Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини
всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці,
поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного
виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного
рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому
перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу
кожної працездатної людини. Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників.

Кодекс законів про працю України (КЗпП) визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної та творчої праці.

Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всебічну охорону трудових прав працівників.

Глава I: Загальнi положення

Глава II: Колективний договiр

Глава III: Трудовий договiр

Глава III-А: Забезпечення зайнятостi вивiльнюваних працiвникiв

Глава IV: Робочий час

Глава V: Час вiдпочинку

Глава VI: Нормування працi

Глава VII: Оплата працi

Глава VIII: ГарантiЇ i компенсацiЇ

Глава IX: ГарантiЇ при покладеннi на працiвникiв матерiальноЇ вiдповiдальностi за шкоду, заподiяну пiдприємству, установi, органiзацiЇ

Глава X: Трудова дисциплiна

Глава XI: Охорона працi

Глава XII: Праця жiнок

Глава XIII: Праця молодi

Глава XIV: Пiльги для працiвникiв, якi поєднують роботу з навчанням

Глава XV: Iндивiдуальнi трудовi спори

Глава XVI: Професiйнi спiлки. участь працiвникiв в управлiннi пiдприємствами, установами, органiзацiями

Глава XVI-А: Трудовий колектив

Глава XVII: Загальнообов'язкове державне соцiальне страхування та пенсiйне забезпечення

Глава XVIII: Нагляд i контроль за додержанням законодавства про працю

12. Професійні спілки як добровільне об’єднання громадян для представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав й інтересів працівників.

Професійні спілки — це організації, створювані на підставі вільного вибору громадян, пов'язаних спільни­ми виробничими, професійними інтересами по роду їх діяльності, з метою представництва і захисту їх інтересів та соціально-трудових прав. Профспілки — незалежна гро­мадська організація, наділена правовим статусом, виз­наченим законодавством. Законодавство України, зокре­ма Цивільний кодекс (ст.21), визнає профспілки юри­дичними особами. Це означає, що в результаті їх органі­заційної єдності, економічної самостійності, правової регламентації їх діяльності законодавством і статутними документами вони володіють право- і дієздатністю, спро­можні виступати від свого імені з метою захисту своїх інтересів і в першу чергу — інтересів своїх членів та не­сти юридичну відповідальність.

Як громадська організація професійні спілки засновані на членстві, і кожний громадянин має право вільно виз­начатися щодо своєї участі в профспілці. Належність чи неналежність до них не тягне за собою будь-яких обме­жень громадян у правах. Це положення закріплене стат­тею 36 Конституції України. При цьому слід зазначити, що в питаннях колективних інтересів професійні спілки захищають інтереси всіх працівників незалежно від їх член­

ства в професійній організації. Це обумовлено тим, що умови прийнятого колективного договору поширюються на всіх членів трудового колективу, в тому числі і на тих, хто не є членом профспілки. Що ж до індивідуальних прав останніх, то вони не захищаються профспілками.

Діяльність професійних спілок здійснюється на підставі законодавства і колективних договорів, а регулюється нор­мами, встановленими керівними профспілковими орга­нами.

Законодавчою базою профспілок є в першу чергу Кон­ституція України, Кодекс законів про працю (гл. II, XVI і ряд статей інших глав), Закон України «Про колективні договори і угоди», а також Закон СРСР від 10 грудня 1990 року «Про професійні спілки, права і гарантії їх діяльності» і Положення про права профспілкового комі­тету, установи, організації, затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 вересня 1971 року, які про­довжують діяти до прийняття аналогічного національно­го законодавства. Крім того, правову основу діяльності профспілок складає також трудове законодавство в ціло­му, оскільки воно використовується профспілками для захисту прав та інтересів працівників.

На підставі вказаних законодавчих актів професійні спілки реалізують свої повноваження стосовно представ­ництва і захисту трудових та соціально-економічних прав працівників у відносинах з роботодавцями, органами державної і місцевої влади, а також іншими об'єднання­ми громадян.

Разом з тим кожний із цих суб'єктів трудового права наділений також своїми правами. Для трудових колек­тивів такими є участь в управлінні підприємством, вирішенні виробничих проблем; для профспілок — в основ­ному вирішення проблем соціальної сфери. Виробничі, технічні, економічні питання діяльності підприємства цікавлять їх лише з точки зору дотримання прав та інте­ресів працівників.

