Міжнародна політика

А наліз політики як складного й багато-/\ граного суспільного явища здійсню» ікається не тільки на інституціональному |; персоналізованому рівнях всередині держави, а й на рівні міждержавних відносин. Міждержавні, у дещо ширшому плані — міжнародні відносини є об'єктом зовніш­ньої політики держави і одночасно тим середовищем, у якому вона відбувається. Тому в політології зовнішня політика аналізується в тісному зв'язку з міжнарод­ними відносинами. Дослідження політики на міжнародному рівні має свої особли­вості, пов'язані з характером міжнародних, відносин, місцем, яке в них посідають міжнародні політичні відносини, й роллю у формуванні та функціонуванні міжнародних політичних відносин різних державних і недержавних організацій.

(Щ) зовнішня політика

Міжнародна Відмінності між зовнішньою і між

і зовнішня політика народною політикою є не лише

термінологічними, а й змістовними.

Пов’язані вони передусім із відмінностями між суб'єктами

цих видів політики. Коли йдеться про зовнішню політику,

яку іноді називають іще закордонною, то мається на увазі

діяльність держави за межами своїх національних кордонів.

При цьому держава може виступати і як територіальне

організоване й політичне незалежне суспільство, і як

Глава 11, '

Міжнародна політика

політичний інститут — система організацій та установ. У першому випадку суб'єктами зовнішньополітичної діяль­ності, крім держави як політичного інституту, виступатимуть також інші політичні інститути — політичні партії, гро­мадсько-політичні організації, суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. У другому випадку суб'єктом зовнішньої політики є лише держава як політичний інститут.

Найчастіше під зовнішньою політикою розуміють тільки закордонну діяльність держави як політичного інституту. Пов'язано це з тим, що держава є єдиним загальнонаціо­нальним політичним інститутом, уповноваженим здійснюва­ти зовнішню політику, тільки вона наділена правом офіційно представляти все суспільство у зовнішніх зносинах, брати участь від його імені у відносинах з іншими державами й міжнародними організаціями, укладати договори, оголо­шувати війну тощо.

Крім держави та інших національних політичних інсти­тутів, суб'єктами політики виступають також різноманітні організації міжнародного характеру. Для позначення багато­манітної діяльності всіх суб'єктів зовнішньополітичної діяльності і міжнародного політичного життя використову­ється термін «міжнародна політика», тоді як термін «зовнішня політика» зазвичай позначає тільки закордонну діяльність держави.

Іншими словами, міжнародна політика — це вся сукуп­ність дій політичних суб'єктів у відносинах між державами та на міжнародній арені в цілому.

Цей вид політики називається ще «світовою політикою». Зовнішня політика у науковій літературі звичайно визна­чається через діяльність держави: «Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, яка регулює відно­сини з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми і «регіональними міжнародними організаціями»¹.

Зазначене розрізнення зовнішньої і міжнародної політики дає можливість, зокрема, розмежувати зовнішньополітичну

' Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. й сост. Ю. И.Аверьянов. М., 1993. С. 45.

діяльність держави як вираження загальнонаціональних інтересів і дії окремих національних суб'єктів політики, наприклад партій чи засобів масової інформації, на міжна­родній арені, які можуть суперечити загальнонаціональним інтересам і вже з цієї причини не вважаються складовими зовнішньої політики держави. Найчастіше такі суперечності між зовнішньою політикою держави та окремими діями проявляються у сфері економічної політики, недержавні суб'єкти якої, наприклад біржі, банки, корпорації, можуть діяти всупереч загальнонаціональним інтересам, отже, і зовнішній політиці держави.

Таким чином, зовнішня політика — це закордонна діяльність держави.

Дії всіх інших суб'єктів політики на міжнародній арені є складовими не зовнішньої політики держави, а міжнародної політики.

У визначенні специфіки зовнішньої політики важливе значення має з'ясування її співвідношення з внутрішньою політикою. Існує кілька варіантів вирішення цієї проблеми. Перший пов'язаний з теорією завоювання, яка пояснює виникнення держав завоюванням одних народів іншими. Відповідно до цієї теорії зовнішня політика, в результаті якої виникають та існують держави, є визначальною сто­совно їх внутрішньої політики. Так, один із авторів теорії завоювання польсько-австрійський соціолог і юрист Л. Гумплович стверджував, що внутрішній розвиток держави визначається розвитком її зовнішніх сил, що внутрішня історія держави є простим додатком зовнішньої, зумовлюється останньою.

