2015-06-04
1650
ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЯ В СИСТЕМІ НАУКОВИХ ДИСЦИПЛІН.
ПЛАН.
1. Об’єкт та предмет вивчення лінгвокультурології. Східнослов’янська лінгвокультурологія.
2. Лінгвокультурна компетенція.
3. Витоки лінгвокультурології та її міждисциплінарні зв'язки.
4. Основні категорії та одиниці дослідження лінгвокультурології.
Ключові поняття лекції: лінгвокультурологія, культура, лінгвокультура, лінгвокультурна компетенція
Основна література:
1. Алефиренко Н. Ф. Лингвокультурология: ценностно-смысловое пространство языка [Текст]: учебное пособие / Николай Федорович Алефиренко. – М.: Флинта: Наука, 2010. – 288 с.
2. Воробьев В. В. Лингвокультурология: теория и методы [Текст] / Владимир ВасильевичВоробьев. – М.: Изд-во РУДН, 1997. – 331 с.
3. Воробьев В. В. Лингвокультурология [Текст] / Владимир ВасильевичВоробьев. – М.: Изд-во РУДН, 2008.
4. Жайворонок В. Українська етнолінгвістика: Нариси: навч. пос. [Текст] / Віталій Жайворонок. – К.: Довіра, 2007. – с.
5. Карасик В. И. Лингвокультурная концептология: Учебное пособие к спецкурсу / В. И. Карасик, Н. А. Красавский, Г. Г. Слышкин. – Волгоград: Парадигма, 2009. – 116 с.
6. Коваль В. И. Восточнославянская этнофразеология: деривация, семантика, происхождение [Текст] / Владимир Иванович Коваль. – Гомель: Изд-во ГГУ им. Ф. Скорины, 1998. – 213 с.
7. Кононенко В.
8. Красных В. В. Этнопсихолингвистика и лингвокультурология: курс лекций [Текст]/Виктория Владимировна Красных. – М.: Гнозис, 2002. – 284 с.
9. Маслова В. А. Когнитивная лингвистика [Текст]: учебное пособие / Валентина Авраамовна Маслова. – Минск: ТетраСистемс, 2005. – 256 с.
10. Маслова В. А. Лингвокультурология [Текст]: учебное пособие для студентов вузов / Валентина Авраамовна Маслова. – М.: Наука, 2001. – 208 с.
11. Снитко Е. С. Русский язык в этнолингвистическом освещении: лекционный курс / Е. С. Снитко, И. А. Кулинич. – К.: КНУ имени Т. Шевченко, 2005.
Додаткова література:
1. Бенвенист Э. Общая лингвистика. – М.: Прогресс, 1974. – 320 с.
2. Вежбицкая А. Понимание культур через посредство ключевых слов: пер. с англ. А. Д. Шмелева / А. Вежбицкая. – М.: Языки славянской культуры, 2001. – 287 с.
3. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание: [пер. с англ. А. Д. Шмелёва] / Анна Вежбицкая. – М.: Русские словари, 1997. – 416 с.
4. Верещагин Е. М., Костомаров В. Г. Язык и культура: Лингвострановеде-ние в преподавании русского языка как иностранного. – М.: Русский язык, 1990. – 246 с.
5. Горелов И. Н. Вопросы теории речевой деятельности: Психолингвистические основы искусственного интеллекта / И. Н. Горелов. – Таллин: Тарт. гос. ун-т.; Валгус, 1987.
6. Карасик В. И. Лингвокультурный концепт как единица исследования / В. И. Карасик, Г. Г. Слышкин // Методологические проблемы когнитивной лингвистики: сб. научн. трудов / [под ред. И.А. Стернина]. – Воронеж: ВГУ, 2001. – С. 75–80.
7. Карасик В. И. Языковой круг: личность, концепты, дискурс [Текст] / Владимир Ильич Карасик. – М.: Гнозис, 2004. – 390 с.
8. Карасик В. И. Языковые ключи [Текст] / Владимир Ильич Карасик. – Волгоград: Парадигма, 2007. – 520 с.
9. Карасик В.И. Культурные доминанты в языке / Владимир Ильич Карасик // Языковая личность: Культурные концепты: сб. научных трудов. – Волгоград-Архангельск: Перемена, 1996. – С. 3–16.
10. Караулов Ю. Н. Ассоциативная грамматика русского языка [Текст]/ Юрий Николаевич Караулов. – М.: Русский язык, 1993. – 380 с.
11. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность [Текст] / Юрий Николаевич Караулов. – М.: Наука, 1987. – 261 с.
12. Слобин Д. Психолингвистика / Д. Слобин, Дж. Грин. – М., 1970.
13. Стернин И. А. Национальная специфика мышления и проблема лакунарности // Связи языковых единиц в системе и реализации: Межвузовский сборник научных трудов. – Тамбов: Изд-во ТГУ, 1997. – С. 22–31.
14. Телия В.Н. Русская фразеология. Семантический, прагматический и лингвокультурологический аспекты. – М.: Школа «Языки русской культуры», 1996. – 288 с.
15. Толстая С. М. Мотивационные семантические модели и картина мира / С. М. Толстая // Материалы международной конференции «Языкознание sub specie русистики: итоги и перспективы»: Языки славянской культуры. – М., 2002. – № 1 (3). – С. 112–127.
16. Толстой Н. И. О предмете этнолингвистики и ее роли в изучении языка и этноса // Ареальные исследования в языкознании и этнографии. Язык и этнос. – Л.: Наука. Ленингр. отделение, 1983. – С. 58–71.
17. Толстой Н. И. Язык и народная культура: Очерки по славянской мифологии и этнолингвистике. – М.: Индрик, 1995. – 509 с.
18. Хомский Н. Язык и проблемы знания / Н. Хомский. – М., 1999.
Главенствующее место в современном языкознании заняла лингвокультурология. Придерживаясь концепции В.Н. Телия, можно сказать, что главная цель науки - это «выявление «повседневной» культурно-языковой компетенции' субъектов лингвокультурного общества. Эту компетенцию следует рассматривать на основе культурных коннотаций, соотносимых с концептуальным содержанием языковых знаков различных типов и воспроизводимых вместе с ними в процессе употребления языка, и тем самым несущих сведения о совокупной идентичности культурно-языкового самосознания как части общекультурного менталитета социума» [Телия 1999: 24].
1. Об’єкт та предмет вивчення лінгвокультурології. Східнослов’янська лінгвокультурологія
Характер лінгвістичних досліджень початку ХХІ ст. вирізняється тенденцією до міждисциплінарності. Традиційне мовознавство, об'єднавши зусилля з сучасними науковими напрямами, прагне розширити поле своїх досліджень і по-новому поглянути на глобальну проблему «мова – культура – мислення». Великі потенційні можливості у вирішенні цієї проблеми має лінгвокультурологія.
Лінгвокультурологія (далі ЛК) як самостійний науковий напрямок сформувалася тільки на початку ХХІ ст. та виокремила свій предмет дослідження (ціннісно культурні знання та досвід, що зафіксовані в мовній картині світу), відмежувавшись насамперед від культурології та країнознавства. Культурологія вивчає культуру як суспільне явище та спосіб людського буття у всій її багатогранності та цілісності. Для дисциплін лінгвістичного спрямування важлива одна з основних форм культури – мова, зокрема конкретні мови світу, що акумулювали в собі специфічні відомості про дійсність, та поняття «лінгвокультура», яке і є основним об’єктом дослідження ЛК. Лінгвокультура, з точки зору М. Алефіренка, це «невід'ємна частина будь-якої етнокультури, що представляє собою синергетично виниклу амальгаму (злиття, сплав, сукупність) взаємопов'язаних явищ культури і мови, зафіксовану й освоєну певною етномовною свідомістю» [Алефиренко 2010]. У центрі уваги вчених різних гуманітарних напрямків постали культури і ментальності конкретних народів у їх мовному віддзеркаленні, оскільки саме мова є основною формою культури, що поєднує в собі знання про матеріальні та духовні надбання людства. Науковий інтерес до питань формування мовної свідомості сприяв формуванню та активному розвитку в другій половині ХХ – на початку ХХІ сторіч таких взаємопов’язаних напрямків, як лінгвокраїнознавство,етнолінгвістика, соціолінгвістика, когнітивна лінгвістика. Вирішення різноманітних питань науковцями, що представляють ці напрямки, зумовлене спільним об’єктом дослідження – мовною системою.
