Проблема співвідношення мови й культури

Культура є складним феноменом життя певної групи, етносу чи цивілізації і являє собою збережені в їхній колективній пам’яті символьні способи матеріального й духовного усвідомлення свігу, моделі його пізнання й інтерпретації, а також способи колективного існування представників різних народів, одного етносу або певної його групи. Таке тлумачення культури здійснене нами слідом за Ю. Лотманом, який обстоював інформаційну природу цього феномена. З огляду на його концепцію М. Алефіренко висновує, що інформаційно-діяльнісна специфіка людського суспільства – не в самоцінному володінні колективною спадковою пам’яттю, а в наявності особливих систем накопичення, збереження та передачі колективної інформації, найважливішою з яких є мова [2005, 270]. Отже, етнічна культура відтворена в узгодженій системі ідей, схем мислення й поведінки, етичних й естетичних цінностей, норм, звичаїв, обрядів, міфів, вірувань, забобонів, організації' побуту, різноманітних знакових продуктів і насамперед – у мові.

Визначення культури є складною й дискусійною проблемою гуманітарних галузей науки через наявність різних підходів до її вивчення, багатогранність виявів культури в різноманітних знакових продуктах, національному характері, ментальності, комунікативних і поведінкових процесах тощо.

Приміром, етнічну культуру обмежують лише сукупністю предметів, створених певною спільнотою (пор.: «культура національно-лінгво-культурної спільноти є для кожного члена співтовариства сукупністю культурних предметів, шо надані кожному конкретному члену спільноти для розпредметнення» [Красных 2002, 18]). Подібні тлумачення, на нашу думку, значно звужують культурний діапазон етносу. В. Гуденаф цілком слушно кваліфікував культуру не стільки як матеріальне явище, яке складається з речей, людей, їхньої поведінки, скільки як організацію цих складників у свідомості у вигляді певних моделей пізнання й інтерпретації світу [Amerykanska antropologia kognitywna 1996, 13].

Е. Маркарян підкреслював діяльнісний статус культури і трактував її як сукупність специфічних засобів і механізмів, завдяки яким стимулюється, програмується, регулюється, реалізується, фізично забезпечується і відтворюється діяльність людей [1969, 10].

За підрахунками американських антропологів А. Крьобера та К. Клакхона, число дефініцій культури на початку XX ст. обмежувалося сімома, у середині XX ст. перевищувало 150, наприкінці XX ст. їх було більше 500, а сьогодні їх більше 1000. Дослідники виокремили такі типи дефініцій культури: описові, що інтерпретують її як суму всіх видів людської діяльності; історичні, які пов’язують культуру із традиціями та спадщиною суспільства; нормативні. спрямовані на виділення норм, правил, які регулюють людську поведінку, психологічні, що визначають культуру як сукупність форм набутої поведінки, яка є результатом пристосування й культурної адаптації групи до середовища; с т р у к т у р н і,що представляють культуру у вигляді системи взаємно пов’язаних складників тощо, генетичні, що Грунтуються на розумінні культури як результаті пристосування етнічних угруповань до середовища існування [Kroeber, Kluckhon 1952]. Дослідники сформулювали власне розуміння культури як

сукупності виражених і латентних схем мислення та поведінки, що є специфічним, відокремленим досягненням людських спільностей, утіленим у символах, за допомогою яких вони сприймаються й передаються від людини до людини та від покоління до покоління [Kroeber, Kluckhon 1952, 161].

Проблема зв’язку мови й культури у проекції на етносвідомість розглядалася ще протягом XIX ст. у межах порівняльно-історичного мовознавства (Я. Гримм, Ф. Буслаев, О. Афанасьев та ін.), психологічного напряму лінгвістики (І. Гердер, В. фон Гумбольдт, Г. Штейнталь, Г. Пауль, О. Потебня, К. Бюлер та ін.), а у XX ст. – у неогумбольдтіантві, австрійській школі слів і речей, італійській неолінгвістиці, антропологічному мовознавстві, семіотиці, поетиці, етнопсихолінгвістиці, лінгвокраїнознавстві й лінгвокультурології.

У межах американського структуралізму цей зв’язок вилучався з компетенції лінгвістики. Інтерпретатори та критики гіпотези лінгвістичної відносності Е. Сепіра та Б. Уорфа закидали її авторам положення про детермінованість культури мовою, хоч таких тверджень не висував ані Е. Сепір, ані Б. Уорф. Перший лише наголошував, що зміст культури може бути описаний на підставі мови. Другий був непослідовним: з одного боку, він писав, що культура й мова розвиваються спільно і взаємно впливають одна на одну, з іншого боку, зазначав, що оскільки мова є системою, змінюється повільно, а культура є лише комплексом норм і змінюється швидко, то взаємний вплив

мови та культури здебільшого обмежується лише впливом першої на другу. Суперечність полягає і в тому, що, на думку Б. Уорфа, динамічніша за характером культура впливає на зміну свідомості, тоді як мова практично не реагує на культурну динаміку. У такому розумінні остаточно руйнується підгрунтя лінгвістичного детермінізму, адже як він може пояснити вплив статичної мови на динаміку мислення, викликану зміною культурних норм. У сучасній лінгвокультурології зв’язок мови й культури розглядається як структурно гомоморфный [Маслова 1997, 39]. Відношення гомоморфізму виражені в тому, що не все, наявне в культурі, відображене в мові, але все, що є в мові, тим чи іншим чином існує в культурі. Для мови й культури характерні

спільні ознаки: це форми свідомості, які відображають світогляд народу й людини; вони мають індивідуальні та суспільні форми існування, їм властива нормативність, історизм, а також взаємне залучення однієї сфери до другої [Телия 1996, 224-226].

У московській етнолінгвістичній школі відношення між мовою та культурою кваліфікують як ізоморфне, зважаючи на подібність їхніх функцій: когнітивних, комунікативних, соціальних і т. ін. Дослідники відмічають глибокий двобічний зв’язок між мовою та культурою з огляду на те, що «мовні одиниці в контексті культури часто-густо мають, крім загальномовних значень, ще й особливу, інколи доволі багату культурну семантику» [Толстая 2006, 9]. Український дослідник О. Тищенко підкреслює, що мова – це резервуар культурного змісту, засіб проникнення до ієрархії культурних цінностей, інструмент інтерпретації, категоризації й концептуалізації вторинних семіотичних систем – звичаїв, обрядів, вірувань, фольклору і т. ін. [2000, 5]. Це дає змогу постулювати наявність особливого знакового шару символів – «мови культури», детермінованої ритуалами й обрядами, віруваннями й культурними оцінками тощо [Толстой 1995].