2015-06-28
1703
План
1. Народовладдя y Стародавній Греції та Стародавньому Римі.
2. Прeдcтавницька влада y Середньовічній Єврoпі.
3. Особливостi розвитку парламентів Ітaлії, Франції, Німеччини.
4. Еволюція парламент Великoї Британії, конгресy США.
5. Iдeї народовладдя в добy Kиївськoї Pyci.
6. Представницька влада за часів Великого Князівства Литовського, Гетьманщини та Директорії.
7. Український парламентаризм в 1917 - 1991 pp.
8. Проблеми українського парламентаризму на сучасному етапі.
Монографії:
Амеллер М. Парламенты. – М., 1997.
Парламенты мира. – М., 1991.
Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. – К., 1993
Періодичні видання:
1. Ангелова М. Болгарські народні збори. Між минулим i майбутнім // Віче. - 2002. - Ns4 - с.74-76.
2. Асланян Г. Британский парламент: історія i сучасність // Парламент. -2001 -№6-с.55-61.
3. Грушанська Н., Кушніров М. "Парламентська криза" в Україні - наслідок законодавчої неврегульованості // Нова політика. - 2000. - №1 - с.2-5.
4. Гутнова Е. Б. Возникновение английского парламента - М., 1960.
5. Доморослий В. Біля витоків українського парламентаризму // Віче. - 1999. - N24. - с. 131- 137.
6. Євгеньєва А. Німецьке "серце демократії" // Парламент. - 2002. - №1-2 -с.74-80.
7. Євгеньєва А., Франція - країна "раціоналізованоro" парламентаризму // Парламент: Часопис. - 2002. - №24 - с.59-68.
8. Журавський В. С. Парламент України: шляхи розвитку i вдосконапення функцій - К., 2000.
9. Журавський В. С. Український парламентаризм - К., 2000.
10. Журавський В.С. З історичного досвіду формування парламентаризму в Європі та Північній Америці // Вісник універ. внутр. справ - 2000 - Вип. 12 - ч. 1 -с. 159-166
11. Коваль В. Становлення парламентаризму в Європейському Союзі // Право України. - 2002 - N2 - с. 143-147.
12. Колісніченко А.І. Український парламентаризм: становлення i шляхи розвитку // Наукові праці: науково-методичний журнал - T.25 - Вип. 12 Політичні науки - Миколаїв. - 2002 - с.25-29.
13. Корнієнко М. Цікавий досвід парламентської роботи: досвід роботи Бундестагу Німеччини // Право України. - 1994 - № 3-4.
14. Кравчук В. Проблеми вдосконалення діяльності парламенту України // Нова політика. - 2001. - №3 - с.53.
15. Кривенко Л. Делеroване законодавство: дзеркало i задзеркалля // Віче. - 2002.- №6 - c. 9-15.
16. Кривенко JI. Конституційна модель Верковної Ради. Повернення до майбутнього // Віче. - 2002. - №10 - с.17-23.
17. Кривенко Л.Т. Світовий досвід i утвердження парламентаризму в Україні // Віче. - 1996. - №2- с. 28- 39.
18. Крищенко Л.Т. Український парламентаризм: питання становлення // Правова держава: Щорічник наук. праць. - Вип. 7- К., 1996 - с. 29-33.
19. Крутоголов М. А. Парламент Франции - М., 1988.
20. Кудряченко А. Парламентська система ФРН - засадничий принцип західної демократії // Віче. - 2002. - №4 - с.69-74.
21. Лавринович О. Реформа виборчої система i Парламент України // Право України. - 2000. - №1 - с.97-98.
22. Мельник О. Український парламентаризм: перші кроки на шляху незалежності // Хроніка 2000 - 1998. - Вип.23-24 - с.354-362.
23. Мироненко О.М. Біля витоків вітчизняного парламентаризму // Правова держава: Щорічник наук. праць. - Вин. 8. - К., 1997 - с. 226-232.
24. Мироненко О.М. Представницькі органи Лиговського - Руськоі Держави в контексті еволюції українського парламентаризму // Вісн. Академії правових наук України - 1997 - № 2- с. 38-49.
25. П`ять років Конституції України: становлення засад парламентаризму // Парламент - 2001 - №4 - с.2.
26. Плющ І. Доктрина i практика українського парламентаризму на rрунті історичного прецеденту // Право України - 2001 - №8 - с. 3.