Інший варіант трактування співвідношення зовнішньої і внутріш­ньої політики запропонував марксизм, який виходить з того, що зовнішньополітичний курс будь-якої держави є продовженням її внутрішньої політики, зумовленої економічним базисом та інтересами правлячих сил. Нарешті, третій варіант полягає в тому, що зовнішня і внутрішня політика трактуються як рівнозначні.

Кожен із перелічених варіантів наголошує на якійсь особливості співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики, одночасно недо­оцінюючи інші. За певних умов зовнішня політика справді може стати визначальною стосовно внутрішньої. Так, під час ведення війни, яка протягом усієї історії людства була одним із найголовніших засобів зовнішньої політики, все внутрішнє життя країни підпорядковується досягненню перемоги: економіка переводиться «на військові рейки», обмежується дія окремих конституційних положень, забороняється діяльність деяких організацій, вводиться цензура тощо. Однак війна є екстремальним, а не нормальним станом суспільства й вона також спрямована на задоволення певних внутрішніх інтересів і потреб. Тому

не можна стверджувати, що зовнішня політика завжди й у всьому визначає внутрішню. Подібні твердження відривають зовнішню політику від внутрішньої і перетворюють її на самоціль.

Так само неправомірно було б вважати, що зовнішня політика є лише простим продовженням внутрішньої. Зовнішньополітична діяль­ність держави — це взаємодія з іншими державами та міжнародними організаціями, які справляють відчутний зворотний вплив на суб'єкт зовнішньої політики. Іноді цей вплив примушує державу корегувати, а то й істотно змінювати її внутрішню політику. Залежність зовнішньої політики держави від інших суб'єктів міжнародної політики не дає змоги одночасно стверджувати, що і внутрішня політика в усьому визначає зовнішню.

Здавалося б, найприйнятнішим є третій варіант, який визнає зов­нішню і внутрішню політику рівнозначними. Проте й він є спрощеним трактуванням співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики, яке не розкриває їх дійсної взаємозалежності.

Зовнішня і внутрішня політика перебувають у тісному взаємозв'яз­ку і взаємозумовленості. Сторони цієї єдності мають спільні риси та якісні відмінності, і зовнішня політика не є простим продовженням внутрішньої. Особливість зовнішньої політики полягає передусім у тому, що вона не має владного характеру. Якщо внутрішня політика є діяльністю щодо здійснення влади, то суб'єктами та об'єктами зовнішньої політики виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не може (не повинно) нав'язувати свою волю іншому. Звичайно, у реальних міжнародних відносинах трапляється доміну­вання одних держав над іншими, проте воно визнається не нормою міжнародних відносин, а її порушенням.

Другою особливістю зовнішньої політики є її зумовле­ність певним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною ситуацією на міжнародній арені. Визначення й реалізація державою цілей у зовнішній політиці, особливо формування програм та організація дій, мають здійснюва­тися з урахуванням дій і цілей інших суверенних держав. Внутрішня політика має відносну автономію стосовно зов­нішніх чинників.

Третьою особливістю зовнішньої політики є її залежність не тільки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погод­женості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремліннями інших держав; залежно від ступеня узгодженості цих інтересів проведення зовнішньої політики полегшується або утруднюється.

Нарешті, четверта особливість зовнішньої політики по­лягає в тому, що вона має власне інституціональне забезпе­чення. Повноваженнями щодо здійснення зовнішньої політики наділяються вищі органи законодавчої і виконавчої

Міжнародна політика

влади. Найбільше таких реальних повноважень залежно від форми державного правління є у глави держави або прем'єр-міністра. Водночас у державі існують і спеціальні інститути, призначення яких полягає в безпосередній реалізації зовнішньої політики. Головним таким інститутом є міністер­ство закордонних справ з мережею закордонних диплома­тичних представництв. Спеціальними зовнішньополітичними інститутами виступають також органи зовнішньої розвідки, міністерства зовнішньої торгівлі чи зовнішньоекономічної діяльності тощо. Завданням спеціальних органів зовнішньо­політичної діяльності є реалізація відповідних рішень вищих органів держави, збирання та аналіз даних про політичні процеси в інших державах, аналіз об'єктивних і суб'єктив­них типів їхньої зовнішньої політики, вироблення рекомен­дацій для практичної діяльності уряду та інших вищих органів держави.