Діяльність різних представницьких органів працівників саме в інтересах останніх повинна основуватись на взає­модії і співробітництві.

13. Генеральна угода як результат колективних переговорів щодо соціально-трудових відносин та її зміст відповідно до Закону України «Про колективні догори та угоди».

В Україні існували окремі форми со­ціального партнерства. Однак ринкові відносини вимагають створення нового правового механізму регулювання ко­лективних відносин у суспільстві. Тому проривом у розвитку соціального парт­нерства було прийняття Закону України «Про соціальний діалог», яким визначе­ні правові засади організації та порядку ведення соціального діалогу в Україні з метою вироблення та реалізації держав­ної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, еко­номічних відносин та забезпечення під­вищення рівня і якості життя громадян, соціальної стабільності в суспільстві, а також вперше законодавець розглядає діалог не тільки двосторонній, а і на три­сторонній основі.

І саме тому основою соціального парт­нерства (діалогу) на державному рівні є Генеральна угода, де на тристоронній взаємодії найманих працівників в особі Спільного представницького органу все­українських профспілок та профспілко­вих об’єднань, роботодавців у особі Спільного представницького органу сто­рони роботодавців на національному рів­ні та держави в особі Кабінету Міністрів України повинен забезпечуватись посту­повий розвиток економіки, піднесення рівня життя людей та задоволення за­гальнонаціональних потреб країни.

У даному випадку держава здійснює правове регулювання соціально-трудових відносин точно так, як це здійснюється в інших сферах суспільного життя.

Разом із тим, на відміну від інших га­лузей права, в трудовому праві держава набуває ще одну роль — соціального парт­нера. Як соціальний партнер держава ви­значається у двох проявах: держава-робо- тодавець і держава-партнер у правовому механізмі соціального співробітництва, носій загальнодержавних інтересів і мала би виступати окремою стороною Генераль­ної угоди, що й передбачено ст. 359 проек­ту Трудового кодексу [8]. Однак держава, поки що, виступає як власник ресурсів і як один із найбільших роботодавців у осо­бі підприємств, організацій і установ на стороні роботодавців, і саме в цій ролі під­писує Генеральну угоду.

З погляду правової природи, Гене­ральні угоди — це правові акти, що регу­люють соціально-трудові відносини на рівні держави. В юридичній ієрархії джерел трудового права ці угоди стоять між законодавчими (централізованими) і локальними нормативними актами, тобто посідають проміжне становище.

Генеральна угода встановлює загальні принципи регулювання соціальних трудо­вих відносин на державному рівні. В Україні вони почали укладатися з 1991 р. На даний час діє Генеральна угода, укла­дена на 2010—2012 рр., в якій зазначено, що вона укладена з метою регулювання розвитку вітчизняного виробництва для забезпечення продуктивної зайнятості, оплати праці, охорони праці та охорони навколишнього природного середовища, соціального захисту працівників та задо­волення духовних потреб населення. Сто­рони вважають за необхідне об’єднати свої зусилля на формування регулятивно-по­даткової політики, на розвиток внутріш­нього ринку і підтримку вітчизняного ви­робництва, передбачити заходи щодо за­безпечення ефективної зайнятості пра­цівників. Особливу увагу звернуто на ста­ле скорочення нелегальної та тіньової зай­нятості населення, легалізацію трудових відносин, розробку критеріїв масового ви­вільнення працівників та порядку прове­дення такого вивільнення. Також окре­мим розділом Генеральної угоди передба­чено забезпечення зростання середньої за­робітної плати в цілому по економіці України на 2010—2012 роки, а саме: за­безпечити зростання середньої заробітної плати в 2010 р. не нижче ніж на 17,8 від­сотків порівняно з 2009 р., в 2011 р. — не нижче ніж на 15 відсотків порівняно з 2010 р., в 2012 р. — не нижче ніж на 16 відсотків порівняно з 2011 р. [9]. Так само, передбачено за період з 2010 по 2012 рр. середньорічне зростання серед­ньомісячної реальної заробітної плати на рівні не нижчому, ніж зростання внутріш­нього валового продукту.

