Україш історії 6 страница

Нарешті, в 1960-1980-х рр. з участю істориків побачили світ важливі енциклопедичні видання «Українська Радянська Ен­циклопедія»¹ (УРЕ) в 17 томах (1959-1965), в 1977-1985 рр. було здійснено друге її видання в 12 томах українською і російською мовами. В 1969-1972 рр. вийшла «Радянська енциклопедія історії України» (РЕІУ) в чотирьох томах під редакцією тодішнього директора Інституту історії А. Скаби. Редакційні колегії цих видань мали пряме завдання утвердити офіційно-партійне тлумачення подій і фактів історії України, уніфікувати оцінки політичних і громадських діячах, ук­раїнських істориків. Свідченням ідеологічної заангажованості енциклопедичних видань було те, що за межами їх словників опинилися імена не тільки багатьох провідників визвольних змагань, але й українських істориків національно-демокра­тичного спрямування. У статтях про В. Антоновича (автор Л. Коваленко) та М. Грушевського (автор М. Рубач), вміщених у першому томі РЕІУ, наголошувалося, що вони були буржуазно-націоналістичними істориками, виходили з класових завдань української націоналістичної буржуазії, теорії «безкласовості» та «безбуржуазності» української нації. Стверджувалося, що буржуазно-націоналістична концепція Грушевського вико­ристовується за кордоном «реакційними буржуазними істо­риками і українськими націоналістами - агентами міжнарод­ного імперіалізму». Підміна наукових оцінок політичними, навішування ідеологічних ярликів були типовою ознакою ра­дянської історіографії в умовах її використання як інструмен­ту комуністичної контрпропаганди і фальсифікації історії. Водночас створення енциклопедичних видань засвідчувало

¹ Автору цих лекцій достеменно відомо, що поштовхом до прискоре­ного видання «УРЕ» послужила поява на Заході Енциклопедії Ук­раїнознавства. Це мала бути «відповідь на енциклопедичну діяль­ність «буржуазних націоналістів» з метою спростування і викриття їх фальсифікацій». Ідейною основою «УРЕ» мало стати «всеперемагаю-че вчення Маркса, Енгельса, Леніна...», «критика буржуазного націоналізму».

новий рівень розвитку знань, їх інтеграції, підготовки кадрів суспільствознавців, нагромадження досвіду, відігравало певну позитивну роль у формуванні історичної свідомості.

Таким чином, авторитарний режим Л. Брежнєва, його став­леники в Україні В. Щербицький та В. Маланчук продовжували експлуатувати історичну науку як засіб коментування і виправ­довування політики партії, у т. ч. щодо тотального російщення суспільства, боротьби з інакомисленням і правозахисним ру­хом в Україні та національно-демократичною історіографією української діаспори.

XVI.2. Історики діаспори в обороні національних традицій української історіографії

Історіографічна ситуація в українській діаспорі другої половини 1960-х - першої половини 1980-х рр. мала свої особливості, які зумовлювалися як специфічними умова­ми наукової діяльності в різних країнах, розбіжностями в пог­лядах на українську історію, появою нових українознавчих осередків, їх поповненням свіжими дослідницькими силами, так і новими завданнями щодо захисту національних традицій української історіографії, відстоюванням історичної правди на тлі масштабної фальсифікації історії в УРСР.

Якщо проаналізувати праці українських істориків, підго­товлені в ці роки в діаспорі, то неважко встановити, що їх авто­ри не стільки захищалися від радянської «контрпропаганди» і критики, скільки робили свою професійну справу: на основі різноманітних джерел досліджували актуальні проблеми історії України, намагалися якомога об'єктивніше оцінювати події, аргументувати наукові висновки. Працюючи в західно­му середовищі, українські історики опановували модерні мето­дики досліджень, тогочасні історіософські течії, насамперед постпозитивізму, соціологічної історії, конструктивізму, нео­романтизму та ін.