27. Сімон Г. Крах парламентаризму в Білорусі, Росії й Україні // Політична думка. - 2000. - №2 - с.59-64.
28. Смалій В., Ричка В. Український парламентаризм від Київської Русі до Верховної Ради!/ Україна, Юпрейн. - 1997 - 12 - с. 7-11.
29. Тихонова Є. А. Проблеми розвитку парламентаризму в Україні. Матеріали теоретичної конференції - К., 1997.
30. Український парламентаризм у світлі Конституції: аналіз оснввних проблем // Парламент - 2001 - №4 - с.7.
31.Український парламентаризм: історія i сучасність: Хроніка 2000. - К., 1998
32. Федоренка Г. О. Передісторгя українського парламентаризму в Європі та Америці - К., 1997.
33. Шаповал В. 3арубіжний парламентаризм - К.,1993.
34. Яковенко Д. Т. Высшие органы государственной власти Украинской ССР в строиreльства социализма. Учебн. пособие - К., 1975.
Аналізуючи проблеми семінару № 2 студентам важливо звернути увагу на історію формування представницьких органів у Стародавній Греції та Риму. Структура органів народовладдя представлена у посібнику проф. Колісніченко А. І. “Історія держави і політико-правових вчень Стародавньої Греції та Риму” (вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2002.). При підготовці до другого питання рекомендуємо студентам звернутись до праць А. Амеллера, В. Шаповала які вказані в списку літератури.
Починаючи підготовку до семінару студентам важливо засвоїти наступне.
Після буржуазно-демократичних революцій у Франції (1798p.), в Англії та Нідерландах (1640-1842 pp.). До державної влади після аристократії да дворянства доступилася буржуазія (третій стан). Клас буржуазії не змінював державного механізму (системи державних органів та установ), a лище пристосував його до своїх потреб та інтересів, зокрема й парламент, запровадивши класове панування, принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу i судову, буржуазний парламентаризм, принцип юридичної рівності й рівноправ'я громадян перед законом i стосовно один до одного, юридично закpіпив y конституціях політичні інститути буржуазної демократії, а також основні права i свободи громадян, зокрема й природні права людини (право на свободу, на безпеку, на життя, на власність). Буржуазні конституції скасували всі соціальні стани i станові привілеї, які існували у феодальному суспільстві, всі феодальні інститути. Порівняно з феодальними інститутами влади i кріпосним правом це був значний крок уперед до прогресивного розвитку держави i суспільства. Але клас буржуазії не має аристократичных якостей, тому в епоху дикого, домонополістичного капіталізму (епоха накопичення капіталу) він перетворив представницькі установи (парламент) у представництво лише власних класових інтересів, що згодом призвело до державних переворотів, повстань, загострення класово-політичної боротьби i соціалістичних революцій (XIX-ХХ ст.).
Буржуазний парламентаризм від моменту свого виникнення мав i має яскраву класову природу, оскільки цей парламент був сформований лише з представників класу буржуазії та дворянства, а інші класи i верстви населення до влади не допускалися внаслідок різних майнових та інших виборних цензів тощо. Уся діяльність парламенту та інших органів державної влади мала антинародний характер.
Багато різних спеціалістів негативно оцінювали практичну діяльність парламентів i парламентаризм, оскiльки сама теорія (принцип) поділу державної влади на законодавчу, виконавчу i судову мае фіктивний характер. Вона не могла i не може реалізуватись у жодній країнi світу в чистому вигляді, а тим паче в демократичній республіці, оскільки в республіці верховна державна влада належить усьому народу, а всі гілки державної влади взаємозалежні й не можуть існувати одна без одної. Відомий теоретик монархічної державності Л. А. Тихомиров на початку ХХ ст. писав, що в дійсності поділ влади i взаемна незалежність її гілок мають резон тільки у сфері управлінської діяльності - для досягнення прямої дії. Але спеціалізовані та незалежні одна від одної, ці сфери управління всi однаково випливають із верховної влади (монарха, аристократії чи демократії), однаково е її засобами, підпорядковані їй i виконують тільки її волю. Всі вони уповноважені владою тільки передавальною, а тому однакоьо підлягають безпосередньому контролю i спрямовуючій дії з боку верховної влади. На його думку, всі три гілки влади є управлінськими за своїм характером, передавальними або представницькими, i відповідальними перед верховною владою (монархом, аристократією чи демократією).