Звернено увагу на питання охорони праці, умов праці та відпочинку як пріо­ритетних напрямів співпраці. Особливу увагу приділено соціальному захисту працівників як пріоритетному напряму співпраці. Крім того, сторони домови­лись визнати соціальний діалог як за - гальновизначену форму співпраці Кабі­нету Міністрів України, профспілок і ро­ботодавців на принципах рівноправного партнерства. І, що немаловажно, здій­снювати соціальний діалог у процесі роз­роблення проектів законів України та ін­ших нормативно-правових актів у сфері соціальних, економічних, трудових від­носин і соціального захисту та вважати, що висновки і рекомендації, прийняті за результатами проведення соціального діалогу, є обов’язковими для розгляду органами державної влади та організа­ціями, до яких вони надсилаються.

Таким чином, для фактичного вико­нання найактуальніших питань щодо формування регулятивно-податкової по­літики, розвитку внутрішнього ринку, скорочення нелегальної та тіньової зай­нятості населення, зростання середньої заробітної плати необхідна відповідна діюча нормативна база як на державно­му, так і на регіональному рівнях, яка б могла забезпечити обов’язкове виконан­ня задекларованих питань та передба­чала відповідальність всіх суб’єктів за її невиконання.

14. Галузева угода між Міністерством соціальної політики України та Профспілками працівників соціальної сфери України і працівників державних установ України.

Галузеву угоду між Міністерством соціальної політики України та Профспілками працівників соціальної сфери України і працівників державних установ України на 2011 – 2013 роки (далі – Угода) укладено на двосторонній основі відповідно до Закону України „Про колективні договори і угоди” та Генеральної угоди про регулювання основних принципів і норм реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин в Україні на 2010 – 2012 роки (далі – Генеральна угода).

Сторонами Угоди (далі – Сторони) є Міністерство соціальної політики України (далі – Міністерство) та Профспілки працівників соціальної сфери України і працівників державних установ України (далі – Профспілки).

Угодою регулюються норми і гарантії, права та взаємні обов’язки Сторін стосовно врегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин.

Угоду укладено з метою посилення соціального захисту працівників соціальної сфери та державних установ соціальної сфери (далі – соціальної сфери), підвищення ефективності праці, удосконалення організації та оплати праці, створення безпечних і нешкідливих умов праці та поліпшення медико-соціальної допомоги, забезпечення соціальних гарантій працівникам, запобігання трудовим конфліктам.

Положення Угоди діють безпосередньо на всіх підприємствах, організаціях та в установах, що перебувають у сфері дії Сторін (далі – Організаціях), і є обов’язковими для застосування під час ведення соціального діалогу, в тому числі на рівні укладення колективних договорів. При цьому норми, встановлені колективними договорами, не можуть бути нижче норм, передбачених цією Угодою і не обмежують права працівників щодо їх підвищення та розширення через колективні договори Організацій.

Жодна із Сторін, що уклали Угоду, не може в односторонньому порядку припинити виконання взятих на себе зобов’язань, якщо інше не передбачено чинним законодавством України.

Угода набирає чинності з дня підписання і діє до її перегляду або укладення нової. Зміни і доповнення до цієї Угоди вносяться у зв’язку зі змінами чинного законодавства, Генеральної угоди або за ініціативи однієї зі Сторін після проведення переговорів або консультацій та досягнення домовленостей і набирають чинності після підписання Сторонами. Прийняті нормативні акти, що забезпечують більш високі гарантії ніж передбачені Угодою, мають пріоритет перед відповідними положеннями цієї Угоди.

Сторони домовилися під час дії Угоди проводити моніторинг виконання діючого законодавства України з питань, що регулюються Угодою, сприяти реалізації законодавчих і договірних прав і гарантій працівників галузі та формувати пропозиції з удосконалення положень чинного законодавства, виходячи з практики їх застосування.

Угода зберігає чинність у разі зміни складу, структури, найменування Сторін, що її підписали.

Сторони домовилися на час дії Угоди забезпечувати здійснення заходів щодо попередження колективних трудових спорів (конфліктів), а у разі їх виникнення –прагнути до їх вирішення відповідно до законодавства.

Профспілки з питань, що входять до їх компетенції, представляють інтереси працівників галузі в усіх органах влади і державних установах.

15. Колективний договір відповідно до Закону України «Про колективні договори й угоди» та його зміст.

Закон України "Про колективні договори і угоди" від 1 липня 1993 р., та КЗпП України регулюють основні взаємовідносини між найманими працівниками та власниками-роботодавцями.

Колективний договір - де письмова нормативна угода між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом, від імені якого виступає профспілковий комітет чи інший уповноважений трудовим колективом орган. Цією угодою визначаються взаємні зобов'язання сторін у галузі трудових і соціально-економічних відносин.