Отже, зовнішня і внутрішня політика не є рівнознач­ними. У діалектичній єдності цих видів політики є своя провідна, визначальна сторона; це — внутрішня політика. Саме вона визначає головні напрями і цілі зовнішньої політики, а також забезпечує засоби її реалізації. Однак зовнішня політика не є простим продовженням внутрішньої. Остання визначає першу лише в головному, найсуттєві­шому, перша справляє відчутний зворотний вплив на другу. Зовнішня політика впливає на інші держави передусім з метою створення сприятливих умов для здійснення внутріш­ньої політики. З розвитком міжнародних відносин, посилен­ням взаємозалежності держав зростає і залежність внутріш­ньої політики від зовнішньої.

Цілі і функції В основі будь-якої людської діяльності

зовнішньої політики лежать ті чи інші інтереси й потреби.

Не є винятком і зовнішня політика: в її

основі лежать національні інтереси як інтегральне вираження

інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через

політичну систему.

У будь-якому суспільстві існують не тільки різні, а й протилежні інтереси. Функціонувати як цілісність суспіль­ство може лише за умови узгодження наявних у ньому інтересів, досягнення загальнонаціонального компромісу і злагоди на основі спільних цілей і цінностей передусім таких, як безпека, територіальна цілісність, демократія,

добробут тощо. Виражати національні інтереси, тобто інтегровані інтереси всіх членів суспільства, покликана дер­жава як головний елемент політичної системи суспільства. Забезпечення національних інтересів і є основним завдан­ням зовнішньої політики будь-якої держави. Виражені в діяльності держави, національні інтереси виступають як державні. Можливі певні розходження між національними інтересами й державними як інтересами правлячих у даний момент політичних сил. За будь-яких умов пріоритетними в зовнішній політиці держави мають бути національні інтереси.

Розрізняють два основних рівні зовнішньополітичних інтересів: рівень головних інтересів і рівень специфічних інтересів. Рівень головних інтересів охоплює зовнішньополі­тичні інтереси, пов'язані із забезпеченням безпеки й цілісності держави як певної соціально-економічної, полі­тичної, національно-історичної і культурної спільності, захистом економічної і політичної незалежності держави, утриманням і зміцненням її авторитету в системі міжна­родних відносин. Інтереси цього рівня стосуються самого існування держави, а тому забезпечуються й захищаються нею на світовій арені всіма наявними засобами — дипло­матичними, економічними, ідеологічними, воєнними.

Рівень специфічних інтересів містить окремі, часткові інтереси держави в системі міжнародних відносин. Це, на­приклад, прагнення держави утвердити свій вплив у тих чи інших міжнародних організаціях, брати участь у розв'язанні регіональних конфліктів, розвивати культурні зв'язки з іншими державами тощо.

Між головними і специфічними інтересами існує тісний зв'язок. Головні інтереси держави протягом усього часу її існування залишаються практично незмінними. Змінюються лише форма їх вираження і засоби реалізації. З приводу своїх головних інтересів держава найменш схильна йти на ком­проміси й поступки в міжнародних відносинах. Саме зовнішня загроза цим інтересам штовхає державу на шлях використання воєнної сили як останнього аргументу в міжнародних відносинах.

Специфічні інтереси є більш динамічними; вони зміню­ються під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. В різних історичних умовах одні інтереси зникають, інші — з'являються. За певних обставин специфічний інтерес при-

Міжнародна політика

носиться в жертву головному, але буває й так, що специфіч­ний інтерес переростає у головний, стає визначальним у всій зовнішній політиці держави.

На основі зовнішньополітичних інтересів визначаються цілі зовнішньої політики. Вони зумовлюються суспільно-політичним ладом, формою державного правління, типом політичного режиму, історичними особливостями, геополітичними умовами та іншими чинниками. Серед багатоманіт­них цілей зовнішньої політики можна виокремити найго­ловніші: забезпечення національної безпеки держави; збільшення сили держави; зростання престижу та зміцнення міжнародних позицій держави.

У широкому розумінні національна безпека — це такий стан держави, який дає їй можливість зберігати свою цілісність і виступати самостійним суб'єктом системи міжна­родних відносин. Конкретніше національна безпека означає захищеність життєво важливих інтересів особи, держави й суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільно-політичного ладу, економіки, культури країни від внутрішньої і зовнішньої загрози. Вона має, отже, внутріш­ній і зовнішній аспекти.

