Тим часом на розвиток історичної думки благотворно вплинули святкування 1000-ліття хрещення Русі, відновлення Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, утворення Київського патріархату Української православної церкви. Однак досить велика громада східних і південних регіонів України при підтримці Московського патріархату та антиукраїнських сил зуміли розколоти православ'я, утворивши підлеглу йому УПЦ.
Під тиском незаперечних фактів КПУ для збереження своєї влади намагалася «відхреститися» від сталінізму і дала дозвіл на публікацію збірника «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів» (керівник авторського колективу Р. Пиріг, 1990). У червні 1990 р. ЦК КП України пішов навіть на скасування ряду своїх постанов 1940-х рр., в т. ч. «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», визнавши, що вона «призвела до істотних суб'єктивістських перекручень у критиці істориків С. Бєлоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова та ін.», що в ній переважали трафаретні звинувачення «у буржуазно-націоналістичному характері», космополітизмі, антинародності...». В умовах кризи
|
|
тоталітаризму та його ідеології Інститут історії партії при ЦК КПУ був реформований в Інститут політичних досліджень, на базі якого згодом постав нинішній Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (1991). Багато для його трансформації в українську національну інституцію зробив директор, нині академік НАН України Іван Курас -відомий український історик, провідний фахівець у галузі політичної історії України, національних відносин, автор ряду етнодержавознавчих досліджень. З його участю або під керівництвом уже на початку 1990-х рр. побачили світ такі праці як «Сучасні політичні партії і рухи на Україні» (1991), «Церква і національне відродження», «Українська державність: історія і сучасність», «Етнонаціональний розвиток України: терміни, визначення, персоналії» (1993) та ін.
Отже, формування нової історіографічної ситуації в УРСР носило дуже суперечливий характер. Прогресивні зрушення в середовищі радянських істориків, особливо молодшої генерації, наштовхувалися на рішучий спротив не тільки правлячої партноменклатури та чиновників історичних установ, а й представників старшого покоління істориків, що залишалися в полоні марксистських догм. Парадоксально, що навіть ті історики, які цькувалися комуністичною системою, в новій обстановці продовжували обстоювати старі методологічні схеми. Наприклад, у 1989 р. вийшла в світ монографія В. Сарбея «Очерки по методологии и историографии истории Украиньї (период капитализма)», в якій і далі «викривався український буржуазний націоналізм В. Антоновича та М. Грушевського».
|
|
Перебудовні процеси в Інституті історії АН УРСР значною мірою стримувалися його керівництвом, очолюваним Ю. Кон-дуфором, якого називали «людиною Щербицького». Посаду директора, яку він обіймав 15 років, залишаючись на ній до 1993 р., поєднував з обов'язками головного редактора «Українського історичного журналу». Оприлюднена в журналі «Республіканська програма розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії Української РСР» (1990, № 10, 12) фактично не міняла старих концептуальних підходів до української історії, що панували в тоталітарні часи, не орієнтувала на повернення до наукової схеми українського історичного процесу, хоча й передбачала публікацію джерел, праць М. Грушевського, Д. Яворницького, М. Драго-манова та ін. До програми не було включено публікацію праць істориків діаспори.
Позитивно позначилося на роботі Інституту призначення в 1990 р. заступником директора відомого історика Станіслава Кульчицького - дослідника соціально-економічної і політичної історії України, який був у числі перших серед радянських істориків, котрі виступили з гострою критикою теорії і практики сталінізму. Його праці «Демографічні наслідки голоду 1933 р. на Україні» (1989), «Сталінізм на Україні: 20-30-і рр.» (1991), «Ціна «великого перелому»» давали принципово нову, порівняно з радянською історіографією, оцінку подій 1920-1930-х рр., висвітлювали масові репресії та голодомор. Заслуга С. Кульчицького і в тому, що він взявся за наукове редагування україномовної праці канадського історика українського походження Ореста Субтельного «Україна: Історія», яка була опублікована в 1991 р.
