Звертання

Звертання – це слово або сполучення слів, яке називає особу чи предмет, до яких звертається мовець. Адресатом може бути назва людини або тварини чи рослини, узагальнюючі назви колективів, організацій, назви уособлених предметів, явищ природи тощо.

Виражається іменником у кличному відмінку (в однині) або у формі називного відмінка (у множині): Як тебе не любити, Києве мій! (А.Малишко). Народе мій, до тебе я ще верну і з рідною землею поріднюся (В.Стус).

Може бути поширеним (без залежних слів) і поширеним (із залежним словами): Києве – Києве рідний, народе – народе мій замучений.

Звертання може займати різну позицію в реченні (на початку, в середині, в кінці).

У реченні відділяється комою або знаком оклику:

1) комою, якщо вимовляється без окличної інтонації: Кобзарю, знаєш, нелегка епоха оцей двадцятий невгамовний вік (Л.Костенко). Спи, мій малесенький, пізній-бо час (Л.Українка);

2) якщо звертання стоїть у кінці речення, то перед ним ставиться кома, а після нього той знак, якого вимагає інтонація речення: Дзвени, предковічна бандуро моя! (А.Наталенко);

3) якщо перед звертання є вигуки о, ой то вони від звертання комою не відділяються: О слово рідне, ти стоїш на чаті предковічних пам’яток святині! (П.Куліш);

4) якщо звертання стоїть на початку речення і вимовляється з окличною інтонацією, то після нього ставиться знак оклику, а речення продовжуємо писати з великої літери: О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх! (О.Олесь);

5) повторювані й однорідні звертання розділяються комами або знаками оклику: Сторононько рідна! Мій коханий краю! Чого все замовкло в тобі, заніміло? (Л.Українка).