Англійський парламент

Не применшуючи ролі та значення станово-представницьких установ, які виникли в інших державах в епоху Середньовіччя, все ж на особливу увагу заслужить історія виникнення і становлення подібної інституційної установи в Англії, адже зона по праву вважається першим представницьким парламентом. Своєрідність цієї станово-представницької установи полягає і в тому, що вона з самого початку стала невід”ємною і з часом усе більш значною частиною державної організації країни. Передумовами виникнення парламенту як нової політичної установи, були економічні і соціальні зрушення, що сталися в ХІІ-ХПІ ст.ст. в англійському суспільстві, а також те нове співвідношення соціальних сил, яке склалося в ньому наприкінці цього періоду.

Абсолютна монархічна влада існувала в державі з феодальною формою, і, отже, здійснювалась відповідно до феодальних звичаїв. В окремих урочистих випадках (на Різдво, Паску) васали корони збиралися навколо короля. Ці зібрання не мали ніякої влади. На них король тільки викладав свої наміри і звертався за порадою до головних осіб, проте це не можна називати національними зборами. Король також обирав з-поміж присутніх тих магнатів, яким він доручав розглядати подані йому позови, але сама курія не була судовим зібранням і не функціонувала в якості феодального суду для представників вищої аристократії.

З часом установився звичай, за яким король, якщо він бажав видати будь-яку важливу ухвалу, повинен був попередньо піддати її розгляду зібрання, яке він скликав на декілька днів - вищих духовних і світських магнатів, інших васалів корони – Парламенту.

Становлення парламенту відбувалося в умовах подальшого зростання державної централізації в ХІІ-ХІІІ ст., посилення селянських заворушень, викликаних захопленням общинних земель лордами (т.зв. процес "обгороджування"), боротьби між крупними феодалами (баронством) і дрібними та середніми феодалами (лицарством), розростанням міст і прошарку міщан, які вимагали від королівської влади захисту своїх інтересів. Але визнання права станів брати участь у вирішенні важливих політичних і фінансових питань здобувалося в Англії в ході гострих соціально-політичних конфліктів і набуло форми руху за обмеження зловживань центральної влади.

Першим етапом у політичній боротьбі за захист прав стало прийняття Великої хартії вольностей (1215 р.) і який вважається у сучасній Великобританії першим актом конституційного значення. Зокрема, встановлювалося олігархічне управління країною шляхом заснування комітету з 25 баронів із контрольними функціями стосовно короля і утворено Раду королівства, яка дещо обмежувала владу короля щодо прийняття важливих фінансових ухвалУ середині XIII ст. вона часто іменувалась "парламентом". Проте такий "парламент" не був ні становою, ні представницькою установою.

Та при цьому неодмінно треба враховувати ту обставину, що самі англійці вважають Парламентом, який складає рішучий прецедент, той Парламент, що був скликаним в 1295 р. Едуардом І, і який вони іменують великим і зразковим Парламентом, який уперше об'єднував представництво всієї нації, що складалося з трьох станів королівства.

Отже, в політичній боротьбі різних соціальних станів із королівською владою в Англії наприкінці XIII ст. виникла нова політична установа - парламент. Поява цієї нової інституції була наслідком цілої низки політичних угод, які укладалися між різними угрупуваннями панівного класу і яка відбивала у своїй структурі та організації процес оформлення в англійському феодальному суспільстві відповідних прошарків - баронства, лицарства, міщанства.

Класичні ж парламентські інституції виникли у 17-18 ст. Хоча назвати їх класичними можна дуже умовно, оскільки формувалися вони із широким застосуванням різноманітних цензів: майнового, вікового, статевого тощо. Поступово, протягом буржуазно-демократичних революцій повноваження парламентів розширюються, поступово відмовляються від статевого і майнового цензів. Врешті-решт вже на кін 19-поч. 20 ст. парламенти перетворюються у надзвичайно впливові представницькі органи, суттєво стримуючи і обмежуючи владу монархів у тогочасних імперіях.

5. Сучасний парламентаризм, його значення і функції. Якщо в першій половині XX століття простежувалось зниження ролі парламентів у процесі здійснення державної влади, що виявилися у зміцненні повноважень урядів за рахунок вищих представницьких органів і які призвели до звуження реальних можливостей впливу останніх у сфері здійснення влади (у вітчизняній літературі ще донедавна такий стан характеризувався як «криза буржуазного парламентаризму»), то розвиток парламентаризму після Другої світової війни, свідчить, що тенденція падіння ролі парламентів виявляється далеко не у всіх країнах.