Культура як єдність матеріальних та духовних цінностей, накопичених людством протягом багатьох століть, оперує смисловими просторами, що у кожній окремій культурі створюють певну аксіологічну шкалу та відображають специфіку ментальності того чи іншого народу (які [простори] у термінах концептології можна назвати концептосферами; пор. «Концептосфера мови – це по суті концептосфера [російської] культури» [Лихачев 1997: 284]). Аксіологія як розділ філософії, що вивчає природу загальнолюдських духовних (моральних, етичних) цінностей, має велике значення для ЛК, яка, враховуючи систему загальнолюдських смислових домінант, концентрує свої зусилля на вивченні національних цінностей (етнокультури), серед яких найважливішими є вітальні, соціальні (правові, освітянські й т. ін.), релігійні та морально-етичні. Завдання відповісти на філософські питання на зразок «що є благом для людини?», «як розрізнити добро та зло, прекрасне і потворне?» тощо зближує філософів, культурологів, психологів, етнологів у своєму прагненні визначити критерії істинного знання.
В основі розуміння ЛК як наукового напрямку і дисципліни лежить та чи інша концепція. Порівняємо, наприклад, визначення ЛК В. Воробйова, М. Алефіренка та В. Телія. В. Воробйов вважає, що «л і н г в о к у л ь т у р о л о г і я – комплексна наукова дисципліна синтезуючого типу, що вивчає взаємозв'язок і взаємодію культури і мови в її функціонуванні й відображає цей процес як цілісну структуру одиниць в єдності їх мовного і позамовного (культурного) змісту за допомогою системних методів і з орієнтацією на сучасні пріоритети та культурні встановлення (система норм і загальнолюдських цінностей)» [Воробйов 2006: 36–37]. На думку М. Алефіренка, «сучасна лінгвокультурологія – це наукова дисципліна, що вивчає (а) способи і засоби репрезентації в мові об'єктів культури, (б) особливості представлення в мові менталітету того чи іншого народу, (в) закономірності відображення в семантиці мовних одиниць ціннісно-смислових категорій культури» [Алефиренко 2010]. Науковець також посилається на концепцію В. Телія, яка вважає, що «лінгвокультурологія, на відміну від інших культурологічних дисциплін, покликана вивчати живі комунікативні процеси в їх синхронному зв'язку з етнічним менталітетом, який діє в дану культурну епоху» [там само]. Однак зауважимо, що, на наш погляд, діахронний підхід в лінгвокультурології є не менш, а то й більш важливим для дослідження механізмів формування та розвитку етнічного (національного) менталітету, який є динамічним утворенням колективної свідомості. Отже, діахронний та синхронний методи опису мовних одиниць – основні методи ЛК. Крім цього, використовуються такі методи, як порівняльно-історичний, типологічний, лексико-семантичний, описовий, компонентний тощо.
Одним із основних понять ЛК є лінгвокультурологічна компетенція (далі ЛКК). В. Воробйов дає таке визначення ЛКК: «Представляється, насамперед, необхідне ввести поняття л і н г в о к у л ь т у р о л о г і ч н о ї к о м п е т е н ц і ї як знання ідеальним мовцем-слухачем усієї системи культурних цінностей, виражених у мові. Таке гранично узагальнене знання знаходить відображення в загальних і галузевих енциклопедіях, дослідженнях з культури і мови тощо. Воно є підсумком знання в цій галузі» [Воробйов 2006: 73–74]. В. Маслова, називаючи таку компетенцію к у л ь-т у р н о-м о в н о ю, трактує її як «природне володіння мовною особистістю процесами породження мовлення і сприйняття мовлення і, що особливо важливо, володіння установками культури» [Маслова 2001].
В основі поняття ЛКК знаходиться розуміння м о в н о ї к о м п е т е н ц і ї, яку Н. Хомський визначав як вроджену систему уявлень про граматику мови, що залежить від екстралінгвальних чинників: місця проживання, трудового досвіду тощо. Його приклад речення «зелені ідеї сплять» є ілюстрацією до пояснення існування інтуїтивного, підсвідомого знання своєї рідної мови. Відомі американські психолінгвісти Д. Слобін і Дж. Грін описували структуру поняття «мовна компетентність» як таку, що містить в собі «мовну здатність» та «мовну активність» (практичну реалізацію здатності) [Слобін 1970: 23]. І. Горєлов під мовною компетенцією розуміє реальне знання мовних знаків, правил їх сполучуваності та використання, які зберігаються в пам’яті (народу, окремого індивіда) [Горелов 1987: 96–97].
З поняттям «лінгвокультурологічна компетенція» тісно пов’язано поняття «культурна грамотність», що розроблене американським дослідником Е. Хіршем у його книзі «Культурна грамотність: Що повинен знати кожен американець». Культурна грамотність зумовлена, на його думку, утилітарним підходом до зберігання інформації, тобто корисність таких загальновідомих знань повинна визнаватися всіма носіями культури. Безперечно, це положення має відношення до понять «ключове слово культури» та «прецедентний текст». Визначення ключових слів культури, на думку А. Вежбицької, повинно ґрунтуватися на певних правилах: слово повинно бути загальновживаним, частотним у використанні в рамках певної семантичної сфери, знаходитися в центрі фразеологічного поля тощо, а також відображати важливі культурні, історичні, політичні, соціальні та інші особливості життя народу, національну свідомість [Вежбицкая 2001]. У своїй монографії «Семантика, культура і пізнання» польська дослідниця виокремлює такі ключові слова російської культури, як (рос.) судьба, душа і тоска [Вежбицкая 1997]. Нижче ми детально розглянемо концепти СУДЬБА/ДОЛЯ та ДУША в контексті східнослов’янської лінгвокультури.
Підкреслюючи роль прецедентних текстів як інтелектуально-емоційних актуалізаторів комунікативного поля мовної особистості, Ю. Караулов визначає їх як «тексти, 1) значущі для тієї чи іншої особистості в пізнавальному й емоційному відношенні, 2) які мають понадособистісний характер, тобто добре відомі й широкому оточенню даної особистості, включаючи її попередників і сучасників <...>, 3) звернення до яких відновлюється неодноразово в дискурсах даної мовної особистості» [Караулов 1987: 216]. Такого роду тексти існують у вигляді зразків усної народної творчості (билин, казок, переказів), міфів, притч, біблійних сказань, різножанрових текстів художньої літератури. До них також належать фольклорні матеріали, що містять у собі дані про особливості міфологічного розуміння світу, а також вирази, що стали стійкими, й т. ін. Навіть в окремих апелятивних і власних номінаціях може використовуватися фрагмент прецедентного тексту (пор. імена біблійних персонажів Мойсей, апостол Павло, слова-символи агнець, єдинорог, лев, олень у значенні «Ісус Христос»).
Наведемо приклади використання прецедентності в художньо-публіцистичному дискурсі Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». Глобалізація сучасного світу передбачає приналежність кожного члена суспільства до подій сьогодення (згадаймо відомі слова з епіграфу відомого роману Е. Хемінгуея «For Whom the Bell Tolls» Не запитуй, за ким дзвонить дзвін: він дзвонить за Тобою, які письменниця ревербалізує фразою І якби навіть хто вдарив у найпотужніший дзвін, все одно не почуємо. Надто багато світових алярмів. Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі (222). Зауважимо, що у романі доволі багато прецедентних метафоричних ремінісценцій, часто іронічно-саркастичних, на зразок суспільство … виразно плебейське. Насамперед воно хоче хліба та видовищ (39); сльоза дитини більша за космос (313); все сплелося у такий всесвітній вузол, що нема того Гордія, який би його розрубав (189); ходить по Україні привид шовінізму (197); сон нашого розуму їх і породив (345) та ін. Посилання на певний твір може бути інтертекстуальним. Так, наприклад, згадування картини П. Брегеля «Сліпі» відсилає нас до біблейської притчі про сліпих та слів: Залиште їх, вони – сліпі поводирі (вожді) сліпих, а якщо сліпий веде сліпого, то обидва впадуть у яму (Матф. 15: 14). У контексті подій роману знаковість символу сліпця набуває нового прочитання. Перед нами типовий приклад гіпертекстового усвідомлення тексту з метою виявлення прихованих та «сплячих» (термін Ж. Дерріда) смислів концепту (аналогічно: вплітання у текст роману фрагментів або образів із Біблії, а також творів М. Гоголя, М. Булгакова, Т. Шевченка та ін.).
