Україш історії 5 страница

Винятково важливе значення мало й те, що багато праць істориків діаспори в ці роки побачили світ англійською, німецькою і французькою мовами, що дало змогу західній історіографії повніше зрозуміти місце і роль М. Грушевського у розвитку української історичної думки.

Розвиток грушевськознавства засвідчував, що у західних країнах знайшли продовження наукові традиції історичної школи М. Грушевського, які з кінця 1930-х рр. (після вклю­чення Західної України до УРСР) викорінювалися в Радян­ському Союзі.

Таким чином, у період 1950-х - першої половини і середини 1960-х рр. вагомий внесок у розвиток української історичної науки внесли історики діаспори. Рубіжне значення для

¹У 1966 р. Ф. Шевченко опублікував в «Українському історичному журналі» статтю «Чому М. Грушевський повернувся на Радянську Україну», яка була негативно сприйнята в партійних інстанціях.

² Український історик. - 1966. - Ч. 3. - С. 9-10.

³ Ряд зарубіжних політичних формацій, зокрема Товариство
ім. М. Міхновського, деякі осередки ОУН дорікали М. Грушевському
за його «соціалістичні» орієнтири, а повернення до України оцінюва­
ли як «національну зраду».

національної історіографії мало заснування наукового журна­лу «Український історик» (1963) та Українського історичного товариства, навколо яких сконсолідувалися основні сили ук­раїнських істориків та українознавців. Заслуга Л. Винара, О. Оглоблина та інших учених і в тому, що вони започаткували в західному світі новий напрям міждисциплінарних дослід­жень - грушевськознавство.

Загальні висновки

Друга половина 1950-х - початок 1960-х рр. - важливий період у розвитку української історичної науки, як з точки зору змін у ра­дянській історіографії під впливом розвінчування культу особи Сталіна, хрущовської «відлиги», руху шістдесятників, так і нових явищ в історичній думці української діаспори. Були частково ос­лаблені ідеологічні репресії і переслідування істориків, що займа­лися українознавством, розширено доступ до архівів, засновано «Український історичний журнал», збільшено прийом студентів на історичні факультети, відкрито цільову підготовку істориків партії, створено систему координації і планування історичних до­сліджень. Однак подолання «шкідливих наслідків культу особи» в радянській історичній науці України зводилося фактично до ви­креслювання цитат і посилань на твори Й. Сталіна, що не зачепило глибших шарів, тобто тих концепцій, які були накинуті правлячим режимом історіографії. Положення і оцінки, вироблені істориками після зловісної постанови ЦК КП(б)У 1947 р., що звинувачувала праці Інституту історії України в «рецидивах буржуазного націо­налізму», залишалися без суттєвих змін. Продовжували відігравати роль методологічних орієнтирів «Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією» як директивний документ КПРС.

Основні зусилля радянських істориків продовжували зосере­джуватися на історії революційного руху, робітничого класу і селян­ства, дослідженні революції 1905—1907 рр., Жовтневої революції і встановлення радянської влади в Україні. Водночас їх увага дедалі більше переносилася на вивчення соціалістичних перетворень, узагальнення досвіду індустріалізації та колективізації, культур­ної революції. В історичній науці під впливом концепції керівної ролі КПРС на пріоритетне місце висувалися історико-партійні дослідження, що координувалися головною науково-дослідною установою в цій сфері знань — Інститутом історії партії ЦК КПУ — філіалам Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.

Характерною ознакою розвитку радянської історіографії була також орієнтація на підготовку колективних праць, теми яких визначалися зверху. Це вело до того, що творча праця істориків

як дослідників нівелювалася, набувала чисто виконавського характеру, губилася індивідуальність науковця, натомість зрос­тала адміністративна роль керівника колективу. В цей період започатковується підготовка багатотомних історії України, історії міст і сіл, Української Радянської Енциклопедії, Радян­ської енциклопедії історії України, документальних збірників.

