Представницькі органи державної влади, їхні природа і повноваження

Починаючи підготовку до семінару студентам важливо засвоїти наступне.

Представницькі органи державної влади виникають тоді, коли утворюється велика кількість населення і коли його неможливо зібрати в одному місці та застосовувати безпосередні форми демократії (народні збори, віче, референдум тощо). Представницькі органи державної влади - це такі органи влади, які обираються на загальнонародних виборах із метою тимчасово (на певний строк - чотири - сім років) здійснювати управління державою і суспіль­ством, представляти народ у вищих і місцевих органах влади, ви­ражати його потреби, інтереси і прагнення здійснювати основні завдання і функції держави і державної влади, представляти дер­жаву і націю на міжнародній арені, укладати договори й угоди з іншими державами, вирішувати інші питання внутрішньої та зов­нішньої політики держави й суспільства. Назва «представницькі органи влади» означає: представляти потреби та інтереси громадян у вищих і місцевих органах влади і місцевого самоврядування.

Представницькі органи державної влади і самоврядування виникли надзвичайно давно, у Стародавній Греції, Стародавньому Римі, інших республіках. У Стародавньому Римі такі органи влади називали сенатом; тоді не тільки патриції мали сенат, а й пле­беї після політичного протиборства і конфлікту з патриціями ма­ли свій культ, свої народні збори і свої представницькі органи (трибуни). Ці представницькі органи у стародавні часи не називали парламентами.

Нині до представницьких органів влади відносять не лише вищі органи законодавчої влади, а й президента і уряд чи прем'єр-міністра, якщо вони обираються на загальнонародних виборах, а також місцеві органи державної влади і самоврядування. В умовах СРСР існували вищі та місцеві органи народної вла­ди, оскільки юридично і фактично вся влада належала системі рад народних депутатів і партійним органом. СРСР відмовився від парламентаризму через його значні вади - бюрократизм, «го­ворильню» (пусті дискусії), частково представницький характер частини народу пануючого класу тощо.

Конституційне право і теорія держави не дають нам поняття і
визначення представницьких органів державної влади. Питання
про представництво аналізують лише теорія цивільного права і
міжнародне право. Представництво - це здійснення однією особою - представником, від імені іншої особи, яку представляють, через повноваження, що грунтуються на довіреності, законі або адміністративному акті, угод та інших юридичних дій у результаті чого в особи, яку представляють, безпосередньо створюються, змінюються і припиняються цивільні права та обов'язки (ст. 62 ЦК України). Новий Цивільний кодекс України (ст.227) визначає представництво як правовідносини, в яких одна сторона (представник) зобов'язана за повноваженнями від імені іншої сторони - довірителя вчинити певні правочини, дії та вчинки. Суть представництва полягає в діяльності представника від імені довірителя (особи, яку представляють) стосовно реалізації цих повноважень в інтересах довірителя.

Цивільне законодавство вказує нам, що не всі угоди або договори можуть бути вчинені представником. Наприклад у ст. 541 ЦК зазначається, що заповіт має бути підписаний, особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Учасниками цивільного представництва виступають три суб'єкти: довіритель (особа, яку представляють), представник - особа, яка представляє інтереси довірителя, і третя сторона. Представником є громадянин або юридична особа, яка має повноваження
на здійснення юридичних дій від імені особи, котру представляють. Представники-громадяни повинні бути повністю дієздатними. Юридичні особи, які мають спеціальну правоздатність, можуть виконувати функції представника, якщо це не суперечить їхнім статутним завданням, визначеним у законі, статуті або положенні (ч. 1 ст. 26, ч. 2 ст. 64 ЦК України, ст. 2 Закону України «Про товарну біржу», ст. 20 Закону України «Про об’єднання громадян»). Будь-який представник (громадянин і юридичної особи) має право і зобов'язаний від імені довірителя вчиняти лише певні правомірні дії та вчинки на підставі відповідних повноважень.

Мета представництва - здійснення представником угод та інших юридичних дій в інтересах і за рахунок особи (довірителя), яку він представляє. Угоди, які вчиняються представником, є йо­го власними, самостійними вольовими діями, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права та обов'язки в іншої особи, а також у довірителя (особи, яку представляють).