У 1991 р. заступником директора з наукової роботи Інституту став теж уже відомий тоді історик нової генерації Валерій Смолій (1950) - фахівець з історії українського середньовіччя і козацько-гетьманської доби, дослідник історії козацтва, вихованець Ф. Шевченка. У 1985 р. він захистив докторську дисертацію «Соціальна свідомість учасників народних рухів на Україні (друга половина ХУІІ-ХУШ ст.)», яка своїми підходами не зовсім вписувалася у марксистську схему масових рухів. У 1992 р. В. Смолія було обрано членом-кореспондентом НАН України, а в 1993 р. - директором Інституту. У 1980-х рр. він брав участь у створенні другого тому «Історії Української РСР», двох томів «Истории Києва», монографії «Історичні передумови возз'єднання українських земель» (1989), «Українська народність: Нариси соціально-економічної і етно-політичної історії» (1990). Принципове значення для утвердження нового розуміння етногенезу українського народу мала праця В. Смолія та О. Гуржія «Як і коли почала формуватися українська нація» (1991).
Зміни в керівництві Інституту, повернення йому назви і статусу Інституту історії України (1991), закладали основи для його поступового перетворення в головну інституцію української історіографії. Перебудовувалася діяльність Інституту археології, було створено нові академічні та вузівські осередки історичної науки, зокрема Інститут української археографії (1991) (згодом назва доповнилася: та джерелознавства ім. М. С. Грушевського), (директор - П. Сохань), Інститут суспільних наук був реформований в Інститут українознавства ім. І. П. Крип'якевича (Львів, директор Я. Ісаєвич). У Київ-
ському університеті ім. Т. Шевченка було створено Інститут українознавства (директор П. Кононенко)1, а у Львівському університеті ім. І. Франка постав Інститут історичних досліджень (директор Я. Грицак) та ін. В усіх вузах (частина яких дістали статус університетів) створювалися кафедри історії України, українознавства, гуманітарних наук, вносилися суттєві корективи до навчальних планів підготовки істориків. Назрівали зміни у змісті навчального процесу та науково-дослідної роботи.
|
|
Однією з перших ластівок нового трактування найбільш сфальсифікованих сторінок української історії став науковий збірник під промовистою назвою «Про минуле - заради майбутнього» (1989) (упорядник Ю. Шаповал; редколегія: І. Ку-рас та ін.). Головна увага була приділена переосмисленню суперечливих подій української історії 1920-1930 рр. У статтях І. Кураса, С. Діброви, М. Панчука, П. Варгатюка, С. Спіріна та інших частково переглядалися усталені в історико-партійній науці оцінки внутріпартійної боротьби, проведення національної політики, було поставлено під сумнів «правдивість» відображення «досвіду» індустріалізації та колективізації, зачіпалися причини голоду 1932-1933 рр. Досить обережно, але на той час сміливо, автори порушили проблеми альтернативних підходів до аналізу однопартійної системи і поставили питання про винесення уроків з минулого. Було покладено початок залученню до наукового обігу нових архівних документів і відтворенню на цій основі історичної правди.
У 1990 р. побачив світ збірник статей «Маршрутами історії» (упорядник Ю. Шаповал, редколегія: Ф. Рудич та ін.). Поряд з аналітичними статтями П. Варгатюка і П. Шморгуна про маловідомі сторінки політичної історії України 1898-1917 рр., І. Кураса та В. Солдатенка про соціально-політичні альтернативи 1917 р., В. Верстюка «Воєнний комунізм» на Україні», С. Кульчицького «НЕП: уроки для сьогодення», М. Панчука про анатомію «націонал-українства», І. Кожукала про голод 1946-1947 рр. були оприлюднені розвідки Ю. Шаповал а, Р. Пирога, О. Щусь, Л. Нагорної, І. Гошуляка, Д. Табачника, В. Лозицького та інших про політичних діячів України 1920-1930-х рр., які націлювали на нове бачення радянського періоду історії України.