Значну роль у сучасній політичній комунікації відіграє система прихованих посилань, що транслюються за допомогою ремінісценцій та алюзій. Через посилання на прецедентні тексти (як вербальні, так і невербальні) здійснюється апеляція не стільки до свідомості, скільки до підсвідомості, пробуджуються певні емоції та асоціації. Ступінь складності посилань може бути неоднаковим – розрахованим на різний рівень культурної, зокрема лінгвокультурологічної компетенції аудиторії. Так, для розуміння фрази чарівник не прилетить на голубому вертольоті, що відсилає до всім відомої дитячої пісеньки з мультфільму про крокодила Гену та Чебурашку, достатньо невисокого рівня такої компетенції. А ось сприйняття театральної метафори на пуантах ввійшла Україна в історію, що була використана в інформаційній програмі ТСН, присвяченій Дню незалежності України, неможливо без знання того, що всі тривожні події, які відбувалися в радянській країні, як правило, супроводжувалися демонстрацією по телебаченню «Лебединого озера» П. Чайковського (останній раз – в день початку путчу ГКЧП у Москві в 1991 році). Назва публікації «Скромна чарівність нескромної Роснафти чекає прихильників», яка містить антропоморфну метафору та відсилає до сюрреалістичного фільму Луїса Бунюеля «Скромна чарівність буржуазії». Алюзія (більш приховане посилання) передвиборчого ролику Н. Королевської «У мене є мрія …» була сприйнята лише невеликою частиною електорату, тому що містила в собі вагому подію для історії Америки – промову-передбачення Мартіна Лютера Кінга з аналогічною назвою. Творці політичної реклами, мабуть, й розраховували на історичну необізнаність громадян, інакше це було б інтерпретовано в суспільстві як політичний плагіат і спровокувало б низку неоднозначних асоціацій. Інтертекстуальність передбачає текстову синтагматику, що дозволяє представити події на тлі інших подій, при чому останні можуть стати вирішальними в розумінні ситуації.
Велике значення для удосконалення своєї ЛКК має опанування так званими фоновими знаннями (див., наприклад, праці В. Телія, Є. Верещагіна, В. Костомарова, Г. Томахіна). Методика опису концептосфер (особливо архаїчних) має свою специфіку, яка включає в себе обов'язкове залучення фактів матеріальної і духовної культури як фонових знань: вивчення концептуальної картини світу вимагає додаткових відомостей з області філософії, психології, історії, культурології. Наш досвід дослідження діахронних концептів переконує в тому, що, крім вербальних засобів представлення когнітивних знань, необхідно обов'язкове залучення інформації з інших семіотичних систем. Інформація вилучається з семантики мовних одиниць і підтверджується, а також доповнюється артефактами, наповненими паралельними смислами.
Залучення фонового контексту – поширений прийом істориків мови, етимологів, культурологів, соціологів. Так, Е. Бенвеніст на прикладі французьких дієслів voler «літати» і voler «красти» пояснює їх глибокий етимологічний зв'язок за допомогою мовного і «фонового» контексту – опису ритуалу соколиного полювання, коли хижак, який летить, викрадає свою жертву [Бенвенист 1974: 333]. Вивчення різнопланових концептосфер східнослов'янської мовної спільноти, їх репрезентантів та їх смислових трансформацій у діахронії, а також наше розуміння механізмів зміни історичного тла призвело до необхідності введення такого поняття, як рефреймінг культурного контексту. Рефреймінг контексту, який розуміється в психології як процес переформування (перекомбінації) змісту (мислення, поведінки), коли статус значущості отримує інша мета чи намір, що змінює перспективи поведінки людини і забезпечує можливість нового вибору, трактується нами у лінгвокультурологічному аспекті як процес переформування фонових знань, в результаті якого трансформується смислове поле культури. Наведемо приклад. Так, фразема козел відпущення, маючи в архаїчному гіперконцепті «жертовні тварини» своє індиферентне місце (нульову модальність, яка тяжіє до знаку +) в семітській культурі, набуває в сучасному ментальному просторі різко негативну конотацію. Динаміка зміни семантичного поля номінації козел простежується вже у давньоруський період, де зоосемізм і відповідний йому зооморфізм набувають негативної конотації: Поставитъ wвцы по правицы своей, а козлы по лэвицы (Каліст. І, 20. 1616 г.); И бысть на немъ силою десницы вышняго измэнение изъ смраднаго козлища въ тихое овча и незлобное (ДАИ V, 451. 1667 г.). Тільки знання релігійного контексту, а саме сакральної семітської культури, дозволяє реконструювати початкові смисли, пов'язані з виразом козел відпущення (аналогічно пор. облудна овечка).
Розуміння мотивації назви міста Волковийськ (сучасне: Волковиськ), яка неодноразово згадується в старобілоруській писемності (для лэпшого потверженья и помноженья мэста Волковыйского и мэщанъ всихъ, далъ и даровалъ пререченому мэсту … воскобойню на забиванье воску – АЗР II, 11. 1507 г.), пов'язане з геральдикою, а саме описом його герба, що з'явився в XVI ст. разом з магдебурзьким правом. На думку дослідників геральдики (В. Швед, О. Гостєв), місто отримало герб із зображенням відірваної вовчої голови за наказом Стефана Баторія ще в 1579 р. З тих пір цей артефакт зазнавав різні зміни: наприкінці ХІХ століття був затверджений герб Волковийська, в нижній частині якого зображувалася вже ціла фігура вовка, поява якої, мабуть, свідчить про трансформації ідеї небезпеки: вовк уже не сприймається як предмет страху і об'єкт знищення, його образ поступово стає даниною традиції.
Зупинимося на аналізі ще одного геральдичного зображення. Дискусія, що розгорілася в наші дні навколо фігури барана на гербі російського міста Каргополь, є наочною ілюстрацією того, як в корені змінилися уявлення про архаїчну символіку та історично-релігійну основи метафори «людина – вівця» (баран). Ще у ХVIII ст. імператриця Катерина затвердила герб міста, на лазуровому полі якого зображувався лежачий на дровах у вогні білий баран. Сучасники, розуміючи фігуру барана як символ покірності й дурості, заперечують проти того, щоб герб міста зберіг це зображення. Наукові співробітники історичного музею міста спробували довести городянам правомірність фігури жертовного барана як геральдичного образу. Основний аргумент – російська геральдика, що відображала історію давнього культу тварин, – має в своєму арсеналі різноманітні зображення тварин і птахів (вовків, тхорів, козлів, змій, гусей тощо), але ніколи населення міста не ототожнює себе з цими представниками фауни. Девіз старого герба Каргополя «Неробка вірність», з точки зору істориків, свідчив про те, що геральдичний баран, що не боїться навіть вогню – символ сміливості і вірності (доцільно порівняти символ барана в тюркських та європейських культурах).