Повноваження представника - це особливе суб'єктивне пра­во здійснювати від імені уповноваженої особи певні дії та вчинки, діяльність для задоволення потреб, інтересів і прагнень (бажань) уповноваженої особи або інших осіб. Повноваження представника - це також юридичний обов'язок представника виконувати і дотримуватися повноважень, мети і завдань (за допомогою закон­них форм, методів і засобів) реалізувати повноваження, потреби та
інтереси суб'єкта, який уповноважує. Уповноважена особа делегує свої права, повноваження та обов'язки своєму представникові, який має репрезентувати її потреби та інтереси, здійснювати певну діяльність у її інтересах або в інтересах представника чи третіх осіб. Делегованість і представництво має свій статус, свої права та обов'язки. Наявність у представника повноважень є обов'язковою умовою будь-якого представництва.

На підставі цивільно-правої теорії можна зробити висновки і стосовно представницьких органів державної влади. Останні отримують свої повноваження (права та обов'язки) здійснювати державну владу від імені виборців (народу України) у результаті виборів до представницьких органів влади і місцевого самовря­дування. Народ делегує депутатам Верховної Ради, а також Президентові повноваження (права) здійснювати державну владу, виконувати політичні та юридичні обов'язки в інтересах виборців (народу) України, незалежно від того, хто і за кого голосував. Представницька державна влада не може і не має об'єктивного права виражати лише потреби, інтереси тих чи інших політичних партій і блоків, які висували депутатів чи кандидатів на посаду Президента, оскільки вибори мають загальнонаціональний і змагальний характер. У західних країнах парламенти реалізовують ті програми, за які голосувала більшість виборців. Але практично цих виборців може бути меншість з огляду на різні причини. Крім того, на міжнародній арені представницькі органи влади представляють не лише ті партії та виборців, які їх висували та обирали, а й усю націю, весь народ. Отже, за логікою, представницькі виборні органи державної влади є представниками всього народу, всієї держави. Представницька влада також має делего­ваний характер. Народ (виборці) делегують до органів державної влади своїх громадян (а не іноземців) представляти потреби та інтереси народу в питаннях зовнішньої та внутрішньої політики на певний строк - чотири-п'ять років. Таким чином виборні дер­жавні органи влади мають представницький і делегований харак­тер. Вони здійснюють державно-владні повноваження на підставі конституції та чинного законодавства. Ці органи державної влади мають об'єктивні й суб'єктивні права та обов'язки і за допомо­гою правомірних форм, методів і засобів мають право реалізувати державну владу на підставі принципу правозаконності (всі ­закони про державно-владні повноваження повинні мати правовий і моральний характер). Державна влада в процесі своєї діяльності не має права порушувати права і свободи людини і громадянина, а також завдавати шкоди загальнонародним потребам та інтересам.

Усі ці загальнонародні або національні потреби та інтереси слід знати і виражати в законодавстві, у політичних рішеннях і програмах.

Представницькі органи державної влади в умовах демократичної республіки мають не лише виборний, представницький і делегований характер, а й підзвітні й підконтрольні своїм виборцям. Це означає, що за свою діяльність вони повинні періодично звітувати перед народом, а народ має право контролювати діяль­ність представницьких органів державної влади за допомогою різних форм, засобів і методів, оскільки безконтрольна влада перестає виражати потреби та інтереси народу і схильна до зловживань. Крім того, представницькі органи державної влади в республіці та в конституційній монархії несуть політичну, моральну і різні види юридичної відповідальності (конституційну - відставка, звільнення, недовір'я, відкликання депутатів, розпуск парламенту) імпічмент президентові, за кримінальні злочини, антинародну і антидержавну політику тощо.

Представницькі органи державної влади зазвичай самі встановлюють свої повноваження в Конституції та інших законах. Тому в законах здебільшого перелічуються повноваження (права), але не формулюються конкретно їх статус і, зокрема, що вони мають робити і що їм заборонено, які їхні обов'язки. У жодному законі про владу немає чіткого статусу і переліку обов'язків, а також юридичної відповідальності. Тому у більшості країн світу найви­щі органи державної влади найчастіше не несуть юридичної відповідальності за зловживання і за узурпацію державної влади, - це стосується і України. У різних сферах життя існує заповідь не нашкодити своїм клієнтам. Клятва Гіппократа вимагає «не зашкодити пацієнтові», обов'язок адвоката - «не зашкодити клієнтові» і захищати права позивача (чи відповідача), звинувачено тощо.