Провідна роль у нарощуванні знань, розв'язанні дискусійних проблем, координації досліджень залишалася за Українським історичним товариством та його друкованим органом - «Ук­раїнським істориком». Захищаючи національні традиції української історіографії, члени УІТ, редколегія УІ на чільне місце своєї діяльності ставили розвиток грушевськознавства. Плідно продовжував розвивати цю галузь знань її фундатор

Любомир Винар. Він у числі перших сформулював системне розуміння суті та ролі історичних шкіл М. Грушевського у Львові та Києві, розкрив їх основоположне значення для ук­раїнської національної історіографії. Підсумовуючий характер мала праця Л. Винара «Найвидатніший історик України Ми­хайло Грушевський (1866-1934)» (1986), що вийшла україн­ською, англійською, німецькою та французькою мовами. Роз­виток традицій школи М. Грушевського у Львівському НТШ досліджував Олександр Домбровський, а Анна Процик спів­ставила школи М. Грушевського та Д. Баталія як дві течії, успадковані від історіографії В. Антоновича.

Важливе значення для грушевськознавства мали розвідки Іллі Витановича про методологію та історіографію М. Гру­шевського, Миколи Андрусяка про поєднання народницького і державницького підходів в «Історії України-Руси» та інших працях. Омелян Пріцак досліджував історіософські погляди видатного історика.

Розкриваючи багатогранну науково-дослідну та органі­заційну діяльність М. Грушевського на ниві української історіографії, діаспорні історики водночас виокремлювали йо­го внесок у формування української національної ідеї, в ук­раїнський державотворчий процес 1917-1918 рр. Якраз ці ас­пекти замовчувалися або грубо фальсифікувалися і спотворю­валися у працях радянських істориків, які продовжували ство­рювати образ ворога, буржуазного націоналіста з особи вченого з світовим іменем. У посібнику з історіографії історії УРСР Л. Коваленка (1983) поряд з трафаретними інсинуаціями гово­рилося, що «Історія України-Руси» «прислужилася буржуаз­ним історикам для проповіді націоналізму» (с. 106). Водночас автрр був змушений визнати, що значний фактичний матеріал багатотомника мав певне самостійне наукове значення, замов­чуючи при цьому, що цей фактичний матеріал широко запози­чували радянські плагіатори.

Поряд з грушевськознавством діаспорні історики збагачува­ли джерельну базу історії України, досліджуючи архіви та бібліотечні колекції західних держав. Плідно працював у цьому напрямі Теодор Мацьків - відомий український історик у СІЛА, дослідник Козацко-гетьманської держави в добу Б. Хмельницького та І. Мазепи, глибокий знавець західноєвро­пейських джерел з української історії. Найбільшу цінність мала монографія Т. Мацьківа «Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах: 1687-1709» (1988). Залучені автором архівні документи, наукова література і матеріали

західних газет дозволили йому сформувати новий погляд на гетьмана, очистити його образ від фальсифікацій і спотворень. І. Мазепа постав як талановитий дипломат, полководець, патріот України, поборник її незалежності та соборності. Укла­дення українсько-шведського договору оцінюється як логічне продовження стратегічного плану Б. Хмельницького щодо по­шуку надійних союзників для унезалежнення України.

Багато зробив для збагачення джерельної бази української історії Тарас Гунчак - відомий український історик у СІЛА, джерелознавець і археограф, з 1983 р. редактор журналу «Су­часність». Важливе значення з джерелознавчих праць історика мали дослідження «Студії про революцію 1917 р.» (1979), «Дже­рела до новітньої історії України» (у 2-х тт.) (1980), «Українська революція. Документи 1919-1921 рр.» (1984). Вперше були оп­рилюднені унікальні документи С. Петлюри, ставки військового міністра УНР 1920 р. Джерела з історії українсько-російських та українсько-польських відносин були опубліковані у збірнику «Україна і Польща в документах 1918-1923 рр.». Т. Гунчак ра­зом з Р. Сольчаником упорядкував тритомник «Українська суспільно-політична думка в XX ст.» (1983), до якого увійшли замовчувані в УРСР документи українських політичних партій, об'єднань і рухів, різних сил українського руху опору. Історик брав участь у створенні багатотомного фундаментального археографічного видання «Літопис Української повстанської армії», яке нині перевидається в незалежній Україні.