В розвинутих країнах Заходу (Греція, Італія, Іспанія, Португалія, Північні країни, ФРН, Японія) остаточно закріпилися в конституційній теорії та практиці принципи парламентаризму. На зламі 80-90 - х рр. ХХ ст. державно-правовий розвиток багатьох країн Центральної та Східної Європи, Азії та Африки вступив у новий етап, який характеризується проведенням політичних і економічних реформ демократичного спрямування і виявляється в радикальному оновленні конституційних засад державного ладу.

Правлячі кола багатьох країн вдалися до парламентських реформ: у деяких з них виникли нові парламентські структури - соціальні комісії по контролю, парламентські уповноважені з прав людини, лічильні або рахункові палати тощо. Законодавча діяльність парламентів отримала зміст правової домінанти, зростає їхня роль у здійсненні установчих, контрольних, фінансово-бюджетних та інших функцій, у цілому зріс їх авторитет в очах громадськості, хоча нерідко низька ефективність парламентської діяльності дещо знижує його в окремих країнах.

Отже, можна говорити про «ренесанс» парламентаризму в сучасних умовах. Звичайно, з деякими застереженнями, адже форми і темпи утвердження парламентаризму в різних країнах мають свої особливості.

Важливе значення для характеристики парламенту як державно-правового інституту має закріплення його становища в системі органів державної влади, яке міститься у нормах Конституції та конституційних законів. При цьому зазначимо, що світова конституційна теорія і практика виходить із того, що правовий статус парламенту зумовлений багатьма факторами, і в першу чергу особливостями історії політичних інститутів відповідної держави, її конституційного ладу, проголошеними в основних законах, принципами, існуючими партійними системами і політичними умовами і т. ін. До того ж реальне політичне і соціальне становище, в якому діють представницькі установи, породжують, як це буде показано нижче, істотні відмінності у закріпленні конституційно-правового статусу парламенту в окремих державах.

Розглядаючи під таким кутом зору парламенти, окремі вчені, і, на нашу думку, вони мають рацію, стверджують про існування чотирьох основних моделей їх організації.

Першу модель репрезентують органи народного представництва тих держав, які проголосили в якості підвалини конституційного ладу принцип парламентського (відповідального) правління. До них відносять парламенти Великобританії, більшості держав британської Співдружності, Австрії, Італії, ФРН, деяких постсоціалістичних держав (Болгарії, Молдови, Естонії, Латвії, Угорщини, Словаччини, Чехії) та ін. Місце та роль парламенту у системі державних органів визначається тим, що від нього похідним є уряд, який формується і несе відповідальність перед ним, а в деяких країнах і глава держави, що обирається так чи інакше колегією депутатів.

Друга модель пов'язується із конституційним статусом парламентів у державах із президентською формою правління, і які відповідно заклали у підвалини організації державної влади принцип жорсткого розподілу влад. Класичним прикладом такої моделі конституційного статусу вищого органу народного представництва служить Конгрес СІЛА. Існуюча тут конституційна система «стримувань і противаг» чітко відображає співвідношення трьох гілок влади. При такій формі правління не існують такі інститути, як парламентська відповідальність уряду, вотум недовіри йому, як і розпуску парламенту. Однак президенту належить право відкладального вето, яке у свою чергу може бути подолано Конгресом. Найважливіші призначення глави держави потребують узгодження зі законодавчою владою (сенатом). Конгрес не може примусити президента піти у відставку, але в змозі прийняти ухвалу про відсторонення президента від посади у порядку імпічменту. До цієї ж моделі можна віднести і парламенти багатьох держав Латинської Америки (Бразилія, Венесуела, Мексика, Панама, Уругвай та ін.). Зазначимо, що іноді в літературі систему правління у цих країнах називають «супер-президентською», для якої характерною рисою є функціонування у порівнянні зі СІЛА слабкої законодавчої влади, фактичного її підпорядкування президенту, особливої ролі збройних сил.

Третя модель конституційного статусу парламентів є характерною для держав із змішаною формою правління, що поєднує елементи президентської та парламентської системи. Відповідно тут складаються відносини між законодавчою і виконавчою владами. У них також проголошений інститут парламентської відповідальності уряду, проте і президенту належать важливі повноваження щодо функціонування парламенту (він наділяється, зокрема, правом його розпуску). Класичним еталоном тут вважається парламент Франції. До цієї ж групи входять ті з країн, що звільнилися, і сповідують французьку модель. Сюди відносять парламенти Росії, України, деяких інших країн СНД, а також окремі держави британської Співдружності, які запровадили у себе інститут сильної президентської влади.