1 У 2000 р. він набув нового статусу: Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки. В університеті функціонує Центр українознавства (директор В. Сергійчук).
|
|
Може виникнути запитання, чому на пріоритетне місце наукових дискурсів на рубежі 1980-1990-х рр. висунулися проблеми радянської історії? Очевидно, це зумовлювалося кількома чинниками. По-перше, доба радянської історії виявилася найбільш спотвореною і міфологізованою в історичній науці та суспільній свідомості. По-друге, правлячій верстві, пов'язаній з комуністичною ідеологією, було вигідно вдатися до дозованої критики конкретних подій, явищ і осіб аби зберегти саму систему чи частково її лібералізувати, зберегти контроль за ситуацією в суспільстві. По-третє, злам стереотипів у поглядах на події 1920-1980-х рр. міг стати вузловою ланкою довгого ланцюга перегляду всіх фальсифікацій української історії з найдавніших часів. По-четверте, відтворення історичної правди про насадження тоталітарного режиму в Україні, його злочини проти українського народу, трагічні наслідки сталінських експериментів у сфері економіки і культури створювали фундамент для глибинних змін у суспільній свідомості, для її радикалізації, для національного пробудження, повалення чужого режиму і відновлення власної держави.
Серед піонерів подолання стереотипів сфальсифікованої радянської історіографії поряд з опозиційними істориками М. Брайчевським, Я. Дашкевичем, С. Білоконем, Я. Дзирою, О. Апанович, Р. Івановою (Іванченко) та іншими було не мало й лояльних до режиму дослідників, зокрема С. Кульчицький, Ю. Шаповал, В. Сергійчук, Я. Ісаєвич та ін.
У 1989 р. С. Кульчицький у розвідці «Ціна «великого перелому» на основі власної методики розрахунків чисельності людських жертв у 1932-1933 рр. дійшов висновку, що в результаті демографічних втрат від репресій, голоду, депортацій і природної смертності Україна не дорахувалася щонайменше 3531 тис. чол. Своєрідним проривом для радянської історіографії був і аналітичний висновок С. Кульчицького про штучний характер голоду 1932-1933 рр., мотиви якого мали не тільки економічний, а й політичний характер. Насильницька і форсована колективізація підірвала продуктивні сили сільського господарства, остаточно знищила ринковий механізм, призвела до розселянювання українського села. Згодом С. Кульчицький, як і інші історики, переконливо доведе взаємозв'язок голодомору 1930-х рр. з голодом 1921-1922 рр., покаже, що спільною їх ознакою була насильницька політика експропріації більшовицького режиму щодо українських селян. На той час він все ще схилявся до думки про ігнорування Й. Сталіном застережень В. Леніна стосовно кооперації і рин-
нових відносин, вважав, що за інших умов трагедії можна було уникнути.
Публікації істориків перебудовних часів ніби продовжували перерваний історіографічний процес, започаткований хру-щовською «відлигою», коли обстоювалася думка, що головним винуватцем трагічних репресій був Й. Сталін. Намагання відірвати Сталіна від партії і самої політичної системи було маневром, спрямованим на виправдання цієї системи, аргументом про можливість її перебудови і демократизації. Ця точка зору досить глибоко проникла в голови більшості істориків і мусив пройти певний час, щоб прийшло усвідомлення істини, що тоталітарні режими не піддаються реформуванню, що вони мають бути замінені демократичними системами.
Новим явищем радянської історіографії перехідної доби стало вивчення опозиційного до більшовицького режиму руху, який в багатьох регіонах України набув характеру селянських повстань і збройної боротьби. Публікації з цієї проблематики, започатковані у місцевій періодиці, згодом появилися на сторінках «Українського історичного журналу» та інших видань. Своєю фактографією вони ставили під сумнів міф офіційної історіографії про «тріумфальну ходу радянської влади» і переконливо засвідчували активний спротив насадженню тоталітарного режиму в Україні з боку різних верств населення, в т. ч. й української інтелігенції. Традиційні терміни радянської історіографії «бандитизм» і «контрреволюція» уступали місце новому баченню як вияву повстанського руху та опору, що дістало відображення у монографії В. Верстюка «Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918-1921)» (1991).