До розширення джерел з історії України періоду Другої світо­вої війни долучився Володимир Косик - український історик у Франції, професор УВУ та Паризького університету, редактор франкомовного журналу «Європейський схід». Його ґрунтовні дослідження «Україна в Другій світовій війні», «Україна і Німеччина у Другій світовій війні» (1986) побудовані на унікальних джерелах, виявлених переважно в архівах західних держав, насамперед Німеччини, листування міністерства закор­донних справ Третього райху, матеріали окупаційного режиму в Україні. Спираючись на ці документи, автор опрацював хро­нографію бойових операцій УПА, провокаційних дій червоних партизанів і комуністичного підпілля, спрямованих на компро­метацію українських націоналістів. Історик підняв завісу над утаємниченими документами про формування і бойовий шлях дивізії «Галичина» та російської армії під командування генера­ла А. Власова.

Велике значення для збагачення знань з історії України ма­ла діяльність «Просвіти», НТШ, УВАН, УВУ, створення в діас-

порі нових українознавчих осередків, насамперед у США. При Іллінойському, Пенсільванському, Колумбійському універси­тетах сформувалися центри українознавства. Найпотужнішим осередком українських студій залишався Гарвардський університет, у рамках якого О. Пріцак створив Український науковий інститут і був його директором до 1989 р. Потім його очолював Г. Грабович. Було започатковано випуск наукових праць у збірнику «Вісті з Гарварда». Крім цього, у США діяли Український соціологічний інститут, Український докумен-таційний центр, Українська асоціація університетських про­фесорів, Фундація кафедри українознавства та ін.

Серед вже згадуваних прізвищ американських істориків ук­раїнського походження, які плідно досліджували актуальні проблеми історії України, заслужено треба виділити Омеляна Пріцака - відомого історика, тюрколога-сходознавця, інозем­ного члена НАН України (1990), вихованця Львівського, Берлінського та Геттінгенського університетів. Він автор бага­тотомних англомовних праць «Походження хозар», плідно досліджує українське середньовіччя, проблеми історіософії та методології історичної науки. Важливе значення мала стаття

0. Пріцака в «Українському історику» (1968, ч. 1-4) «Проект
«Вступу до історії України», в якій окреслювались методо­
логічні засади історії України як навчального предмета.

При Альбертському університеті з 1976 р. функціонує Ка­надський інститут українських студій, який очолював Р. Лу-пул, а згодом відомий історик, професор Б. Кравченко. Інсти­тут видає наукові праці з історії і права України, проводить українознавчі курси.

У 1980-х рр. на базі кафедри українознавства розгорнув діяльність Центр українознавства при університеті в Торонто. У ньому плідно працювали П. Магочий, О. Субтельний. Важливим здобутком центру стала англомовна Енциклопедія України за редакцією Д. Гусара-Струка. Серед українських істориків гідним доробком відзначалися також П. Потічний, М. Марунчак, І. Рудницький та ін.

Українській історіографії прислужилися своїми працями представники інших галузей українознавства: Ю. Шевельов,

1. Марчук та І. Кошелівець, що протягом багатьох років був
редактором журналу «Сучасність», та ін.

Українським історикам в діаспорі у 1970-1980-х рр. довело­ся полемізувати не тільки з радянською офіційною історіо­графією, а й з частиною західних істориків. Річ у тому, що ряд американських і західноєвропейських дослідників послугову-

валися в своїх працях схемами російської дореволюційної історіографії, яка не розглядала Україну як окремий етно-політичний феномен. Київську і Галицько-Волинську держави вони трактували як російські державні утворення. Початок української історії ув'язувався з XV ст., а сама вона оцінювала­ся як елемент російської. Фальсифікували українську історію і чимало представників польської еміграційної історіографії. Ось чому українським історикам треба було на різних науко­вих конференціях, на зібраннях Американської історичної асоціації, у науковій періодиці викривати помилковість і упе­редженість цих концепцій.