Фундатором і оборонцем національних традицій української історіографії залишалися осередки історичної науки УВАН, НТШ, що діяли в діаспорі, які, незважаючи на втрати і суперечності, за­лишалися її опорними центрами. Особливість еміграційної історіографії періоду 1950—1960-х рр. полягала в тому, що, по-пер­ше, значна частина її сил перемістилася з країн Західної Європи до СІЛА і Канади, по-друге, необхідність консолідації українських істориків в еміграції, координації їх наукової діяльності продикту­вала утворення Українського історичного товариства та його друкованого органу — журналу «Український історик», по-третє, зусилля істориків діаспори зосереджувались на пріоритетних дослідженнях тих проблем історії України, які або замовчувались, або фальсифікувались у радянській історіографії.

___________ Запитання для самоконтролю

1. Що розуміють під хрущовською «відлигою» і як вона
вплинула на розвиток історичної науки?

2. Висвітліть значення критики культу особи Сталіна
та його наслідків для української історіографії.

3. Які зміни сталися в тематиці та спрямованості
праць з історії України в другій половині 1950-х - на
початку 1960-х рр. і яка роль у цьому «Українського
історичного журналу»?

4. Чому не відродилися національні традиції історичної
науки в УРСР?

5. Як Ви розумієте значення руху шістдесятників для
історичної науки?

6. У чому виявилася участь українських істориків у
русі шістдесятників?

7. Чому праці М. Брайчевського були викликом тота­
літарній історіографії?

8. Які особливості характерні для розвитку історичної
думки в українській діаспорі?

9. Яке значення для української історіографії мало
заснування часопису «Український історик»?

10. Коли було створене Українське історичне товариство і які його програмові завдання?

і деол огифої

ЖИТТЯ;/ Я'

XVI.2. Історики діаспори в обороні національних тради цій української, істо р і о гра фії

звах загострення кризи авторитарного режиму

--,■ і-;

..... ,:,!„, А,.

ОЛЕКСАНДР ОГЛОБЛИН

Н. Полонська-Василенко

ХМЕЛЬНИЦЬКА ОБЛАСТЬ }

УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИК

ОЛЕКСАНДР ОГЛОБЛИН

__________ Мета:

Висвітлити негативні наслідки авторитариз­му, політики русифікації для розвитку історичної науки, її застій і кризу, загострення ідеологічної боротьби, з'ясувати вплив дисидентського і правозахисного руху на історіо­графічну ситуацію, зміни в тематиці та змісті досліджень, показати роль істориків діаспори у відстоюванні націо­нальних традицій української історіографії та її творчому збагаченні.

На розвитку історичної науки в УРСР нового двадцятиріччя позначились події, започатковані у жовтні 1964 р., коли внаслідок закулісної змови у вищому компартійному керів­ництві та верхівкового перевороту було усунено від політичної діяльності М. Хрущова, що призвело до згортання реформ і переходу до нового курсу та авторитаризму. Нове керівництво на чолі з Л. Брежнєвим припинило реабілітацію, критику наслідків культу особи і злочинів Сталіна, розгорнуло наступ на шістдесятників, відновило практику політичних репресій, зокрема щодо інакодумців і правозахисників. На зміну частко­вої лібералізації культурно-національного життя, зростання інтересу до української історії партійно-державне керівництво вдалося до тотальної русифікації України, накидання на українську історіографію нових ідеологічних парадигм під прикриттям інтернаціоналізації суспільних відносин. На зміну хрущовській «відлизі» прийшли «заморозки» бреж-нєвщини, утвердження авторитаризму, посилення партійного диктату.