Принципове значення у цьому зв'язку мала також поява монографії Г. Касьянова та В. Даниленка «Сталінізм і українська інтелігенція» (1991). Автори підвели читача до розуміння справжніх мотивів політики українізації як маневру правлячої партії, водночас показали її реальні здобутки, роль інтелігенції у цьому процесі, обґрунтували відповідь на питання, чому сталінський режим вдався до масового нищення української еліти.
Історики західноукраїнських областей на рубежі 1980-1990-х рр. зосереджували свої зусилля здебільшого на двох тематичних напрямах: перегляд оцінок історії революційного руху в Галичині, Буковині та Закарпатті, діяльності Комуністичної партії Західної України та на так званих соціалістичних перетвореннях у процесі встановлення радянської влади в цьому регіоні. У червні 1991 р. у Львові
пройшла наукова конференція «Національно-визвольна боротьба 20-50-х рр. XX ст. в Україні», учасники якої торкнулися трагічних сторінок української історії взагалі, включаючи особливості націоналістичного руху опору на західноукраїнських землях, діяльності ОУН.
Зроблені тут узагальнення щодо формування нової історіографічної ситуації в Україні під впливом горбачовської перебудови і поглиблення кризи марксистської парадигми історії логічно підводять до висновку, що цей процес носив суперечливий, не послідовний і конфронтаційний характер. Незважаючи на так звану «гласність», в історичній науці залишалися «зони мовчання», орієнтири самоцензури, яких більшість істориків все ще дотримувалися. Дедалі гострішою ставала боротьба між прихильниками демократичних перемін та консервативними силами, що намагалися загальмувати прогресивні перетворення в історичній науці, як одного з чинників зростання національної свідомості українців, їх боротьби за суверенітет і незалежність України.
XVII.2. Долучення українських істориків до надбань світової і національної історіографії
Так звані «оксамитові революції», повалення тоталітарних режимів у країнах Східної та Центральної Європи, об'єднання Німеччини, ліквідація залізної завіси між Сходом і Заходом, лібералізація внутріполітичного життя заклали нові підстави для долучення істориків УРСР до надбань національної та світової історіографії. У червні 1989 р. українські вчені з УРСР та діаспори неподалік від Неаполя заснували Міжнародну асоціацію україністів (МАУ), Асоціацію українознавців республіки очолив І. Дзюба. У тому ж році була відновлена у Львові діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка, головою якого став відомий учений О. Романів. На першому конгресі МАУ (1990), що проходив у Києві, були історики з багатьох країн, зокрема з СІЛА (О. Пріцак, Г. Грабович, Т. Гунчак, В. Маркусь), з Канади (О. Субтельний, Б. Кравченко) та ін. Конгрес проголосив 1991 рік міжнародним роком М. Грушев-ського. В його рамках з нагоди 125-річчя від дня народження найвидатнішого історика відбулися міжнародні та загальноукраїнські наукові конференції в Києві, Львові та інших містах.
Прилучення частини колишніх радянських істориків до національно-демократичного процесу, їх відмова від ідеологічних стереотипів у трактуванні української історії, підвищення інтересу до життя українців за кордоном, до співпраці супроводжувалися активізацією національно-наукового руху української діаспори. Зокрема, у СІЛА в 1988 р. був започаткований науковий проект створення багатотомної «Енциклопедії української діаспори» під керівництвом професора політології університету в Чикаго В. Маркуся.
Активізували свою діяльність усі українознавчі осередки за кордоном: УВАН, УВУ, НТШ, УІТ, Український науковий інститут при Гарвардському університеті, Канадський інститут українських студій Альбертського університету та ін. Своєю діяльністю вони намагалися підтримати ті паростки прогресивних перемін, що проросли в історіографічному процесі в Україні, поступово переносити її на українське поле.