Точилися дискусії і в самому середовищі українських істо­риків. Одна з них виникла ще в 1963 р. між Омеляном Пріца-ком та Іваном Лисяком-Рудницьким навколо періодизації ук­раїнського національного руху і його зв'язку з історіографією. І. Лисяк-Рудницький, будучи прихильником концепції «істо­ричних» та «неісторичних» народів, у статті в часописі «Зіауіс Кєуієлу»¹ у межах історії України початку XX ст. виокремив три періоди: «шляхетський» (до 1840-х рр., тобто до появи Кирило-Мефодіївськоготовариства), «народницький» (40-80-ірр. XIX ст., в межах якого простежується два етапи: романтичний і пози­тивістський, представлені відповідно кирило-мефодіївцями та народниками Лівобережжя, хлопоманами Правобережжя і на­родовцями Галичини), «добу модернізму» (90-ті рр. XIX ст. до початку Першої світової війни, пов'язану з появою політичних партій, поширенням соціалістичних ідей, в історіографії це спроби наукового синтезу української історії). Аналізуючи роль еліти в кожному з цих періодів, автор відносив українців до «неісторичних» націй. Натомість О. Пріцак, взявши за ос­нову територіальний принцип періодизації («єдності місцевих історій») і критерії, що їх сповідувала французька школа Анналів, виділив у межах з кінця XVIII ст. п'ять періодів: а) Новгород-Сіверський (кінець XVIII - початок XIX ст., де бу­ла створена «Історія Русів»); б) Харківський (початок XIX -перша третина XIX ст., пов'язаний з створенням Харківського університету, творчістю П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, виходом у світ першої ук­раїнської граматики в 1819 р.); в) Київський (1840-1870 рр., представлений кирило-мефодіївцями, творчістю Т. Шевченка, діячами «Громад», журналом «Основа»); г) Женевський (70-

¹ Див: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. У 2 т. - Львів, 1994. -Т.1.-С. 145-171.

90-ті рр. XIX ст., пов'язаний з діяльністю М. Драгоманова в еміграції, часописом «Громада») і д) Галицький період (1890-1914 рр., коли була створена Українська радикальна партія (1890), почалася наукова і громадська діяльність М. Грушев-ського у Львові, засновані «Записки НТШ»). Історик дійшов вис­новку про «нормальність» української нації, формування якої цілком вписується в схему європейського націотворчого процесу.

Розвиток української історичної думки в діаспорі усклад­нювався її надмірною політизацією з боку націоналістичних інституцій та їх видань, полемікою, що точилася поміж при­хильниками мельниківців та бандерівців. Спроба ототожнити історію України лише з історією українського націоналістич­ного руху, що був хоч і потужною течією, але не міг характери­зувати всю палітру національно-визвольних змагань українсь­кого народу ХІХ-ХХ ст., наштовхувалася на спротив прихиль­ників інших осередків зарубіжного українознавства, які відстоювали своє розуміння української історії. Нерідко це протистояння вміло використовувала радянська пропаганда в боротьбі проти українського національного руху та зарубіжної історіографії взагалі.

Межі лекції не дають змоги докладніше висвітлити все роз­маїття тем, над якими працювали історики різних течій діас­пори в означений період. Тому обмежимося стислою характе­ристикою проблематики праць і назвемо імена провідних дослідників.

Давню історію України, її археологічні пам'ятки плідно оп­рацьовували Ярослав Пастернак, Олег Кандиба (Ольжич), Олександр Домбровський, Михайло Міллер та ін. Княжій добі української історії, боротьбі проти Золотої Орди, долі ук­раїнського народу в складі Великого князівства Литовського присвятили праці Михайло Ждан, Омелян Пріцак, Іриней Назаркотаін.

Чи не найширше у працях діаспорних істориків були пред­ставлені козацько-гетьманські часи. Дослідження Олександра Барана, Любомира Винара, Василя Дубровського, Теодора Мацьківа, Олександра Оглоблина та інших охоплюють широкий спектр проблем - від зародження українського козацтва, засну­вання Запорозької Січі, Визвольної війни українського народу і утворення держави Богдана Хмельницького до Гетьманщини і державницької діяльності гетьмана Івана Мазепи. Особливість досліджень з цієї проблематики, як і з нової та новітньої історії України, полягала в тому, що їх автори долучили до наукового обігу багато джерел із західних архівів та бібліотек.