Безсумнівно, що артефакт вказує на дуже давню традицію обряду жертвопринесення в язичницькі часи, але, перш за все, символізує християнську жертовність і смиренність, які були стрижнем моральності окремої людини і оплотом православної моралі в цілому. Як сам опис ритуалу бараняча неділя, коли селяни заколювали барана і приносили його в жертву пророку Іллі (раніше – Перуну), так і його назва, існує досі в народній мови й свідчить про усвідомлення образу барана як символу добровільної жертовності, що мала дуже високий статус в язичницькому, а пізніше християнському світі слов'ян, де він ототожнювався з фігурою Ісуса Христа. Унаслідок розвилися негативних експресивно-оцінних обертонів у лексеми баран, Ісус Христос в релігійних текстах алегорично частіше іменувався Агнцем. Проте в староукраїнській та старобілоруській (особливо часто) писемності в цій функції зафіксований зменшувальний апелятив баранок: А прч7стаа мт7и, w нεзлобива wвε(ч)ко, комоу пороучаεшь сн7а своεго, волкови бара(н)ка … (УЕ Трос, 50. ХVI в. – Карт. Тимч.); гсда нш7его баранка бж 7ого … за тридесят сребреников продал (Зб. 107, 106. ХVII в.). Словотворчий варіант баранок зі зменшувальним суфіксом –ок мав в розмовній мові значення «молодий баран» і «згладжував» вже сформовану на той час в народній свідомості негативну модальність номінації баран. Сакраментальне значення лексеми баранок посилюють визначення божий, непокаляный, правдивый: Баранокъ, вs тэню старозаконном, знаменовалъ правдивого, вs новой ласце, баранка Ха7 Бг7а нашего (Каліст I, 41б. 1616 г.); не золотомъ ани сребромъ, але кровию непокаляного баранка хс7та естесмо wткупени (Зб. 259, 376. ХVII в.). Таким чином, геральдична фігура агнця, що «підтримувалася» в релігійних дискурсах своїми вербальними репрезентаціями, була наповнена позитивними смислами, які трансформувалися з часом.
Отже, підсумуємо сказане вище щодо ЛКК. Лінгвокультурологічна (або лінгвокультурна) компетенція – це здатність застосовувати специфічні культурні знання та досвід у різних сферах соціальних компетенцій, що зафіксовані в конкретній мові, з метою успішної суспільної діяльності та міжкультурної комунікації, а також здатність використовувати усталену систему культурних знаків, що мають свої вербальні відповідники, через усвідомлення ключових слів культури, прецедентних текстів, фонових знань тощо.
З огляду на вищесказане визначимо специфіку курсу «Східнослов’янська лінгвокультурологія», який присвячений розгляду питань мовної презентації культурних цінностей східних слов’ян засобами їх національних мов – української, білоруської, російської. Одним із завдань цієї дисципліни є порівняльний аналіз знакового, зокрема вербального, представлення культурних констант народів як в синхронії, так і діахронії. Саме тому окрема лекція буде присвячена особливостям формування та розвитку східнослов’янської картини світу та її відображенню в писемній давньоруській (давньокиївській) мові. Сутність тієї чи іншої давньої культури розкривається перед нами насамперед через її словесну фіксацію в пам’ятках писемності. Уявлення про античний світ, єгипетську, індійську культуру були б неповні без вивчення філософських трактатів, художніх та ділових дискурсів, написаних ще до нашої ери на давньогрецькій, латинській, давньоєгипетській, давньоіндійській мовах. Історія писемної культури східних слов’ян починається з ХІ ст. – часу появи перших пам’яток давньоруської писемності. На наше переконання, це саме той час, з якого повинні вчені починати дослідження східнослов’янської ЛК. Тому особливістю нашого курсу є діахронний підхід до вивчення лінгвокультурологічних питань у рамках такого наукового напрямку як діахронна когнітивна лінгвістика.
Наступним важливим завданням курсу «Східнослов’янська лінгвокультурологія» є формування лінгвокультурної компетенції у межах споріднених східнослов’янських культур. Виконання завдань передбачає попереднє вивчення витоків ЛК та її міждисциплінарних зв’язків.
2. Витоки лінгвокультурології та її міждисциплінарні зв'язки
2.1. Лінгвокультурологія та лінгвокраїнознавство
Лінгвокраїнознавство як предтеча ЛК представлено в російській лінгвістиці ХХ ст. насамперед іменами Є. Верещагіна та В. Костомарова. Воно розвивалося більш як прикладна дисципліна, що ставила перед собою практичне завдання розробки оптимальних шляхів засвоєння російської культури та російської мови серед іноземців, а також надання можливості носіям мови адекватно сприймати знаки іншої культури, формуючи позитивну установку щодо «чужого». Акцент на безеквівалентній та фоновій лексиці – найбільш складних для іноземців та перекладачів культурно-мовних феноменів у процесі міжкультурної комунікації – виокремлює публікації вчених, на яких у подальшому базуються лінгвокультурологічні дослідження. Яскравими прикладами безеквівалентної лексики в конкретній мові є фразеологізми, які містять в собі специфічні знання та досвід, притаманний певному народу. Загальновідомим є випадок використання Микитою Хрущовим стійкого звороту російської мови кузькіна мать у своїй публічній промові, який американці не зрозуміли та інтерпретували як погрозу. У Хрущова було своє тлумачення фраземи: (рос.) «Что вы, переводчики, мучаетесь? Я всего лишь хочу сказать, что мы покажем Америке то, чего она никогда не видела!». У подальшому незрозумілу кузькіну мать перекладачі часто замінювали іншим хрущовським улюбленим виразом ми вас похоронимо (англ. We'll bury you), який Микита Сергійович недипломатично повторював у період Карибської кризи та в той час, коли проводилися випробування ядерної бомби. Зрозуміло, що фраза була сприйнята на Заході як загроза, й імідж лідера держави (а значить і самої держави) змінився не на краще.
Фахівці у галузі лінгвокраїнознавства (В. Костомаров, Н. Бурвікова) запропонували досліджувати логоепістеми як елементарні лінгвокультурологічні одиниці, якими можна оперувати, аналізуючи ту чи іншу культуру. Детально про логоепістема ми поговоримо на наступній лекції, що буде присвячена розгляду основних понять ЛК.
2.2. Зв’язки лінгвокультурології та етнолінгвістики
Тісні зв'язки етнолінгвістики (також етнопсихології чи етнопсихолінгвістики) та ЛК закономірні та пояснюються спільним інтересом до етнографічних (народознавчих, етнологічних) реалій та виявів народного характеру, що так чи інакше фіксується в мові. Наприклад, праці Х. Шухардта, М. Фуко, дозволили скорелювати світ речей та їх мовні еквіваленти в полі культури. Принцип дослідження історії слова разом з історією відповідної реалії зберігається в спільних дослідженнях мовознавців та істориків. Невипадково дослідники процесів взаємодії мови і культури народу прийшли до розуміння існування ментального корелята слова і речі, що функціонує у свідомості людини як генералізуючий концепт [Степанов 1997: 65–66]. Поняття «синонімізація слів і речей» у рамках семіотичної концепції (на основі вчення про еволюційні ряди Е. Тайлора) визначається як «процес концептуалізації у сфері культури» коли «в межах окремої «концептуалізованої області» слово і ритуальний предмет, слово і міфологема тощо можуть особливим чином семантично поєднуватися – виступаючи замісником або символізатором одне одного» [там само: 68]. В одну «концептуалізовану область» можуть входити живі й неживі об'єкти, їх слова–замісники та номінації суміжних з ними понять, артефакти різних часових епох та ін. Наприклад, у релігійній концептосфері східних слов'ян особливе місце займає концепт АГНЕЦЬ, де основними смисловими фігурами є Ісус Христос, його символізує Агнець, обряд жертвопринесення ягняти, саме ягня як об'єкт ритуальної дії, просфора під назвою агнець тощо.