В історичній літературі 1970-ті - першу половину 1980-х рр. називають «періодом застою», при цьому замовчується, що СРСР сповзав до системної кризи, яка не обминула й історичну науку. І все ж розвиток історичної думки в УРСР мав деяку специфіку, зумовлену особливим статусом П. Шелеста в пар­тійній номенклатурі та його ставленням до національної

історії, культури і мови. Після його увільнення з посади пер­шого секретаря ЦК КПУ і затвердження на ній В. Щербицько-го історіографічна ситуація погіршилася, особливо внаслідок призначення В. Маланчука головним ідеологом КПУ, що зарекомендував себе новітнім Валуєвим, «безкомпромісним борцем проти українського націоналізму». Його безпардонне втручання в діяльність гуманітарних інституцій АН УРСР, на­самперед Інститутів історії, археології, мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського, історичних кафедр вузів, видавництв і періодичних видань супроводжувалося ка­ральними акціями і судилищами, що їх проводили органи КДБ щодо тієї частини української інтелігенції, яка обстоювала право українців на свою правдиву історію, рідну мову, націо­нальну культуру та державність. Як доказ цього можуть служи­ти цькування видатного українського письменника Олеся Гончара за його гостросюжетний роман «Собор», кримінальне переслідування дисидентів та правозахисників, дискримі­наційні та репресивні заходи щодо І. Дзюби, М. Брайчевсько-го, О. Апанович, Я. Дзири, О. Компан, К. Стецюк, О. Карпен-ка, В. Мороза та ін.

XVI. 1. Українська історіографія в контексті ідеологічної боротьби і тотальної русифікації суспільного життя

Зміни в політичному курсі КПРС, ресталінізація суспільного життя, нові ідеологічні парадигми щодо побудови комунізму на кшталт злиття нації і формування нової над­національної спільності, конституційне узаконення монополії комуністичної партії та її ідеології, курс на тотальне російщен-ня суспільства відбилися на історіографічній ситуації, за часом співпали з новим етапом у розвитку історичної науки. Його особливість полягала в тому, що здійснювався перехід до створення узагальнюючих багатотомних праць з історії України, історії міст і сіл, відбувалася енциклопедизація історичних знань. За таких умов історіографії нав'язувалися поряд з існуючими нові ідеологічні парадигми, в результаті чо­го вона втрачала наукову основу. Під жорсткий партійний і цензурний контроль була поставлена діяльність Інститутів історії і археології, Інституту історії партії ЦК КПУ, вузів­ських кафедр історії, редколегій «Українського історичного журналу», наукових збірників.

Ще в 1962 р. за рішенням ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР у Москві проходила Всесоюзна нарада щодо поліпшення підго­товки науково-педагогічних кадрів з історичних наук. За її ре­комендаціями була змінена структура Інституту історії, злиті відділи історії феодалізму і капіталізму, на базі відділів історії країн народної демократії, загальної історії і міжнародних відносин створювався відділ нової і новітньої історії зару­біжних країн, відділ допоміжних історичних дисциплін було реформовано у відділ історіографії та джерелознавства, а зго­дом засновані відділ історії міст і сіл УРСР та відділ дружби і співробітництва народів СРСР (1963). Оскільки перед історич­ною наукою ставилося завдання зміцнити зв'язки з життям, з практикою соціалістичного і комуністичного будівництва, за­безпечувати високу ідейність і «ленінську партійність дослід­жень», було створено два окремих відділи: історії комуністич­ного та історії соціалістичного будівництва, внаслідок чого основні штатні посади виділялися для дослідження радянської доби. Через рік було «зміцнено» керівництво Інституту. Замість О. Касименка директором став Кузьма Дубина (1906-1967) - дослідник теорії соціалістичної революції, історії Ве­ликої Вітчизняної війни, співавтор тритомника «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу» (1967-1969), науково-популярного посібника «Історія Української РСР» (1967). Невдовзі після його смерті в 1968 р. директором було призначено Андрія Скабу (1905-1986), який до цього був секретарем ЦК КПУ з ідеології, на час переходу в Інститут не мав жодної більш-менш солідної самостійної наукової праці, але роком раніше був обраний академіком АН УРСР. Тільки в 1971 р. появилася монографія А. Скаби «Парижская мирная конференция и иностранная интервенция в Стране Советов, январь 1919 г.».

