Статус і діяльність парламентарів та їх об’єднань (4 год.)

План

1. Правовий статус депутата парламенту і його роль у процесі лобіювання:

- законодавчі функції;

- представницькі і контрольні функції;

- робота в комітетах;

- лобіювання у Верховній Раді.

2. Депутатські об’єднання і їх роль та права у парламенті: фракція та депутатська група.

3. Роль партійних організаторів і керівників парламентських груп. Коаліції в парламенті. Характеристика парламентської більшості та парламентської меншості (опозиції).

Література

1. Закон України «Про статус народного депутата України», від 17 листопада 1992.

2. Кислий П. До питання про парламентську більшість у Верховній Раді України // Вісник програми сприяння парламентові України - 1999 - № 1 (36).

3. Колесник К. Особливості парламентської етики в Україні // Право України. - 2004. - №6 - с. 84-86.

4. Кречмер Г. Фракції. Партії в парламенті - К., 1999

5. Манчуленко Г., Філінчук В. Народний депутат України: конституційно - правовий статус // Віче. -1998. - № 1

6. Нельма О. Новий парламент України в контексті професіоналізму // Віче. -1999. -№ 4-е. 53.

7. Нестеренко С. Таємні закони парламентського життя // ПІК. - 1999. - №33-с. 12-15

8. Оніщук М. Більшість і меншість: уроки парламентської демократії // Голос України. - 2003. - №39 - с.8.

9. Погорєлова А. Професіоналізм в українському парламенті: досвід та перспективи становлення // Віче. - 2002. - №9 - с. 19-22.

10. Свєтова С. Роль фракції у законодавчих органах влади // Вісник програми сприяння парламентові України. -1997. - № 4 (26).

11. Тупчієнко Л. Політичні опоненти. Чи готові слухати один одного? // Віче. -2002.-№3-с.12-]5.

12. Узаконення, конституювання опозиції - суспільна потреба // Віче. - 2002. -№3-с. 16-18.

13. Формування парламентської більшості: стан, проблеми, перспективи. Матеріали "круглого столу" - К., 2000.

14. Шейко П. Правові засади депутатської етики // Право України. - 1997. -№12.

З погляду законодавчих повноважень різняться три види парламентів: з необмеженими повноваженнями, з обмеженими повноваженнями й консультативні.

У період створення парламент довго боровся з королями, особливо в епоху абсолютизму, поки не завоював собі виключне право приймати закони по будь-якому питанню суспільного й державного життя. Правда, скрізь збереглося в тій або іншій формі право глави держави накласти вето ("забороняю") на прийнятий парламентом закон, але це право або не використовується сотні років, у зв'язку із чим зложився конституційний звичай незастосування вето (Великобританія), або може бути використано главою держави тільки за порадою уряду (кабінету), тобто лідерів тієї ж партії (партій), що має більшість у парламенті й формувала уряд. Але останнє аж ніяк не бажає накладення вето практично самому собі й застосовує його лише тоді, коли це вигідно уряду (наприклад, якщо опозиція об'єдналася з "неслухняними" парламентаріями правлячої партії й провела в парламенті свій законопроект). Право вето найбільше ефективно використовується в президентській республіці, особливо при "розділеному" правлінні, коли президент вибраний від однієї партії, а більшість у парламенті має інша (інші) партія. Перебороти президентське вето можна лише вдруге прийнявши закон у парламенті кваліфікованим (рідко - абсолютним) більшістю голосів (як правило, 2/3). Таким чином, законодавче верховенство парламенту в принципі зберігається. Лише у двох випадках воно по суті порушується: коли конституційний суд або інший орган конституційного нагляду ухвалює рішення щодо неконституційності закону (у цьому випадку акт парламенту втрачає свою чинність) і коли президент відмовляється підписати закон через його протиріччя раніше прийнятим і чинним законам (це неодноразово мало місце в Росії) або з технічних причин (наприклад, в Італії). Але в цих випадках мова знов-таки йде не про обмеження сфери законодавчого регулювання, а про запобігання дії законів, що суперечать конституції й інші закони або про неможливість точно виконати закон через його недоробку.

Парламенти з необмеженими повноваженням можуть існувати при різних формах правління, за винятком абсолютної монархи, де консультативний парламент юридично може прийняти закон по будь-якому питанню, але з бажання короля. Теоретично обмежувати коло ведення парламентів даного різновиду може лише так звана королівська прерогатива: питання, що традиційно выдносяться до ведення короля. Однак перелік цих питань невеликий, хоча він і охоплює істотні сфери життя (оголошення війни, висновок миру й ін.), навіть питання престолонаслідування іноді регулюються парламентом (існують спеціальні закони у Великобританії, що відповідають положення в конституціях Йорданії, Марокко, Непалу й інших країн). Крім того, у парламентських монархіях королівську прерогативу здійснює на ділі уряд.

Парламенти з необмеженою компетенцією приймають безліч приватних і публічних актів (частки стосуються окремих фізичних і юридичних осіб). Конгрес США в період сесії нерідко приймає більше тисячі законів такого роду, парламент Італії з 1945 р. у середньому приймає 330 законів на рік. Однак переважна їхня більшість має несуттєвий характер.

Концепція необмежених законом законодавчих повноважень парламенту, що виникає з ідей його верховенства, характеристика парламенту як єдиного законодавчого органа, відображають демократичні устремління. Однак вони найчастіше натрапляють на практичні труднощі, неможливість урегулювати всі суспільні відносини законами парламенту. Звідси виникла розглянута нижче практика делегованого законодавства й регламентарной влади.