Законний представник у цивільному праві зобов'язаний точно і неухильно виконувати доручення, виражати потреби і законні інтереси довірителя, вчиняти правомірні дії від імені правомочної особи (довірителя). Таким чином виборці довірили представницьким органом влади представляти потреби та інтереси-народу (виборців), вони не мають політичного, морального та юридичного права завдавати шкоди громадянам, державі, суспільству тощо.

Представницькі органи державної влади можуть бути: колегіальні (парламент, Верховна Рада, сейм, Державна дума, Національні збори тощо) та одноособові (президент, монарх у конс­титуційній монархії, прем'єр-міністр і уряд (Кабінет міністрів, якщо вони обираються народом), уповноважений Верховної Ради з прав людини, представник України в ООН, посольства і кон­сульства за кордоном, які виконують представницькі функції держави за дорученням вищих органів державної влади тощо). Традиційно вважалося, що представницькі органи державної влади - це ті органи, які обрані на загальнонародних виборах. Але представниками державної влади можуть бути й особи, які призначені на ті чи інші державні посади чи обрані представни­цькими органами державної влади. Наприклад, уряд у парламен­тарних чи змішаних республіках обирається або призначається на засіданні парламенту. Уряд за походженням має вторинний харак­тер, він формується первинними представницькими органами влади і фактично виконує представницькі функції виконавчої влади.

Представницькі органи державної влади можуть також безпосередньо бути обрані державною владою. Можуть безпосередньо бути обрані народом або виборцями і представницькі органи влади, які призначені вищестоящими представницькими органами для реалізації представницьких функцій держави і державної влади. Крім того, бувають випадки, коли монарх призначає членами парламенту своїх представників. Наприклад, в Англії час­тина членів парламенту призначається монархом. В Україні Кон­ституційний Суд сформований за таким принципом: шість суддів призначає Верховна Рада, стільки ж призначає Президент і обираються стільки ж на всеукраїнському з'їзді суддів. Отже, Конституційний Суд як вищий орган судової влади має похідний пред­ставницький характер і представляє одночасно три гілки влади, виконуючи функції конституційного правосуддя. Найвищу юри­дичну силу мають найвищі виборні представницькі органи дер­жавної влади, які отримують вотум довір'я від усіх виборців. Крім того, можуть бути представницькі органи державної влади, які представляють загальнонародні потреби та інтереси, класові потреби та інтереси, потреби та інтереси союзних автономних республік, національних меншин тощо. У класово-антагоністичних державах і суспільствах представницькі органи державної влади здебільшого представляють у першу чергу потреби та ін­тереси пануючих і правлячих класів, а в другу - потреби та ін­тереси інших верств населення. У тих державах, де представни­цькі органи державної влади обираються або формуються від політичних партій і блоків, виникає партійне представництво, особливо у тих країнах, де партії вира-жають не загальнонародні, а лише класові або партійні потреби та інтереси.

З огляду на це представництво у вищих органах державної влади може бути загальнонародним, класовим, партійним, клано­вим або індивідуальним. Класове, партійне, кланове чи індивіду­альне представництво - це все різновиди егоїстичного представництва.

Отже, представницькі органи державної влади - це такі органи, які формуються всіма виборцями (народом), представляють волю (накази), потреби та інтереси виборців у вищих чи місцевих органах державної влади, мають делеговані повноваження здійснювати або реалізовувати державну владу в межах закону (конституції), наказів виборців (або доручення виборців) і захищати права та свободи людини і громадянина, народу, потреби та інтереси держави і суспільства тощо. Загалом представницькі органи державної влади репрезентують виборців і весь народ, усю державу, мають делегований характер (делеговані повноваження) і зобов'язані виражати й захищати демократичні цінності держави і спільства в демократичній республіці. Представницькі органи державної влади також підзвітні й підконтрольні народу в демократичній республіці. Якщо представницькі органи державної влади перестають виражати загальнонародні потреби та інтереси, то вони втрачають свій представницький характер і стають на егоїстичний шлях, що в кінцевому підсумку веде до класової боротьби, державних переворотів і соціальних революцій.