Із зміною політичної ситуації в Україні поширювалася діяльність Українського історичного товариства та його наукового органу - «Українського історика» («УІ»). Титанічну працю в цій царині провів Президент УІТ та головний редактор «УІ» Л. Винар, завдяки якому осередки УІТ були створені у Львові, Києві, Дніпропетровську, Ужгороді, Чернівцях, Острозі, Черкасах, Харкові, Дрогобичі та інших містах. «Український історик» набував статусу спільного фахового журналу істориків України і діаспори, географія його видання дістала таку схему: Нью-Йорк - Торонто - Київ - Львів - Мюнхен. Співредактором «УІ» з 1993 р. став М. Брайчевський, а одним із заступників редактора І. Гирич. З нагоди 30-річчя журналу Інститут української археографії і джерелознавства НАН України оприлюднив покажчик змісту «УІ» за 1963-1992 рр.1, а колекції часопису були передані до провідних бібліотек України, в т. ч. до Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського. На сторінках «УІ» дедалі частіше стали публікуватися й історики України М. Брайчевський, С. Білокінь, Я. Дашкевич, Я. Дзи-ра та ін.
Одним з головних напрямів діяльності УІТ та «УІ» в Україні стало сприяння розвитку грушевськознавства на материковій Україні. За визначенням Л. Винара, з 1990-1991 рр. почався новітній період наукового грушевськознавства, який ув'язується з початком відродження української національної
1 Новий покажчик, оприлюднений в 1999 р., охоплює 1963-1998 рр. 404
історіографії безпосередньо в Україні1. Ряд українських істориків, зокрема Я. Дашкевич, С. Білокінь, Я. Ісаєвич, І. Гирич, Я. Грицак, Л. Зашкільняк, Л. Решодько та інші вже на початку 1990-х рр. оприлюднили цікаві розвідки про видатного вченого і державного діяча. Праці П. Соханя, В. Ульяновського таС. Кіржаєва «М. С. Грушевський і Асасіетіа» (1993), Р. Пирога «Життя Михайла Грушевського. Останнє десятиліття» (1993), як і інших дослідників, сприяли поверненню імені Великого Українця до широкого загалу пострадянської України. Принципове значення для руйнації стереотипів комуністичної ідеології щодо особи лідера української національної історіографії Михайла Грушевського і повернення радянських істориків до його схеми українського історичного процесу мала вступна стаття до репринтного перевидання першого тому «Історії України-Руси»2 двох авторитетних істориків В. Смолія та П. Соханя під промовистою назвою «Видатний історик України». У ній наголошувалося, що М. Грушевський - «визначний історик і патріот свого народу, який створив перше найбільш повне, узагальнююче дослідження з історії України від найдавніших часів до другої половини XVII ст.»3. Хоч у цій статті ще фігурували рудименти старих підходів, на зразок: «визнав радянську владу», «висловив готовність служити їй», однак однозначно визнавалося, що узагальнюючий систематичний курс історії України був створений на основі розробленої М. Грушевським схеми і періодизації. Автори підкреслювали, що М. Грушевський категорично заперечив домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, спадкоємцем якої вважав виключно «українсько-руську народність», а історія Київської держави належить українцям. Га-лицько-Волинську державу вчений розглядав як спадкоємицю і продовжувача історичних традицій, започаткованих у Київський період. Далі в статті говорилося, що М. Грушевський поставив і розв'язав фундаментальне питання про зародження і розвиток українського козацтва, Запорозької Січі як продукту всієї попередньої історії України, як вогнища ко-
1 Винар Л. Грушевськознавство: генеза й історичний розвиток. -
Київ-Львів-Нью-Йорк-Торонто, 1998. - С. 25.
2 Видання підтримали Центр імені Петра Яцика при Канадському
інституті українських студій Альбертського університету та Архео
графічна комісія АН України.
3 Грушевський М. Історія України-Руси. В 11 т., 12 кн. - Т. 1. - К.,
1991.-СУШ.