Національна безпека проявляється на трьох рівнях: особи, суспільства й держави. Безпека особи полягає у формуванні комплексу таких правових і моральних норм та суспільних інститутів, які б надавали їй можливість розви­вати й реалізовувати соціальне значущі здібності й потреби, не зазнаючи протидії з боку суспільства і держави.

Найреальніше безпека особи проявляється в забезпеченні її прав і свобод. Безпека суспільства передбачає наявність суспільних інститутів, норм і відносин, які дають можливість реалізувати права і свободи всіх соціальних груп і проти­стояти діям, що ведуть до розколу суспільства. Безпека держави досягається наявністю ефективного механізму управління суспільством, координації діяльності соціальних груп і політичних сил, а також дійових інститутів їх захисту.

У демократичних країнах пріоритетною є безпека особи. Безпека держави й суспільства тут не самоціль, а умова забезпечення безпеки особи. У критичні для країни періоди може домінувати безпека суспільства або держави. Автори­тарні й тоталітарні політичні режими постійно створюють такі критичні умови (наприклад, вишукуючи внутрішніх і

зовнішніх «ворогів»), завдяки яким висувають на передній план безпеку держави за рахунок безпеки особи.

У змістовному плані розрізняються політична, еконо­мічна, воєнна, екологічна, інформаційна безпека і безпека у сфері культури як складові національної безпеки. Сутність політичної безпеки полягає у здатності й можливості нації і створюваних нею державних інститутів самостійно вирішу­вати питання державного устрою, незалежно проводити внутрішню і зовнішню політику в інтересах особи й суспіль­ства.

У межах системи міждержавних відносин політична безпека передбачає наявність стійкого політичного сувере­нітету. Економічна безпека характеризується рівнем розвитку продуктивних сил і економічних відносин, наявністю розви­неної інфраструктури й корисних копалин, кваліфікованої робочої сили та системи її підготовки, а також характером інтеграції в систему міжнародних економічних відносин. Воєнна безпека полягає у можливості забезпечення інтересів національної безпеки збройними засобами, її зовнішній аспект відображає здатність нації протидіяти або стримувати вплив воєнної сили ззовні. Це передбачає наявність сучасних збройних сил, формування систем колективної або загальної безпеки, входження до складу тих чи інших воєнно-політичних союзів. Важливими складовими націо­нальної безпеки є екологічна, інформаційна безпека й безпека культурного розвитку нації, безпосередньо пов'язані з потребами суспільства та особи.

З огляду на надзвичайну значущість національної безпеки у багатьох країнах розробляється її концепція, яка схвалюється законодавчим органом і знаходить відбиток у всіх напрямах внутрішньої і зовнішньої політики. На основі цієї концепції формується система національної безпеки як сукупність законодавчих і виконавчих органів, правових норм, котрі забезпечують оптимальні і стабільні умови для життєдіяльності й розвитку особи і суспільства. Для реалі­зації концепції національної безпеки створюється спеціаль­ний орган з найвищих посадових осіб держави і керівників силових міністерств і відомств, очолюваний главою держави чи виконавчої влади.

Забезпечення національної безпеки відповідає життєвим потребам держави. Без цього неможливі реалізація інших

Міжнародна політика

цілей і взагалі саме проведення зовнішньої політики. Тому інші цілі зовнішньої політики підпорядковуються забезпе­ченню національної безпеки. У періоди загрози політичному існуванню держави вона використовує всі доступні їй засоби для досягнення цієї основної мети.

Однією з найважливіших цілей зовнішньої політики держави є збільшення її сили. Коли йдеться про силу держави, то мається на увазі її економічний, політичний, воєнний, інтелектуальний і моральний потенціал. Одним із вирішаль­них чинників, які визначають силу держави, є її міжнародна вага, або авторитет. Міжнародний авторитет держави у кінцевому підсумку визначається її сукупним національним продуктом. У західній політології досить поширена точка зору, згідно з якою міжнародний авторитет держави трима­ється на її воєнній силі.

Для міжнародного авторитету держави дуже важливим є професіоналізм зовнішньої політики. Правильна оцінка співвідношення сил, уміння точно визначити позицію у складних ситуаціях, розпізнати друзів і противників можуть частково компенсувати нестачу сили. Велике значення має моральний потенціал держави, який у міжнародних відно­синах виступає і як чинник реальної політики. Високий моральний престиж визначає високий рівень довіри з боку союзників і можливих партнерів, допомагає зміцнювати безпеку, забезпечує в критичні моменти не тільки моральну, а й матеріальну підтримку. Через зовнішню політику держава може свідомо примножувати свою силу, наприклад через економічне співробітництво з іншими державами, прина­лежність до міжнародних економічних, політичних і воєнних об'єднань, отримання економічної допомоги від інших держав тощо.