Реорганізації відділів продовжувалися і в наступні роки. Часом нові структурні підрозділи створювалися під конкрет­них осіб або для виконання особливих завдань. Так, у 1968 р. було організовано під вивіскою відділу зарубіжної історіографії групу по викриттю буржуазних і буржуазно-націоналістичних фальсифікацій історії УРСР і СРСР.

Історична наука дедалі більше політизувалася і використо­вувалася в ідеологічній боротьбі, націлювалася на насадження комуністичної свідомості в суспільстві, його російщення. Неухильно зростала кількість російськомовних публікацій. У 1963-1964 рр. під виглядом виправлень і доповнень вийшла російською мовою «История Києва» в двох томах, популярний

нарис «История Украинской ССР» О. Касименка (1965), поши­рилася практика двомовних видань, зокрема «Нарисів історії Комуністичної партії України». Активно втілювалася абсурд­на теорія І. Білодіда про «двомовність української соціалістич­ної нації». Нова програма КПРС (1961) обстоювала курс на сти­рання національних відмінностей, формування радянського народу як «нової історичної спільності людей», російська мова набула офіційного (державного) статусу як засіб міжнаціо­нального спілкування.

У публікаціях І. Кравцева, О. Кудлая, В. Панібудьласки, А. Лихолата, Ф. Горовського, В. Сульженка та інших як резуль­тат національної політики КПРС розглядався «розквіт націй», а її головне призначення - «зближення націй», аж до злиття. Абсурдність такого трактування маскувалася декларативними назвами праць на зразок: «Розквіт і зближення націй», «Ра­дянський народ - втілення принципів інтернаціоналізму», «Радянський народ - нова історична спільність» і т. п. Треба зазначити, що ці та інші ідеологеми наштовхнулися на спро­тив шістдесятників, національно свідомої інтелігенції, в т. ч. багатьох істориків.

Протестом новій хвилі російщення стали лист і праця літера­турознавця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», надіслані наприкінці 1965 р. керівникам республіки П. Шелес­ту і В. Щербицькому. У цій праці науково обґрунтовувалася невідповідність русифікаторської політики КПРС марксизму, доводився її відхід від вчення В. Леніна і власних рішень, вик­ривалися підступні і катастрофічні наслідки антиукраїнської політики. Праця І. Дзюби поширювалася шляхом самвидаву, була опублікована за кордоном, у т.ч. англійською мовою, ви­кликала великий політичний резонанс в українській діаспорі. Автора звільнили з роботи, вимагали публічного покаяння. За завданням ідеологічного відділу ЦК КПУ масовим тиражем була видана брошура «Що і як обстоює Іван Дзюба?» під псев­донімом Богдана Стенчука, на яку відгукнувся В'ячеслав Чорновіл самвидавівською брошурою «Що і як обстоює Б. Стен-чук?». Під час репресій 1972 р. І. Дзюбу було заарештовано і відправлено за тюремні ґрати. Оборона національних прав, за­хист української мови, культури, історичної правди стали пріоритетним напрямом дисидентського руху, в якому брав участь і ряд істориків, зокрема М. Брайчевський, О. Апанович, О. Компан, Я. Дашкевич, Я. Дзира, В. Мороз, С. Білокіньтаін. У 1969 р. побачила світ монографія Олени Апанович (1919-1999) - визначного українського історика, дослідника україн-

ського козацтва та Запорозької Січі, старшого наукового співробітника Інституту історії - «Збройні сили України пер­шої половини XVIII ст.», яка вкрай агресивно була зустрінута українофобами. Тільки втручання П. Шелеста за поданням секретаря ЦК з ідеології академіка Ф. Овчаренка тираж книги вдалося врятувати від знищення, але в період маланчуків-ських репресій (1972-1978) О. Апанович нагадали про її «націоналістичні збочення» в цій та деяких інших працях («Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії 50-70-х рр. XVII ст.» (1960), «Відображення суспільно-політичних поглядів українського народу проти соціального і національного гноблення в історичних піснях» (1968)) та ін. її було звільнено з роботи. З 1972 по 1986 р. О. Апанович пра­цювала в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР ім. В. Вер-надського, а на її праці було накладено табу.

