Основні теорії парламентаризму

Теорія Рівноваги влад Широкого розповсюдження на сучасному етапі набула і теорія “рівноваги влад”. Проф. Б.А.Стародубський, який здійснив аналіз цієї теорії, досить слушно зауважує, що ця теорія ставить і розв’язує проблему рівноваги сил у чисто юридичному плані: раз у парламента є право “покінчити з даним складом уряду (адже палата, яка висловила недовіру кабінету, зобов’язує міністрів піти у відставку), отже, для рівноваги необхідно, щоб і у уряду було право “покінчити” з даним складом палати (адже розпуск парламенту поєднується із призначенням нових парламентських виборів). Учений правильно міркує, що вотум недовіри не є адекватним за своєю ефективністю розпуску парламенту. Прихильники теорії “рівноваги влад” є і серед німецьких учених. Так, Т. Маунц стверджує, що в державному механізмі ФРН “має місце зрівноваженість (збалансованість) сил між бундестагом і федеральним урядом, але не залежність федерального уряду від бундестагу у власному розумінні слова”.

Поділ влад (стримувань і противаг) П.Хей зробивши опис конституційних повноважень Президента, Конгресу та Верховного суду, вважає, що усі три гілки правління, хоча і є незалежними відносно одна одної, мають тим часом багаточисельні контрольні функції, що дозволяють запобігти перевищення ними своєї влади. Проф. Фішер, аналізуючи проблему розподілу влад, застерігає від погляду на існуючі конституційні обмеження як на нездоланну перешкоду для спільних дій виконавчих і законодавчих органів. На його думку, занадто загальний характер положень конституції може призвести до довільного тлумачення повноважень і функцій окремих галузей влади і, як наслідок, до узурпації влади. Звідси, на кожному конкретному етапі історії США, нагадує він, одна гілка відіграє домінуючу роль, інша - підлеглу. Посеред сучасних американських учених-конституціоналістів немає теоретичної єдності у тлумаченні принципу розподілу влад. І хоча цей принцип не втратив свого значення в сучасній доктрині і політико-правовій ідеології США, все ж класична схема розподілу влад доповнюється у наш час різного роду модифікаціями і застереженнями. У 80 - і роки особливого розповсюдження набув “колегіальний підхід” до функціонування “розподілених влад”, тобто необхідність співробітництва Президента з іншими органами влади, і насамперед із Конгресом.

Кабінетного правління Її прихильники, обгрунтовують вимоги сильної урядової влади (або президентської), необхідністю прийняття ухвал на урядовому або президентському рівні за умови виключення демократичного контролю з боку представницьких органів. Все ж варто зауважити, що в даний час під “правлінням кабінету” (“правлінням прем’єр-міністра”) багатьма вченими розуміється перехід верховної влади від парламенту до уряду. Режим, при якому парламенту не належить верховенство і при якому на перше місце в системі державних органів поставлений уряд (або президент), не може визнаватися парламентаризмом. Для нього може використовуватися таке поняття як “кабінетне правління”, “міністеріалізм”.

Верховенства парламенту Д.Ярдлі,вважає що парламент “може зробити все, що вважає за необхідне, оскільки він є верховним органом влади”. Тому Ярдлі визначає уряд як “орган державної влади, який несе відповідальність за виконання законів і здійснення встановленого парламентом порядку управління”.Щодо делегованого законодавства, Ярдлі не вважає його засобом обмеження прав парламенту, оскільки акти делегованого законодавства повинні бути схвалені парламентом, крім того існують перевіряючі парламентські комітети. Водночас він вважає, що перешкоду намірам парламенту можуть ставити судові органи. Отже, згідно з “традиційними” поглядами, англійська правова система не визнає ніяких обмежень верховенства парламенту. Це верховенство розуміється так: парламент — єдиний орган, який може скасувати або змінити будь-який закон; він вправі творити закони з будь-якого питання; парламент попереднього скликання не має права зв’язувати своїх послідовників. На думку Георгіци, дуже важливо підкреслити, що сучасна конституційна доктрина інтерпретує верховенство парламенту не як існування верховної законодавчої та підзаконної виконавчої влади, а як існування сильної “парламентської виконавчої влади”, яка домінує в парламенті. Що ж стосується самого принципу “парламентського верховенства”, то в його традиційному розумінні він уже давно не стикується із реальною державно-політичною практикою. Окремі вітчизняні та зарубіжні автори визнають за ліпше говорити не про “верховенство парламенту”, а про високе місце вищого представницького органу в тріаді влад.