Важливою ціллю зовнішньої політики держави є зростан­ня її престижу і зміцнення міжнародних позицій. Умовою реалізації цієї мети є суспільне виконання двох інших важливих цілей зовнішньої політики. Усі три цілі тісно взаємопов'язані. Так, престиж і міжнародні позиції держа­ви безпосередньо залежать від її сили. Сила й безпека держави значною мірою визначаються ЇЇ міжнародними позиціями.

Зовнішня політика держави виконує три основних функ­ції: охоронну, представницько-інформаційну і переговорною

................... — 510

організаторську, які є конкретизацією зовнішніх функцій держави: оборонної, дипломатичної і співробітництва.

Головний зміст охоронної функції складає захист сувере­нітету й територіальної цілісності держави від зовнішніх посягань, а також прав та інтересів держави і її громадян за кордоном. Ця функція спрямована на відвернення різних загроз для держави, її суспільно-політичного ладу, кордонів, територіальної цілісності тощо. Такими загрозами можуть бути, наприклад, висування територіальних претензій до держави, підтримка у ній сепаратистських рухів, спадання її міжнародного престижу та ін. Ефективно реалізована охо­ронна функція полягає у най раннішому виявленні загроз та їх запобіганні чи ліквідації.

Представницько-інформаційна функція зовнішньої політи­ки полягає у представництві держави в зовнішніх зносинах через її відповідні органи, а також в інформуванні через ці органи керівних органів держави про політику, прагнення й наміри інших держав. Ця функція спрямована на формуван­ня уявлень керівників інших держав і міжнародної громад­ської думки в цілому про дану державу. Успішна реалізація цієї функції зменшує можливість помилок у зовнішній політиці держави.

Переговорно-організаторська функція зовнішньої політики полягає в організації і використанні міжнародних контактів. Вона спрямована на реалізацію через ці контакти політичних концепцій і програм держави в обсязі зовнішньої політики. В реалізації цієї функції важливу роль відіграє діяльність центральних органів зовнішньої політики.

Найважливішим способом здійснення зазначених функцій зовнішньої політики держави є дипломатія, під якою звичайно розуміють контакти між державами і засоби їх реалізації. Вона здійснюється у формі офіційної діяльності глав держав, урядів, органів зовнішніх зносин держави і безпосередньо дипломатів, які сприяють досягненню цілей і завдань зовнішньої політики й захисту інтересів своєї держави та її громадян за кордоном. Загальне керівництво дипломатичною діяльністю здійснює глава держави або уряду, а безпосереднє — спеціальне відомство (міністерство, департамент) закордонних справ. До основних форм дипло­матичної діяльності належать: зустрічі глав держав та урядів; постійне представництво, здійснюване послами й місіями;

Міжнародна політика

участь представників держав у роботі міжнародних організа­цій; дипломатичні конгреси, наради, конференції; підготов­ка та укладання міжнародних угод; дипломатичне листуван­ня у формі послань, заяв, нот, меморандумів та ін.

Засоби Важливе значення для досягнення ці

зовнішньої політики зовнішньої політики мають засоби її здійснення. Залежно від сфер сус­пільного життя вони поділяються на політичні, економічні та ідеологічні. Політичні засоби є най багатоманітнішими. Вони охоплюють передусім сферу дипломатичним відно­син — від традиційних форм дипломатії (посольства, консульства) до дипломатії на рівні глав держав. Ці засоби можуть використовуватись у формі переговорів, зустрічей, участі в міжнародних організаціях тощо.

Особливу групу політичних засобів зовнішньої політики складають воєнні засоби, основними з яких є війна і воєнний тиск. Формами воєнного тиску можуть бути маневри, нав­чання, паради, публічні демонстрації нових видів зброї, концентрація військ у прикордонних районах, провокації на кордоні, участь у миротворчих операціях під егідою між­народних організацій та ін.

