Суб'єкти права власності на землю

Термінами "суб'єкт права" в загальнотеоретичному право­знавстві та "суб'єкт права власності" у галузевому розумінні прий­нято позначати учасників суспільних відносин. Проблеми суб'єктів права, як і суб'єктів права власності, є досить дослідженими в юри­дичній літературі, зокрема у цивілістичних наукових працях. Не применшуючи значення цивільно-правових досліджень у галузі суб'єктів права власності, все ж варто зазначити, що питання зе­мельної правосуб'єктності не дістали належного висвітлення у вітчизняній правовій літературі.

Це пояснюється принаймні двома обставинами. По-перше, дов­гий час дослідження питань, пов'язаних з суб'єктами права влас­ності на землю, обмежувалися розглядом лише правосуб'єктності держави, оскільки радянське законодавство не включало до складу суб'єктів права власності на землю інших учасників права. По-дру­ге, як вже зазначалося, земельні ресурси мають специфічні особли­вості в силу свого природного походження, що істотно впливає на земельну правосуб'єктність.

У найзагальнішому прояві земельна правосуб'єктність являє со­бою здатність бути учасником суспільних земельних відносин. То­му власницька земельна правосуб'єктність — це здатність бути учасником відносин власності на земельні об'єкти. Безумовно, по­няття суб'єкта права власності як учасника відповідних відносин тісно пов'язане з поняттями правоздатності та дієздатності. При цьому земельна правоздатність означає здатність мати права і бра­ти на себе обов'язки щодо землі. Земельна дієздатність — це здатність своїми діями набувати суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки щодо конкретної земельної ділянки.

Однак земельне законодавство не передбачає загальних вимог, яким повинні відповідати суб'єкти земельних відносин, наприклад, для придбання конкретної земельної ділянки. Вони передбачені в цивільному законодавстві й містяться в таких цивільно-правових поняттях, як "правоздатність", "дієздатність" і "правосуб'єктність". Земельне законодавство сприймає ці правові категорії й поширює їх, наприклад, на фізичних та юридичних осіб, визнаючи їх суб'єктами права власності на землю. Так, правом власності на зем­лю наділені фізичні та юридичні особи, які володіють право­здатністю за українським законодавством.

Здійснювати правомочності щодо реалізації права власності на конкретну земельну ділянку вони можуть на підставі загально-цивільної дієздатності. Правомочності суб'єктів права власності на землю у передбачених законом випадках можуть здійснюватися їх законними представниками або уповноваженими особами. Таке уповноважене представництво в земельних відносинах здійснюється в порядку і межах, передбачених цивільним законодавством.

У зв'язку зі сказаним виникає питання про можливість застосу­вання цивілістичної категорії правосуб'єктності до земельних відносин, зокрема про те, наскільки загальноцивілістична право­суб'єктність придатна для позначення земельновласницької право­суб'єктності. Безумовно, її юридичний бік полягає в законодавчо­му визнанні можливостей суб'єктів права брати участь у суспільних відносинах власності на земельні багатства. Інакше кажучи, це уза­конення їхньої участі у відносинах власності на земельні ресурси, яке звільняє її від індивідуальної, групової чи класової сваволі, та доведення цієї участі до рівня загальновизнаної в законодавчому порядку на всій території держави.

Крім засобу виробництва виробничо-господарського призна­чення земля являє собою просторове середовище, що забезпечує життєдіяльність людини і суспільства. У зв'язку з цим її викорис­тання ґрунтується не тільки на власницькій правосуб'єктності, а й на природних потребах людини і публічних інтересах суспільства, незалежно від їх законодавчого визнання та юридичного закріплен­ня у законодавчих актах, які приймаються державою. Саме у нор­мативно-правових актах природні потреби та публічні інтереси дістають оформлення у вигляді вольових проявів. Тому властивості суб'єктів права власності на землю, які не повною мірою охоплені

юридичним боком земельної правосуб'єктності, субсидіарно допов­нюються загальноцивілістичною правосуб'єктністю як найбільш урегульованою правовою категорією.

Водночас земельне законодавство передбачає деякі спеціальні ви­моги до суб'єктів права власності на землю. Так, відповідно до ч. 1 ст. 130 ЗК покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського вироб­ництва можуть бути громадяни України, які мають сільськогоспо­дарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи зай­маються веденням товарного сільськогосподарського виробництва, а також українські юридичні особи, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. Звичайно, такі земельно-правові вимоги не обмежують право- і дієздатності громадян або підприємств як суб'єктів права земельної власності. Вони належать до фактичного складу земельних пра­вовідносин, пов'язаних з придбанням земельних ділянок для їх ви­користання зі спеціальною метою.

Згідно зі ст. 80 ЗК суб'єктами права власності на землю є: грома­дяни та юридичні особи — на землі приватної власності; тери­торіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної вла­ди, — на землі державної власності. У наведеній нормі не тільки пе­редбачене коло суб'єктів права земельної власності, а й визначені йо­го об'єкти, а також способи реалізації територіальними громадами та державою своїх власницьких правомочностей. Останнє пов'язане з тим, що держава, а в переважній більшості випадків і територіальні громади не можуть безпосередньо здійснювати свої правомочності власності на землю. Однак наведений перелік суб'єктів права земель­ної власності не є вичерпним. У земельному законодавстві є вказівки й на інших суб'єктів, наприклад, на іноземних фізичних і юридичних осіб та іноземні держави й міжнародні організації.

Попереднє земельне законодавство, що визначало коло вітчиз­няних суб'єктів права земельної власності, пов'язувало з ними існування певних форм власності на землю. У ЗК, як й у Консти­туції, не йдеться про форми земельної власності. Відповідно до ч. З ст. 78 ЗК земля в Україні може перебувати у приватній, кому­нальній та державній власності. Сама послідовність перерахування і законодавча регламентація зазначених форм дозволяють вести мову про деяку пріоритетність приватної власності на землю. Цим визначається і послідовність їх подальшого розгляду.