Ознаки колективного договору:

o наявність сторін - власника (його представники) і трудового колективу;

o письмова форма договору;

o зміст - взаємні права і обов'язки сторін, що визначені ст. 13 КЗпП.

Правова регламентація відносин учасників колективного договору визначається Законом України "Про колективні договори і угоди" та КЗпП України. Розрізняють два основних види таких договорів: колективний договір і колективні угоди.

За правовим значенням колективні договори можуть бути:

а) колективний договір підприємства, установи, організації;

б) колективний договір структурного підрозділу підприємства в межах його компетенції (ст. 2 Закону).

Закон визначає різні види угод, зокрема генеральну, що укладається на загальнодержавному рівні, сторонами якої є професійні спілки, котрі об'єднуються для ведення колективних переговорів і укладення генеральної згоди; власники або уповноважені ними органи, які об'єднуються для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди.

Наступним видом є угода на галузевому рівні, сторонами якої виступають власники, об'єднання власників або вповноважені ними органи; профспілки чи об'єднання профспілок або інших представницьких організацій працівників, які мають відповідні повноваження щодо ведення переговорів, укладення угод та реалізації їх норм.

Зміст колективних угод в основному визначений ст. 8 Закону, в якій зазначено, що угодою (державного чи галузевого рівня) регулюються основні принципи й норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин, зокрема щодо гарантій праці, забезпечення зайнятості, оплати праці, соціального страхування, режиму праці та відпочинку, задоволення духовних потреб населення тощо.

Третім видом е угода на регіональному рівні/ яка укладається між місцевими органами державної влади або регіональними об'єднаннями підприємців; об'єднаннями профспілок чи іншими уповноваженими трудовим колективом органами.

До основних положень колективних договорів і угод належать їх зміст, сфера поширення, строк дії та порядок укладення.

До змісту колективного договору входять усі його умови, про які сторони мають право домовлятися під час його укладення. Ці умови й визначають права, обов'язки та відповідальність сторін за їх виконання.

16. Сутність соціального партнерства між неурядовими організаціями та органами місцевого самоврядування.

Нині в Україні, як ніколи, назріла необхідність створення умов для організації партнерства та співробітництва між громадськими організаціями та органами виконавчої влади, необхідність спільного вирішення соціальних проблем молоді, громадян, створення дійсних правових демократичних механізмів взаємовідносин між органами державної влади та молодіжним і, в цілому, громадським рухом в Україні.

З одного боку, третій сектор в Україні стає більш упливовим, формується цілісна система громадських організацій, якісно зростає професіоналізм кадрів, уміння презентувати й реалізовувати свої можливості. Це надає можливість впливати на формування сучасного ринку соціальних послуг, які нині неспроможні повністю забезпечити ані державний сектор, ані бізнес...

Застосування відповідного механізму стало можливим завдяки ухваленому Закону України "Про місцеве самоврядування", згідно з яким "місцеве самоврядування в Україні − це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади − жителів села чи добровільно об'єднаних у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції України". Проте згаданий закон фактично зберігає централізацію. Таке протиприродне поєднання стає джерелом конфліктів і непорозумінь щодо розподілу повноважень і відповідальності на кшталт конфлікту між головами міських Рад і місцевих адміністрацій. Очевидна й слабкість зв'язків між державою та громадянами. Усвідомлення місцевими органами своєї підконтрольності громадянам, громадським об'єднанням, сприйняття їх як рівноправного партнера, спроможного вирішувати суспільно важливі питання ефективніше, з меншими витратами, теж не відбулося. За цих умов влада замикалася сама в собі, ставала непрозорою, а здатність органів місцевого самоврядування задовольнити потреби та запити громадян помітно обмежувалися. В результаті у людей посилилася недовіра до місцевих керівних органів, відчуження від них.

Громадські організації, відповідно до законодавства України, слід розуміти і розглядати не як окремий ізольований елемент демократії, а як форму, спосіб безпосередньої участі громадян в управлінні; як органічний, невід'ємний елемент системи місцевого самоврядування. Підтримка ж недержавних неприбуткових громадських організацій з боку органів державної влади та місцевого самоврядування, посадових осіб повинна мати не лише бажаний, рекомендаційний характер, а бути обов'язковою, в окремих випадках, можливо, й примусовою функцією.

Однак нині вже діють різні форми взаємин громадських організацій та органів місцевого самоврядування. Зокрема, з органами місцевого самоврядування активно співпрацюють молодіжні, жіночі, ветеранські та інші громадські організації.

