Проблеми міжкультурної комунікації

Міжкультурна комунікація, на відміну від монокультурної комунікації, є інформаційним обміном співрозмовників, належних до різних культур. Цей різновид комунікації є предметом однойменної маргінальної галузі мовознавства, спрямованої на аналіз параметрів, особливостей міжкультурного спілкування, соціокультурних чинників його оптимізації; на формування практичних навичок і вмінь спілкування із представниками інших культур. Передумовами становлення міжкультурної комунікації саме у США були суто практичні інтереси американських політиків і бізнесменів, які поширювали свій вплив на інші країни, що потребувало не лише знання мов інших народів, а й формування міжкультурної комунікативної компетенції як знання матеріальної та духовної культури чужих етносів. США розробили програму допомоги країнам третього світу, центром якої став Корпус Миру. Як зазначають автори російського підручника «Основы межкультурной коммуникации», «численні невдачі активістів Корпусу Миру поставили питання про фахову підготовку, у якій потрібно було головну увагу зосередити на формуванні вмінь і навичок міжкультурного спілкування, а не на простому інформуванні про культурні особливості тієї чи іншої країни» [Грушевицкая и др. 2003, 10].

У 1946 р. уряд США створив Інститут служби за кордоном, який очолив Е. Холл. Дослідник залучив до роботи в інституті не лише лінгвістів, а й антропологів, психологів і соціологів, які створили перші навчальні програми та методики навчання міжкультурному спілкуванню. Головним принципом навчального процесу Е. Холл вважав ілюстративний, тобто навчання на конкретних прикладах міжкультурних контактів. Але виникнення міжкультурної комунікації як дисципліни пов’язується саме з виходом у світ книги американських лінгвістів Е. Холла та Дж. Трейджера «Культура як комунікація. Модель аналізу» 1954 p., де вперше було вжито цей термін у значенні ідеальної мети, досягнення якої повинна прагнути людина в бажанні якнайкраще й найефективніше адаптуватися до навколишнього світу [Trager, Hall 1954]. У 1959 р. у книзі Е. Холла «Німа мова» були обґрунтовані головні засади міжкультурної комунікації [Hall 1959].

У Західній Європі на межі 70-80 р. р. також були відкриті відділення міжкультурної комунікації. На пострадянському просторі міжкультурна комунікація почала розроблятися у 90-ті р. р. на базі практики викладання іноземних мов, перекладознавства, етнопсихолінгвістики, культурології, лінгвокраїнознавства, паралінгвістики. Сьогодні можна говорити про своєрідне соціальне замовлення на дослідження проблем міжкультурної комунікації, оскільки чимало людей стикається із проблемами міжкультурного нерозуміння, зумовленого розбіжностями в культуроспецифічних нормах комунікації. Це викликає в партнерів почуття невпевненості й остраху зробитипромах, потрапити до «комунікативної пастки» [Трошина 2000, 57]. Особлива увага до міжкультурної комунікації зумовлена тим, що в наш час як ніколипостала проблема «виховання терпимості до чужих культур, пробудженняцікавості та поваги до них, подолання в собі почуття роздратування від

надмірності, недостатності чи просто несхожості інших культур» [Тер-Минасова 2004, 11]. Міжкультурна комунікація має теоретичний та прикладний напрями: перший обґрунтовує теоретичні засади вивчення акультурації, її типів і засобів, установлює специфіку та складники міжкультурної компетенції, другий розробляє методики міжкультурного тренінгу, засоби послаблення й усунення культурного шоку і т. ін.

Проблемами міжкультурної комунікації цікавляться представники різних наук і лінгвістичних галузей: антропології, психології, етнориторики, фольклористики, етнографії мовлення, етнолінгвістики й лінгвокультурології, теорії комунікації тощо. Ф. Бацевич виокремлює аспекти міжкультурної комунікації, пов’язані з культурною традицією (дозволи та заборони на певні типи спілкування, стереотипні ситуації спілкування, етикетні характеристики, рольові та соціально-символічні особливості комунікації, організацію текстів тощо); із соціальними чинниками й соціальними функціями спілкування (функціонально-стильові підмови, етикетні форми); зі специфікою тезаурусів (систему традиційних образів, порівнянь, кінетичні засоби); із мовними особливостями спільноти (систему стереотипів, символів, структуру текстів

етикетні форми тощо) [2004, 253]. Однак, як здається, диференціація аспектів міжкультурної комунікації ще потребує уточнень. Залежно від змісту поняття «культура» й розрізнення сфер макро- й мікрокультур (субкультур) міжкультурна комунікація може мати різні типи: комунікація між макрокультурами (наприклад, європейською й латиноамериканською і под.); міжетнічна – спілкування між представниками різних етносів і субкультур; контркультурна – між представниками материнської культури й дочірньої субкультури; і комунікація між соціально, релігійно, територіально, статево, класово однорідними групами в межах одного соціуму (наприклад, спілкування між католиками та православними, жінками й чоловіками, представниками одного регіону й іншого тощо) [Грушевицкая и др. 2003,142-143].