зацької сили, солідарності, організованості у визвольній боротьбі, а згодом і війні українського народу під проводом Б. Хмельницького. В. Смолій та П. Сохань завершили презентацію першого тому «Історії України-Руси» висновком: М. Грушевський переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждав право на свою мову, етнічну культуру, власну державність, що творча спадщина вченого вражає надзвичайною актуальністю її повчального змісту для сьогодення.
Не менш важливе значення для переосмислення радянськими істориками ролі М. Грушевського в українській історіографії мала друга вступна стаття до тому, підготовлена вже згадуваним американським істориком українського походження Омеляном Пріцаком «Історіософія Михайла Грушевського»1. Сама її назва реабілітувала в Україні поняття «історіософія», яке радянська пропаганда трактувала не інакше як «ворожу, буржуазну теорію». Самою постановкою проблеми української історіософії О. Пріцак підійшов до аналізу філософських засад української історіографії в контексті європейської історичної науки, вказавши на їх генетичний зв'язок з ідеями французьких просвітителів, німецьких романтиків, школи історії права Ф. Савіньї, позитивістської течії. Інтелектуальне зростання М. Грушевського оцінювалося як формування історика-пози-тивіста, прихильника ліберально-народницьких цінностей з культурно-національним забарвленням, еволюційного розвитку історичного процесу. О. Пріцак виокремив вплив паризької соціологічної школи на подальшу історіософію М. Грушевського, підвищення його інтересу до теорії факторів. Домінуючими термінами його «Історії України-Руси» були «народ», «держава» і «герой в історії».
Нарешті, американський історик Френк Сисин у статті «Повернення Михайла Грушевського» оптимістично стверджував, що вихід багатотомника «Історії України-Руси» є для українців в Україні «другим відкриттям призабутих цінностей», а це дозволить зробити твір М. Грушевського доступним якомога ширшому колу читачів.
Переоцінка особи М. Грушевського та його спадщини мала вирішальне значення для зміни історіографічної ситуації в Україні, для поступового повернення частини радянських істориків до наукової схеми історії України, опрацьованої видат-
1У тому ж 1991 р. ця праця О. Пріцака була оприлюднена окремою брошурою.
ним ученим. Паралельно радянські історики дедалі ширше опановували праці істориків української діаспори, особливо ті, що відбивали національно-державницький і консервативний напрями української історіографії. Ряд праць істориків діаспори на початку 1990-х рр. служив навчальними посібниками для учителів, викладачів, студентів та учнів. Зокрема, користувалися популярністю книга А. Жуковського та О. Субтель-ного «Нарис історії України» (Львів, 1991), О. Субтельного «Україна: Історія» (1991). Написані у популярній формі, вони на основі наукової схеми М. Грушевського, але з акцентом на етнодержавотворчі процеси, висвітлювали історію українського народу від найдавніших часів до другої половини 1980-х рр. У тому ж, 1991 р. видавництво «Світ» (Львів) у серії «Пам'ятки історичної думки України» оприлюднило двотомний «Нарис історії України» Д. Дорошенка однією книгою. Цей справжній синтез української історії відкривався оглядом української історичної думки й наукових історичних досліджень з кінця XIX до середини XX ст. Окремий розділ присвячувався схемі історії Східної Європи в зв'язку з історією України, з'ясуванню назв «Русь» і «Україна», містив характеристику джерельної бази. В усіх наступних розділах давався виклад конкретно-історичного матеріалу з аналізом джерел і літератури починаючи з доісторичних часів до початку XX ст. Великий резонанс викликали «Нариси з історії нової України» І. Лися-ка-Рудницького (Львів, 1991).
У 1992 р. був опублікований двотомник «Історія України» Н. Полонської-Василенко з ґрунтовною вступною статтею В. Ульяновського. Особливий інтерес до нього виявили викладачі історії України і студенти вузів, оскільки кожна його тема розпочиналася оглядом історіографії та джерел, давалися посилання на літературу. Цей європейський підхід до викладу історичного матеріалу був повчальним і з точки зору методики викладання.