Тривалий час найважливішим засобом досягнення державою зовнішньополітичних цілей вважалась війна. Під війною у міжнародному праві розуміють воєнні дії між державами, а також між державами й національно-визволь­ними рухами, які супроводжуються повним розривом між ними мирних відносин. До середини XX ст. застосування воєнної сили розглядалось як законний засіб розв'язання спорів між державами. Анексії і контрибуції вважались прийнятними способами розширення територій і держав­ного збагачення. Тільки під впливом згубних наслідків Другої світової війни та у зв'язку з появою ядерної зброї величезної руйнівної сили в середовищі політиків провідних країн світу утвердилася думка про неприпустимість використання війни як засобу розв'язання міждержавних суперечностей. (Що, однак, не привело ні до виключення воєн з міждержавних відносин, ні до відмови від ядерної зброї.) Війни з використанням звичайних видів зброї в сучасному світі стали чи не повсякденною реальністю, а сама наявність ядерної зброї з її величезним руйнівним потенціалом вважається найважливішим чинником

........... -.................. 512

як нової світової війни, так і воєнних конфліктів між ядерними державами.

Розрізняються війни справедливі, або правомірні, і не­справедливі, неправомірні. До перших належать індивідуаль­на або колективна самооборона проти агресії і національно-визвольні війни за здійснення права на самовизначення, до других — агресія і колоніальні війни. Статутом ООН визнається правомірність використання воєнної сили у двох випадках: з метою самооборони від збройного нападу на державу і за рішенням Ради Безпеки ООН як примусові збройні санкції проти агресора. Несправедливі, неправомірні війни визнаються міжнародним злочином, який тягне за собою міжнародну відповідальність держави-агресора і кри­мінальну відповідальність осіб, визнаних воєнними злочин­цями.

Розрізнення правомірних і неправомірних війн, крім міжнародно-правового, містить також політичний і мораль­ний аспекти, які завжди є не настільки очевидними, як між­народно-правовий. Навіть затятий агресор завжди знайде політичне й моральне виправдання своїм діям і матиме спільників. Водночас рішення міжнародних організацій щодо застосування збройних санкцій не завжди є виваже­ними й позбавленими політичних пристрастей.

За будь-яких умов кожна, навіть най миролюбніша, держа­ва прагне «тримати порох сухим», тобто підтримувати на належному рівні свою обороноздатність, всемірно зміцню­вати її, у тому числі шляхом укладання воєнних союзів чи відверненням загроз проголошенням позаблоковості або нейтралітету. Сила армії, її чисельність, озброєння, підго­товленість особового складу, його морально-психологічний стан та інші показники воєнного потенціалу держави були й залишаються вагомим чинником її зовнішньої політики і міжнародного престижу. Держави, неспроможні захиститися від агресії, ставлять під загрозу свій суверенітет, а значить, і саме існування.

Економічні засоби зовнішньої політики означають вико­ристання економічного потенціалу держави для впливу на економіку й політику інших держав. Економічний потенціал є особливо важливим засобом зовнішньої політику, оскільки в кінцевому підсумку саме він визначає позицію держави в міжнародних відносинах. Держава з потужним економічним

33 —2-ІЗЗО

Міжнародна політика

потенціалом займає впливові позиції у світі. До еконо­мічного потенціалу держави належать її промисловість, сировинні ресурси, стан робочої сили та ін. Важливим економічним засобом зовнішньої політики є зовнішня торгівля, яка, з одного боку, сприяє збільшенню економіч­ного потенціалу держави, а з другого — дає змогу впливати на політику інших держав через світові ціни, встановлення режиму найбільшого сприяння чи введення ембарго тощо.

До ідеологічних, або інформаційно-пропагандистських засобів зовнішньої політики належать різноманітні форми й засоби пропаганди, інформації, культурної політики, які використовуються державою у відносинах з іншими держа­вами передусім з метою формування позитивного зовніш­нього іміджу і міжнародного престижу даної держави. З цією метою в зарубіжних країнах відкриваються культурні центри, влаштовуються різноманітні виставки, презентації тощо.

Зовнішня політика, використання різних засобів її здій­снення навіть у демократичних країнах є однією з найменш контрольованих рядовими громадянами сфер діяльності держави. І не тільки через закритість діяльності деяких її складових, наприклад збройних сил і спецслужб. Прийняття більшості зовнішньополітичних рішень, найважливіші кад­рові призначення у цій сфері в державі зосереджуються в руках однієї особи — глави держави або прем'єр-міністра. Це підвищує ризик прийняття невиражених рішень аж до втягування держави в затяжні кровопролитні війни, як це сталося з США у В'єтнамі або з СРСР в Афганістані.