До зацікавлення діаспорних дослідників входили питання з української воєнної історії, історії церкви, історіографії, ге­ральдики, генеалогії та ін. Ряд історіографічних та джерело­знавчих досліджень оприлюднили у ці роки Марко Антонович, Лев Биковський, Юрій Бойко.

Як виклик радянської історіографії можна розглядати вели­кий пласт досліджень, присвячених національно-визвольним змаганням 1917-1920 рр., експорту більшовицького режиму в Україну, репресіям і голодомору 1930-х рр., боротьбі націо­нально-демократичних сил проти радянського тоталітаризму. Історіографічну цінність мають праці Іллі Витановича, Олега Геруса, Михайла Єремеїва, Аркадія Жуковського, Ігоря Каме-нецького та ін.

У полі зору учених діаспори залишалися драматичні сторінки української історії періоду Другої світової війни, німецько-радянського воєнного конфлікту, націоналістичного підпілля, Української повстанської армії. Велике значення для збагачення джерельної бази з історії України періоду Дру­гої світової війни, аналізу україно-німецьких взаємовідносин, політики Франції щодо України мають згадувані праці Воло­димира Косика. Значну пошукову і дослідницьку роботу в ца­рині історії Організації українських націоналістів, утворення і діяльності Української повстанської армії провели Петро Мірчук, Лев Шанковський та ін. Діаспорні дослідники не оминали увагою й питання регіональної історії. Зокрема, Петро Стерчо (1919-1987) - уроженець Мукачівщини, профе­сор університету в Філадельфії (СІЛА) у працях «Національне відродження Карпатської України» (1955), «Карпатсько-русь­ка держава: До історії визвольної боротьби карпатських ук­раїнців у 1919-1939 рр.» (1965) та ін. Доводить невіддільність Закарпаття від України, спільність долі і визвольних змагань. Одним з найголовніших підсумків діаспорної історіографії 1960-1980-х рр. є те, що вона знайшла свою нішу в європей­ській і світовій історичній науці як історична україністика. У багатьох університетах Європи, СІЛА і Канади були започат­ковані лекційні курси з історії України, до української історії зростав інтерес з боку провідних наукових історичних шкіл. Історики української діаспори зробили важливий крок для ут­вердження місця історії України у світовій історії і неуперед-женого осмислення цієї історії, обґрунтування її повноцінної схеми і такої наукової періодизації, яка б поєднувалася з того­часною періодизацією європейської і світової історії. Це не оз­начає, що українським історикам в діаспорі вдалося уникнути

ірраціональних конструкцій, світоглядної обмеженості, але, працюючи в умовах західних демократій, вони мали значно ширші можливості для правдивого і об'єктивного відтворення історії українського народу.

Українська історична наука в діаспорі у 1970-1980-х рр. заз­нала великих втрат. Пішли з життя Володимир Міяков-ський, Іван Винар, Осип Навроцький, Петро Курінний, Наталія Полонська-Василенко, Юліан Камінецький, Ілля Витанович, Михайло Ждан, Микола Чубатий, Олександр Домбровський та ін. На жаль, поповнення когорти діаспорних істориків молоди­ми силами помітно уповільнилося.

Підсумовуючи сказане про внесок українських істориків діаспори в оборону національних традицій української історіографії, слід ще раз наголосити, що Українське історич­не товариство, «Український історик», Український вільний університет, Українська вільна академія наук, осередки НТШ та українознавчі центри в країнах Західної Європи, СІЛА, Ка­нади захистили і розвинули наукову схему української історії, опрацьовану М. Грушевським, збагатили новий інтегрований напрям досліджень - грушевськознавство, створили ряд ґрун­товних узагальнюючих та монографічних праць з історії Ук­раїни, які спростовували ідеологічні домисли радянської історіографії, сприяли інтеграції правдивих знань про Україну у світовий науковий простір.

