Право власності та інші майнові права в космонавтиці

З розширенням кола суб’єктів космічної діяльності за рахунок все більшого залучення до цієї діяльності підприємств і організацій недержавної сфери та диверсифікацією правовідносин на світовому космічному ринку, який активно розвивається, стає все більш зрозуміло, що одним з центральних питань, які виникають у зв’язку з набираючою темпи комерціалізації космонавтикою, є питання про право власності та інші майнові права. Розширення кола суб’єктів світового космічного ринку, зі свого боку, викликає необхідність в розробці правових норм, що регулювали б майнові відносини цих суб’єктів. Зазначені відносини, які виникли спочатку як відносини між державами та міжнародними організаціями в процесі діяльності з практичного освоєння космосу, все більше набувають форм пов’язаних з цією діяльністю майнових відносин певної держави з іноземним або міжнародним елементом. Якщо перший тип відносин регулюється здебільшого міжнародним космічним правом, то останні значною мірою підпадають під регулятивну дію міжнародного приватного права.

Спільне тлумачення положень Договору про космос, що проголошені в ст. І (принцип свободи дослідження та використання космосу всіма державами) та в ст. ІІ (принцип заборони національного привласнення космічного простору), дозволяє зробити однозначний висновок в контексті сучасного міжнародного космічного права: космічний простір, Місяць та інші небесні тіла не можуть бути об’єктами виключних прав взагалі, у тому числі речових прав, що належать державам, а також не можуть бути об’єктами будь-яких комерційних угод.

Інша справа, коли йдеться: а) про збереження прав власності на космічні об’єкти, що знаходяться в космосі чи повернені на Землю; б) про виникнення права власності у випадку відкриття чи винаходу, що становлять предмет інтелектуальної власності, або при створенні нових матеріалів на борту космічних комплексів чи при видобуванні мінеральних ресурсів на Місяці та інших небесних тілах.

Щодо перших (збереження прав на космічні об’єкти, що знаходяться в космосі чи повернені на Землю), треба зазначити, що особливого значення вони набувають саме у зв’язку з розширенням комерціалізації та приватизації космічної діяльності положення ст. VII Договору про космос. Принцип, за яким «права власності на космічні об’єкти, запущені в космічний простір, включаючи об’єкти, доставлені або споруджені на небесному тілі, і на їх складові частини залишаються незайманими під час їх знаходження в космічному просторі або на небесному тілі, або після повернення на Землю», сприятиме вирішенню колізійних питань при визначенні таких прав та їх конкретного змісту за законом місця виникнення.

Цей висновок може виявитись актуальним на випадок міжнародного продажу супутника, що знаходиться на орбіті, коли колізійна прив’язка до місця учинення угоди (lex loci contractus) не працює, прив’язка до закону продавця теж не вирішує усього.

Користування супутником пов’язане з множиною проблем, що зачіпає міжнародні зобов’язання держав, універсальні міжнародні механізми регулювання космічної діяльності. Взяти, наприклад, геостаціонарний супутник. Значна частина ГСО та спектра радіочастот, необхідного для її експлуатації, на цей час розподілені між країнами за принципом справедливості. Кожна держава, згідно з процедурами МСЕ, може передати свої орбітальні позиції та частоти у користування тій чи іншій юридичній особі. Але, якщо остання забажає продати геостаціонарний супутник, що належить їй, розташований у цій позиції та працює на даній частоті, іноземній установі, то окрім питання про передачу права власності на супутник постає питання або про переведення його на позиції та частоти, що виділені державі, під юрисдикцією якої знаходиться установа-покупець (що з технічної точки зору не завжди можливо), або про поступку державою продавця своїх орбітальних позицій та частот державі покупця у крайньому випадку в тимчасове користування.

Крім цього, виникає питання про передачу контролю за супутником, що продається, і зміни в його реєстрації, оскільки в противному разі міжнародна відповідальність, включаючи матеріальну, за Конвенцією про відповідальність 1972 року, буде зберігатися за першою державою, що може призвести до правового нонсенсу. Подібного роду угоди з можливим перепродажем геостаціонарного супутника у другі чи треті руки навіть за найменшою неточністю правового регулювання можуть буквально підірвати такими зусиллями створений міжнародний правопорядок у космосі. Певною, хоча, мабуть, недостатньою гарантією супроти цього міг би слугувати закон місця виникнення прав власності та інших майнових прав на космічні об’єкти за беззастережного дотримання відомого юридичного постулату – неможливо передати більше прав, ніж маєш.