За «скороченням штатів», а фактично «за пропаганду бур­жуазно-націоналістичних ідей і дружні взаємини з репресова­ними дисидентами» у 1972 р. після виходу в світ «Літопису Самовидця» (1971) було звільнено з посади наукового спів­робітника Інституту історії, його упорядника і перекладача Ярослава Дзиру - талановитого джерелознавця, палеографа, дослідника козацьких літописів. Його кандидатська дисер­тація «Літопис Величка і творчість Т. Шевченка» довго не ре­комендувалася до захисту і тільки в 1968 р. була захищена в Одеському університеті ім. Мечникова. Майже на 18 років історик Я. Дзира був позбавлений права на наукову працю, його дослідження не друкувалися до часів «гласності» і горба-човської перебудови.

Наведені факти засвідчують, що в радянській історіографії, незважаючи на тотальний наступ авторитаризму, паралельно з відкрито апологетичним напрямом, провідники якого орто­доксально вислужувалися перед правлячим режимом, присто­совувалися до його лінії, з конформістською течією, представ­леною здебільшого істориками національно-комуністичних орієнтацій, окремі історики продовжували професійно розвива­ти національні традиції української історичної науки, намага­лися правдиво висвітлювати історію України, чинили спротив перетворенню історії в служницю режиму. І в радянські часи було багато чесних, порядних і добросовісних істориків - про­фесіоналів, які залишили добрий слід у науці, чиї імена збере­жуться в анналах національної історіографії. До тих імен, що вже називалися, треба додати ім'я Костя Гуслистого (1902-1973) - видатного українського історика, етнографа, етнолога,

вихованця Д. Яворницького та Д. Баталія, прихильника істо­ричної концепції М. Грушевського, наукового співробітника та завідувача відділом Інституту історії України (1936-1945), директора Центрального державного історичного архіву (1944-1945), заступника директора та керівника відділу етно­графії Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії ім. М. Рильського (1954-1971), члена-кореспондента АН УРСР. Він першим у радянській історіографії, хоч і досить обережно, насмілився порушити проблему окремішності етнографічного розвитку українського народу в працях, за сукупністю яких захистив докторську дисертацію (1963). У 1959 р. вийшов дру­карський макет першого тому фундаментальної етнографічної монографії під редакцією К. Гуслистого «Українці», яка відкривалася епіграфом П. Тичини: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! - А сила знову розцвіла». За «буржуазно-націо­налістичне трактування історії України книга була заборонена і макет потрапив «під ніж», редактора суворо попередили. У 1972 р. за особистою вказівкою В. Маланчука було знищено увесь тираж монографії К. Гуслистого «Історичний розвиток української нації», зміст та спрямованість якої виглядали як дисонанс до пишного святкування 50-річчя утворення Союзу РСР «як торжества ленінської національної політики»¹. Нев­довзі після цькування історика не стало.

Повчальним і попереджувальним уроком для істориків, представників інших суспільних наук, для творчої інтелігенції мали послужити усунення П. Шелеста з посади першого секре­таря ЦК КПУ і брутально-вульгарна критика виданої ним у 1970 р. книги «Україно наша Радянська» та вилучення її з бібліотек. Редакційна стаття в журналі «Комуніст України» (квітень 1973) звинувачувала автора в націоналістичних збо­ченнях, в ідеалізації патріархальщини, історії козацтва, Запо­розької Січі, приписувала йому намагання розглядати історію українського народу у відриві від історії Російської держави, ігнорування «благотворного впливу» російської культури на українську, замовчування ролі дружби народів, допомоги со-

¹ Якраз у 1972 р. в Москві була видана монографія В. Маланчука «Исторический опьіт КПСС по решению национального вопроса и развитию надиональньїх отношений в СССР», в якій на тлі прослав­ляння «успіхів національної політики», піддавалися жорсткій критиці прояви «національного егоїзму», «патріархальщина», говорилося про небезпеку реанімації націонал-комунізму.