Четверту модель з точки зору конституційно-правового статусу представницьких установ складають парламенти «радянського зразка» (В'єтнам, КНР, КНДР, Куба). Функціонування конституційного механізму в цих державах будується на принципах єдності державної влади, повновладдя рад і керівної ролі правлячої партії. В цілому призначення вищого представницького і законодавчого органу зводиться до формального схвалення прийнятих за його межами (вищими органами) політичних ухвал.

Закінчуючи аналіз конституційно-правового статусу парламентів, необхідно вказати на особливе становище т.зв. «консультативних парламентів», їх не можна віднести до жодної із вказаних моделей, оскільки вони є тільки законодорадчими установами. Консультативні парламенти зокрема передбачені Основними законами таких держав, як Бахрейн, Бруней, Катар, Кувейт, ОАЕ та ін.). У деяких із цих держав існування навіть таких парламентів недовгочасне: вони часто розпускаються монархами.

Отже, конституційний статус парламенту безпосередньо пов’язаний з відповідними формами державного правління, адже становище і роль вищого представницького і законодавчого органу у вирішальній мірі залежить від характеру взаємовідносин вищих органів держави - системи правління. Це дозволяє враховувати такі нові явища та інститути, як розвиток політичних партій, посилення значення виборів і масового електорату, зміну становища депутата і зростання його залежності від партій, появу поряд із пресою інших засобів масової інформації тощо. Під таким кутом зору конституційна наука також виділяє декілька груп держав.

До першої відносять розвинуті демократичні держави. В деяких з них парламенти функціонують без перерви протягом декількох століть: парламент Великобританії, наприклад, існує понад 700 років, понад 200 років діють парламентські установи у США та Франції.

Візьмемо для прикладу США. Конституційний статус Конгресу - парламенту США був визначений Конституцією 1787 р. і з того часу не зазнавав докорінних змін. Сучасний Конгрес - це складна законодавча організація із добре облаштованою системою експертних комітетів і підкомітетів, чіткими фракціями партійної більшості та меншості, із виразною роллю керівництва. Конгрес поступово розвивав власну організаційну структуру різними шляхами: через розвиток представницьких повноважень із притаманними їм тонкощами і нюансами, шляхом створення і підтримки спеціальних робочих груп, удосконалення політичного й апаратного керівництва та формування організованої системи партійного суперництва.

Вплив британського парламенту значно посилився у 70-х роках частково через те, що інтереси окремих суспільних груп стали набувати форму активного лобіювання. Саме вони сприяли активізації діяльності членів Палати громад.

Політична історія інших країн характеризується неодноразовими кризами, які, за загальним правилом, супроводжувались ліквідацією парламентських установ і наступним їх відновленням (Італія, Німеччина). У цьому плані надзвичайно цікавим є досвід організаційного становлення повоєнного парламенту Італії. Протягом останніх сорока років парламент Італії набув значної організаційної автономії, незважаючи на те, що конституційна система цієї країни наділяє виконавчу ланку влади величезними повноваженнями порівняно із законодавчим зібранням. Ц ьому сприяло реформування правил і процедур, що відбувалися у 80-х роках. Організаційно-структурні зміни у парламенті дозволили зміцнити позиції правлячої партійної коаліції, активізувати роль депутатів і парламентських комісій у процесі законотворення.

У Скандинавських державах парламенти (датський, норвезький та шведський) характеризуються усталеною організаційно-структурною будовою. В основу парламентської системи цих країн покладено принцип багатопартійності. Від 70-х років важливими складовими частинами парламентських установ стали їхні комісії, активність законодавчої влади зросла, члени парламентів стали більш діяльними під час обговорень на засіданнях палат. Важливим є і той факт, що протягом останніх двох десятиліть звичним явищем стали уряди меншості. За умов ослаблення виконавчої влади у Скандинавії відбувається «відродження парламентів».

Отже, незважаючи на певні відмінності в еволюції парламентських інститутів, усім країнам розглядуваної групи притаманні демократичні традиції. Особливо у 1990-х роках парламенти відіграють помітну роль у політичному житті. Основні проблеми організаційного розвитку представницьких установ у цих державах пов'язані із забезпеченням більш діяльної участі цих інститутів у державному управлінні.

