росія посіла 143 місце з показником 2.4 бала, розділяючи його з Білорусією, Нігерією, Того та Угандою[76]. А ще у 2001 році з показником 2.3 бали Російська Федерація займала 79 місце[77]. У рейтингу економічної свободи Росія в на початку 2012 року посіла 144 місце із 172 країн із показником 50,5[78]. Таким чином, країна належить до групи країн з невільною економікою. Економічна криза та зростання безробіття посилило готовність людей до масових виступів (23% у 2009 р., тоді як у грудні 2011 р. – 34,2%).

Порівнюючи ІСР України та Росії, видно, що індекс стабільності політичного режиму в Росії є нижчим. Це пов’язано з авторитарними рисами політичного режиму та суспільно-політичними подіями в країні, зокрема існування військового конфлікту з Грузією, Чеченською республікою Ічкерією та здійснення терористичних актів. Виборчі процеси ведуть до зміни посадових повноважень політичних гравців, а політичні інститути залишаються без змін. Таким чином, це веде до концентрації влади фактично в руках однієї політичної сили на значний період. Мобілізація населення могла б стати достатньою умовою падіння політичного режиму, однак легітимність влади протягом останніх 10 років є висока (57-78%), а готовність до акцій протесту низька (15-43%). Тому виживання режиму в такому вигляді може забезпечуватись досить довго.