Базисною концепцією етнолінгвістів є теорія В. фон Гумбольдта, у відповідності до якої, мова не тільки відображає національний характер своїх носіїв, а й формує його; мова є «орган, що утворює думку» [Гумбольдт 1956; 1984]. Фундаментальні положення праці В. Гумбольдта «Про відмінність будови людських мов і її вплив на духовний розвиток людства» важливі для розуміння ролі конкретної мови у формуванні ментальності народу. У роздумах автора праці мова постає як творчий процес, що виражає «дух народу» і за допомогою якого акумулюється і транслюється культурна інформація від покоління до покоління. На думку Гумбольдта, мова формує «картину світу» (Weltbild), яка певним чином відображає реальність і впливає на мислення і поведінку своїх носіїв: «Як ні одне поняття неможливо без мови, так без неї для нашої душі не існує жодного предмета, тому що навіть будь-який зовнішній предмет для неї знаходить повноту реальності тільки через посередництво поняття. І навпаки, вся робота з суб'єктивним сприйняттям предметів втілюється у побудові та застосуванні мови. Бо слово виникає якраз на основі цього сприйняття; воно є відбиток не предмета самого по собі, але його образу, створеного цим предметом у нашій душі <...>; в кожній мовою закладено самобутнє світобачення. Як окремий звук встає між предметом і людиною, так і вся мова в цілому виступає між предметом і природою, що впливає на неї зсередини і ззовні. <...> За допомогою того ж самого акта, в силу якого вона [людина] сплітає (herausspinnt) мову зсередини себе, вона вплітає (einspinnt) себе в неї; і кожна мова описує навколо народу, якому вона належить, коло, звідки людині дано вийти лише остільки, оскільки вона вступає в коло іншої мови» [Гумбольдт 1956: 80].
Е. Сепір (один із авторів гіпотези лінгвальної відносності) стверджував: «Було б помилковим вважати, що ми можемо повністю усвідомити дійсність, не вдаючись до допомоги мови, або що мова є побічним засобом вирішення деяких часткових проблем спілкування і мислення. Насправді «реальний світ» у значній мірі несвідомо будується на основі мовних норм даної групи» [Сепир 1960]. Доказом цієї думки є багато фактів дослідження особливостей граматичних систем мов світу. Наведемо деякі приклади, що стосуються форм дієслова.
Передумовою для проведення когнітивно-граматичних досліджень граматичних категорій окремих частин мови є твердження когнітивістів про те, що виділення частин мови має під собою когнітивну основу, а самі частини мови є «проекціями» об'єктів дійсності у світ мови [Кубрякова 1978: 5]. Основний постулат когнітивної граматики – граматичні категорії виявляють безпосередній зв'язок з когнітивної діяльністю людини. Розуміння того, що кожна граматична система по-своєму членує реальність і пропонує свою власну категоризацію світу [Кубрякова 1994: 5], не заперечує думки про те, що існують спільні для всіх граматичних систем компоненти.
Дієслівні форми часу, з точки зору прихильників гіпотези лінгвальної відносності, доводять, що в залежності від них відчуття часу кожен народ має своє. Передмайбутнє, теперішнє минуле (перфект, що поєднує значення минулого та теперішнього), та давноминуле (плюсквамперфект), які функціонували у давньоруській мові, представлені у ментальності українця відповідною граматичною формою передминулого часу, яка зникла в російській та білоруській мовах: Так, минуле та теперішнє поєдналося у фразі Україна відчайдушно хотіла бути. І вона є [Костенко 2011: 394]. Цей час виражає дію, що відбулася у минулому і передувала іншій минулій дії. Походить давноминулий час з давньої східнослов’янської форми плюсквамперфекта (есмь былъ ходилъ). У сучасній українській мові вживається рідко й утворюється за допомогою допоміжного дієслова бути у минулому часі і форми минулого часу основного дієслова: був пішов, була пішла, почав був говорити. У давньоруській картині світу часова лінія мала незвичний для нас вигляд, про що академік Д. Лихачов пише наступне: «Самі уявлення про час були в Київській Русі іншими, ніж у нас. Ми сприймаємо минуле як щось що знаходиться позаду нас, а майбутнє – як те, що знаходиться перед нами. Давньоруські уявлення про час виключали нас самих з сприйнять часу. Минуле знаходиться попереду якогось причиново-наслідкового ряду, теперішнє і майбутнє – в кінці його, позаду. «Передні князі» – це давні, перші князі. «Задні» події – останні. Тому «переднє» – минуле було і найважливішим, як початок ряду подій, як його пояснення, першопричина. Від цього і «онуки» здавалися тільки спадкоємцями слави та політики своїх дідів і прадідів. Вони могли успадковувати «шлях» дідів або розгубити їх спадщину і, як наслідок, втратити славу дідів» [Лихачев 2006]. Передня слава – слава минулих років не дозволяла перервати ланцюг поколінь, втратити традиції. Закликаючи князя повернутися до початку розповіді, Данило Заточник у своєму «Слові» пише: Еще возвратимся на предняя словеса (ХІІ ст.).
Існування у давній мові часової палітри аналітичних та синтетичних часових форм уможливлює імпліцитне збереження у свідомості носія мови реліктових граматичних форм у їх смисловому наповненні: Століття ще не закінчилось, але я вже відчуваю його як минуле [Костенко 2011: 38]. Три часові форми, що залишилися у сучасних східнослов’янських мовах (минуле – теперішнє – майбутнє) мають різне статусне значення у свідомості носіїв мови, для яких більш важливими є минуле та майбутнє. Для людей Заходу (Європа, Америка) важливе відчуття «тут і тепер». Прислів’я «не відкладай на завтра те, що ти можеш зробити сьогодні» не зовсім органічне для нашої свідомості. Сензитивне відчуття часового коня, що миттєво трансформує свої три іпостасі, характерне для світовідчуття людини, яка зберегла в собі архетипи архаїчної свідомості: Майбутнє щодня стає минулим. Вйо (11); Інколи мені здається, що я не живу, а одбуваю життя. У нас всі так живуть. Сьогодні абияк, в надії, що завтра буде краще. А воно завтра та й завтра, і все уже позавчора. А життя як не було, так і нема (148).
Інші категорії дієслова теж можуть свідчити про самобутність картини світу певного народу. На відміну від багатьох мов (зокрема англійської, слов’янських мов) в китайській мові немає форми умовного способу. На цій підставі П. Блум робить висновок, що китайці з цієї причини не схильні пояснювати ситуації з гіпотетичної точки зору. Активне використання в японській мові пасивної форми дієслів, на думку Ніекави-Ховарда, призводить до того, що японці покладають відповідальність за свої дії на інших. Такі спостереження мають велике значення як для етнолінгвістів, так і лінгвокультурологів.
Концепція В. фон Гумбольдта, гіпотеза лінгвальної відносності Сепіра-Уорфа, погляди Л. Вайсгербера на творчий характер мови, яка не тільки зберігає й виражає знання та досвід людини, а й формує мислення, підтримується сучасними східнослов’янськими вченими (В. Колесов, В. Маслова, М. Попович, В. Постовалова, Б. Рибаков, О. Селіванова, М. Толстий, С. Толстая, В. Телія та ін.).
У витоків східнослов’янської етнолінгвістики стояли такі відомі у мовознавстві постаті, як Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв, О. Потебня, у подальшому – М. Покровський, Д. Лихачов, Вяч. Іванов, Ю. Лотман, Б. Успенський. Витоки української лінгвокультурології знаходимо у працях О. Потебні, М. Костомарова, М. Грушевського, М. Драгоманова, дослідженнях української міфології та фольклору [Українці: народні вірування 1991]. Проблемами формування та розвитку мовної особистості як носія української культури переймаються сучасні українські дослідники Ф. Бацевич, І. Голубовська, М. Гримич, В. Жайворонок, В. Кононенко, Н. Слухай та ін. Так, професор В. Кононенко, здійснивши комплексний дискурсивний аналіз текстів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного, Ольги Кобилянської, Михайла Стельмаха та інших українських письменників і поетів, показує роль концептуальних і символічних понять, що презентуються мовними знаками, у створенні української художньої концептосфери, яка, безперечно, має потужний вплив на формування національної самосвідомості [Кононенко 2008]. У вступі до монографії «Мова у контексті культури» він пише: «У системно-семантичній організації української мови визначається потенціал національно-культурних знаків як елементів текстотворення, у широкому плані – як складників дискурсного виміру. При формуванні комплексних уявлень про національну мову як поліпаридагматичну сутність, що відбиває концептуальні засади культурного простору, через компетенційні чинники смислового рівня виявляються мовно-естетичні функції компонентів висловлювання» [там само: 5].
