Обдарованість як вищий рівень розвитку здібностей

Термін “обдарованість” був вперше вжитий А.Треєм у 1839 р. у розумінні слова “геній”. Стосовно обдарованості існує дві протилежні точки зору. Перша – соціальна: більшість людей від народження однаково наділені розумом і різниця у рівні їх здібностей зумовлена різницею життєвих умов (Дж.Локк, К.А.Гельвецій); і обдарованість – поширене явище (В.П.Єфроїмсон). Друга — генетична: обдарованість є вродженим, досить рідкісним явищем, що успадковується від батьків і навіть через покоління (Ф.Гальтон, Р.Стернберг). Суперечність цих поглядів зникає, якщо вважати, що потенційна обдарованість по відношенню до різних видів діяльності притаманна багатьом дітям, тоді як актуальну обдарованість демонструє лише незначна частина дітей. До того ж пластичність психічних властивостей дитини змінюється на різних етапах її розвитку. Обдарованість у певній діяльності може виникати стихійно й далі розвиватись за сприятливих умов або затухати за несприятливих.

Зазначимо, що у давні часи великого значення надавали розвитку здібностей дітей, селекції еліти. Платон вважав, що юні обдарування треба навчати окремо, а Конфуцій пропонував інтенсивно розвивати саме таких дітей, бо в них вбачав гарантію майбутнього нації.

Обдарованість може бути визначена як володіння великими здібностями.

Сьогодні існує велике число концепцій обдарованості, але найпопулярнішою вважається концепція, розроблена відомим американським вченим Дж.Рензуллі, згідно з якою обдарованість – це множина трьох характеристик:

- інтелектуальних здібностей (перевищують середній рівень);

- креативність;

- наполегливість (мотивація, орієнтована на завдання).

Важливою особливістю сучасного розуміння обдарованості є те, що вона розглядається не як статична, а як динамічна характеристика (Ю.Д.Бабаєва, А.І.Савєнков та ін.). Обдарованість реально існує в русі, в розвитку. Таке розуміння привело до створення теоретичних моделей обдарованості, в яких є фактори, що характеризують потенціал особистості, й фактори середовища. До таких може бути віднесена “мультифакторна модель обдарованості” Ф.Монкса.

М.С.Лейтес під терміном “обдарованість” розуміє набір здібностей; він вважає, що дитяча обдарованість виявляється у схильності до праці, у гострій потребі дитини займатися певним видом діяльності. До того ж не будь-яка діяльність розвиває, а лише та, у процесі якої виникають позитивні емоції.

Саме емоційні реакції і стан дитини є, на думку С.Яковлєвої, основними формами усвідомлення нею своєї індивідуальності. За Л.І.Слободянюк, обдарованість – це не лише своєрідне поєднання здібностей людини, а ще й сукупність її особистісних характеристик. В.Е.Чудновський і В.С.Юркевич визначають обдарованість як високий рівень розвитку загальних і спеціальних здібностей.

Аналіз праць вітчизняних та зарубіжних вчених дав змогу зробити висновок, що обдарованість – комплекс задатків і здібностей, які за сприятливих умов дозволяють потенційно досягти значних успіхів у певному виді діяльності (чи діяльностей) порівняно з іншими людьми. Отже, обдарованість виступає як інтеграція різних здібностей з метою досягнення позитивних результатів у конкретній діяльності. Власне, кожна вищезгадана концепція вірна по-своєму, проте дилема навколо феномену обдарованості буде тривати і надалі, оскільки дане питання з кожним днем стає все більш актуальним.