' Ж'

юзних республік УРСР. Створювалося враження, що країна застигла на рівні сталінізму 1930-х рр., що не було критики культу особи, «відлиги». У такий спосіб влада продовжувала утримувати атмосферу страху і підозри, пошуку ворогів, давала сигнал науковцям про те, що будь-які відступи від партійних оцінок історичних подій і явищ будуть суворо каратися. Все це робило негативний відбиток на історіографічній ситуації в УРСР, на діяльності історичних установ та істориків.

Як і в попередні роки, основні зусилля науковців Інституту історії, вузівських істориків традиційно спрямовувалися на підготовку ювілейних праць, насамперед до 100-річчя від дня народження В. Леніна, 50-річчя (1967) та 60-річчя (1977) Жовтневої революції, 50-річчя утворення Союзу РСР, 30-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні та ін. У 1967 р. було оп­рилюднено двотомник «Перемога Великої Жовтневої соціа­лістичної революції на Україні», перший том якого присвячу­вався соціально-економічним передумовам революції, а другий - встановленню радянської влади на місцях. Ряд авторів цієї праці, перший том якої російською мовою вийшов у Москві, був удостоєний Державної премії УРСР (М. Рубач, М. Супруненко, О. Щусь). Серед публікацій з цієї проблематики виокремлюва­лись праці Миколи Супруненка (1900-1984) - визначного ук­раїнського історика, академіка АН УРСР, завідувача відділом історії Жовтневої революції та громадянської війни Інституту історії. Його докторська дисертація присвячувалася історії України періоду іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни (1918-1920) (1953). У двотомнику «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні» (1967) йому належали основні розділи та загальне редагування.

Радянська історіографія продовжувала замовчувати, що події в 1917-1920 рр. в Україні визначали не більшовики, що були представниками Російської комуністичної партії, намага­лися експортувати радянську владу, вчинили пряму агресію проти законної Української Народної Республіки. Цей період уособлювали потужні національно-визвольні змагання за ук­раїнську незалежність і соборність. На партійно-державне за­мовлення зусиллями багатьох істориків формувався стерео­тип, ніби включення УСРР до складу СРСР було великим бла­гом для українського народу, а його дружба з російським та іншими народами - єдина умова існування України. При цьо­му замовчувалося, що Декларація і Договір про утворення Со­юзу РСР у 1922 р. були схвалені лише в основному і підлягали затвердженню на наступному II з'їзді Рад СРСР, що УСРР

штучно опинилося в складі Союзу і втратила будь-які ознаки суверенітету.

У часи В. Щербицького та В. Маланчука було офіційно за­боронено вживати термін «український народ», замість якого партноменклатура послуговувалася словосполученням «народ України» та «народи України». При цьому цей термін став обов'язковим для істориків, які поширювали його майже на всі періоди української історії починаючи з ХУІ-ХУІІ ст.

Радянським історикам не дозволялося торкатися таких тем, як голод 1921-1922 рр. (згадувалися лише продовольчі труднощі і всіляко перебільшувалися позитивні наслідки нової економіч­ної політики), голодомор 1932-1933 рр., голод 1946-1947 рр. Замовчувався і потужний український рух опору як у період насадження радянської влади в Україні, так і в наступні періоди, особливо в роки насильницької колективізації сіль­ського господарства, масових репресій і великого терору. Цей рух змальовувався не інакше як куркульський і націоналістич­ний бандитизм, що підтримувався зарубіжними центрами.

Збагаченню історичних знань і розширенню джерельних комплексів сприяли двотомники «Історія робітничого класу Ук­раїнської РСР» (1967, редактори Ф. Лось та І. Гуржій), «Історія селянства Української РСР» (1967, редактори В. Дядиченко, І. Компанієць), монографії «Розвиток української культури за роки радянської влади» (1967, редактор П. Гудзенко).