Етнолінгвістика та ЛК вивчають етномарковані культурні знаки, що визначають самобутність конкретного народу та функціонують в загальнолюдській культурі як репрезентанти національної ментальності. М. Алефиренко впевнений, що «мова культури як спосіб її символічної організації виступає основною формою існування й репрезентації етнокультурної свідомості» [Алефиренко 2002: 5]. При цьому «мова культури» розуміється широко та включає в себе ментальні утворення свідомості (концепти, культуреми, символи, міфологеми, архетипи, еталони, стереотипи тощо) та їх загальносеміотичні презентації засобами різних знакових систем: живопису, архітектури, музики, системи артефактів та ін. Однак основною формою репрезентації культурної специфіки є вербальна мова. Як зазначає В. А. Маслова, «мова – єдиний засіб, здатний допомогти нам проникнути у сховану від нас сферу ментальності, бо вона визначає спосіб членування світу в тій чи іншій культурі» [Маслова 2001: 114].
Зупинимося на використанні поняття «стереотип», яке розробляється в працях психологів, лінгвістів, соціологів, що виділяють з позиції своєї науки стереотипи ментальні, етнокультурні, соціальні тощо (У. Ліппман, Є. Бартмінський, Ю. Д. Апресян, І. С. Кон, В. В. Красних, Ю. О. Сорокін та ін.) Початкове соціологічне розуміння стереотипів як схематичних картинок світу, що детермінують культуру і економлять ментальні зусилля людини при сприйнятті складних об'єктів дійсності, а також захищають «ціннісні позиції і права» людини (У. Ліппман) [цит. за: Прохоров 2006: 68] пояснювалося і уточнювалося дослідниками мови і психології людини. Є. Бартмінський розуміє стереотип як «суб'єктивно детерміноване уявлення предмета, в якому співіснують описові та оцінні ознаки і яке є результатом тлумачення дійсності в рамках соціально відпрацьованих пізнавальних моделей» [Бартминский Е. Этноцентризм стереотипов // Реч и мент. стереотипы в синхронии и диахронии. – М., 1995. – С. 5].
В. В. Красних розглядає стереотип як фрагмент концептуальної картини світу, образ-уявлення і визначає відмінності між поняттями «концепт» і «стереотип»: «Стереотип є певна структура ментально-лінгвального комплексу, що формована інваріантною сукупністю валентних зв'язків, які приписуються даній одиниці і репрезентують концепт феномена, що стоїть за даною одиницею» [Красных 2002: 178]. В. В. Красних розрізняє стереотип поведінки і стереотип-уявлення [там само: 179]. Стереотипи поведінки закріплені у свідомості у вигляді штампів, які рекомендують певну комунікативну поведінку, тобто виконують прескриптивну функцію. Стереотипи-уявлення зберігаються у вигляді кліше і функціонують як еталони. Вони «передбачають не стільки саму поведінку, скільки набір асоціацій і зумовлюють мовну форму, що їх виражає виконуючи предикативну функцію» [там само: 180].
Ю. О. Сорокін пише про стереотип як процес і результат комунікації, а також конструюванні «поведінки згідно певним семіотичним моделям, список яких є закритим». У когнітивній лінгвістиці стереотип розглядається «як стандартне думка про соціальні групи чи про окремих осіб як представників цих груп», за допомогою стереотипу дається установка певній групі осіб [Демьянков, Кубрякова 1996: 177]. Стереотип виконує наступні функції: когнітивну (генералізація інформації при засвоєнні чужої культури); афективну (певна міра етноцентризму в міжетнічному спілкуванні, що виявлена як постійне виділення «свого» на противагу «чужому»); соціальну (розмежування «внутрішньогрупового» і «позагрупового»: призводить до соціальної категоризації, до утворення соціальних структур, на які активно орієнтуються в повсякденному житті) [там само].
Наше розуміння стереотипу з урахуванням вищевикладених точок зору на це явище полягає в наступному: стереотип є однією з форм репрезентації концепту. Його вербальне вираження досягається засобами національної мови, яка диктує людині стереотипи сприйняття дійсності. Думку В. І. Постовалової про роль мови у формуванні картини світу, яка задає стереотипи, можна пов'язати з нашою позицією на формування стереотипів в національній мові: «Мова, пронизуючи всі акти людської життєдіяльності, найглибшим чином пов'язана з її базисним релятивом – картиною світу, яка, будучи антропоцентричною за своєю суттю, відбиває не тільки образ світу сам по собі, але і фіксує правила орієнтації людини в цьому світі, задає людині стереотипи його сприйняття» [Постовалова, 67]. Кінцевим етапом формування стереотипу є національний період розвитку мов, коли розвинута самосвідомість нації проводить «демаркаційну лінію» між своєю культурою та чужою. Тому термін «стереотип» ми використовуємо для констатації однією з форм репрезентації синхронного концепту, що несе в значній мірі відбиток національного компонента свідомості у вигляді культурно-національної конотації, яка утворена за допомогою асоціативних механізмів мислення.
Переваги ціннісних орієнтацій певного етносу можна дослідити за допомогою вивчення етнокультурних стереотипів, які поділяються на автостереотипи та гетеростереотипи: «Перші узагальнюють стандартні уявлення про представників власної етнічної групи та їхню оцінку, другі є оцінкою представників інших етносів» [Селіванова 2011: 283]. Стандартна думка про певну націю чи окремих її представників формує установку щодо соціальної поведінки людини.
[Фрагмент фільму «Битва за Україну. Роздуми»]
Визначення гетеростереотипів має важливе геополітичне значення. Відповіді пересічних громадян різних країн на питання «Що таке Україна?» в пролозі документального фільму Андрія Кончаловського «Битва за Україну. Роздуми» з циклу «Тягар влади», ґрунтуються на орієнтаційних та онтологічних когніціях, покладених в основу стереотипів, що оцінюють світовий статус України і українців: Україна – це суверенна республіка; це десь в Росії; це «у края» Росії, росіяни походять звідти, з Київської Русі; видатна країна з нашими сестрами та братами; країна, в якій гарні дівчата, їх можна замовити поштою; там футбольні команди є; у них танці та їжа така незвична; це єдина країна; у нас корені спільні, це дві різні країни … Суб'єктивність етнічних гетеростереотипів проявляється в асоціативному ряду «Україна – пампушки, борщ, сало, Крим, Кличко». Необізнаність виражається входженням в цей ряд номену Лукашенко (білоруський президент). Акцент у фільмі на українські культурні константи (рушник, вишиванка, хата, паркан (огорожа), дорога) демонструє їх взаємопов’язаність із етностереотипами.
