Земля як об'єкт права власності

У повсякденному житті та науковій літературі поняття "земля" вживається у різних значеннях. Термін "земля" використовують для позначення космічної матерії та складової частини планетарної си­стеми, земної кулі й відособленої планети, частини земної кори¹ і природного ландшафту, поверхні площі й рельєфу земної суші, те­риторіального простору і території держави, певної місцевості та місця проживання, ґрунтового шару, засобу господарського вико­ристання і просторового базису, природного об'єкта та складової частини навколишнього природного середовища тощо. Наведені позначення землі зустрічаються і в нормативних документах. Так, відповідно до Державного стандарту 1980 р.² земля визнавалась найважливішою складовою частиною навколишнього природного середовища, що характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим шаром, рослинністю, надрами і водами. У цьому визначенні земля розглядалася як інтегрований об'єкт, що складається з великої кількості природних компонентів.

Найбільш уживане правове позначення землі у вітчизняному за­конодавстві зводиться до її поверхні, що охоплює ґрунтовий шар та територіальний простір. Це пояснюється тим, що саме верхній шар землі виконує поселенські, економічні, екологічні, соціально-куль­турні, лікувально-оздоровчі, комунально-побутові та інші функції життєзабезпечення людини і суспільства. Поселенська функція зем­ної поверхні забезпечує розселення і життєдіяльність населення за допомогою створення міст, селищ, сіл та інших населених пунктів. Економічна функція землі в основному зводиться до використання її ґрунтового шару як засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві та просторового операційного базису для розміщення об'єктів національної економіки, зведення будинків і споруд соціально-культурного і комунально-побутового призначення, прокладення комунікацій, створення соціальної інфраструктури тощо. Екологічна функція земної поверхні полягає у забезпеченні взаємозв'язку органічних і неорганічних речовин, їх переробки, по­глинання утворюваної вуглекислоти тощо.

У земельному законодавстві земля як об'єкт правового регулю­вання також розглядається у кількох значеннях. Так, згідно з ч. З

¹ Див.: Чубуков Г. В., Погребной А. А. Земельная недвижимость: сделки, правовеє регулирование: Учеб. пособие. — М., 1997. — С. 11.

^! Див.: ГОСТ 17.5.1.05-80. Охрана природи: ТерминьІ й определения. — М., 1980. — С. 7.

ст. 2 ЗК об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). З цього випливає, що землі в межах території нашої країни є об'єктами земельних відносин і до виділення конкретних земельних ділянок та визначення прав на них. У свою чергу відо­соблені земельні ділянки і права на земельні наділи є самостійни­ми об'єктами земельних відносин. Водночас відповідно до ч. 1 за­значеної статті закону земельні відносини — це суспільні відноси­ни щодо володіння, користування і розпорядження землею, хоч суспільні земельні відносини¹ не вичерпуються цим.

Більш визначеним у земельному законі є позначення земельної ділянки як об'єкта права власності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗК земельна ділянка — це частина земної поверхні з установлени­ми межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. У цьому визначенні має місце позначення землі на диференційованому рівні, тобто на рівні конкретної земельної ділянки.

Важливою ознакою земельної ділянки як об'єкта права влас­ності є її позначення за місцем розташування та розміром площі в складі однієї з численних категорій земельного фонду нашої країни, оскільки без такого відособлення неможливе встановлення права власності на цю ділянку. Зазначене відособлення здійс­нюється шляхом встановлення меж земельної ділянки відповідно до затвердженого проекту її відведення в порядку землеустрою. Межі земельної ділянки фіксуються в планах відведення і вино­сяться в натуру з їх позначенням на місцевості. Після цього визна­чається розмір її площі.

Неабияку роль у відособленні земельної ділянки відіграє юри­дична ознака, тобто законодавче закріплення прав на неї. Визна­чення правового титулу належності ділянки конкретній особі та закріплення її прав на неї — це критерії відособлення конкретної ділянки. Юридична ознака земельної власності є особливо важли­вою в умовах нерозмежованості земель комунальної та державної власності. Нині діє Тимчасовий порядок ромежування земель пра­ва державної і комунальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. № 1100.

Згідно з ч. 2 ст. 79 ЗК право власності на земельну ділянку по­ширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходять­ся. Щодо земельної правооб'єктності ґрунтового шару, розташова­ного над надрами землі, особливих сумнівів не виникає. Однак з деякими утрудненнями пов'язане визначення правооб'єктності вод­них та лісових ресурсів, а також багаторічних насаджень дикорос­тучого і культурного походження, які розташовані на земельній ділянці, але належать відповідно до об'єктів водного, лісового, фло-

¹ Див.: Шульга М. В. Актуальньїе правовьіе проблеми земельних отношений в современньїх условиях. — С. 9-25.

роохоронного та аграрного законодавства. При цьому має місце певна комплексність, властива земельній ділянці й визнана зако­ном як об'єкт права власності. Тому треба враховувати ознаки вод­них, лісових та інших природних ресурсів і на цій основі здійсню­вати їх реальне відмежування від земельної ділянки як об'єкта пра­ва земельної власності.

Дещо складніше визначити правооб'єктність надповерхневої і підповерхневої меж земельної ділянки. Так, відповідно до ч. З ст. 79 ЗК право власності на земельну ділянку поширюється на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Хоч закон у цих випадках обмежує право­об'єктність ділянки землі зведенням житлових і виробничих будівель і споруд, все ж може мати місце поширення прав на зе­мельну ділянку, що охоплюють підземні межі і повітряний простір.

Варто враховувати також деяку пріоритетність сучасного зе­мельного законодавства стосовно інших галузей природноресурсо-вого права, у тому числі щодо закріплення права власності на об'єкти природного походження. Вона передбачена в ч. 2 ст. З ЗК, згідно з якою земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосфер­ного повітря, регулюються ЗК та нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать земельному закону. Наведене по­ложення певною мірою змінює раніше закріплену самостійну пра­вооб'єктність інших природних багатств навіть на рівні конкретної земельної ділянки як об'єкта права власності.