Важливе значення мала публікація в Україні фундаментальної праці професора Українського католицького університету в Римі, доктора Ісидора Нагаєвського «Історія української держави двадцятого століття». Вона присвячувалась 1000-літтю хрещення Руси-України, була видана в Римі в 1989 р., а в Києві опублікована в 1993 р. У «Післяслові» автор наголошував, що «нація без держави є неповна і незакінчена», а «утворення й збереження держави було, є й буде найвищим ідеалом нації на землі», що лише сильна Україна як держава зможе жити з Москвою і Варшавою в добросусідських взаєминах.
Викладачі і студенти вузів України з інтересом знайомилися із літературою націоналістичного спрямування, яка почала пересилатися і видаватися в Україні, зокрема брошурою М. Міхновського «Самостійна Україна», працею Д. Донцова «Дух нашої давнини», творами С. Бандери, А. Мельника, Я. Стецька та ін.
Прилучення радянських істориків до національно-державницької концепції української історії, що її обстоювала діас-порська історіографія, відіграло важливу роль у зміні їх поглядів на предмет історії України. Водночас вони знайомилися з пам'ятками історичної думки, створеними на материковій Україні, з працями М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Грушевського, М. Аркаса, І. Франка, О. Єфименко та ін. Було оприлюднено «Історію Русів» у літературному перекладі І. Драча.
Винятково важливе значення мало повернення з спецхранів класичних праць з української історії. Багато з них перевидавалися масовими тиражами, зокрема було репринтно відтворено видання 1913 р. «Ілюстрованої історії України» М. Грушевського (1990), його «Очерки истории украинского народа». У 1990 р. «Вища школа» оприлюднила факсимільне видання «Історії України-Руси» М. Аркаса з вступним словом та коментарями В. Сарбея. Побачила світ книга О. Єфименко «Історія українського народу» (1990). Ці праці підготували до перевидання В. Смолій, Ф. Шевченко, Н. Яковенко, В. Ричка, О. Гур-жій та інші історики.
У 1990 р. було здійснене репринтне видання книги В. Вин-ниченка «Відродження нації» у 2-х частинах. У серії «Пам'ятки історичної думки України» вийшов тритомник Д. Яворниць-кого «Історія запорозьких козаків» (1990-1991), що мало важливе значення для дослідження і відродження українського козацтва.
У таких умовах, коли переважна більшість праць радянської історіографії, особливо з нової та новітньої історії, втратили актуальність, поява пам'яток класичної української історичної думки, досліджень істориків з української діаспори заклала солідний фундамент для утвердження нової історіографічної ситуації в Україні, для засвоєння радянськими істориками надбань зарубіжної і національної науки. На пріоритетне місце висувалося завдання руйнації стереотипів та міфів, створених у імперські та радянські часи, які щонайменше протягом двох століть насаджувалися владою в суспільній свідомості. За обставин, коли відроджувалася Українська дер-
жава, утверджувалася її самостійність, ці стереотипи виступали не тільки як гальмо державотворчих процесів, але й стримували відновлення національних традицій української історіографії. Ось чому, «реабілітація в правах» праць українських істориків національно-державницького спрямування, на які протягом тривалого часу було накладено «ідеологічне вето» ставало важливою умовою зміни парадигми історичного мислення.
Велику роль у долученні істориків України до надбань світової та національної історіографії відігравала історична та суспільно-політична періодика. Йдеться, насамперед, про «Український історичний журнал», на сторінках якого на рубежі 1980-1990-х рр. було оприлюднено немало статей відомих радянських істориків, які засвідчували еволюцію їх поглядів, відхід від ідеологічних стереотипів минулого. Це був приклад для інших істориків. Важливі науково-популярні публікації з історичної тематики вміщувалися на сторінках журналів «Наука і суспільство», «Трибуна лектора», «Пам'ятки України», «Архіви України», «Людина і світ» та ін. Ці публікації з історії української державності, національної символіки, класичної антропології позитивно впливали на зміни в суспільній свідомості.