У межах проблематики етнолінгвістики перебуває саме міжетнічнакомунікація, лінгвокультурологічна галузь може охоплювати вивчення інших наведених вище типів міжкультурної комунікації. Лінгвістичний аспект міжкультурної комунікації спрямований на дослідження мовних і паравербальних маркерів культурної інформації з метою досягнення комунікативного співробітництва як взаєморозуміння носіїв різних культур і запобігання комунікативному конфлікту. У лінгвістиці це спрямування властиве етнографії мовлення, яка вивчає правила й моделі комунікації в різних мовленнєвих колективах. Одним із найголовніших завдань міжкультурної комунікації є формування міжкультурної комунікативної компетенції на засадах культурного релятивізму й толерантності до чужої культури й мови, до їхніх культурних стандартів. Міжкультурна компетенція є знанням на підставі власної культурної компетенції чужих культурних стандартів, які ґрунтуються на традиційних

культурних нормах і уявленнях. Міжкультурна компетентність формується як позитивне ставлення до наявності в суспільстві різних етнокультурних груп. Вона наявна як у індивіда, так і в державі на підставі політики добровільної адаптації соціальних і політичних інститутів суспільства до потреб різних культурних груп [Грушевицкая и др. 2003, 277].

Культурні стандарти фіксуються у знаковій формі культурно-мовного коду, тобто володіння іншою мовою ще не передбачає комунікативної успішності, адже для цього потрібне органічне поєднання мовного й культурного кодів у спілкуванні. При наявності лакун чужого культурного досвіду мовець може компенсувати цю лакуну кодом рідної культури, що нерідко призводить до парадоксів міжкультурної комунікації, зокрема, псевдокомунікації, що характеризується ілюзією спілкування, непорозумінням, частковим блокуванням каналів комунікації. О. Леонтович розглядає два коди у спілкуванні: мовний та культурний. У випадку розбіжності цих кодів канали комунікації блокуються [1999, 81]. Як зазначає О. Трошина, проникнення елементів культурного коду до мовного можливе при заповненні пропусків у структурі фрейму на підставі власного національно-культурного досвіду, що може призвести до побудови помилкових логічних ланцюжків. Слова, дібрані під впливом національно-культурно-специфічного фрейму, викликають невиправдані в іншому коді асоціації, що призводить до нерозуміння [2000, 61]. Як свідчить практика, збої в міжкультурному спілкуванні настають тим імовірніше, чим ближчими є культури одна одній при значному збігові культурем і біхевіорем, тобто правил культурного коду

спілкування й реалізації їх у комунікативній поведінці.

Головними стратегіями міжкультурної комунікації дослідники вважають правила X. Грайса. М. Клайн коректує їх відповідно до норм міжкультурної комунікації таким чином: 1) правило кількості – формулюй висловлення по можливості інформативно згідно із правилами дискурсу й норм культури; 2) правило якості – формулюй висловлення відповідно до норм власної культури; не кажи того, що суперечило б уявленню про культурні норми істинності, гармонії, співчуття та / або поваги; 3) правило модальності – не ускладнюй взаєморозуміння більше, ніж того потребують інтереси збереження обличчя й авторитету; 4) уникай двозначності, навіть якщо вона необхідна для ввічливості або збереження основних культурних цінностей, наприклад, гармонії; формулюй висловлення такої довжини, яку диктує мета спілкування і дискурсивні правила твоєї культури; структуруй висловлення відповідно до правил твоєї культури [Сіупе 1994].

Наведені стратегії ґрунтуються на принципі культурного релятивізму, згідно з яким культурні цінності різних народів визнаються рівноправними, культура кожного народу є відносною, й адекватно оцінити її можна не за якимись універсальними критеріями, а виходячи із самої культури, її закономірностей і цілісності. Аналіз й оцінювання змісту інших культур може відбуватися і відносно стандартів і норм власної культури за умови визнання рівноправності й повноцінності власної й інших культур. Культурний релятивізм як бажана характеристика мовної особистості створює необхідні передумови для комунікативного співробітництва як взаєморозуміння у процесі міжкультурної комунікації, хоч і висуває високі вимоги до людини, оскільки позбавляє її звичних ціннісних орієнтирів [Трошина 2000, 60].