Молодіжні громадські організації тісно співпрацюють із зарубіжними партнерами, національними радами молодіжних організацій країн Європи, Європейським молодіжним форумом.

Організації третього сектору цементують взаєморозуміння між державою та громадянами.

Однак у нашому суспільстві відсутні механізми підвищення правової освіти та захисту громадян, інститути лобізму та омбудсменства; немає чітко сформованого третього сектору, який був би сконсолідований і взяв на себе функції замовника та виконавця в реалізації соціальних програм і замовлень у державі. Громадські організації, рухи, партії, благодійні організації та фонди виконують певні соціальні функції, але в основному вони здійснюють замовлення членів власних організацій.

Відсутність механізму взаємодії та визначеного соціального партнерства між державною владою та організаціями третього сектору призводить до стримання демократичних процесів у суспільстві, не сприяє соціально-економічному розвиткові, розв'язанню певних соціальних питань.

Саме тому в процесі організації партнерства між владою та третім сектором необхідно налагоджувати більш тісну взаємодію в таких напрямах:

1) оцінка соціально-економічної ситуації на місцях (у місті, регіоні тощо);

2) розвиток громадських структур, покликаних вирішувати питання обміну інформацією, експертизи законотворчих проектів, обговорення адміністративних рішень, громадських ініціатив (з цією метою треба створювати Ради громадсько-політичних організацій спільно з органами виконавчої влади; при місцевих адміністраціях - громадські ради з функціями експертів законотворчих ініціатив);

3) прийняття владою курсу конструктивного співробітництва з усіма об'єднаннями та організаціями, незалежно від їхньої політичної орієнтації;

4) підготовки та складання угод по взаємодії з усіх напрямів політичної та економічної практики, створення атмосфери соціального партнерства;

5) розроблення нормативно-правової бази розвитку третього сектору на всіх рівнях.

Однак перспектива розвитку третього сектору також пов'язана з активізацією та поліпшенням:

- відносин між громадськими організаціями та комерційними структурами й засобами масової інформації;

- ролі громадських організацій у формуванні сталої моделі місцевої громади на основі соціальної злагоди.

Тому, вирішивши питання розвитку самоорганізації громадян, їх активної участі в місцевому самоврядуванні, соціального партнерства між органами місцевого самоврядування та громадськими рухами, удосконалення громадянського суспільства, державна влада зможе виконати головні завдання щодо становлення правової, соціальної, демократичної України.

17. Історія формування соціального партнерства у сфері соціальної допомоги та соціальних послуг та соціального замовлення.

Соціальне партнерство — це суспільні відносини, які базуються на принципах демократії, соціальної ринкової економіки, плюралізму усіх сторін процесу виробництва та споживання. Сторони можуть мати різні інтереси, але для досягнення результату, задовільного для всіх, вступають у договірні відносини, намагаються діяти конструктивно, співпрацювати у розв’язанні спірних питань.

До ідеї соціального партнерства людство йшло майже всю свою історію. Усі проблеми суспільних відносин — від економіки до політики – вирішувалися, головним чином, двома шляхами: перший – конфліктний- боротьба за владу; другий- консенсусний пошук компромісів, соціальної злагоди.

Наприкінці Х1Х- початку ХХ століття у різних країнах, де були сформовані професійні організації робітників та об’єднання підприємців, існував політичний плюралізм — закладалися умови для становлення соціального партнерства.

Таким чином, тред-юніоністський варіант соціального партнерства (трипартизм) характеризується взаємодією роботодавців, найманих працівників в особі профспілок, які захищають їх права, і органів державної влади/місцевого самоврядування з метою вироблення, і прийняття рішень з соціально — трудових питань, недопущення конфліктів і забезпечення суспільної злагоди.

Поряд з цим виникали нові форми взаємовідносин роботодавців з найманими працівниками, за допомогою яких були зроблені спроби не тільки узгодження інтересів, а й взаємодопомоги. До таких форм належать організації споживчих товариств, каси взаємодопомоги, фабричні комітети, третейські суди, органи арбітражу тощо. При цьому їх діяльність, заснована на двопартизмі, дозволяє розглядати їх як прообраз практичної реалізації соціального партнерства.

Соціальне замовлення в Україні. В «Основних напрямах соціальної політики до 2004 року», розроблених Урядом, у розділі 7 одним із механізмів здійснення соціальної політики було запропоновано соціальне замовлення, як форма залучення громадських і благодійницьких організацій до практичного вирішення соціальних проблем суспільства.