До другої групи зараховуються країни, що розвиваються. Найбільш суттєвою характерною рисою цього угрупування є те, що становлення незалежної і самостійної державної влади та відповідно нової конституційної системи, включаючи і загальнонаціональний виборний орган представництва, відбувалося вже у XX столітті. Досвід організаційного становлення парламентів у більшості із вказаних держав не перевищує декількох десятиліть.

Звичайно, на початкових стадіях конституційного розвитку ці країни зазнали великого впливу британського (Єгипет, Індія, Іран) і американського, а також французького (Ліван, Сирія) досвіду. В цілому в цих державах спостерігається надзвичайно строкатий конгломерат моделей організації парламентів. З одного боку, тут виділяються держави із демократичною парламентською установою (Індія), а з іншого - держави, де взагалі відсутній демократичний лад (Ірак). У деяких державах парламент не відіграє суттєвої ролі у політичному житті країни.

В Алжирі, Єгипті, Іраку, Ємені, Лівії, Сирії, Судані, Тунісі конституції зміцнили статус і розширили повноваження глави держави за рахунок послаблення ролі парламентів. Становище парламентської установи у цих країнах характеризується слабкістю її функцій у такій важливій сфері, як контроль за діяльністю уряду. Хоча уряд звертається до парламенту з проханням про довіру, проте його демарш має тільки формальний характер, оскільки уряд завжди отримує вотум довіри. Якщо ж будь-яка проблема загострюється, то уряд іде у відставку за волею глави держави, а не представницького органу народу. Якщо ж звернутися до конкретних ситуацій із практики названих Арабських республік, то ми побачимо, що парламент ні разу не висловлював вотум недовіри урядові в Єгипті, Сирії, Тунісі. Більше того, члени парламентів майже не використовують таку форму контролю, як депутатський запит: в однопартійних державах ці питання стосуються тільки другорядних питань, оскільки звертання із запитами із більш важливих проблем розглядається як порушення обов'язку члена правлячої партії, і керівництво парламенту може навіть покарати депутата за такі дії. У даному контексті арабський дослідник Каїд Мухамед Тарбуш навіть робить висновок про те, що статус і функції парламенту у цих державах тепер нижчі, ніж при попередніх режимах.

Ще одну групу утворюють держави, які звільнилися від тоталітарного режиму. Парламентські інститути в них досить слабкі. Задушені військовою диктатурою, ці інститути воскресли в цілій низці країн Латинської Америки (Нікарагуа, Парагвай, Чилі); вони відроджені у Східній та Центральній Європі (Болгарія, Словаччина, Румунія, Польща, Угорщина, Чехія та ін.). Нові парламенти утверджуються в державах Європи та Азії, що утворилися на терені колишнього СРСР. Якщо у деяких державах (Польщі, Румунії, Угорщині, Чехії) парламентські інститути існували ще до Другої світової війни, то у більшості держав-правонаступниць Радянського Союзу ніколи не було демократичних інститутів.

Тенденції розвитку країн Центральної та Східної Європи, а також держав, які утворилися на терені колишнього СРСР, свідчать про суттєві просування в державному ладі цих країн у бік парламентаризму. Однак демократичні процеси відбуваються тут аж ніяк не рівно, що нерідко спричиняє невідповідність конституційних положень і політичної дійсності. Згадаємо бодай конфронтаційність між різними політичними силами у Білорусії, в Росії, Польщі та в Україні.

Висновок: По-перше, нові конституції, зберегли інститут сильного глави держави, водночас передбачають обмеження строку президентських повноважень двома термінами, а також розділення посад глави держави і голови уряду (останнє, однак, не скрізь). По-друге, розширюється компетенція парламенту, зокрема, посилюється його контроль за виконавчою владою шляхом встановлення в деяких країнах парламентської відповідальності уряду. По-третє, заснування двопалатних парламентів у ряді держав, які були рідкісним винятком в старих державних структурах. По-четверте, усі нові основні закони містять положення про незалежність судової влади та її гарантії (у багатьох конституціях періоду 70 - 80-х рр. було відсутнім поняття «судова влада»). По-п'яте, визнання на конституційному рівні політичних партій як самостійного політичного і конституційно-правового інституту і у зв'язку з цим введення в основний закон приписів, які б виключали можливість підкорення політичними партіями державного апарату.

Література: 3, 7, 8, 9, 13, 20, 28, 32, 34, 42.