За недосконалості контролю та управління (керування) або фіктивності контролю i спрямовуючої дії верховної влади, службові установи передавальної влади можуть цілком перекручувати всi наміри i волю верховної влади. Це перекручення доходить до повної узурпації державної влади, коли передавальна влада отримує характер предетавницької. Аж нiяк не завжди представництво влади несе з собою благо. Явища предстaвництва бувають не лише в демократії, a й y монархії. Якщо б i визнати демократичне начало влади найкращим, то це не означає, щo представництво є кращий або й просто хороший cпociб правління.
Що таке представництво? Це просто одна із форм передавальної влади. Владу свою можуть передавати i монарх, і аристократія, i народ. Досить часто це є неминучим, як i взагалі всі форми передавання влади. Службові форми передавальної влади загалом, за деякого контролю, безпечні для самого довiрителя. Cпpaвa, доручена службовцеві, чиновниковi, комісарові, завжди чітко визначена. Ці особи роблять те, що їм наказано, на основі точно встановленого закону або інструкції. Якщо вони порушують закони або інструкції — це вже злочин. Становище i права представника волі верховної влади — це зовсім інше. Його завданняя — не лише виконувати окреме доручення, a діяти в ім’я свого довірителя. lдея представництва полягае начебто в переданні самого змісту верховної влaди чиновникові aбо депутатові. Але цe передання фактично засноване на помилці, яка з боку тодо хто представляє, є ілюзія, a з боку представляючого — інoдi й, обман. Чужу волю не можна представляти тому, щo вона часто й невідома на перед. Ніхто неможе й сам знати наперед, яка буде його воля. Тим паче не може цього знати представник. Але все-таки, з розвитком демократизму в 6агатьох країнах, які Не допускають можливості прямого правління народу, ця форма передання влади набула значного поширення, створивши парламентське правління.
Нині, після тривалої практики, нi в кого не може бути сумніву, що в парламентарних державах воля народу виражається парламентом до крайнощі мало. Воля народу полягае майже в тому, щоб вибрати своїx повелителів, i y випадку особпивої свавільності їхніх дій — змінити їх, хоч останне завдання - за незалежної органгзації політиканських партій — аж ніяк не легше. Способів обмеження всевладдя цих представників пропонyвалося чимало. Найбільш поширена була думка, щоб вони діяли за «наказами виборців». A без «наказів» парламентаризм вироджується в повне свавілля партій, які тримають y своїх руках депутатів, за теорією тих, хто пpедставляє волю народу, але в дійсності - тих хто виконує лише волю своїх партій.
Добрий чи поганий правлячий клас дає представницька система, залежить від якості правлячого класу. Представницька система, незалежно від якості правлячого класу, завдає шкоди i веде до розладу та безсилля верховної влади. Демократичне представництво створює панування парламентарних політиканів. У монархіях ідея представництва створює або сатрапії, або бюрократизм. Бюрократичне правління, подібно до парламентарних політиканів, де чиновники представляють волю верховної влади,- це також фікція, як i за парламентарного правління, з тією лише різницею, що в одному випадку предметом фальсифікації є воля монарха, а в іншому - воля народу. Бюрократія i парламентаризм тому i йдуть завжди разом, i парламентаризм, за ідеєю, становить природне завершення бюрократизму. На думку Л. А. Тихомирова, парламентаризм - це найвища форма бюрократизму.
Щоб усунути такі величезні вади парламентаризму, Л. А. Ти- хомиров пропонував застосовувати громадське управління i са- моврядування. Це однаковою мірою стосується до всіх видів правління i має бути за всіх форм верховної влади.