XVI.3. Основні напрями історичних досліджень в УРСР в умовах загострення кризи авторитарного режиму

Характеризуючи основні напрями історичних до­сліджень в УРСР другої половини 1970-х рр., слід мати на увазі, що радянське суспільство опинилося у системній кризі: втрати­ла динамізм економіка, скоротилося виробництво продуктів сільського господарства, знизилися темпи науково-технічного прогресу, поглиблювалася деградація культури і духовності. Глибока суспільна криза торкнулася і радянської історіографії. По-перше, вона ще більше дрейфувала у фарватері комуністич­ної пропаганди, концепції «розвинутого соціалізму», яка всту­пила в пряму суперечність з реаліями суспільного життя, зни­женням життєвого рівня. По-друге, історична наука виявилася неспроможною пояснити наростання спротиву комуністичній системі в СРСР і в країнах так званої соціалістичної співдруж-

І'

ності. По-третє, зазнавала банкрутства практика контрпропа­ганди, в якій історичній науці відводилась ключова роль. Нова хвиля репресій і арештів дисидентів, діячів правозахисного ру­ху засвідчувала агонію авторитарного режиму.

Програмовий характер для історичної науки носила поста­нова ЦК КПРС «Про заходи по дальшому розвитку суспільних наук і підвищенню їх ролі в комуністичному будівництві» (1967). В ній говорилося про необхідність посилити увагу до розвитку теорії, тісно ув'язувати суспільні науки з практикою партійної і державної роботи, з завданнями будівництва ко­мунізму. Перед офіційними істориками ставилося завдання всіляко затушовувати кризові явища, уникати негативних оцінок радянської дійсності, доводити переваги радянської системи порівняно з західними демократіями, посилювати наступ на буржуазну ідеологію/Збереження за історичною на­укою ідеологічних функцій віддзеркалювала ювілейна спря­мованість переважної більшості публікацій, планова тематика досліджень, яка визначалася і нав'язувалася зверху.

Формально історичні дослідження в УРСР охоплювали всі періоди історії України від найдавніших часів до сучасності, важливі проблеми європейської і світової історичної науки, питання історіографії, джерелознавства, деяких спеціальних історичних дисциплін. Однак кидалися у вічі величезні пере­коси, диспропорції в розподілі досліджень як за хронологіч­ною рубрикацією, так і за їх проблематикою.

За спостереженнями історіографів лише невелика кількість праць присвячувалися давній історії України. Дописемний період плодотворно досліджували науковці Інституту архео­логії АН УРСР (в період 1968-1972 рр. його директором був Ф. Шевченко), вузівські археологи, зокрема Київського, Львівського, Одеського, Чернівецького університетів, Сімфе­ропольського, Кам'янець-Подільського, Івано-Франківського педінститутів. Здобутки українських археологів досить об'єк­тивно оцінені у тритомнику «Археологія Української РСР» (1971-1975). Його автори справедливо дали високу оцінку «Нарисів стародавньої історії Української РСР» (1965), які охоплювали історичні процеси на українських землях від за­родження людського життя до Київської Русі включно. Вони були побудовані як на археологічних пам'ятках, так і на літо­писних джерелах. Хронологічно-тематична структура дослід­ження нагадувала схему М. Грушевського і залучені ним істо­ричні факти, але ім'я історика замовчувалося, як і багатьох українських археологів. Автори висвітлили особливості життя

людей в добу палеоліту, неоліту, мідного і бронзового віку, історію племен скіфсько-сарматського періоду, розкрили сліди грецьких міст-колоній на Північному Причорномор'ї (Ольвія, Херсонес, Тіра та ін.)

Ранньослов'янський і слов'янський періоди історії України викладалися за прийнятою в радянській історіографії фор­маційною схемою, яка підпорядковувалася пануючій в ній концепції формування давньоруської народності як спільного кореня російського, українського та білоруського народів. Київська Русь оцінювалася як їх спільна ранньофеодальна дер­жава. Це була одна з останніх праць, автори якої послуговува­лися терміном «Київська Русь», на зміну якому в 1970-х рр. буде запроваджено термін «Давньоруська держава» з акцентом на її російське обличчя.

Вагомий внесок у розвиток української археології внесли В. Даниленко, який досліджував неоліт та енеоліт України, В. Гладілін, Д. Телєгін. Новий археологічний матеріал долу­чили до наукового обігу І. Артеменко, В. Лапін, І. Свєшников, П. Єфименко, І. Шовкопляс, М. Гладких та ін. Цінні дослід­ження про походження слов'ян здійснили В. Баран, О. Тере-ножкін, В. Петров та ін.