Фіксація авто- та гетеростереотипів може здійснюватися шляхом асоціативного експерименту. Так, в ході опитування представників (голів) національних товариств міста Миколаєва (25 чоловік), зокрема членів молодіжної організації німецької общини (14 чоловік), були встановлені семантичні складники інтерпретаційного поля етностереотипів у полікультурній ситуації міста. Результати представлені у вигляді таблиць:
Табл. 1. Стереотипні уявлення українського національного характеру в ментальності представників етнічних товариств м. Миколаєва
| Група ознак | Гетеростереотипи українського національного характеру | Представники етносу |
| історія, етноніми (етнофобізм?), кухня, державна символіка, географічні та етнографічні реалії, жіноча стать | хохли, шаблі, море, красиві дівчата, вінки у дівчат, сало, синє-жовтий прапор, тризуб | азербайджанці |
| морально-етичні категорії, творчість | друг, «Червона рута» | вірмени |
| національний одяг, кухня, риси характеру | шаровари (чоловік), віночок (жінка), сало, жадність | греки |
| національний одяг, кухня, риси характеру | шаровари, надкусив, але не з’їв, гарна кухня | дагестанці |
| історія, кухня, риси національного характеру, культурні константи | хазяйновитість, кухня, земля, відчуття історичної неповноцінності | євреї |
| кухня, риси національного характеру | сало, борщ, гостинність | єзиди |
| природа, простір, кухня | природа, пшениця, синє небо, відособленість, сало | поляки |
| риси характеру, кухня, державна символіка, етнографічні поняття | скромність, смачна їжа, веселощі, гімн, вінок із квітів, колядки, Івана Купала | росіяни |
| кухня, історія, риси національного характеру | кухня, козацтво, терпіння | цигани |
Табл. 2. Стереотипні уявлення «свого» національного характеру в мисленні представників етнічних меншин м. Миколаєва
| Група ознак | Автостереотипи "свого" національного характеру | Представники етносу |
| кухня, риси національного характеру, географія | шашлик, пахлава, гордість, повага до батьків, характер, честь, дружба, гори | азербайджанці |
| морально-етичні категорії, риси національного характеру | сім’я, дружба, пригощання | вірмени |
| історія, географія, кухня | культура, цивілізація, Егейське море, метакса, дзадзики | греки |
| кухня, риси національного характеру, морально-етичні категорії | порядок, відповідальність за слово, кавказька кухня, вірність в дружбі | дагестанці |
| історія, релігія, морально-етичні категорії | традиції, тора, високе почуття відповідальності, сім'я | євреї |
| природа, кухня | сонце, вода, м'ясо | єзиди |
| риси національного характеру, морально-етичні категорії | боротьба за справедливість, патріотизм, почуття незалежності, девіз "честь – Бог – вітчизна" | поляки |
| етноніми, географія, риси національного характеру, історія, природа, кухня, свята, творчість, економіка, політична комунікація | Русь, русич, Москва, Кремль, Волга, привітність (рос. радушие), доброта, простори, Батьківщина, великі відкриття, клюква, мічурінські яблука, окрошка, масляниця, російська зима, Дід Мороз, повага, гроші, ліс, ведмеді, газ, калина, пісні, танці, росіяни не здаються, політика | росіяни |
| кухня, державна символіка, мова, історія, риси національного характеру, національний одяг, творчість, жіноча стать | сало, прапор, українська мова, вишиванка, козаки, дружба, відкриті люди, вокальні таланти, суперкухня, вишиванка, повага до батьків, історія, гарні дівчата, гімн | українці |
| свято, творчість, стиль життя | свято, кочове життя, гітара | цигани |
Табл. 3. Автостереотипи та гетеростереотипи німецької молоді щодо українців
| Група ознак | Автостереотипи | Гетеростереотипи |
| особливості національного характеру | працелюбність/працьовитість (8), пунктуальність (7), точність (3), якість (3), акуратність (3), порядок (2), дисципліна, чистоплотність, педантичність, хазяйновитість, ретельність у виконанні | працелюбність (3), неорганізованість (2), безалаберність, неакуратність, праця, хазяйновитість, здатність працювати |
| риси характеру | доброта, скромність, холоднокровність, жорсткість, жорстокість, строгість | доброта, гостинність (3), привітність (2), витривалість, терпіння, життєва хитрість, практичність (рос. предприимчивость), мужність |
| емоції | посмішка, стриманість, сентиментальність, щастя, мрія | гумор |
| родина | сім’я (2), збереження родинних цінностей, міцні родинні зв’язки | сім’я (3), сімейний затишок, родинне |
| гендерні відносини | гарні жінки | |
| кухня | пиво (3), сосиски (3), картопля, штрудель | український борщ (4), сало (3), квас (2), українські страви, хліб, часник, вареники, кухня |
| відношення до матеріального | щедрість (2), фінанси, скупість, бережливість, техніка | поле/польові роботи (4), село (3), щедрість (2), город |
| простір, географія | Чорне море, море, Київ, каштановий сквер у Києві | |
| соціальні цінності та поняття | Батьківщина, народ, дружба, патріотизм, німецька мова, акцент, війна, боротьба, розвиток | батьківщина (2), народ, дружба, патріотизм, мова, свобода, війна,безробіття, мир |
| історія | походження, етнос, ідентичність | минуле, козаки |
| етнографічні поняття | вишиванка (3), вінок (2), червона калина (2) | |
| релігія | віра, католики | |
| творчість, прекрасне | краса, література, Гете, музика, культура, архітектура, свято | пісні (3), Шевченко (2), музика |
| природа; клімат | лев | соняшники (3), урожай (2), тепло, сонце |
Узагальнюючи результати, можна зробити наступні висновки. Вербалізація власної національної специфіки позитивно конотована та містить у собі ключові номінації культурних концептів, частина з яких пов’язана з історичним минулим. Релігійний компонент виокремлено лише представниками єврейської культури. В асоціації «чужого» народу (тут українського) входять прецедентні культурні феномени; більшість асоціацій пов’язана з побутовою групою ознак та національними рисами характеру, крім цього, представлені такі групи ознак, як «історія», «державна символіка», «творчість», «географічні поняття», «морально-етичні категорії», тобто основні сфери життєдіяльності, матеріальна й духовна культура, соціально-політичний та географічний простір, етнографія, психічні складові людини, народна мораль. Спостерігається тенденція до використання в стереотипізації «чужого» народу своїх культурних констант (того, що важливо та має велике історичне чи культурне значення). Домінувальними стереотипи українського національного характеру є історичне минуле, державна символіка, етнографічні реалії та риси характеру. Негативно конотованими гетеростереотипами українців є такі риси характеру, як жадібність, неорганізованість, неакуратність. Їм протиставлені – привітність, хазяйновитість, скромність, терпіння.
Из перечисленных выше способов хранения культурной информации символы и мифологемы имеют непосредственное отношение к диахроническому концепту, так как, с нашей точки зрения, являются одними из основных форм, с помощью которых можно интерпретировать ДК. Символы и мифологемы входят в структуру ДК, являясь базовыми, фундаментальными единицами когнитивного и языкового мышления. Мифологемы, слова, вещи, ритуалы Ю.С. Степанов включает в такое общее понятие, как концептуализированная предметная область [Константы, С. 68].
2.3. Когнітивні науки та лінгвокультурологія
На цей час вчені підкреслюють тісні зв'язки ЛК й таких когнітивних наук, як когнітивна лінгвістика та когнітивна психологія, що зумовлено спільним об’єктом дослідження – глибинними ментальними процесами фіксації знань і досвіду у свідомості людини та їх способами презентації на поверхневому рівні, зокрема процесами мовної свідомості. При цьому когнітивні науки стають джерелом теоретичних та методологічних знань, на яких базуються основні поняття ЛК [Алефиренко 2002; Маслова 2001]. Все це уможливлює появу когнітивної лінгвокультурології та лінгвоконцептології (В. Карасик, Г. Воркачов, Г. Слишкін).
Відмінність у інтерпретації базового терміну «концепт» у цих наукових напрямках є те, що в ЛК предметом дослідження є лінгвокультурний концепт [Карасик 1996; Слышкин 2001; Воркачев 2002]. Опис національних картин світу насамперед передбачає вивчення ключових лінгвокультурних концептів, що містять у собі ціннісний прошарок знань та досвіду, вербалізованих засобами національної мови. Ціннісна складова концепту визначається у відповідності до поглядів В. І. Карасика та Г. Г. Слишкіна, які розуміють концепт як «багатомірну ментальну одиницю з домінуючим ціннісним елементом» [Карасик, Слишкін 2001: 76–77], та культурологічного підходу Ю. С. Степанова до розгляду структури концепту, яка, на його думку, містить в собі «всі складові поняття, й, крім цього, в структуру концепту входить все, що робить його фактом культури – вихідна форма; стисла до основних ознак змісту історії; сучасні асоціації, оцінки тощо» [Степанов 1997: 40].
Термін «концепт» є найуживанішим терміном в сучасній ЛК. Тому в наступній лекції ми детально розглянемо семантичний обсяг цього поняття та зупинимося на концепціях саме лінгвокультурного концепту.
������������������������������
Лекція 2.
Тема: Основні поняття лінгвокультурології
План.
1. Ментальність народу та картина світу. Культурні константи.
2. Лінгвокультурема як комплексна міжрівнева одиниця.
3. Символи та архетипи в східнослов’янській лінгвокультурології.
4. Концепт та концептоутворювальні номінації. Лінгвокультурний концепт.