Парламенти з обмеженою компетенцією відомі головним чином деяким країнам континентальної Європи. Серед діючих конституцій першої була конституція Франції 1958 р., що встановила розмежування повноважень по виданню нормативних актів між законодавчою й виконавчою владою. Однак практиці й конституційному праву близькі до цього моделі були відомі давно. Вперше вони одержали виразне вираження в структурі й повноваженнях вищих органів Російської Федерації після Жовтня 1917 р., а потім - у повноваженнях колишніх органів Союзу РСР. У радянській системі була встановлена множинність законодавчих органів. Закони видавали з'їзд Рад робітничих і селянських депутатів (потім - депутатів працюючих), між сесіями останнього - Всеросійський (у СРСР - Центральний) виконавчий комітет, що також збиралася не часто, його президія й навіть уряд (Рада народних комісарів). Компетенція по законотворчості між ними була практично не розділена, крім лише питань про прийняття й зміни Конституції.

В 1936 р. у СРСР був створений по Конституції єдиний законодавчий орган - Верховна рада, інші вищі органи були позбавлені права приймала закони. Однак, Президія Верховної ради приймав укази, які могли вносити зміни в будь-який закон, і навіть у Конституцію (тобто хоча укази не були законами у формальному змісті, вони були ними в матеріальному). Роль законів виконували, по суті, і нормативні постанови уряду, особливо спільні постанови Ради міністрів і ЦК КПРС. У теорії, класифікаціях збірників законів і в законодавчих актах всі ці нормативні документи поєднувалися одним терміном "законодавство", що нівелює принципове розходження між законами й підзаконними нормативними актами.

В інших країнах, у тому числі західних, уже задовго до 1958 р. увійшло в практику делеговане законодавство, виконавчі органи стали користуватися регламентарной владою. Словом, французька конституція 1958 р. втілила лише в конституційні норми тенденцію, що намітилася. За нею пішли нові франкомовні держави, що виникли після ліквідації колоніальної залежності (конституції Сенегалу 1963 р., Мадагаскару 1975 р., Конго 1979 р. і ін.). Тепер цієї моделі випливають і деякі постсоціалістичні держави (конституція Казахстану 1995 р. і ін.)..._

Проведено розмежування сфери нормативного регулювання між парламентом і органами виконавчої влади. Ряд питань віднесений тільки до компетенції парламенту. По деякимі з них парламент може видавати лише закони, що містять принципи регулювання (закони-рамки), а детальні нормативні акти видає регламентарная влада (президент, уряд, міністри). Інші питання парламент регулює вичерпним шляхом. Всі інші питання віднесені до ведення регламентарной влади. Число питань, віднесених конституцією до різних форм законодавчого регулювання неоднаково в різних країнах і становить звичайно 15-30 (їхній підрахунок ускладнений, тому що відповідні статті містять ряд підпунктів і розвиваючих їхніх положень). Якщо законопроект, внесений на засідання парламенту, торкається питань, не підлягаючому регулюванню законом, уряд оголошує такий законопроект "не відповідним", і голова палати знімає його з обговорення.

Крім законопроектів парламенти багатьох країн приймають резолюції й постанови. Як правило, вони затверджуються одною палатою (при двопалатному парламенті), не мають декількох стадій ("читань"), характерних для обговорення законопроекту, і не представляються на підпис главі держави.

Резолюції й постанови можуть бути прийняті й на спільному засіданні обох палат. Вони часто містять доручення уряду, звертають увагу на необхідність рішення назрілих питань. Постановами оформлюється обрання тих або інших органів (у Російській Федерації).

Консультативних парламентів (у ряді країн — Катарі, Ірані й ін.вони й офіційно називаються Консультативними національними зборами) існує в цей час небагато, насамперед вони засновані в тих мусульманських країнах, які мають форму абсолютної монархії. Такі парламенти являють собою модернізацію інституту аш-шура в сучасних умовах. Вони можуть бути виборними, у тому числі по племінних округах (у Кувейті), частково виборними, а в основному призначуваними особами залежно від посади (у Брунеї), повністю призначеними (в ОАЭ парламент - Національні збори - призначаються урядами семи еміратів, що входять у федерацію). Консультативний парламент призначений лише для того, щоб монарх вислухав думку депутатів. Він не зв'язаний цими думками при виданні нормативних актів: проти його волі закон не може бути прийнятий, тому що конституції встановлюють, що вся влада (законодавча, виконавча, судова) виходить від монарха або що законодавча влада, здійснюється спільно монархом і парламентом. Втім, у більшості названих країн актів парламенту видається небагато. По-перше монарх сам видає акти після такого обговорення, а по-друге, вважається, що суспільні відносини досить повно врегульовані в "священних" книгах, і немає потреби у великій кількості додаткових законів.

Поряд із законодавчими повноваженнями парламент має іншими дуже важливі права. По-перше, він визначає основні напрямки внутрішньої й зовнішньої політики держави (це в меншій мірі стосується тих країн, де є "надпарламентські" органи, як це має місце в Індонезії або було в СРСР при існуванні з'їзду народних депутатів, але й у цих випадках парламент бере участь у визначенні основних напрямків політики). Це робиться в різних формах, зокрема, шляхом обговорення чергових (як правило, щорічних) звернень президента до націй, де ставляться певні питання, обговорювані потім у парламенті; шляхом обговорення послань президента парламенту; обговорення "тронної мови" монарха при відкритті сесії парламенту. По цих обігах парламент іноді приймає резолюції (після дебатів), але частіше вони не підлягають обговоренню і є основою для наступних законодавчих актів.

По-друге, парламент обирає, призначає, утворює деякі інші вищі органи держави.

Статус народного депутата визначено в Законі України «Про статус народного депутата України» та в Конституції України. З ними студентові необхідно ознайомитись.