Фінансування соціального замовлення. Соціальне замовлення, може бути здійснено у тому разі, якщо воно буде фінансуватися, у противному випадку, воно залишиться декларацією.Фінансування соціальних программ, соціального замовлення від влади може бути у вигляді бюджетних субсидій і купівлі товарів, послуг за державні кошти.

Бюджетні субсидії — найбільш поширений механізм державного фінансування у соціальній сфері. Такий засіб підтримки соціальної сфери можна представити як програмно-цільове фінансування тієї чи іншої соціальної проблеми в однобічному порядку, яке використовувалося в адміністративно-командній системі ще у радянські часи і продовжує використовуватися зараз

Основні ознаки бюджетної субсидії:

§ органи місцевого самоврядування виступають донорами;

§ допомога здійснюється цільовій группі (виконується цільова программа);

§ кошти розподіляються не на конкурсній основі, а в прямому порядку по рішенню посадових осіб управлінь, відділів ісполкомів ОМС;

§ адміністративна форма відношень учасників.

В сучасних умовах найбільш ефективним є здійснення механизму бюджетних субсидій через проведення конкурсів з надання цільового муніципального гранту.

Механізм конкурсу на отримання коштів з бюджету на виконання соціальних програм комерційними і некомерційними організаціями наблизить таке фінансування до характеристики муніципального гранту.

Муніципальний грант — цільова безповоротна фінансова допомога, яку надають НДО органи місцевого самоврядування. згідно договору, за яким НДО може здійснювати комплекс заходів, виконувати роботу або надавати послуги в інтересах третіх осіб відповідно до мети і завдань організації в об’ємах, визначенних договором.

Таким чином, коли йде мова про конкурс, метою якого є розподіл бюджетних субсидій, слтід мати на увазі, що ОМС надає фінансування у адміністративному порядку. При цьому ОМС має право змінювати умови фінансування, критерії до звітності, і адміністративного контролю.

Частіше соціальне замовлення реалізується у формі гранта шляхом укладення спеціального договору між органами державної влади або місцевого самоврядування і НПО, який передбачає порядок фінансування і виконання проекту, а також звітності.

Суттєво відрізняється від субсидій фінансування таких програм як закупівля товарів, робіт, послуг за державні кошти, які виконується комерційною організацією. Відношення між партнерами в такому разі регулюються цівільно-правовими договорами.(Ст. 2 Закону України «О закупке товаров, работ, услуг за государственные средства» (#1490-3 от 22.02.2000 г.). Метою є придбання товарів, рабіт, послуг через процедури тендера (конкурсу), або без тендера. При цьому оформлюється договір купівлі-продажу; а ОМС виступає в якості покупця товарів, рабіт, послуг, а не донором.

На жаль, так склалося в Україні, що при вирішенні соціальних проблем громади, в яких беруть участь держструктури і НГО, практично не використовується такий термін, як «соціальне партнерство». Замість нього чиновники «активно» вживають термін «соціальне замовлення», розуміючи його по-своєму: «хто платить, той і замовляє музику». При цьому чиновники різного рівня «забувають», що до бюджетних коштів, у тому числі, входять і податки фізичних осіб, які належать до членів певної громади.

Оскільки на законодавчому рівні не розроблені принципи соціального замовлення, не дано його визначення, тому у державних і різних місцевих нормативно-правових актах визначають його як:

§ економічно-правову форму соціального партнерства;

§ механізм здійснення соціального партнерства;

§ елемент соціального партнерства;

§ комплекс заходів, спрямованих на вирішення соціальних проблем;

§ доручення НПО з боку держави.

На мій погляд, це суттєво впливає на сутність взаємодії ОМС/влади і НПО при вирішенні соціальних проблем громади. Складається ситуація, при якій НГО, яка надає соціальні послуги споживачам, сама часто виступає у ролі прохача і, навіть, конкурсний механізм не тільки не гарантує НПО прозорість і відкритість у взаємодії з чиновниками, а й «не рятує» соціальне замовлення від авторитарно-командних форм і корупції.

18. Соціальне замовлення.

Соціальне замовлення — комплекс заходів організаційно-правового характеру з розробки соціальних програм і соціальних проектів за рахунок бюджетних та інших засобів шляхом підписання соціальних контрактів на конкурсній основі.