Ключові слова лекції: концептуальна картина світу, мовна картина світу, концепт, лінгвокультурний концепт, лінгвокультурема, логоепістема, символ, архетип.
Основна література:
12. Алефиренко Н. Ф. Лингвокультурология: ценностно-смысловое пространство языка [Текст]: учебное пособие / Николай Федорович Алефиренко. – М.: Флинта: Наука, 2010. – 288 с.
13. Воробьев В. В. Лингвокультурология: теория и методы [Текст] / Владимир ВасильевичВоробьев. – М.: Изд-во РУДН, 1997. – 331 с.
14. Воробьев В. В. Лингвокультурология [Текст] / Владимир ВасильевичВоробьев. – М.: Изд-во РУДН, 2008.
15. Жайворонок В. Українська етнолінгвістика: Нариси: навч. пос. [Текст] / Віталій Жайворонок. – К.: Довіра, 2007. – с.
16. Карасик В. И. Лингвокультурная концептология: Учебное пособие к спецкурсу / В. И. Карасик, Н. А. Красавский, Г. Г. Слышкин. – Волгоград: Парадигма, 2009. – 116 с.
17. Коваль В. И. Восточнославянская этнофразеология: деривация, семантика, происхождение [Текст] / Владимир Иванович Коваль. – Гомель: Изд-во ГГУ им. Ф. Скорины, 1998. – 213 с.
18. Кононенко В.
19. Красных В. В. Этнопсихолингвистика и лингвокультурология: курс лекций [Текст]/Виктория Владимировна Красных. – М.: Гнозис, 2002. – 284 с.
20. Маслова В. А. Когнитивная лингвистика [Текст]: учебное пособие / Валентина Авраамовна Маслова. – Минск: ТетраСистемс, 2005. – 256 с.
21. Маслова В. А. Лингвокультурология [Текст]: учебное пособие для студентов вузов / Валентина Авраамовна Маслова. – М.: Наука, 2001. – 208 с.
22. Снитко Е. С. Русский язык в этнолингвистическом освещении: лекционный курс / Е. С. Снитко, И. А. Кулинич. – К.: КНУ имени Т. Шевченко, 2005.
Додаткова література:
1. Болдырев Н. Н. Концепт и значение слова // Методологические проблемы когнитивной лингвистики: научное издание / [под. ред. И. А. Стернина] / Н. Н. Болдырев. – Воронеж: ВГУ, 2001. – С. 25–35.
2. Брутян Г.А. Язык и картина мира / Г.А. Брутян // Филологические науки. – 1973. – № 1. – С. 108–110.
3. Булыгина Т. В. Языковая концептуализация мира (на материале русской грамматики) [Текст] / Татьяна Вячеславовна Булыгина, Алексей Дмитриевич Шмелев. – М.: Языки русской культуры, 1997. – 574 с.
4. Верещагин Е. М., Костомаров В. Г. Дом бытия языка. В поисках новых путей развития лингвострановедения: концепция логоэпистемы. – М.: Гнозис, 2000. – 245 с.
5. Верещагин Е. М., Костомаров В. Г. К проблеме объекта и объема лингвострановедения // Теория и практика преподавания русского языка и литературы. Роль преподавателя в процессе обучения: Доклады совет. Делегации на IV конгрессе МАПРЯЛ. – М., 1979. – С. 34–64.
6. Воркачев С. Г. Лингвокультурная концептология: становление и перспективы [Текст] // Известия РАН. Серия литературы и языка. – 2007. – Т. 66. – № 2. – С. 13–22.
7. Гримич М. Традицiйний свiтогляд та етнопсихологiчнi константи українцiв: когнітивна антропологія [Текст] / Марина Гримич. – К.: Вид-во КНУ ім. Т.Г. Шевченка, 2000. – 379 с.
8. Дяченко-Лисенко Л. М. Елементи фіто- та зоопростору в контексті наївної категоризації світу казок українців і росіян / Л. М. Дяченко-Лисенко // Мовознавство. – 2007. – № 3. – С. 85–92.
9. Карасик В. И. Языковые ключи [Текст] / Владимир Ильич Карасик. – Волгоград: Парадигма, 2007. – 520 с.
10. Кононенко В. І. Концепти українського дискурсу / Віталій Іванович Кононенко. – К., Івано-Франківськ: Видавництво «Гостинець», 2004. – 192 с.
11. Кононенко В. І. Мова у контексті культури. Монографія. – Київ – Івано-Франківськ: «Плай» ЦІТ ПНУ, 2008. – 390 с.
12. Кубрякова Е. С., Демьянков В. З., Панкрац Ю. Г., Лузина Л. Г. Краткий словарь когнитивных терминов. – М.: Наука, 1996. – 245 с.
13. Лихачёв Д. С. Концептосфера русского языка / Дмитрий Сергеевич Лихачев // Изв. РАН СССР. Сер. лит. и яз. – 1993. – Т. 52. – № 1. – С. 3–9.
14. Лотман Ю. М. Внутри мыслящих миров. Человек – текст – семиосфера – история [Текст] / Юрий Михайлович Лотман. – М.: Языки русской культуры, 1996. – 464 с.
15. Мацько Л. Дискурсивний аналіз тексту [Електронний ресурс] / Л. Мацько.– Режим доступу: http://www.ukrlit.vn/ua/article/1289.hml.
16. Пименова М. Вл. Душа и дух: особенности концептуализации [Текст] / Марина Владимировна Пименова. – Кемерово: ИПК «Графика»,2004.– 386 с.
17. Пименова М.Вл. Исследование ментальности русского народа / В. В. Колесов, М. В. Пименова // Языковые основы русской ментальности. – Кемерово: Кем-ГУКИ, 2011. – 136 с. – С. 73–130.
18. Пономарьов А. Етнічність та етнічна історія України [Текст]: курс лекцій / Анатолій Пономарьов. – К.: Либідь, 1996. – 272 с.
19. Попова З. Д. Когнитивная лингвистика [Текст] / Зинаида Даниловна Попова, Иосиф Абрамович Стернин. – М.: АСТ: Восток–Запад, 2007. – 314 с.
20. Слухай Н. В. Етноконцепти та міфологія східних слов’ян в аспекті лінгвокультурології [Текст] / Наталя Віталіївна Слухай. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2005. – 167 с.
21. Слышкин Г. Г. Лингвокультурные концепты и метаконцепты: монография / Геннадий Геннадьевич Слышкин. – Волгоград: Перемена, 2004. – 340 с.
22. Слышкин Г. Г. Лингвокультурные концепты прецедентных текстов в сознании и дискурсе: монография / Геннадий Геннадьевич Слышкин. – М.: Academia, 2000. – 141 с.
23. Слышкин Г. Г. Текстовая концептосфера и ее единицы / Г.Г. Слышкин // Языковая личность: аспекты лингвистики и лингводидактики. – Волгоград: Перемена, 1999. – С. 5–19.
24. Соколовська Ж. П. Картина світу та ієрархія сем / Ж. П. Соколовська // Мовознавство. – 2002. – № 6.
25. Степанов Ю. С. Константы. Словарь русской культуры: Опыт исследования [Текст] / Юрий Сергеевич Степанов. – М.: Школа «Языки русской культуры», 1997. – 824 с.
26. Стернин И. А. Методика исследования структуры концепта / Иосиф Абрамович Стернин // Методологические проблемы когнитивной лингвистики: научное издание / [под. ред. И.А. Стернина]. – Воронеж: ВГУ, 2001. – 182 с. – С. 58–69.27. Телия В. Н. Метафоризация и её роль в создании языковой картины мира / В.Н. Телия // Роль человеческого фактора в языке. Язык и картина мира. – М.: Наука, 1988. – С. 173–203.
28. Убийко В. И. Концептосфера внутреннего мира человека в русском языке: Комплексный функционально-когнитивный словарь. Уфа: Башк. ун-т, 1998. – 232 с.
29. Урысон Е. В. Проблемы исследования языковой картины мира: аналогии в семантике [Текст] / Елена Владимировна Урысон. – М.: Языки славянской культ