Головні положення культурного релятивізму були сформульовані американським соціологом У. Самнером, розвинуті його співвітчизниками антропокультурологом Р. Бенедикт, антропологом М. Херсковіцем у середині XX ст., хоч ще фундатор американської антрополінгвістики Ф. Боас першим висловив думку про самоцінність окремих культур. М. Херсковіц виокремив три аспекти культурного релятивізму: методологічний, спрямований на опис певної культури в її власних термінах; філософський, що полягає у визнанні множинності шляхів культурного розвитку й запереченні еволюційної зміни стадій культурного росту; практичний, що передбачає залучення до індустріальної цивілізації архаїчних культур при збереженні їхньої культурної самобутності. Підгрунтям релятивізму дослідник уважав процес інкультурації як входження індивіда ще з дитинства до рідної культури. М. Херсковіц

відмовився від європоцентризму в описі й поясненні культур різних народів.

Культуру він розумів як неповторну, унікальну модель створеного людиною середовища існування, яка визначається традицією, зумовленою системою цінностей, специфічною для кожного народу. У кожній культурі є культурний фокус – найістотніша риса цієї культури.

Культурному релятивізму протистоїть принцип етноцентризму, який є типом ціннісного судження про культурні надбання іншого народу з позицій переваг ціннісних орієнтацій і критеріїв власного етносу. Жорсткий етноцентризм означає свідоме сприйняття носіями культури власного культурного стандарту як єдино можливого та правильного (рідна культура завжди перевершує культури інших етносів). Слабкий варіант етноцентризму є несвідомим процесом, його важко розпізнати, адже людина погано сприймає поведінку, дії, не характерні для неї та її оточення. Етноцентризм є однією з головних перешкод міжкультурних контактів і нерідко призводить до комунікативного конфлікту при міжкультурному спілкуванні.

На увагу заслуговує розподіл між принципами ентоцентризму та культурного релятивізму в моделі акультурації М. Беннета [Bennet 1986], метою якої стала підготовка людини до міжкультурної взаємодії на підставі досягнення міжкультурної чуйності. Усвідомлення культурних розбіжностей, на думку дослідника, проходить у кілька етапів, спрямованих від етноцентризму до етнічного релятивізму. Етноцентристські етапи мають такі рівні: 1) заперечення* культурних розбіжностей між етнічними групами, що виявляється в ізоляції та сепарації; 2) захист, коли людина сприймає вже усвідомлені на попередньому рівні культурні розбіжності як загрозу для власного існування й намагається протистояти цій загрозі шляхом дифамації (наклепу), відстоювання переваги власної культури без прямого заперечення інших; 3) применшення як остання спроба зберегти етноцентристську позицію (на цьому етапі культурні розбіжності визнаються й не оцінюються негативно через універсалізм підходу до людини як створіння Божого). Останній етап є перехідним до етнорелятивістських, коли людина, по-перше, визнає можливість поваги культурних розбіжностей; по-друге, прагне опанувати норми й цінності чужої культури, адаптуватися; по-третє, повністю пристосовується до чужої культури й формує у власній особі мультикультурну особистість.

Головним методом оволодіння міжкультурною компетенцією є міжкультурний тренінг, метою якого є зниження етноцентризму, формування культурного релятивізму, толерантності до чужої культури й підготовка людини до міжкультурних контактів, зокрема, спілкування. Тренінгу передують дидактичні методи навчання: просвітницька робота як отримання знань про історію народу, географічне положення країни, звичаї, традиції; орієнтування, що є програмою набуття норм, цінностей, правил поведінки в чужому культурному середовищі; й інструктаж, у ході якого людина отримує інформацію щодо проблем, які можуть виникнути при контакті з чужою культурою. В основі міжкультурного тренінгу лежить, по-перше, загальнокультурний тренінг, що дає змогу усвідомити норми, установки й цінності власної культури; по-друге, тренінг диференціації, спрямований на вияв розбіжностей і навичок їх розпізнавання; по-третє, тренінг культурного релятивізму; по-четверте,

методика рольових ігор, орієнтована на ігрове переживання в ситуаціях міжкультурного спілкування при усуненні його конфліктних моментів й на формування вмінь і навичок сприйняття чужої культури.