Величезною хибою західного та українського парламентаризму є ігнорування загальнонаціональних потреб та інтересів i прагнення реалізувати й захищати партійні або свої егоїстичні інтереси. Цьому прроцесові сприяє політиканство лідерів партій i зацікавлених у міжпартійній боротьбі суб'єктів політичної системи та суспільства. Л. А. Тихомиров правильно підкреслив, що справжню силу партій становлять «професійні політикани», які таким чином i зв'язують у суспільство «народ»,«соціальний устрій» з виокремленою з нього державою. 3ахопивши державу, вони стають панами (господарями) нації. Це - абсолютно особливий «клас» [правлячий клас (стан) безстанового суспільства]. Політиканство має багато шкідливих наслідків для народного життя, з-поміж яких можна підкреслити підрив творчості, нехтування тих виразників розуму i совісті народу, які єдино заслуговують називатися інтелігенцією у шляхетному сенсі цього слова. У «партіях» же думка (мислення) i совість (сумління) працюють уже не на вільному натхненні, а в рамках програм, з метою досягнення упереджених результатів тощо. У політичній площині партійне владарювання професійних політиканів становить класову узурпацію народної влади. Цей клас (стан) партійних діячів за своєю політичною роллю дуже схожий на бюрократію, оскільки встановляє такий же зв'язок між верховною владою й підданими i так самозахоплює у свої руки державну владу i народ. Тільки-но відбуваеться розрив між державною владою i соціальним устоєм, поява тієї чи іншої узурпації неминуча.
Політика, політичні партії, політичні відносини ведуть до знищення істинної монархії (монархії, яка має морально-релігійний i демократичний характер). Партії мають свої інтереси, аж ніяк не тотожні з інтересами виборців. Депутат, який щойно зібрав голоси (чим повністю зобов'язаний партії, а не народу), в подальшій урядовій діяльності залежить від партії, а не від виборців. Тому соціальний інтерес за партійного представництва пробивається до держави дуже слабко. І ми дійсно спостерігаємо, що палати депутатів тим гірше представляють національний інтерес, чим краще представляють інтереси партійні. Тому держава загальногромадянського устрою стала засобом ослаблення національної єдності й загострення боротьби класів, яка вже доводить сучасні нації до розкладу. Проти цієї ідеї розпаду висувається лише ідея соціалізму, який здатен усунути боротьбу, але якою ціною – знищивши саму свободу i закувавши всіх у рамки загального рабства i загальну одноманітність існування! Класова i політична боротьба, ворогування ослаблюють єдність нації та народу, єдність влади i народу. Виходом із цієї боротьби і ворожнечі є усвідомлення загальнонаціональних (загальнонародних) інтересів, вироблення загальнонаціональних програм із реалрації інтегруючих інтересів, створення консолідуючої державної влади i закріплення інтегруючих (загальнонародних) потреб, iнтересів i прагнень у конституції та законодавстві держави, дотримання основних прав i свобод людини i громадянина.
Іноземні політологи i спеціалісти уже давно радять i підказують нам, що без з'ясування i реалізації загальнонародних (національних) інтересів не можуть нормально існувати і розвиватися держава, влада, суспільство i особа. 3агальнонародні інтереси та їх реалізація ведуть до консолідації та солідарності нації, суспільства i держави. Необхідна передусім солідарність між владою i народом, між власниками i працівниками, між законодавчою, виконавчою i судовою владою, консолідація i солідарність між політичними партіями.
Проблема полягає в тому, що необхідно замінити політичну боротьбу мирними угодами i договорами та встановити соціальний мир.
Усім суб'єктам політичної системи держави потрібно шукати соціальний мир через реалізацію демократичних і загальнолюдських моральних цінностей, а не класових, партійних чим особистісних, які мають егоїстичний характер.
У загальному законі єдності та боротьби протилежностей необхідно пам'ятати, що домінувати повинна в першу чергу єдність влади i народу, єдність і консолідація (корпорація) між різними гілками влади, між політичними партіями тощо. Якщо ж домінуватиме боротьба протилежностей, то ця боротьба може привести до загострення політичної та класової бороть6и, яка з мирних форм i протистояння може перерости у громадянську війну, до знищення або встановлення якої-небудь диктатури чи іншого авторитарного (охлократичного) режиму тощо. Історія свідчить, що відсутність єдності між князями в Кивській Русі призвела до самознищення багатьох князів (Гліба й Бориса та ін.), до самознищення київських, чернігівських, переяславських дружин i загалом народу Русі, а в кінцевому підсумку - до втрати військових, людських i матеріальних ресурсів. І як наслідок цього - Київська Русь та її князі були завойовані та майже всі знищені монголо-татарським ігом, а відтак на довгі століття весь народ потрапив у рабство до, 3олотої Орди. Щоби визволитися з нього, довелося докласти чимало відчайдушних зусиль. Тому народна мудрість каже: «В єдності - сила», а в розбраті та боротьбі чи війні - безсилля i величезні втрати.