Українська радянська історіографія поповнилася рядом праць з історії Києва і Київської Русі. Цікавими розвідками як дослідник давнього Києва заявив про себе Петро Толочно -відомий український історик, археолог, згодом директор Інституту археології, академік НАН України. Його монографії «Історична топографія стародавнього Києва» (1972), «Древний Киев» (1976), «Киев и Киевская земля в зпоху феодальной раздробленности» (1980) та інші - помітний внесок в історіо­графію давнього Києва. Підсумовуючий характер мав мати тритомник «История Києва», перший том якого вийшов у 1982 р. І. Шекера плідно досліджував зовнішню політику Київської держави. Його монографії «Міжнародні зв'язки Київської Русі» (1966), «Київська Русь XI ст. в міжнародних відносинах» (1971) з інтересом були зустрінуті науковою гро­мадськістю. Історики стали більше уваги приділяти історії культури і духовності Давньої Русі. З цієї проблематики пози­тивну оцінку дістали праці С. Висоцького, О. Замалєєва, В. Зоца, Г. Івакіна та ін.

У працях українських дослідників утверджувалася правдо­подібна думка російського історика Дмитра Ліхачова про те, що задовго до прийняття християнства на Русі існувала місцева пи­семність, яка поєднувала два алфавіти: кирилицю і глаголицю.

Ряд праць був присвячений історії Галицько-Волинського князівства¹. М. Котляр опублікував історико-нумізматичне дослідження «Галицька Русь у другій половині XIV - першій чверті XV ст.» (1968), В. Грабовецький досліджував селян­ський і опришківський рухи на Прикарпатті наприкінці XV ст. - XIX ст. Він підготував перше в українській історіографії дослідження «Гуцульщина в ХІП-ХІХ столітті. Історіо­графічний нарис» (1982).

Основна вада праць із стародавньої та середньовічної історії України полягала в тому, що вона досліджувалася за союзною схемою, яка вимагала навіть ці часи української історії розгля­дати з класових позицій, трактувати як частину російської історії, замовчуючи окремішність етногенезу українського народу, націотворчі процеси.

Накладене партійно-державними структурами табу на козаць­ко-гетьманську проблематику призвело до того, що в період другої половини 1960-х - першій половині 1980-х рр. в рес­публіці не було видано майже жодної більш-менш вагомої праці з історії українського козацтва, Визвольної війни ук­раїнського народу. Навіть возз'єднанню України з Росією була присвячена тільки одна монографія В. Смолія «Возз'єднання Правобережної України з Росією» (1978).

Натомість історики стали більше уваги приділяти історії ук­раїнської культури пізнього середньовіччя і нової доби. Гли­бокі дослідження з цієї проблематики оприлюднив Ярослав Ісаєвич - відомий український історик, вихованець школи І. Крип'якевича, нині академік, директор Інституту україно­знавства імені І. Крип'якевича НАН України. Його монографії «Братства та їх роль в розвитку української культури» про Юрія Дрогобича (1972), «Джерела з історії української культу­ри доби феодалізму» (1972), «Першодрукар Іван Федоров і ви­никнення друкарства на Україні» (1975), дослідження «Пре-емники первопечатника», видане в 1981 р. у Москві, помітно збагатили українську історіографію не тільки книгодрукуван­ня, але й всієї національної культури. Цю тему розвивали праці Я. Запаска «Мистецтво книги на Україні в XVI-XVIII ст.» (1971), Д. Степовика «Українська графіка XVI-XVIII ст.: ево­люція, образ, системи» (1982).

З інтересом зустріла наукова громадськість монографію 3. Хижняк «Києво-Могилянська академія» (1970), друге допов-

¹У ці роки було заборонено вживати поняття «Галицько-Волинська держава».

нене видання якої побачило світ у 1981 р. Автор однозначно розглядала академію як перший вищий навчальний заклад на українських землях, що не поступався за рівнем освіти західноєвропейським університетам. Водночас ідеологічні «на­глядачі» дорікали автору за недостатнє висвітлення на прикладі Академії віковічної дружби російського і українського народів.