Право інтелектуальної власності, створене в ході космічної діяльності

Для другого випадку (виникнення прав інтелектуальної власності під час наукової діяльності в космічному просторі) правові проблеми, що виникають при цьому можуть, на наш погляд, досить однозначно вирішуватись за законом місця здійснення відповідної діяльності (lex loci actus), тобто за законом держави реєстрації даного космічного об’єкта. Тут потрібно зазначити, що питання інтелектуальної власності в космонавтиці привернули до себе підвищену увагу світового співтовариства ще наприкінці 70-х – початку 80-х років ХХ століття у зв’язку з досить складними проблемами, що постали перед міжнародним та внутрішньодержавним правом в процесі передач космічних технологій. Але надзвичайної уваги ця проблема набула вже десятиліттям пізніше, коли було прийнято рішення держав-учасниць наймасштабнішого з проектів в історії людства – створення МКС, особливо що стосується реальної оцінки можливостей її побудови в мінімально можливі терміни, а також перспектив її комерційного використання.

Протягом переговорів (які завершились у вересні 1988 року) держав-партнерів (США, Канади, Японії та держав-членів ЄКА) стосовно укладення Міжурядової угоди про співробітництво в створенні Міжнародної космічної станції (МКС) та підписання перших трьох з п’яти міжагентстських меморандумів щодо створення МКС з’ясувалося, що проблеми інтелектуальної власності відіграють важливу роль щодо встановлення юрисдикції та контролю над елементами станції, а також визначення прав власності на винаходи та відкриття, які здійснюватимуться на борту постійно діючої лабораторії в космосі.

І, нарешті, останній з можливих варіантів – виникнення права власності при видобуванні мінеральних ресурсів на Місяці та інших небесних тілах. У цьому випадку підставою для виникнення права власності внутрішнє право держав бути не може в силу заборони національного привласнення космічного простору та небесних тіл, встановленої ст. ІІ Договору про космос і ст. 11 Угоди про Місяць. Однак ця заборона зі самого початку унеможливлює комерційне використання космічного простору та ресурсів небесних тіл – життєво важливої, безальтернативної з точки зору існування людської цивілізації скарбнички природних ресурсів і перспективного в недалекому майбутньому сектора світового космічного ринку. Адже без майнових прав неможливо організувати експлуатацію, тобто економічно доцільну і навіть рентабельну розробку «космічних копалин» – Місяця та інших небесних тіл.

Таким чином, заборона будь-якого привласнення рівнозначна забороні дослідження та використання небесних тіл, що суперечить одному з центральних принципів Договору про космос – вже цитованому принципу свободи досліджень в космосі. Однак, розглядаючи більш прискіпливо дві форми привласнення, про які йдеться в Угоді про Місяць, можна констатувати, що беззастережно забороняється тільки публічно-правова форма привласнення, тобто розповсюдження суверенітету, юрисдикції або інших виключних прав держав. Водночас приватноправова форма – навернення природних ресурсів небесних тіл у власність з наступною можливістю продажі та користування для потреб власника, – тільки обмежується, причому за рамками заборон залишаються видобуті ресурси.

Норми міжнародного публічного права, що відносяться в цьому випадку до концепції загального спадку людства, є підставою для виникнення права власності та в значній мірі визначають його межі. Але які ці межі, ні Договір, ні Угода не визначають. Так, прогнозуючи розвиток особливого правового режиму перспективного сегменту світового космічного ринку, Угода проголошує: «Держави-учасниці цим зобов'язуються встановити міжнародний режим, включаючи відповідні процедури, для регулювання експлуатації природних ресурсів Місяця, коли буде очевидно, що така експлуатація стане можливою найближчим часом».