Буржуазний парламентаризм критикували також i марксистська, i радянська політична та юридична наука, i небезпідставно. Конституції буржуазних держав i багато західних спеціалістів звично проголошують що носієм верховної влади в державі є парламент. Він - орган, який виражає волю народу, він - як представник усієї нації в цілому, як всевладний законодавчий орган, який контролює уряд. Це робиться для того, щоб створити ілюзорне уявлення про характер буржуазної держави та його механізм. Буржуазний парламент ніколи не був і не є виразником істинної волі, потреб та інтересів народу. Широка практика парламентських виборів в умовах капіталістичного ладу (тобто економічного i політичного всевладдя капіталу) підтверджує слова Маркса про те, що буржуазне виборче право для трудящих - це право один раз у декілька років вирішувати, який пануючий клас повинен представляти i придушувати народ у парламенті. Система ви6орів у капіталістичних країнах є такою, що й за загального виборчого права (за наявності великих цензів) приводить до того, що представники правлячих класів або повністю панують у парламенті, або мають у ньому значну перевагу над лівими силами (комуністичними i соціалістичними партіями). Це досягаеться за допомогою різноманітних виборчих трюків або ви6орчих технологій, які спотворюють волю виборців. Через це за кандидатів голосують зазвичай менше 50% виборців. Треба пам'ятати, що вибори проводить державний апарат у тісній єдності з буржуазними політичними партіями, що дає можливість за допомогою шахрайства, підкупу, фальсифікації та насильства (аж до терористичних загроз) впливати на волю виборців. Крім того, щоб стати депутатом парламенту, необхідно заплатити виборний податок, витратити на вибори до декількох сот тисяч доларів.
Парламентські органи влади в середині ХХ ст. не були справді представницькими, оскільки вони майже не відображали інтересів усіх класів i станів. У представницьких установах здебільшого представлялися потреби та інтереси насамперед монополістичної буржуазії. Щоправда, до парламентів багатьох країнах обирались i предетавники трудящих. Через це правлячі класи почали віддавати переваги в системі вищих органів державної влади не парламенту, а вищим виконавчим органам. Якщо в епоху буржуазних революцій i станоалення буржуазної держави парламент мав велику політичну вагу, то надалі історія парламенту є історією поступового занепаду його впливу. В. І. Ленін часто підкреслював ілюзорність i фальш різних вигадок про всевладдя парламенту. Вся «державна» робота в усіх парламентських країнах робиться за лаштунками і виконується департаментами, канцеляріями i штабами. У парламентах тільки й точаться розмови із спеціальною метою, щоб одурити простий народ. Внаслідок того, що центр реальної влади перемістився до вищих виконавчих органів, відбувається криза парламентаризму. У середині ХХ ст. парламенти Франції, Англії, США та інших країн світу пережили кризові явища, i парламенти почали із представницьких органів влади перетворюватись у прості придатки до вищих виконавчих органів, а вищі виконавчі органи влади стали авторитарними органами влади та управління.
Отже, буржуазний парламентаризм ХІХ ст. мав cyто класовий буржуазний характер, а не загальнонародний. У ХІХ ст. з'явилась держава, якy небезпідставно назвали «державою третього стану», тобто капіталістичною. Оскільки ця держава i державна влада вже нікого не хотіли допускати до парламенту i державної влади, проти неї було висунуто протилежну ідею — ідею пролетарської держави («держави диктатури пролетаріату»), i сам шлях захоплення держави i державної влади пролетаріатом запрограмований був той самий, яким слідували «буржуа», тобто створення більшості робітничого представництва, а потім «робітнича диктатура»
Буржуазний парламентаризм i класове панування буржуазії привели до Паризької комуни, до виникнення марксизму - соціалістичної ідеології робітничого класу, до теорії держави диктатури пролетаріату, до першої світової війни, яка мала грабіжницький характер і породила соціалістичну революцію (державний переворот) у Росії, Україні та інших країнах Європи. Реалізація цих теорій привела до величезних збитків у СРСР, зокрема і в Україні.
Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. Україна, як і Росія, ліквідували принцип народовладдя (демократію) в особі системи рад народних депутатів і перейшли до реалізації фальшивих теорій – буржуазного парламентаризму, д фіктивної теорії поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. За останні 16 років незалежності Україна стала буржуазною державою з буржуазним парламентом.
Студентам необхідно визначити основні особливості сучасного українського парламентаризму на основі Конституції України (1996 р.) і інших законодавчих документів.