Найбільшим здобутком радянських істориків вважалося створення багатотомної історії Української РСР, яке почалося в 1969 р. Підготовлені макети томів були забраковані, а А. Скабу на посаді директора Інституту історії замінив Ар-нольд Шевелєв - історик партії, партійний функціонер, набли­жений до В. Маланчука.

До підготовки багатотомника (8 томів, 10 книг) було залучено і ряд московських істориків, зокрема І. Мінца, О. Нарочницько-го, Б. Рибакова. Перша книга першого тому, присвячена історії України від найдавніших часів до XIII ст., була створена в Інституті археології АН УРСР і разом з 5-м т., присвяченим перемозі Жовтневої революції на Україні, побачили світ у ювілейному 1977 р., а останній 8-й т. вийшов у 1979 р. уже під редакцією призначеного за рік до цього нового директора Інституту історії Юрія Кондуфора (1922-1997) - відомого ук­раїнського історика, академіка АН УРСР (1985), вихованця Харківського університету, декана історичного факультету Київського університету ім. Т. Шевченка, дослідника союзу робітничого класу і селянства в період громадянської війни

1918-1920 рр., співавтора колективних праць «Великий Жов­тень і громадянська війна на Україні» (1973), «Великое содру-жество народов-братьев» (1982) та ін. Під його редакцією в 1981-1985 рр. було опубліковано російськомовне видання історії Української РСР у 10 томах. За задумом видавців, деся­тий том охоплював події до 1985 р. і мав увіковічнити «здобутки розвинутого соціалізму» в УРСР під правлінням В. Щербиць­кого. Багатотомник доповнювався додатковим томом «Историо-графия истории Украинской ССР» (1986), кожний розділ якого мав окремий параграф, присвячений критиці фальсифікацій буржуазних і буржуазно-націоналістичних авторів з усіх проб­лем історії України.

На жаль, замість наукової полеміки і дискусій з західними істориками, в т. ч. діаспорними, автори цієї праці обмежилися безпардонною лайкою на їх адресу. Водночас слід мати на увазі, що такого різновиду публікації мали й деяке позитивне значення, оскільки в умовах повної ізоляції українського суспільства від Заходу вони були мало не єдиним джерелом інформації про наукове життя в діаспорі та ставлення західних учених до радянської дійсності.

Важливе значення для збагачення знань з регіональної історії України, розвитку краєзнавчих досліджень мало ство­рення «Історії міст і сіл Української РСР» у 26 томах, яка по­бачила світ у 1967-1974 рр. Видання цієї унікальної праці значною мірою пов'язане з великою науково-організаційною діяльністю тогочасного заступника голови Ради міністрів УРСР Петра Тронька - визначного українського історика-краєзнавця, дослідника історії України періоду Другої світової війни, вихованця Київського університету ім. Т. Шевченка, академіка АН УРСР (1978), Героя України (2000), голови правління Всеукраїнської спілки краєзнавців, головного ре­дактора журналу «Краєзнавство». Будучи головою Головної редколегії багатотомного дослідження, він зумів долучити до його створення окрім професійних істориків Інституту історії і вузів майже 100 тисяч місцевих аматорів-краєзнавців, працівників архівів та музеїв, учителів, зусиллями яких за порівняно короткий час було підготовлено першу в світовій практиці краєзнавчу історію республіки, удостоєну Державної премії СРСР (1976). Поява цього двомовного видання мала важливе значення для зростання історичної свідомості насе­лення, формування місцевого патріотизму, активізації регіо­нальних і краєзнавчих досліджень, збагачення джерельної бази української історіографії.

Звичайно, видання носило науково-популярний, передусім пропагандистський характер, віддзеркалювало тогочасні супе­речності суспільного розвитку: з одного боку, зрослий інтерес громадськості, жителів міст і сіл до своєї історії, а з другого бо­ку - намагання партійно-державного керівництва законсерву­вати ідеологічні штампи та оцінки історичних подій, фактів та осіб на базовому рівні історичних знань, включаючи радянську топоніміку, ономастику та геральдику.