Психологічна реабілітація

Соціальна реабілітація

На цьому етапі слухач зустрічається з фахівцем соціальної реабілітації, ознайомлюється з режимом роботи установи, правилами прийому, умовами проживання, можливостями Центру щодо надання комплексної реабілітації. Завданням соціального працівника є: почути слухача, допомогти в реабілітації та пристосуванні до оточуючого середовища, дізнатись про його плани з приводу подальшого працевлаштування.

Метою соціальної реабілітації інвалідів після інсульту є відновлення соціального статусу особистості, вирішення питань побутового характеру, допомога в інтегруванні їх у суспільство, формування позитивного ставлення до життя, відновлення працездатності, самовиховання та самореалізація, самовизначення у суспільстві. Враховуючи те, що інваліди з цереброваскулярними захворюваннями можуть мати різний фізичний стан: бути обмеженими в рухах, мати порушення мови, соціальні працівники створюють умови для швидкої їх адаптації.

Для тих, хто обмежений у рухах, допомагають придбати пристрої, щоб покращати пересування, допоміжні засоби для побутового використання в кухні, в ванні. Слухачам, хто має проблеми з мовою і користується послугами логопеда, допомагають виконувати домашні практичні завдання.

Психологічна реабілітація

У більшості хворих з наслідками інсульту спостерігається психологічна і соціальна дезадаптація. Цьому сприяють такі чинники, як виражений руховий і мовний дефіцит, больовий синдром, когнітивні і емоційно-вольові порушення, втрата соціального статусу. Через погіршення пам'яті, особливо на сучасні події, порушення мови у деяких інвалідів виникає апатія, у іншіх навпаки – агресія, роздратованість.

Депресія виникає, у більш як половини хворих, після перенесеного інсульту. Вона значно утруднює процес реабілітації пацієнта, ускладнює догляд за ним та його контакт з оточуючими людьми. Депресія може проявлятися головними болями та іншими неврологічними порушеннями, які інколи помилково розцінюються як прогресування судинного пошкодження головного мозку. Для лікування депресивного синдрому використовуються психотерапія і (або) антидепресанти. Психотерапія скерована на зменшення психічних розладів, підвищення стійкості до стресів і формування адекватного відношення до хвороби, яке сприяє покращенню самопочуття. Проводяться індивідуальні співбесіди з хворим та його родичами, динамічне спостереження за поведінкою хворого, які дозволяють визначити рівень і характер емоційно-вольових розладів, вибрати методи їх корекції. Адже деякі зміни в поведінці хворого зумовлені власне пошкодженням мозку, що є синдромами емоційної лабільності і зниження психічної активності.

Емоційний стан пацієнта у перші тижні або навіть місяці після перенесеного інсульту вкрай нестійкий: хворий може бути капризним, плаксивим, дратівливим, збудженим та агресивним. Деяким хворим, які перенесли інсульт, притаманне байдуже ставлення до свого стану. Вони можуть годинами лежати в ліжку або бездумно дивитись одну телепередачу за іншою, а лікувальною гімнастикою займаються лише тоді, коли їх примушують. У таких хворих погано відновлюються навіть легкі порушення рухових функцій. Вони, як правило, безпорадні в усьому. І це пояснюється не лінощами, як інколи вважають їх близькі, а пошкодженням певних ділянок мозку. При обширних пошкодженнях правої півкулі водночас з порушенням рухів лівої руки та ноги виникає зниження психічної активності. Такого хворого слід терпеливо спонукати до дій, намагатися усіма силами напрацювати потребу руху, ходи, самообслуговування. Йому потрібно приділяти якомога більше уваги, але якщо хворий погано себе почуває, не в настрої, не треба заставляти його займатись по при все. Необхідно набратися терпіння.

Окрім фізичного нездужання та інших безпосередніх проявів інсульту хворий відчуває моральні страждання: тяжко переживає позбавлення первинного способу життя; відчуває сором за свій безпорадний стан; страх стати тягарем для рідних; тривогу, що залишиться інвалідом назавжди; тугу від нерухомості та ізоляції…

Багато осіб хворобливо переживають свою залежність від оточуючих. Особливо це стосується людей, які до хвороби вирізнялись самостійністю та волелюбністю, твердим характером, загостреним почуттям власної гідності. Усі перераховані причини можуть призвести до виникнення депресії у хворого. Це проявляється в тому, що людина не вірить в своє одужання, втрачає цікавість до життя, зокрема до відновлювальних вправ, засмучує своїх рідних роздратованістю і, подекуди, брутальною, сварливою поведінкою. Така депресія викликана хворобою і є перешкодою до одужання, тому що хворий не робить зусиль щодо відновлення порушених функцій, відштовхує допомогу лікарів та родичів.

Щоб знайти вихід з цього замкнутого кола психолог радить хворому обов’язково спілкуватися, підтримувати контакт з зовнішнім світом, створювати здоровий психологічний клімат в сім'ї. Сім'я повинна, з одного боку, надавати хворому психологічну підтримку, сприяти створенню оптимістичного настрою, розповідаючи про людей, які перенесли інсульт і успішно реабілітувалися. Це додасть позитивного настрою, моральних та фізичних сил хворому, щоб не опускати рук, боротися за покращення свого здоров'я та життя, а з іншого – допомагати виробити у нього реалістичний підхід до наявної недуги, до можливостей і меж відновлення. Необхідно в міру можливості залучати його до виконання домашніх справ, допомогти знайти йому цікаве заняття, привертати до участі в різних культурних, суспільних і релігійних заходах.

Навіть, якщо хворий не розмовляє і у нього пошкоджені центри мови, він, як і раніше, може сприймати розмовну мову. Психолог радить членам родини розповідати йому про свою роботу і друзів, обговорювати проблеми дітей, про погоду і політику. Необхідно говорити з хворим про його стан, відмічати найменші успіхи. Потрібно висловлювати свою любов та впевненість у тому, що ситуація зміниться і він обов’язково повернеться до активного життя.

Для зменшення проявів астенодепресивного синдрому рекомендується прийом антидепресантів. При когнітивних і мовних порушеннях застосовуються препарати з ноотропною дією.